Неоднозначні процеси в означений період відбувались у сфері освіти, науки та культури. З одного боку, неможливо не визнати великих зрушень і досягнень, з іншого - період застою привів до відчутних негативних, кризових явищ у галузі культури, науки, освіти.
З кінця 50-х років у сфері освіти було проведено три реформи. Реформою 1958 року передбачалось здійснити перехід до політехнічної освіти. В 60-х роках було прийнято рішення про перехід до обов'язкової восьмирічної освіти. В 70-х роках відбувся перехід до обов'язкової загальної середньої освіти не тільки в загальноосвітній, а й у професійно-технічній школі. Конституція 1978 року законодавчо затвердила положення про загальну середню освіту. У 1984 році була проведена нова реформа освіти, згідно з якою здійснювався перехід до навчання з шести років, середні школи переводились на одинадцятирічний термін навчання.
Характерною ознакою навчально-виховного процесу стала його ідеологізація і політизація. Школи як державні навчальні заклади покликані були виховувати слухняних, покірних громадян унітарної союзної держави. На всіх рівнях навчання обов'язковим було вивчення праць класиків марксизму-ліенінізму, рішення з'їздів і пленумів партії, праці провідних партійних діячів. Об'єктивно школа перетворилась на бюрократичний заклад, який діяв у режимі одноманітності, однодумства і одноосібної влади. Це не могло не призвести до падіння престижу знань, зниженню ефективності освіти, поглиблень розриву між освітою та потребами практичної діяльності.
Розв'язати тугий вузол проблем, що виникли в системі народної освіти, спробувало радянське керівництво в роки перебудови. Перебудова освіти усіх рівнів передбачала, по-перше, радикальну реформу на основі нової філософії освіти; по-друге, підтримку та матеріальне стимулювання педагогічного новаторства; по-третє, інтеграцію освіти, науки і виробництва. Реалізація перебудови народної освіти в Україні відбувалась у межах державної національної програми "Освіта".
Проблемами школи в Україні були: зменшення учнів в умовах зниження народжуваності, недостатнє матеріально-технічне забезпечення, довготривала русифікація. Партійне керівництво, яке взяло курс на "злиття націй у єдиний радянський народ", відводила національним мовам другорядну роль. У деяких великих містах республіки не було жодної української школи.
Схожі процеси відбувались і в галузі вищої освіти. З одного боку, зміцнювалась матеріально-технічна база вищих навчальних закладів, будувались нові корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси тощо. Потреби народного господарства у високоосвічених, кваліфікованих спеціалістах сприяли відкриттю нових інститутів. Вищі навчальні заклади України готували висококваліфікованих спеціалістів не лише для народного господарства республіки і СРСР в цілому, а й для багатьох країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.
У цілому освітній рівень населення України був досить високим. Вищу і середню освіту (повну і неповну) на 1987 рік мали близько 84% зайнятого населення.
У 60—80-х роках розвивалась і наука. Головним науковим центром України залишалась Академія наук УРСР, очолювана відомим вченим академіком Б.Патоном. Основні напрями наукових досліджень визначалися фізико-технологічною, біохімічною секціями та секцією суспільних наук АН УРСР. Фундаментальні дослідження проводилися в науково-дослідних інститутах республіки.
Українські вчені зробили значний внесок у розвиток ракетної техніки, космонавтики, кібернетики, у використання атомної енергії в мирних цілях. Науковими дослідженнями в Україні в 1987 році займались понад 213 тис. науковців, серед яких було близько 6 тисяч докторів та більше ніж 71 тис. кандидатів наук.
Усе більшої ваги набували наукові дослідження в галузі сільського господарства. В Україні були виведені нові гібридні сорти кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків. Науковці Миронівського інституту селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В.Ремесла вивели кілька нових перспективних сортів пшениці.
Під керівництвом вчених Інституту історії Академії наук УРСР було видано 26-томну роботу "Історія міст і сіл Української РСР", закінчено працю над багатотомним виданням "Історія Української РСР".
