Цілі та завдання вивчення розділу. 2 страница

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні все більше поширюється однодітна сім’я. Майже дві третини українських родин (62,4%) мають сьогодні лише одну дитину, у кожній третій родині – двоє дітей. Сім’ї з трьома та більше дітьми – велика рідкість, їх питома вага не перевищує 6,3%.

Кожна десята українська родина є неповною. У місті таких родин більше (12%), в селі – відповідно, менше (6,9%). І в більшості неповних родин (88,5%) дітей виховує мати. Статистика фіксує подальше погіршення демографічної ситуації в країні.

Зокрема, дедалі скорочується народжуваність (загальний коефіцієнт якої сягнув 2001 року 7,7%). Можна говорити про певні явища трансформації інституту сім’ї. На цьому часовому відтинку кількість розлучень не зростає, але шлюбів менше, ніж у 1980-х або на початку 1990-х років. Виростає кількість дітей, народжених матерями без реєстрації шлюбу (16,7% від загальної кількості новонароджених).

Ці явища значною мірою зумовлені погіршенням економічних умов існування. Моніторингове обстеження, проведене Інститутом соціології НАН України 2003 року, показало, що практично половина українських родин (46%) відносять себе до “злиденних або бідних”. Цього ж року середній сукупний дохід на одного члена родини в Україні становив лише 32 долари (173 грн.).

Під впливом соціально-економічних і екологічних умов деформувалися не тільки репродуктивні установки жінок, але й відбулися зміни в орієнтаціях щодо шлюбу як у жінок, так і в чоловіків. Україна здавна належала до країн з високою шлюбністю; у всі періоди її історії цінність шлюбу й родини в свідомості людей залишалася дуже високою. Нині ж, уперше з часів Другої світової війни, показник шлюбності, що був завжди досить стабільним і залежав переважно від чисельності молодих поколінь, починаючи з 1992 року різко знизився. Імовірно, ми маємо справу з відкладанням шлюбів до кращих часів, а також із рішенням не обтяжуватися родиною взагалі в сучасних умовах, коли людині легше вижити самотужки. І те, й інше в соціальному плані – явища вкрай небажані.

Як відомо, чим бідніша родина, тим більша відносна частина її бюджету витрачається на їжу. Зокрема, 2003 року, за даними соціологічних опитувань, у 57% родин усі доходи йшли на купівлю харчів (у розвинутих країнах ця стаття витрат зазвичай коливається в межах 10-17%). Основний тягар харчування родини традиційно падає на жінок, які повсюдно й повсякденно ведуть боротьбу за виживання родини у важких економічних умовах. І раніше на питання “Що Вас стомлює понад усе?” жінки найчастіше відповідали: “Домашня праця з обслуговування родини”. Зокрема, середньотижнева тривалість домашньої праці в наш час становить у жительок міст близько 27 годин. Найбільша питома вага у витратах часу (понад половину) припадає на такі види діяльності, як відвідування торговельних установ та готування їжі. Нині ці види трудовитрат ще збільшуються, в будні вони займають у жінок близько 2-ох годин щодня, у вихідні сягаючи 3,5 годин. Отже, скорочується обсяг і без того незначного вільного часу жінок, а разом із цим – і можливість професійного зростання, перекваліфікації, розширення сфери власних зацікавлень у світі духовних цінностей. Перевантаженість жінок домашньою роботою прямо відбивається на її професійній діяльності.

Наприклад, під час робочого дня змушені купувати продукти 43% опитаних жінок і тільки 30% чоловіків; розв’язувати проблеми, пов’язані з дітьми – 33% жінок і 24% чоловіків. Дослідження виявили цікаву закономірність: у родинах з високим рівнем прибутку жінки вдвічі менше часу витрачають на готування їжі (47 хвилин на день). Достатні грошові ресурси дозволяють їм купувати більше і якісніших м’ясних продуктів, фруктів, кондитерських виробів, якісних напівфабрикатів, скорочуючи час на приготування їжі.

За даними як вітчизняних, так і закордонних досліджень, велику частину (70-80%) домашньої роботи, як і раніше, роблять жінки. Попри всі заклики допомогти жінкам у домашній роботі, а також прохань зайнятих дружин, чоловіки найчастіше не хочуть нарівні з дружинами брати участь у вихованні дітей, готуванні їжі, прибиранні будинку тощо, та виконувати інші домашні обов’язки. Тому в родинах, де жінки працюють поза домом, нерідко виникає стресова ситуація, що її відомі англійські фахівці в галузі соціології сім’ї Рона і Роберт Раппопорти визначили як дилему перевантаженості.

