Цілі та завдання вивчення розділу. 1 страница

Успішне вивчення розділу дозволяє:

Визначити питання впливу образу батьків на становлення особистості.

Оволодіти ключовими словами розділу.

Методичні рекомендації до вивчення Розділу 3.1.

При вивченні Розділу 3.1. важливо:

- вивчаючи пункт 1, зупинитися на основних теоретичних концепціях виникнення інституту сім’ї та гендерного розподілу влади в ній;

- вивчаючи пункт 2, зверніть увагу на задоволеність життям у чоловіків та жінок;

- вивчаючи пункт 3, зверніть увагу на материнство та батьківство як соціокультурні феномени;

- вивчаючи пункт 4, зверніть увагу на феномен сімейного насильства та стереотипи, що його закріплюють.

 

Навчальний матеріал.

1. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте

На тлі тієї популярності, якої набули гендерні питання за останні роки в Україні, взаємозв’язок гендеру та сім’ї як соціальних інститутів розглядається доволі рідко. Навіть при вивченні проблеми гендерної соціалізації (одної з провідних тем гендерних досліджень) дуже рідко дослідники виходять на конкретну характеристику цього процесу в сучасній родині, де й починається гендерна соціалізація дитини. Також неможливо зрозуміти особливості виконання ґендерних ролей, що закріплюються у гендерних стереотипних уявленнях, не дослідивши їх функціонування в сімейному осередку. По своїй суті, феномен гендеру та інститут сім’ї не можуть розглядатися роздільно, оскільки вони нерозривно пов’язані одне з одним.

Під сім’єю звичайно розуміється “засноване на кровному спорідненні, шлюбі або усиновленні об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю за виховання дітей; члени родини часто живуть в одному будинку”. Великі зміни, яких відчуло українське суспільство в останні роки, ще раз засвідчили, що інститут сім’ї є одним із найстабільніших інститутів соціального життя. У наш час серед головних соціальних інститутів і владних структур за ступенем абсолютної довіри лідирує сім’я; усі інші соціальні інституції й органи влади мають значно менший рівень довіри в населення.

У радянський період історії України проблематика становища жінки (гендерна термінологія в цей період не застосовувалася, хоча в деяких роботах статус жінки порівнювався зі статусом чоловіка) вивчалася в рамках соціології сім’ї, соціології праці або демографії. У рамках першої дисципліни основну увагу приділяли переважно декільком темам:

1) народжуваності й особливостям репродуктивної функції родини;

2) поєднанню жінкою сімейних і професійних ролей, бюджетові часу зайнятої сімейної жінки;

3) взаєминам батьків і дітей, вихованню дітей-школярів; феноменові розлучення, його причинам і наслідкам.

Перераховані вище теми охоплюють найважливіші сторони життєдіяльності сім’ї й становища жінки в ній, хоча далеко не вичерпують усіх проблем сімейного життя. Ці напрямки досліджень давали багатий емпіричний матеріал, але, оскільки гендерна теорія в цей період не застосовувалася, дослідники не акцентували свою увагу на виявлених фактах дискримінаційного становища жінок як у родині, так і поза нею.

Зрозуміти, як склалися сучасні ґендерні відносини не тільки в родині, як малій групі, але й у соціумі в цілому, не можна, не знаючи історії виникнення соціального інституту сім’ї, ядро якого творять взаємини чоловіка й жінки. Причому необхідно відзначити, що ці взаємини між членами родини, іноді в не явному вигляді, але завжди ґрунтуються на тім або іншім способі розподілу влади між ними. Той факт, що ґендерні стосунки завжди ґрунтуються на відносинах влади, на рівні повсякденної свідомості часто не усвідомлюється. Влада, як соціальний феномен, завжди виявляється в певній ієрархії; у сімейному осередку вона знаходить прояв як сімейна статева стратифікація (розподіл влади поміж чоловіком та жінкою, батьками та дітьми), як гендерний розподіл прав та обов’язків, як гендерні відмінності у вихованні дітей.

Історія виникнення інституту сім’ї не така проста, як може здатися при першому наближенні до розгляду цієї теми. Залишаються дискусійними такі питання: нуклеарна родина (яку називають ще “подружньою”, або родиною двох поколінь: батьків і їхніх дітей) існувала в давні часи чи це явище властиве тільки сучасному періодові історії людства? Чи був типовим для первісного суспільства груповий шлюб? Чи дійсно існував матріархат як форма людського співтовариства, де споріднення велося тільки по материнській лінії і де жінки займали головну роль у вирішенні важних для роду/племені проблем виживання; наскільки такий суспільний устрій був типовим для різних у просторовому й часовому вимірі груп людської популяції?

