Теорія злиття націй та її втілення

Серед пропагованих Програмою КПРС комуністичних перспектив була теза про стирання національних відмінностей, особливо мовних, що було визнано, правда, тривалим процесом. Це явище належало до нового етапу "розвитку національних відносин" у СРСР, що характеризувався дальшим "зближенням націй і досягненням їх повної єдності". Тобто йшлося про сформульоване ще основоположниками марксизму "злиття націй", про здійснюване КПРС перетворення їх у єдину соціалістичну націю, у "нову історичну спільність — радянський народ". Так теоретично обґрунтовувалась чергова хвиля русифікації багатонаціонального СРСР.

У 1965—1966 pp. відбулися погроми дисидентів, у 1968 р. було розгорнуто кампанію цькування Олеся Гончара за роман "Собор". Процес тотального зросійщення України у 60-х роках намагався стримати П. Шелест, що викликало негативну реакцію Москви, призвело до звинувачення його у націоналізмі і зняття з посади Першого секретаря ЦК КПУ.

В. Щербицький, прийшовши до влади, для початку розправився з тими, хто пророкував з його приходом чорні дні для української мови і національної культури, зокрема, з редактором газети "Радянська Україна" Андрієм Рябоклячем. Потім, услід за Л. Брежнєвим, відмовився від терміна "український народ", а вживав лише поняття "народ України". І тільки на "прощальному" пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою.

Уже на початку своєї керівної діяльності на найвищому партійному посту В. Щербицький звернув увагу на "помилки і недоліки в ідеологічній роботі", на "відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів", які виявились, на його погляд, у національному чванстві й обмеженості, ідеалізації патріархальщини, висвітленні історичного минулого українського народу з ідейно хибних позицій "самобутності".

Наведення "ідеологічного" порядку традиційно почалося з кадрових переміщень. Призначувані з Дніпропетровщини міністри, голови комітетів і відомств, які у переважній більшості не розмовляли українською мовою, поробилися провідниками русифікації у своїх галузях. Вони розправлялися з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури і мистецтва. Наприклад, було звільнено з посади директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, члена-кореспондента АН УРСР М. Савченка, якому ставилося в вину посилання на праці академіка Сергія Єфремова та деяких інших учасників вигаданої чекістами Спілки визволення України.

Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав лідер комуністів республіки В. Щербицький виголошенням звітної доповіді на XXV з'їзді Компартії України 1976 р. російською мовою. Надалі на партійних з'їздах, пленумах, конференціях, на сесіях Рад, у тому числі й Верховної, на всіляких активах, нарадах, зборах, зльотах, семінарах і симпозіумах престижним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1973 p.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову із сфери науки.

Піклування партії та уряду СРСР про поширення російської мови у національних республіках знайшло свій вияв у постанові Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. "Про заходи по поліпшенню вивчення російської мови в союзних республіках", у пропозиції міністра освіти СРСР М.Прокоф'єва розпочинати її засвоєння у дошкільному віці, у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялись на групи, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. Тобто для русифікації був встановлений режим найбільшого сприяння.

Наприкінці 50-х років М. Хрущов побіжно висловив думку щодо права батьків обирати для своїх дітей мову навчання в школі. Запопадливі виконавці, серед яких особливо ревним виявився міністр освіти України академік І. Білодід, швидко порушили це питання на Політбюро ЦК КПУ, і черговий "валуєвський" циркуляр було видано: російська мова є обов'язковою, а українська вивчається за бажанням. Цей крок негайно було оголошено "вагомим проявом інтернаціоналізму".

На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах та технікумах республіки. Виняток становили хіба що окремі навчальні заклади західних областей та Київський університет. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали "суржик". Цьому сприяла відсутність українських підручників та посібників. А ті, що були, виводились з ужитку. З 1972 по 1980 р. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 рази.

Дійшло до того, що спілкування рідною мовою у повсякденному житті стало викликати підозру. Наприклад, один із свідків на процесі Василя Стуса категорично твердив, що поет є націоналістом, оскільки завжди розмовляє українською мовою.

РОСІЙЩЕННЯ КУЛЬТУРИ

Критичний стан склався в культурі. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. В репертуарі, наприклад, Українського музично-драматичного театру в Криму такими були дев'ять з кожних десяти спектаклів. Подібна ситуація спостерігалася на кіностудії ім. О. Довженка, а Одеська кіностудія з 60 відзнятих фільмів українською мовою випустила лише 3. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.

Унікальні книжки — раритети духовності й національного буття — вилучались з бібліотек, спалювались, вивозились на звалища, здавались у макулатуру і лише по два примірники без урахування місця, часу, повноти, рідкісності видання передавались у спецсховища, тобто у своєрідну книжкову тюрму під пильне око спецохоронців.

З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3,3 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. — 9,9 млн.

У 1970 р. в республіці видано 8133 назви книжок та брошур, з них українською мовою 3105, або 38,2%. У 1988 р. до книгарень та бібліотек надійшло 8311 видань, та українськими серед них були лише 1778 (21,4%). При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилась з 92 до 78,9 млн., або з 75,7 до 42,7%. Левову їх частку становили книжки видавництва "Веселка" й брошури товариства "Знання". Наукова ж, технічна, навчальна література видавалася переважно російською мовою. За переписом 1989 p., українці в СРСР становили 15,5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2,8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5,2 та 8,5 %.

Число газет за 1970—1988 pp. скоротилось в Україні з 2618 до 1794, але українських серед них було спершу 80,9%, а стало 70,3%, та й тираж останніх поменшав (з 67,5 до 64,2%).

Ці ж тенденції торкнулись і українських журналів. Різко скоротилася їх кількість: з 186 до 99. Щоправда, ліквідовано було й чимало російськомовних журналів. Але якщо 1980 р. українською мовою журналів видавали більшість (51%), то 1988 р. — вже 47,6% (російських стало на 10 більше, а українських — на 2 менше).

Державна цензура і партійні комітети прискіпливо стежили за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань (книжок, газет, журналів), передач телебачення і радіо, репертуару театрів, концертів і кіно, програм вечорів відпочинку і наукових конференцій.

Потужним був наступ русифікаторів на історичну пам'ять українського народу. Одним з широко практикованих засобів цього наступу була заміна давніх історичних та етнічних назв місцевостей, поселень, вулиць на нові соціалістично-комуністичні. У кожному місті й селищі, а часто і в селах обов'язково були (нерідко й залишилися) вулиці Леніна, Маркса, Дзержинського, Пушкіна, Суворова та ще Жовтнева з Першотравневою, хоч, як правило, згадані діячі й події до тих населених пунктів не мали жодного відношення. У Миколаєві, наприклад, лише 4 вулиці з 35, названих на честь діячів культури, мали українські імена.

Вагомий вплив на людину мало мовне середовище. Чужинецьку атмосферу формували і підтримували всілякі довідкові бюро, інформаційні служби, автовідповідачі, телефоністки, касири закладів культури, продавці, секретарки численних приймалень. До цього слід додати виготовлені російською мовою вивіски, рекламу, дороговкази, написи на виробах, в автобусах, тролейбусах, трамваях і поїздах, на залізничних вокзалах, різноманітну наочну агітацію. Негативно позначилось на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.