Помічено, що чим більше часу дружина працює поза домом за платню, тим більше домашніх справ вона виконує; при цьому її загальна завантаженість зростає. Чоловіки зайнятих жінок зазвичай допомагають їм по господарству не більше, ніж непрацюючих, і загальна завантаженість чоловіків (у родині і на роботі) реально стає тим меншою, чим більше працює дружина. Подібні факти давали підстави багатьом закордонним дослідникам стверджувати, що експлуатація за ознакою статі (експлуатація жінок) вкорінена в сім’ї як відносно автономному соціальному інститутові.

Подальший розвиток досліджень показав, що домашня праця має символічне значення у взаєминах статей (особливо коли дружини працюють). Зокрема, в одному з досліджень було виявлено: одні чоловіки допомагають дружинам мало, тому що не хочуть, щоб ті через професійну діяльність стали незалежними від них; інші ж, навпаки, допомагають своїм дружинам, заохочуючи їх бажання працювати поза домом. Очевидно, для перших найважливіший факт – субординація, що демонструє традиційний розподіл домашньої роботи. Дружини ж часто змиряються з роллю обслуги в родині не тільки тому, що в багатьох культурних середовищах цього очікують від них і це є частиною ролі “гарна дружина”, але й тому, що бажають уникнути конфліктної ситуації з чоловіком, бояться зіпсувати з ним стосунки, досягаючи ладу в родині ціною смиренності. Виникає питання про психічну та фізичну ціну такої поведінкової стратегії для жінки, зокрема, про те, хто фрустрованіший: працюючі жінки, що конфліктують із чоловіком з приводу нерівного розподілу домашньої праці, чи ті, хто змирився з цим. Відповідь на це питання дали подальші дослідження в галузі ґендеру, які вивчали не просто розподіл домашньої праці, як це робилося в традиційній економічній моделі родини, а й як вираження турботи членів родини одне про одного, та як владні відносини (субординацію) в ній.

Брак часу на домашні справи, виховання дітей у працюючої жінки часто призводить до дилеми ідентичності, під якою розуміється ситуація, коли батьки (переважно – жінка, але інколи – й чоловік) прагнуть справитися і з професійними обов’язками, і з домашніми справами однаково успішно, що часто призводить до стресу, оскільки таке поєднання є доволі важким. Не кожній працюючій жінці вдається належно залучити чоловіка до домашньої роботи. Скажімо, в стані постійного цейтноту в працюючої жінки часто бракує часу спокійно “привчити” чоловіка до домашньої праці. Як показали спеціальні дослідження, домогосподарки з цим завданням справляються успішніше, і внаслідок цього їх чоловіки допомагають у домашній праці більше.

Вивільненню часу жінок могла б значно допомогти сфера побутових послуг. Однак спад виробництва, що відбувся в нашій країні, позначився й на підприємствах, які надають побутові послуги. Найближчим часом годі очікувати розширення цієї галузі, отже, не буде й полегшення домашньої праці жінок за рахунок передання окремих видів таких робіт підприємствам побутового обслуговування. Зокрема, нині, за даними досліджень, тільки 2% наших жінок користуються послугами пралень, 6% – хімчистки, 6% – послугами магазинів, де продають харчові напівфабрикати.

Ці цифри переконливо доводять, що майже вся домашня праця робиться руками жінок. Ще одна подібна тенденція – зменшення кількості дошкільних установ, спричинена тим, що підприємства, які їх фінансують, самі знаходяться на межі банкрутства. Це ще один фактор, який суттєво позначається і ще позначиться на можливостях українських жінок поєднувати професійну діяльність з вихованням дітей. Так само негативно, на думку демографів, впливає на репродуктивні установки жінок надмірне підвищення цін на дитячі товари. Середня заробітна плата по Україні фактично не покриває витрат навіть на першу дитину в родині, не кажучи вже про другу чи третю. Тенденція зниження народжуваності показує, що матеріальна допомога держави настільки мала, що не стимулює жінок до народження.

На цьому тлі ностальгія за колишньою традицією багатодітності, що простежується як у публікаціях окремих авторів, так і виступах чільних урядовців, виглядає нездійсненною. Ретельний аналіз ситуації спонукає до висновку, що традиції багатодітності в нас утрачені безповоротно і не слід мати ілюзій з цього приводу.