У радянські часи, починаючи від середини 30-х років ХХ століття, робота Ф.Енгельса “Походження родини, приватної власності й держави” була фактично канонізована [10]. У результаті тривалий час узаконеною була схема статевої взаємодії чоловіків і жінок в історичній ретроспективі, що наводилася у цій праці: проміскуїтет (неупорядковані статеві зв’язки) – груповий шлюб (із двома формами родини, що змінюються: кровноспорідненої і пуналуальної) – материнський рід (парна родина, де наслідування йде по материнської лінії) – батьківський рід (патріархальна родина, що з’явилася на стадії виникнення класів). Але ствердження такої схеми унеможливлювало вивчення відносин між статями в архаїчних суспільствах; фактичний матеріал, що його знаходили етнографи, часто ніяк не вписувався в цю схему. Варто додати, що існування проміскуїтету, групового шлюбу завжди породжувало чимало суперечок і в наш час видається сумнівним.

Сучасна історична наука вважає, що нуклеарна сім’я (подружня пара зі своїми або усиновленими дітьми) фактично займає провідне становище протягом усієї людської історії і була панівною формою споріднення вже в часи мисливців і збирачів. Цей тип родини виявляється повсюдно, в різні періоди історії й у різних куточках земної кулі. Іноді говорять, що нуклеарна родина виникла в результаті індустріалізації суспільства. Насправді її домінування в цей історичний період означає собою повернення до дуже давнього патерну.

Необхідно відзначити, що поряд з існуванням нуклеарної родини, за даними історичної науки, завжди існували й існують інші форми сімейних відносин. Типи сімейних структур різноманітні й утворюються залежно від характеру шлюбу, споріднення й батьківства. Моногамний шлюб – це шлюб одного чоловіка з однією жінкою. Моногамія трапляється в історії людства вп’ятеро рідше, ніж полігамія – шлюб одного чоловіка з кількома жінками; полігінія – шлюб одного чоловіка з кількома жінками; поліандрія – шлюб однієї жінки з кількома чоловіками (шлюб, що рідко трапляється).

Історично так склалося, що фізіологічне й соціальне батьківство не завжди збігалося в різних соціальних системах, тому вдаються до виділення патрилінійних і матрилінійний родин, де успадкування прізвища, майна, соціального стану ведеться по батьку або по матері.

Залежно від розподілу влади розрізняють патріархальні сім’ї (глава родини – батько, тільки він розподіляє матеріальні ресурси і приймає життєво важливі рішення щодо дружини, дітей, усіх важливих проблем функціонування сімейного осередку; владу в родині має тільки він); і матріархальні сім’ї, де всі вище перераховані функції виконує мати. Якщо в родині немає чітко вираженого голови, обов’язки розподіляються ситуативно, а рішення приймаються колегіально або передоручаються тому, хто компетентніший у розв’язанні певної проблеми; можна сказати, що така сім’я – егалітарна.

Отже, постає питання: з погляду розподілу влади які родини в сучасному українському суспільстві переважають – патріархальні чи егалітарні? Соціологічні дослідження свідчать, що більшу частину українських сімей (приблизно 70%) можна віднести до егалітарних, демократичних, виходячи з участі чоловіка й жінки в прийнятті рішень щодо важливих проблем сімейного життя і реального розподілу сімейних доходів. З таких питань, як придбання речей, що дорого коштують, вибір місця проживання, вибір навчального закладу для дитини, кола сімейного спілкування й виховання дітей тощо – 50-70% опитаних все вирішують разом із шлюбним партнером.

Якщо взяти за критерій патріархальності / егалітарності сім’ї розподіл прибутків у родині, то й за ним більшу частину молодих сімей (де вік чоловіка й жінки не перевищує 28 років) у нашому суспільстві можна охарактеризувати як досить демократичні. Наприклад, чоловік віддає гроші дружині, і вона займається розподілом сімейного бюджету в чверті молодих сімей; більша частка сімей (60%) дотримується іншого способу розподілу грошей: усі гроші знаходяться в певному місці, і кожен із партнерів бере необхідну йому суму; однак у кожній десятій молодій сім’ї здійснюється розподіл грошей за патріархальним принципом: усі гроші знаходяться в чоловіка, і він видає необхідну кількість дружині. Ще у шостої частині сімей партнери залишають заробітну платню собі, виділяючи певну кількість грошей на спільне домашнє господарство.

