Серед пропагованих Програмою КПРС комуністичних перспектив була теза про стирання національних відмінностей, особливо мовних, що було визнано, правда, тривалим процесом. Це явище належало до нового етапу "розвитку національних відносин" у СРСР, що характеризувався дальшим "зближенням націй і досягненням їх повної єдності". Тобто йшлося про сформульоване ще основоположниками марксизму "злиття націй", про здійснюване КПРС перетворення їх у єдину соціалістичну націю, у "нову історичну спільність — радянський народ". Так теоретично обґрунтовувалась чергова хвиля русифікації багатонаціонального СРСР.
У 1965—1966 pp. відбулися погроми дисидентів, у 1968 р. було розгорнуто кампанію цькування Олеся Гончара за роман "Собор". Процес тотального зросійщення України у 60-х роках намагався стримати П. Шелест, що викликало негативну реакцію Москви, призвело до звинувачення його у націоналізмі і зняття з посади Першого секретаря ЦК КПУ.
В. Щербицький, прийшовши до влади, для початку розправився з тими, хто пророкував з його приходом чорні дні для української мови і національної культури, зокрема, з редактором газети "Радянська Україна" Андрієм Рябоклячем. Потім, услід за Л. Брежнєвим, відмовився від терміна "український народ", а вживав лише поняття "народ України". І тільки на "прощальному" пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою.
Уже на початку своєї керівної діяльності на найвищому партійному посту В. Щербицький звернув увагу на "помилки і недоліки в ідеологічній роботі", на "відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів", які виявились, на його погляд, у національному чванстві й обмеженості, ідеалізації патріархальщини, висвітленні історичного минулого українського народу з ідейно хибних позицій "самобутності".
Наведення "ідеологічного" порядку традиційно почалося з кадрових переміщень. Призначувані з Дніпропетровщини міністри, голови комітетів і відомств, які у переважній більшості не розмовляли українською мовою, поробилися провідниками русифікації у своїх галузях. Вони розправлялися з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури і мистецтва. Наприклад, було звільнено з посади директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, члена-кореспондента АН УРСР М. Савченка, якому ставилося в вину посилання на праці академіка Сергія Єфремова та деяких інших учасників вигаданої чекістами Спілки визволення України.
Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав лідер комуністів республіки В. Щербицький виголошенням звітної доповіді на XXV з'їзді Компартії України 1976 р. російською мовою. Надалі на партійних з'їздах, пленумах, конференціях, на сесіях Рад, у тому числі й Верховної, на всіляких активах, нарадах, зборах, зльотах, семінарах і симпозіумах престижним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1973 p.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову із сфери науки.
Піклування партії та уряду СРСР про поширення російської мови у національних республіках знайшло свій вияв у постанові Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. "Про заходи по поліпшенню вивчення російської мови в союзних республіках", у пропозиції міністра освіти СРСР М.Прокоф'єва розпочинати її засвоєння у дошкільному віці, у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялись на групи, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. Тобто для русифікації був встановлений режим найбільшого сприяння.
Наприкінці 50-х років М. Хрущов побіжно висловив думку щодо права батьків обирати для своїх дітей мову навчання в школі. Запопадливі виконавці, серед яких особливо ревним виявився міністр освіти України академік І. Білодід, швидко порушили це питання на Політбюро ЦК КПУ, і черговий "валуєвський" циркуляр було видано: російська мова є обов'язковою, а українська вивчається за бажанням. Цей крок негайно було оголошено "вагомим проявом інтернаціоналізму".
На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах та технікумах республіки. Виняток становили хіба що окремі навчальні заклади західних областей та Київський університет. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали "суржик". Цьому сприяла відсутність українських підручників та посібників. А ті, що були, виводились з ужитку. З 1972 по 1980 р. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 рази.
Дійшло до того, що спілкування рідною мовою у повсякденному житті стало викликати підозру. Наприклад, один із свідків на процесі Василя Стуса категорично твердив, що поет є націоналістом, оскільки завжди розмовляє українською мовою.
РОСІЙЩЕННЯ КУЛЬТУРИ
Критичний стан склався в культурі. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. В репертуарі, наприклад, Українського музично-драматичного театру в Криму такими були дев'ять з кожних десяти спектаклів. Подібна ситуація спостерігалася на кіностудії ім. О. Довженка, а Одеська кіностудія з 60 відзнятих фільмів українською мовою випустила лише 3. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.
Унікальні книжки — раритети духовності й національного буття — вилучались з бібліотек, спалювались, вивозились на звалища, здавались у макулатуру і лише по два примірники без урахування місця, часу, повноти, рідкісності видання передавались у спецсховища, тобто у своєрідну книжкову тюрму під пильне око спецохоронців.
З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3,3 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. — 9,9 млн.
У 1970 р. в республіці видано 8133 назви книжок та брошур, з них українською мовою 3105, або 38,2%. У 1988 р. до книгарень та бібліотек надійшло 8311 видань, та українськими серед них були лише 1778 (21,4%). При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилась з 92 до 78,9 млн., або з 75,7 до 42,7%. Левову їх частку становили книжки видавництва "Веселка" й брошури товариства "Знання". Наукова ж, технічна, навчальна література видавалася переважно російською мовою. За переписом 1989 p., українці в СРСР становили 15,5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2,8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5,2 та 8,5 %.
Число газет за 1970—1988 pp. скоротилось в Україні з 2618 до 1794, але українських серед них було спершу 80,9%, а стало 70,3%, та й тираж останніх поменшав (з 67,5 до 64,2%).
Ці ж тенденції торкнулись і українських журналів. Різко скоротилася їх кількість: з 186 до 99. Щоправда, ліквідовано було й чимало російськомовних журналів. Але якщо 1980 р. українською мовою журналів видавали більшість (51%), то 1988 р. — вже 47,6% (російських стало на 10 більше, а українських — на 2 менше).
Державна цензура і партійні комітети прискіпливо стежили за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань (книжок, газет, журналів), передач телебачення і радіо, репертуару театрів, концертів і кіно, програм вечорів відпочинку і наукових конференцій.
Потужним був наступ русифікаторів на історичну пам'ять українського народу. Одним з широко практикованих засобів цього наступу була заміна давніх історичних та етнічних назв місцевостей, поселень, вулиць на нові соціалістично-комуністичні. У кожному місті й селищі, а часто і в селах обов'язково були (нерідко й залишилися) вулиці Леніна, Маркса, Дзержинського, Пушкіна, Суворова та ще Жовтнева з Першотравневою, хоч, як правило, згадані діячі й події до тих населених пунктів не мали жодного відношення. У Миколаєві, наприклад, лише 4 вулиці з 35, названих на честь діячів культури, мали українські імена.
Вагомий вплив на людину мало мовне середовище. Чужинецьку атмосферу формували і підтримували всілякі довідкові бюро, інформаційні служби, автовідповідачі, телефоністки, касири закладів культури, продавці, секретарки численних приймалень. До цього слід додати виготовлені російською мовою вивіски, рекламу, дороговкази, написи на виробах, в автобусах, тролейбусах, трамваях і поїздах, на залізничних вокзалах, різноманітну наочну агітацію. Негативно позначилось на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.