Крім цього, треба відзначити, що регулювання кількості дітей є загальною тенденцією цивілізованих країн, яка спричинена низкою чинників. Головними з них є: постійно збільшувана сфера суспільного виробництва, в яку залучаються жінки, та висока зайнятість жінок у суспільному виробництві в цілому; відповідне поширення цінності особистої кар’єри та самовираження жінки в професійній діяльності; зрослі вимоги до матеріального й культурного рівня життя і, особливо, до якості виховання дітей; подекуди перевага “споживчих” орієнтацій, як у жінок, так і в чоловіків.

Частою причиною однодітності або бездітності в Україні є також нестабільність самого шлюбу, його висока конфліктність і невпевненість жінки в тім, що він не розпадеться. Але більшість дослідників поділяють думку, що головною причиною обмеження народжуваності є прагнення батьків у довгостроковій перспективі поліпшити життєві шанси своїх дітей.

Потреба в дітях – одна з найсильніших у структурі потреб особистості. На жаль, через причини, які ми вже показали, ця потреба в наших умовах не може реалізуватися в бажанім обсязі й кількості дітей. Як показують соціологічні опитування тих, хто одружується, та родин зі стажем, реальна кількість дітей у родині практично завжди менша, ніж планувалося при укладанні шлюбу. Ця потреба в структурі особистості жінки настільки сильна, що навіть при найнесприятливіших обставинах молоді жінки завичай не відмовляються від першої дитини. Саме тому в країнах із низькою народжуваністю, до яких належить і нинішня Україна, триває зростання народжень саме перших дітей, переважно в матерів 20-24 років. Прагнення мати дітей обумовлює для більшості жінок і бажання одружитися. Тому нинішнє скорочення народжуваності спричинили не зміни в орієнтаціях молоді, а різке погіршення економічної ситуації в країні: наприклад, 2/5 опитаних вважають, що “заводити зараз дітей безвідповідально”. В міру погіршення економічної ситуації в країні стрімко зростає “ціна дитини”.

Здавалося б, в умовах економічної й соціальної кризи в країні можна сподіватися на виростання значущості такої функції родини, як “психологічний захист”. Поширеним є уявлення про те, що вона може стати останнім притулком для людини, порятунком від стресів, спричинюваних навколишнім соціальним світом; і що саме в родині людина дістає підтримку й опору в житті.

Та, як показують соціологічні дослідження, так є далеко не завжди. Найбільша кількість конфліктів припадає саме на сім’ю: 39% опитаних відзначили, що за останній місяць мали конфлікти з батьками, дітьми, чоловіком або дружиною. Причому в жінок і в чоловіків цей показник приблизно однаковий. Родина виявилася куди конфліктнішим середовищем, аніж вулиця й перебування в транспорті (де мали конфлікти 8% опитуваних), а також перебування на роботі (конфлікти зі своїм керівництвом мали 9% і з колегами по роботі – 8% опитаних (репрезентативне опитування населення України, 2003 рік). Можна зробити сумний висновок, що саме родина в наш кризовий час стає місцем, де розряджається невдоволення, вихлюпуються скарги й докори.

Причому показово, що одні й ті ж проблеми викликають у різних родинах різні емоційні реакції й наслідки для сімейних відносин. Дослідники зафіксували таке явище, як посилення згуртованості, емоційної підтримки, уваги й турботи в чоловіка та жінки в стабільних, дружних родинах у тому разі, коли родина під впливом погіршення зовнішніх обставин ніби починає перевірятися на міцність. Емоційна підтримка в родині такого типу подвоюється, сприяючи успішному подоланню труднощів. На жаль, цей тип сімейної поведінки трапляється нечасто. За даними нашого дослідження, в однієї п’ятої частини опитаних жінок і чоловіків за останній місяць виникали конфлікти з партнером у шлюбі, що надовго позбавили їх душевної рівноваги.

У соціологічній літературі досить багато праць, у яких класифіковано причини розлучень; однак усі вони досить умовні.

Завжди є кілька причин, поєднаних по-різному. І саме комплекс причин приводить чоловіка й жінку до розлучення. Але, як не дивно, жодна із загальноприйнятих класифікацій причин розлучень достатньою мірою не відбиває матеріальних (за рівнем доходів, ступенем побутового комфорту й здійсненності споживчої орієнтації) і житлових проблем людей, які розлучаються.