Треба сказати, що гендерний розподіл матеріальних ресурсів у сім’ї, як показали дослідження, залежить від її соціально-економічного статусу. Було виявлено, що дружини, як правило, контролюють розподіл грошей у родинах із низьким прибутком, де керування фінансами означає “контроль над дефіцитом”; коли ж прибуток високий, цю функцію виконують чоловіки, оскільки великі гроші – це велика влада. У цьому випадку часто тільки частину грошей вони виділяють на утримання родини.

Хоча більшість українських сімей – егалітарні, за оцінкою самих жінок, сімейна стратифікація у нашому суспільстві доволі значна.

Вважають себе рівноправними з чоловіками у родині понад половину опитаних жінок (55%); однак близько чверті жінок вказують на своє другорядне становище в сім’ї порівняно із соціальним статусом чоловіка; решті взагалі важко відповісти.

Слід зауважити, що таку характеристику, як „патріархатність”, може мати не тільки родина, але й суспільство в цілому.

В цьому разі патріархатний устрій – це інституція, завдяки якій одна половина населення – жінки – перебуває під контролем другої половини – чоловіків. Основні принципи патріархату: чоловік має панувати над жінкою; старший чоловік – над молодшим.

Патріархат як інституція глибоко вкорінений не тільки в інститут сім’ї, в ще більшому обсязі він наявний у відносинах статей в економічній і політичній сферах суспільного життя. Однак у різні періоди історії і в різних за своїм політичним устроєм суспільствах патріархат мав і має велике розмаїття історичних і локальних форм.

Інститут родини та ґендерний розподіл ролей: основні підходи. Вивчаючи інститут сім’ї і гендерний розподіл ролей у ній, не можна проігнорувати біологічний контекст у трактуванні взаємодії статей, оскільки ґендер визначається як соціальні відносини, норми й санкції, що надбудовуються над індивідами з різними біологічними характеристиками та різними ролями. Зокрема, за визнанням біологів, жінки при виборі сексуального партнера зазвичай вимогливіші до його якостей, ніж чоловіки (принцип, властивий усім видам тварин, що розмножуються статевим шляхом), що може тлумачитися як підґрунтя дещо відмінної шлюбної поведінки жінок порівняно з чоловіками. Окремі дослідження про спонтанний обмін інформацією між матір’ю та її дитиною також розглядаються в контексті біологічної зумовленості стосунків між ними.

Така інтерпретація функцій жінок і чоловіків, зокрема, в родині апелює до біологічно, а не соціально означених принципів суспільного життя. Однак варто пам’ятати, що біологічні ролі не тотожні ґендерним, які оформилися в процесі соціалізації людини як істоти соціальної, а не біологічної. Гендерний підхід, залучаючи до розгляду комплекс соціальних чинників, допомагає зрозуміти характер нинішніх негативних явищ у родинній сфері: наприклад, ослаблення відповідальності чоловіків за дружину й дітей (що відбулося, тільки-но шлюб перестав бути довічним); високий рівень розлучень; явища „прихованого безбатченківства”, коли батько є, але не займається вихованням дітей тощо).

Визнано, наприклад, що присутність чоловіка в моногамній парі і його участь у вихованні дітей менше залежать від інстинкту, ніж від соціальних норм, санкцій і тиску, що їх диктує суспільство.

В наш час уже відпала соціальна необхідність у поділі праці на основі здатності жінки до дітонародження, як це було в примітивних суспільствах. Значна, а в окремих країнах – велика, частина жінок нині поєднують материнство з роботою поза домом. Потрібно враховувати, що жінка вже не народжує, як у минулому, багатьох дітей і значна частина її життя, отже, вивільняється й має бути присвячена чомусь іще, щоб реалізувати свої здібності й знання. Це можуть бути і професійне вдосконалення, кар’єра, й громадська робота.