І все ж, незважаючи на, безсумнівно, значні успіхи, вітчизняна наука відставала від розвинутих країн Заходу. Гальмом розвитку наукових досліджень була надмірна централізація керівництва наукою, диктат партійного керівництва обмежував можливості об'єктивних досліджень в галузі гуманітарних наук.
Українська наука забезпечувала насамперед потреби військово-промислового комплексу, на його розвиток держава кошти виділяла без обмежень. Інші наукові дослідження фінансувалися здебільшого за залишковим принципом.
У другій половині 70 - початку 80-х років наука мала ознаки "застою", конкретними проявами якого було: всеохоплююча ідеологізація, несприйняття нового, науковий диктат консервативних кіл учених, бюрократизація. У результаті відбувалось зростання чисельності наукових співробітників, але результативність їх наукових досліджень неухильно падала. Впровадження новітніх досягнень науки у виробництво гальмувалося роками.
Відбулися суттєві зміни і в сфері культурного життя республіки. До безсумнівних здобутків у галузі культури варто віднести діяльність "шістдесятників", творчість молодих талановитих художників, у тому числі і художників-авангардистів, розвиток довженківських традицій і народження національно-самобутнього кіно, розвиток української музичної культури та літературно-художньої творчості.
Серед найбільш відомих літературних творів того періоду можна назвати збірки М.Рильського "Троянди і виноград", "Далекі небосхили", романи Олеся Гончара "Тронка", "Собор", "Циклон", "Бригантина", "Берег любові", романи М.Стельмаха "Дума про тебе" та "Чотири Броди", В.Земляка "Лебедина зграя", роман Ю.Мушкетика "Позиція" та ін. Українські композитори написали багато опер, оперет, симфоній, пісень, які отримали народне визнання. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили Г.Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, К.Данькевич, Б.Лятошинський, І.Шамо, О.Білаш і багато інших. Наприкінці 70 - початку 80-х років в Україні працювало 6 оперних театрів, 25 філармоній, велика кількість музичних колективів. Народними улюбленцями були видатні майстри сцени Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, Б.Гиря, Н.Ужвій.
Переважна більшість творів українських авторів була написана з позицій соціалістичного реалізму і розвивала тему "соціалістичного і комуністичного" будівництва. В умовах жорсткого ідеологічного тиску українські митці були позбавлені можливості писати про історію боротьби українського народу за національне відродження. Твори з цією тематикою були заборонені, а якщо й розповсюджувались, то здебільшого в рукописних варіантах.
Поштовхом до активізації культурного життя в Україні стала "перебудова", однією зі складових якої стала політика "гласності". Звільнення друкованого слова, живої думки від жорсткої цензури, догматизму і заборон сприяли виникненню нової морально-політичної атмосфери в Україні, відродженню національної самосвідомості українського народу.
Справжніми подіями того періоду стали численні публікації художніх, історичних, філософських творів українських авторів, які довгі роки були недоступними. Саме тоді були вперше оприлюднені таємні протоколи пакту Ріббентропа—Молотова, численні документальні підтвердження страшних фактів голодомору 1932-1933 років, документи і спогади, пов'язані з революційними подіями в Україні 1917-1918 років, діяльністю Української Центральної Ради, Директорії тощо.
На екрани кінотеатрів республіки вийшли раніше заборонені та нові фільми: "Тіні забутих предків", "Покаяння", "Холодне літо 53-го" та ін.
Після довгого забуття до широкого читача повернулись твори М.Хвильового, В.Підмогильного, Г.Косинки, Є.Плужника, М.Зерова, В.Винниченка, М.Куліша та інших. Вперше українські читачі отримали можливість ознайомитися з раніше забороненими творами Г.Тютюнника, В.Стуса, В.Голобородька.
Активізували свою діяльність Український фонд культури, творчі спілки і об'єднання.
"Перебудова", "гласність" і демократизація створили більш сприятливі, ніж раніше, можливості для розвитку української мови, початку її повернення в усі сфери культури, освіти, науки.
Баран