Однією з причин розлучень є маловивчене психо-фізичне перевантаження жінок у шлюбі, хоча практично немає жодної роботи про сім’ю й становище жінки в ній, де б не розглядався феномен “подвійної зайнятості” жінок. Це явище серед причин розлучень зазвичай не фігурує і не закладається в інструментарій опитувань для тих, хто розлучається. Насправді саме перевантаження жінок, що викликає постійну втому, нерідко веде до погіршення, а потім і до розриву подружніх відносин; прагнучи якось полегшити своє існування, часом не усвідомлюючи цього, жінка звільняється від шлюбу, від чоловіка, якого треба обслуговувати. Зокрема, самотні матері вважають, що розлучення з чоловіком різко скорочує час на домашню працю. Завдання дослідника, що вивчає ситуацію перед розлученням, зуміти розглянути за іншими причинами, що називають респонденти, й цю, оскільки практично ніколи жінки не називають її відверто: по-перше, тому, що не кожна жінка здатна пізнати себе; по-друге, через поширеність у суспільстві стереотипу “гарної дружини”, яка відповідає за всіх у родині і повинна “встигати все”, – мало кого цікавить, чого це коштує самій жінці.

Важливість допомоги чоловіка для стабілізації сімейних відносин і гарного самопочуття жінок засвідчує факт, що в родинах, де подружжя спільно виконує домашні обов’язки, понад 60% жінок оцінюють свій шлюб як щасливий, а там, де цього немає, 80% жінок незадоволені шлюбом. В. Сисенко, проаналізувавши бюджети робочого й вільного часу, дійшов висновку, що заміжня жінка-матір без допомоги чоловіка, родичів, а також дітей не в змозі задовільно справитися зі значним обсягом домашньої праці. Ці факти ще раз підтверджують необхідність вивчати психофізіологічну втому жінок як чинник дестабілізації сімейних відносин, а іноді й причини розлучень.

Адаптація сім’ї до мінливих умов існування в нашому суспільстві відбувається переважно інтуїтивно, оскільки традиції раціонального підходу до організації сімейного життя й обміркованої корекції своєї поведінки досі слабко вкорінені. Треба відзначити, що в родині, як і в багатьох інших сферах нашого життя, відчувається брак загальної культури, не вироблені моделі доцільних взаємин чоловіка й жінки. Практиковане останнім часом відродження ідеології традиційного патріархального сімейного укладу навряд чи зможе істотно допомогти сучасній сім’ї у формуванні моделі сімейних відносин. Специфіка нинішнього етапу шлюбно-сімейних відносин така, що родинний союз, заснований на демократичних засадах (егалітарний), більшою мірою відповідає наявним соціально-економічним умовам, хоча його переваги й не заперечують існування інших форм і стилів сімейного життя. Кожна родина вправі, зважаючи на свої цілі, завдання, особливості особистості кожного чоловіка та жінки, будувати життя за власними розумінням і бажанням.

У наш час причиною багатьох конфліктів у сім’ї є розлагодженість у рольових очікуваннях її членів. Різне розуміння ролей “хорошої” дружини або “справжнього” чоловіка призводить до втрати взаєморозуміння, без чого неможлива злагодженість дій у сім’ї. Психологи також установили, що міцність подружньої єдності залежить від кількості спільних, подібних (тотожних чи доповняльних) якостей особистості в одружених. Аналіз даних соціологічного дослідження, проведеного в Україні1, показує, що в молоді, яка ще не перебувала в шлюбі, уявлення щодо моделі “хорошого чоловіка” та “хорошої жінки” не тільки традиційні, навіть більше – досить примітивні. І це явище можна розглядати як прогалину в гендерному вихованні молоді.

Якими ж є моделі “хорошої дружини” та “хорошого чоловіка” у свідомості молоді та чи збігаються уявлення юнаків і дівчат у цій сфері? На думку юнаків, “хороша дружина” повинна бути (риси перераховуються в напрямку спадання значущості):

1. Доброю та лагідною (52%).

2. Охайною, що завжди стежить за зовнішністю (45%).

3. Доброю господаркою в домі (45%).

4. Не дуже вимогливою (42%).

5. Не зловживає алкоголем (31%).

6. Має спокійний характер (28%).

7. Є гарним сексуальним партнером (26%) тощо.

Дівчатам портрет “хорошої дружини” бачиться трохи по-іншому:

1. Гарна господарка в домі (61%).

2. Охайна, завжди піклується про зовнішність (60%).

3. Займається вихованням дітей (49%).

4. Добра та лагідна (44%).