У більшості сучасних сімей бюджет родини складається з двох часто рівних частин, що надходять як від чоловіка, так і від жінки: чоловік уже не є єдиним годувальником родини. Але, як стійкий пережиток минулого, зберігається патріархальна ідеологія та традиційні ґендерні ролі: від жінок вимагають зосередженості на домашній сфері і самопожертви заради своїх близьких, а від чоловіків – успіху в суспільній. Мало того, традиційна гендерна сегрегація переноситься й у сферу праці: жіночі професії і жіночі робочі місця формуються винесенням на соціальний рівень традиційних жіночих занять.

Сучасне наукове осмислення цих змін у сфері сім’ї активно проявилося в 1950-60-х роках, передусім у працях американських соціологів, та вітчизняних демографів 1960-80-х років. Роль жінки в сім’ї вони трактували на основі функціоналістської концепції родини.

Функціоналізм пояснює диференціацію статевих ролей у родині в такий спосіб: чоловік виконує інструментальну роль, зв’язуючи родину з зовнішнім світом і забезпечуючи її матеріально; дружина бере на себе експресивну роль, що регулює взаємини всередині сім’ї шляхом емоційної, психологічної підтримки чоловіка й дітей. Прихильники цієї теорії пояснюють експресивну роль дружини її здатністю народжувати й виховувати дітей. Т. Парсонс у широко відомій роботі “Про структуру соціальної дії” підкреслює вплив подружньої родини на диференціацію ролей за статтю, причому місце жінці переважно приділяється всередині родини. Досить відверто він пише: „Звідси так важливо, щоб статус чоловіка й дружини був рівним. Професійна ж конкуренція має тенденцію диференціювати їх (чоловіка й жінку) за статусом, а не зрівнювати. Заміжня жінка в нашому суспільстві, як правило, не конкурує прямо за професійний статус і його первинні символи з чоловіком свого класу. Можна сказати, що таке розмежування статевих ролей сприяє інтеграції членів родини, так що винятково важливі функції соціалізації, внесені в роль батька, зберігаються”.

Отже, цей концептуальний підхід пропонував забезпечувати стабільність сімейних відносин за рахунок обмеження прав жінки на самореалізацію в будь-яких сферах, крім сімейної. Однак саме життя породило гнучкіший розподіл ролей у родині, враховуючи нахили й інтереси чоловіка та жінки. Наприклад, сучасне розуміння ролі батька передбачає надання і психологічної, й емоційної підтримки дітям; батьки в наш час уже не соромляться бути ласкавими та ніжними, а іноді й цілком брати на себе функцію обслуговування дітей, іноді зовсім маленьких. З’явився спеціальний термін для характеристики такої поведінки – “сенситивна поведінка”.

Хоч ці явища тільки починають входити в наше життя, але вже 40% опитаних жителів України – чоловіків вважають „нормальною” таку ситуацію, коли чоловік бере відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку”.

Як і американська соціологія, що в 1970-і роки перейшла від функціоналістської концепції родини до теорії конфлікту (Р. Коллінз, 1975) у її вивченні, вітчизняна соціологія сім’ї розвивалась у подібному напрямку. Зокрема, вивчали розподіл влади в родині та її вплив на рівень прийняття рішень. Але інші підходи теорії конфлікту, що вказують на нерівне володіння матеріальними засобами серед членів родини і, відповідно, нерівний розподіл влади між ними, фактично не вивчали, бо вважалося, що для радянської людини матеріальні інтереси є вторинними. Тому не використовували розроблену ще в 1960-х роках в американській соціології Р. Блудом і Д. Вольфом теорію “ресурсів”: той чоовік, в кого більші ресурси, має й більше влади в родині. Ресурсами вважали високий освітній і професійний статус чоловіка, а також отримуваний ним прибуток.

Однак пізніші дослідження розподілу влади в сім’ї показали, що „теорію ресурсів” не можна абсолютизувати. Феномен розподілу влади в родині, як у будь-якій малій групі, є комплексним явищем, залежним також і від особистісних якостей чоловіка й жінки. Окремі дослідники відзначали, що на розподіл влади в родині впливає навіть сила любовних почуттів (той, хто любить сильніше, має меншу владу, бо є більш залежним). Чоловік і дружина, однаково кохаючи одне одного, матимуть однакову владу в родині. Та оскільки прийнято, щоб саме дружина проявляла ласку й турботу, тобто більшою мірою виражала почуття, С. Сафіліос-Ротшильд запропонувала розглядати шлюб як своєрідний обмін, де дружина віддає кохання в обмін на доступ до соціально-економічних благ, яких більше в її чоловіка.[13] Ця концепція реально описує ситуації в родинах, в яких жінка не працює, знаходячись на утриманні в чоловіка, котрий надає їй матеріальні блага та визначений соціальний статус. Однак вона все менше відповідає сучасній соціальній ситуації в цілій низці країн світу, для яких характерною стає все рівніша участь жінок і чоловіків у сфері оплачуваної зайнятості і все частішою – ситуація, за якої жінки заробляють стільки ж, як і чоловіки, а в окремих випадках – і більше.

Сучасніший варіант теорії конфлікту у вивченні родини запропонувала Хейді Хартман. На її думку, родина є місцем перетину і боротьби різних економічних інтересів її членів. Ця концепція багато в чому є справедливою, оскільки в сім’ї наявні елементи економічного виробництва і, особливо, економічного перерозподілу матеріальних благ та розподілу (не завжди рівного й справедливого) домашніх обов’язків, часу на відпочинок і сон. Х. Хартман розцінює наявність важчих обов’язків жінок у сфері домашньої праці як форму експлуатації, що склалася в капіталістичній патріархальній системі.

Нині дослідники, вивчаючи проблематику сім’ї в гендерному аспекті, залучають до розгляду і функціоналістську концепцію родини, і теорію конфлікту: як кожна мала група, родина не застрахована від суперечок і конфліктів з приводу розподілу матеріальних благ, праці з обслуговування членів родини й виховання дітей.

Заслуга гендерного підходу – у виявленні того факту, що в практиці життя сучасних родин традиційна патріархальна ідеологія (за якою „домашня праця – справа, не варта справжнього чоловіка”, „гарна мати повинна все віддати дітям, а потім думати про себе”, „успішність виховання дітей більше залежить від матері, ніж від батька”) часто використовується для виправдання домінуючого становища чоловіків у родинах, небажання виконувати повсякденні домашні обов’язки, а жінки – для самовиправдання свого підлеглого становища й перевантаженості домашньою роботою з обслуговування членів родини.

На відміну від радикального фемінізму, що жорстко й однозначно визначає родину головною інституцією патріархату та визначає її як фокус жіночого гноблення, гендерна теорія у вивченні сучасних сімейних відносин відрізняється більшою варіативністю в підходах та оцінках. Важливою характеристикою сім’ї як соціального інституту визнається її автономність, що виражається у виборі своєї життєдіяльності та структурі владних відносин, притаманній тому чи іншому типові сучасної родини, для якої характерні як демократичний, егалітарний устрій сімейних відносин, так і ті чи інші рудименти патріархальності. Сучасна гендерна теорія визнає цю її автономність, спрямовуючи свою критику проти уніфікації й жорсткого закріплення „статевих ролей”, існуванням яких виправдовують безвідповідальність, паразитування на праці іншої людини, а іноді агресивність і жорстокість, що проявляються в сім’ях.

Аналіз тенденцій гендерно-рольового розподілу у сучасній родині яскраво виявляє різні психофізичні наслідки для людей залежно від їх статі.

Зокрема, на рівні міжособистісних сімейних відносин роль сильного, стриманого в своїх емоціях супермена, “який ніколи не плаче”, нав’язувана чоловікові патріархальною ідеологією, призводить до його частих непорозумінь з оточенням і для якого він виглядає черствою людиною, а іноді, зрештою, таким і стає. Нерівність жінки в сім’ї (коли вона побудована на владі чоловіка й підпорядкованості дружини, тобто за патріархальною моделлю) призводить до того, що одружені жінки страждають на значно більшу кількість фізичних і психічних хвороб, ніж самітні. Цей феномен виявляється й у такому екстремальному явищі, як самогубство. Кількість самогубств вища серед заміжніх жінок і самотніх чоловіків, аніж серед самотніх жінок і одружених чоловіків.

Дослідження частоти психічних захворювань чоловіків і жінок залежно від шлюбного статусу, проведені професором Джесі Бернард, показали, що, попри традиційне невдоволення чоловіків тягарем сімейного життя, сімейний стан якнайліпше забезпечує фізичне й психічне здоров’я чоловіка та благотворно впливає на його ділові якості та професійну кар’єру.