5. Не курить (39%).

6. Не примхлива, не занадто вимоглива (37%).

7. Має спокійній характер (31%) тощо.

Окреслений дівчатами портрет є, як ми бачимо, набором традиційних ролей, які в розвинених країнах уже давно й успішно змінені на користь демократичнішого, рівноправного, партнерського. Останній передбачає, що не лише чоловік, але й дружина роблять економічний внесок у життя сім’ї згідно своїх індивідуальних здібностей до заробітку. Натомість українські дівчата поставили характеристику “матеріально забезпечувати свою сім’ю” на останнє 14-е місце.

Цікаво відзначити, що така думка не відповідає нашим соціальним реаліям, де майже кожна друга сім’я живе на заробіток двох дорослих її членів – чоловіка і дружини. Молоді жінки приділяють більше уваги саме традиційно-інструментальним ролям дружини (добра господарка, гарна, охайна зовнішньо тощо), а не ролям, що найбільш важливі для сучасній сім’ї – емоційній, експресивній. “Любити чоловіка”, а також “любити своїх дітей” дівчата ставлять на одне з останніх, 13-е місце. Аналіз портрету “хорошої дружини”, що постає з відповідей юнаків, а особливо –дівчат, викликає відчуття його невідповідності життєдіяльності та потребам сучасної сім’ї та наявним рольовим наборам дружини й чоловіка. Ця розбіжність між уявленнями молоді та майбутніми реаліями їх шлюбів спроможна надалі провокувати гендерно-рольові конфлікти. У наш час, коли зовнішній тиск на сім’ю (релігія, заборона на розлучення, соціальний контроль) став слабким і не має такого значення, як раніше, збільшується роль міжособистісних стосунків у сім’ї, кохання, піклування та психологічної підтримки. Тільки тоді буде забезпечена стабільність і якість шлюбу. З відповідей молоді можна зробити висновок, що вона усвідомлює ці нові реалії погано та недостатньо ознайомлена з етикою та психологією сімейних стосунків. Така ситуація є результатом системи гендерного виховання, наявної в суспільстві, котра формує їх уявлення та погляди на сімейне життя і на взаємовідносини статей в цілому.

Модель “хорошого чоловіка” у юнаків складається з таких характеристик:

1. Матеріально забезпечує сім’ю (68%).

2. Має спокійний, стриманий характер (39%).

3. Має почуття гумору (32%).

4. Займається домашнім господарством (28%).

5. Не зловживає алкоголем (26%).

6. Піклується про дружину (21%).

7. Не курить (17%) тощо.

Така характеристика, як “кохати дружину”, посіла 11-е місце. У дівчат набір характеристик для моделі “хорошого чоловіка” ще традиційніший, ніж у хлопців. Вона містить такі позиції:

1. Матеріально забезпечує сім’ю (83%).

2. Не зловживає алкоголем (54%).

3. Має спокійний характер (38%).

4. Має почуття гумору (37%).

5. Не вередує, не занадто вимогливий (34%).

6. Не курить (32%).

7. Піклується про дружину (28%) тощо.

Вище означені характеристики розміщені в порядку зменшення їх важливості для опитаної молоді.

На додаток: таку ознаку демократичної (егалітарної) сім’ї, як допомога у веденні домашнього господарства, дівчата поставили на одне з останніх, дев’яте місце; “кохання чоловіка” – на десяте, а “виховання дітей чоловіком” – на одинадцяте.

Ознайомившись із портретом “хорошого чоловіка” в баченні молодих жінок, нічого дивуватися тому, що переважну частину заяв на розлучення подають, як відомо, жінки. Однією з причин, яка призводить до розлучення, є мала вимогливість до партнера на стадії вибору та одруження. Опитані дівчата в більшості мають спрощені й частково спримітивізовані уявлення стосовно ролі чоловіка в сім’ї. Після одруження спільне життя, що передбачає обопільне виконання домашньої праці, уміння поступитись або чимось пожертвувати заради загальносімейних прагнень, примушує жінок вимагати від свого обранця зовсім іншого, аніж на стадії дошлюбного залицяння, і якщо чоловік не співпрацює та не дбає про інтереси родини – результатом стає конфліктна чи зруйнована сім’я.