Серед самотніх удівців катастрофічно підвищується смертність, зростає кількість самогубств. Дисципліна шлюбу, вважаючись тягарем, виявляється корисною для чоловіків, особливо внутрішньо не схильних до самообмеження власних бажань та ризикованої поведінки. Тому вихована в дусі виконання „свого обов’язку” дружина, що присвятила себе турботам про чоловіка, котра забезпечує і навіть нав’язує порядок та безпеку добре організованої оселі, виявляється найкращим гарантом довголіття, здоров’я і щастя свого чоловіка.

Натомість, усупереч поширеним стереотипам про те, що одруженій жінці живеться легше, бо про неї піклується чоловік, наукові дослідження показують, наскільки часто це не відповідає дійсності. За даними соціологів (Моніторингове опитування “Українське суспільство-2003”, здійснене Інститутом соціології НАНУ), серед жінок-респонденток кожна четверта не задоволена своїм шлюбом (серед чоловіків – кожен шостий). Більшість жінок, навіть задоволених своїм шлюбом, відзначають перевантаженість домашніми справами, що спричинює постійну втому.

Набагато частіше, ніж одружені чоловіки, заміжні жінки страждають психологічними комплексами аж до психічного розладу.

Наприклад, з’ясовано, що заміжніх жінок із невротичними симптомами втричі більше, ніж незаміжніх.

Зважаючи на такі явища, Дж. Бернард висунула „шокову теорію шлюбу”, згідно з якою шлюб для жінок практично завжди є психологічним випробуванням. Цей висновок їй дозволив зробити аналіз таких обставин, як різка зміна ролей, що відбувається після весілля (з об’єкта залицяння дружина перетворюється на служницю й няньку для чоловіка, від якої очікується праця обслуги); наявність завищених очікувань від чоловіка, ґрунтованих на гендерно-стереотипних уявленнях про „справжнього” чоловіка-супермена; необхідність пристосування до партнера, особливо вагома для жінки, яка часто можлива лише ціною придушення власного інтелекту та культурних запитів. Безліч домашніх справ, а потім і поява дітей, як правило, змушують жінку відмовитися від професійного покликання й кар’єри. Для домогоспо дарок єдиною долею стає праця з обслуговування родини, потрібна для її близьких і суспільно необхідна, однак неоплачувана й суспільно невизнана. Яскравим прикладом такого суспільного невизнання є, наприклад, те, що телебачення і радіо не транслюють нам програм про зразкових домогосподарок, гарних дружин і матерів, беручи інтерв’ю та готуючи сюжети про жінок-депутатів, лікарів, вчителів тощо.

Безумовно, між чоловіками й жінками, крім законодавчо оформлених відносин, наприклад, за статтею № 24 Конституції України або Сімейним кодексом України, у будь-якому суспільстві й у будь-які періоди історії відносини складаються за визначеними усталеними практиками розподілу ґендерних ролей і нормативних презентацій сексуальності – гендерними контрактами. Такі контракти описують як правила взаємодії, права й обов’язки, що визначають поділ праці за ознакою статі в родині й у професійних сферах, так і взаємні зобов’язання щодо виконання цих не завжди артикульованих, часто неписаних правил.

Цю проблематику почали розробляти порівняно недавно (дослідниці Кромптом, Пейтмен, А. Темкина), і інструментальна цінність цього наукового підходу в межах теорій гендеру є досить показовою.

В українських реаліях гендерні контракти є такими. Основний гендерний контракт – „працююча мати” – виник на пострадянському просторі в 30-і роки ХХ століття. Радянська жінка працювала повний робочий день, виховувала дітей, частково поділяючи цю місію з державними інститутами (дитсадок, школа з „групами продовженого дня “) і родичами (рідше – з найманими робітниками), і цілком відповідала за організацію сімейного побуту. Гендерний порядок такого типу дістав назву конвенційного з урахуванням того, що спостерігалися збереження одних традицій (цінності материнства, домашня робота як жіночий обов’язок) і руйнування інших (економічної залежності жінки від чоловіка, його обов’язку матеріально забезпечувати родину).

Протягом усього радянського періоду історії домінував цей вид гендерного контракту. Однак, крім нього, функціонували ще два менш поширених гендерних контракти. Один із них – „повсякденний” – народжувався з практики повсякденного життя, для його функціонування зайнята дружина задіювала неформальні соціальні мережі. Цей вид гендерного контракту був ненавмисним наслідком офіційного контракту “працюючої матері”.

Сюди ж належали практики “неповної родини” як результат розлучень і позашлюбного материнства. Інший, “нелегітимний”, існував поза офіційною ідеологією, й до нього застосовувалося навіть карне покарання (незайнята жінка-утриманка, проституція, а також так зване “дармоїдство”).

Відзначимо важливий наслідок практики існування офіційного контракту “працююча мати” і його “повсякденного” варіанту: вони сформували особливий, властивий цьому часові і цим умовам існування, тип наших жінок. Для організації добробуту й благополуччя своїх близьких у радянських умовах дефіциту товарів і послуг був потрібен творчий, організаторський і комунікаційний досвід та компетентність у різних сферах життя. Уміння організувати повсякденне життя (дістати харчі, нормальний одяг, улаштувати дитину в “гарний” дитячий садок, літніх родичів – до хорошого лікаря, “записатися” в чергу на меблі й чекати на них роками, організувати прийом гостей і приготувати страви на високому кулінарному рівні, здійснювати сезонне консервування фруктів і овочів, не кажучи про роботу на присадибній ділянці) було важливим підтвердженням соціальної компетентності жінки-господарки.

Такі складні умови існування робили жінку (і роблять нині) відповідальною, сильною та здатною керувати іншими, тими, хто залежить від її турботи. Варто відзначити, що ці якості були необхідні жінкам усіх соціальних прошарків радянського суспільства.

Від кінця 80-х гендерні контракти, пристосовуючись до нових реалій життя, дістають нове ідеологічне наповнення, легалізуючи й міфологізуючи раніше нелегітимні практики незайнятої жінки, яку утримує чоловік. Однак контракт „працююча мати”, як і раніше, лишається панівним та найбільш поширеним, оскільки в період різкого погіршення соціо-економічних умов жінкам стало ще більше необхідно зберігати свою високу професійну активність.

Соціальне розшарування населення на багату меншість та бідну більшість, що швидко відбулося, а також поширення в громадській думці уявлень про специфічно жіночий соціальний успіх – багату жінку, яка не повинна працювати, бо її забезпечує “справжній” чоловік (той, що має великі гроші), спричинило певне переструктурування ґендерних контрактів, правда, на основі все того ж контракту – “працююча мати”.

Нині в українському суспільстві проглядається існування чотирьох типів гендерних контрактів. Працююча мати – контракт, що передбачає і материнство, і заробіток жінки, який є життєво необхідним для всієї родини через брак матеріальних засобів до її існування. Кар’єрно орієнтована жінка – контракт, що поєднує роль матері і відповідальної за домогосподарство разом з професійним зростанням жінки. Передбачає безкоштовну допомогу родичів і оплачувану працю найманих робітників. Домогосподарка – контракт передбачає обслуговування членів родини, материнство й турботу в обмін на матеріальне забезпечення чоловіком. Цей контракт містить також вимогу сексуальної привабливості, що в минулі десятиліття перебувала в сфері тіньового, нелегітимного контракту. Спонсорський контракт, що передбачає обмін (продаж) зовнішньої привабливості й сексуальності на матеріальну підтримку чоловіка. Цей, раніше нелегітимний, контракт нині стає легітимним, хоча й не схвалюваним морально. Для жіночої ідентичності тут не значущі ні материнство, ні робота, реалізується й акцентується тільки її сексуальна роль.

Усі типи ґендерних контрактів, що демонструють сучасні напрямки в змінах ґендерних відносин, не є наслідком якоїсь державної політики в сфері ґендеру. Вони є результатом стихійного пристосування до нових умов життя й вироблення для цього різними соціальними групами різноманітних стратегій.

Зокрема, у вищих майнових класах контракт дружина-домогосподарка, яка культивує свою сексуальну привабливість та орієнтована на споживання, став найпоширенішим. Загалом можна стверджувати, що гендерні контракти змінюються відповідно до нових соціальних та економічних умов.

2. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте

Зараз уже очевидно, що саме сім’я взяла на себе основну вагу переходу українського суспільства до ринкових відносин, мобілізувавши внутрішні, і матеріальні, й психологічні, резерви. Зокрема, інститут сім’ї став вартіснішим у свідомості людей як гарант матеріальної підтримки з боку інших членів родини у разі втрати роботи та засобів існування загалом. Ця тенденція стосується усіх членів родини: і жінок, і чоловіків. Дослідження “Молода сім’я України 90-х років” засвідчило, що на час обстеження кожний десятий чоловік через ті чи інші обставини перебував на утриманні дружин, не маючи власних прибутків.