Виникає закономірне питання: чому уявлення наших людей щодо шлюбно-сімейних відносин, зокрема про гендерні ролі, так традиційно патріархальні в більшості випадків, тоді як вивчення реального устрою сімейного життя нашого населення показало (як було визначено вище) кількісну перевагу демократичного, егалітарного типу родин в українському суспільстві; чому ці два феномени не збігаються, хоча в ідеалі мали б? Річ у тім, що ідеологія, до якої й належать ці уявлення про ролі жінки й чоловіка в родині та суспільстві, формувалася протягом багатьох сторіч у минулому і була закріплена в цілій низці гендерних стереотипів, котрі як спрощені ґендерні нормативні моделі поведінки передавалися від покоління до покоління. Причому засвоєння їх припадає буквально на перші роки життя дитини, що й обумовлює їхню подальшу стійкість.

Наприклад, практично всі з опитаних жителів України (97%) вважають, що “жінка зобов’язана доглядати за дитиною в сім’ї”; що чоловік теж відповідальний і має цей обов’язок, вважають тільки 59%. У цьому разі спостерігається тиск стереотипного уявлення про те, що догляд за дітьми – справа жіноча, а не чоловіча. Під впливом цього стереотипу формується уявлення й про роль чоловіка у вихованні дітей. Тільки 63% опитаних вважають важливою для чоловіка роль вихователя своїх дітей, але практично всі думають, що для жінки ця роль дуже важлива (95%) (опитування “За рівні права і можливості”, здійснене Канадсько-українським ґендерним фондом та Українським інститутом соціальних досліджень, 2002 р.).

Немає потреби говорити про те, наскільки важлива виховна роль чоловіка в сучасній родині. Дівчинка формує уявлення про всіх чоловіків загалом на основі образу свого батька, і якщо цей образ негативний, то в неї складається недовірливе, насторожене ставлення до всіх чоловіків, що може перешкодити їй побудувати власну родину або створити довірливі стосунки в ній. Хлопчикам потрібен позитивний образ батька для формування чоловічої ідентичності. Загалом сучасна ґендерна теорія наполягає на тому, що батьківство має стати однаковою мірою важливим як для жінок, так і для чоловіків; роль чоловіка в родині в жодному разі не можна зводити тільки до ролі “годувальника”. Згадане вище соціологічне опитування показало: в нашому суспільстві і жінки (97%), й чоловіки (98%) вважають, що саме ця роль є головною для чоловіка в родині, а всі інші є другорядними. Цей жорсткий рольовий розподіл несе багато негативу для чоловіків.

За низької середньої заробітної плати в країні в цілому, високої імовірності стати безробітним багато чоловіків опиняються в ситуації депресії, і замість того, щоб активізувати свої інші сімейні ролі, вдаються до саморуйнування. Загалом патріархальна ідеологія залишається могутнім бар’єром на шляху кооперації жіночої та чоловічої праці в родині, створення теплих емоційних взаємовідносин, ефективного виховання дітей і, зрештою, зміцнення стабільності родини.

Варто не забувати, що роль годувальника в родині, його професійна успішність, від якої залежить відповідна матеріальна винагорода, часто залежить від внеску дружини у формування кар’єри чоловіка. Ханна Папанек назвала це явище “одною кар’єрою на двох”. Щоденна робота зі створення побутових умов, а іноді й безпосередня допомога чоловікові в його професійній роботі вдома (передрук матеріалів, складання кошторисів робіт, ведення бухгалтерії тощо), у більшості випадків не враховується як “робота” і зараховується до професійних заслуг чоловіка. З іншого боку, роль “годувальника” має й негативний бік. Чоловіки, які важко фізично працюють, часто обурюються й скаржаться на тиск членів їхніх родин, що вимагають від них важкої праці заради забезпечення родини. У цій ситуації чоловіки розглядають своїх дружин як тих, хто змушує їх працювати, тоді як самі вони не хочуть цього робити, отже, втома й роздратування від важкої роботи переноситься на дружину.

Отож чоловіча робота і роль в родині теж гендерно зумовлені й побудовані на системі сімейної підтримки та часто й привілейованого становища чоловіка в родині.

Виникло таке поняття, як “фемінізація бідності”: самітні жінки з дітьми, жінки-пенсіонерки здебільшого опинилися за межею бідності. Нові проблеми або різке загострення старих роблять особливо актуальним таке питання: як у цих важких економічних і соціальних умовах людям реалізувати свої орієнтації на формування родини, народження дітей, матеріальну забезпеченість, налагоджений побут, повноцінне дозвілля, гарне виховання дітей тощо? Очевидно, що ці проблеми нагально потребують втручання держави, започаткування й ведення ефективної державної соціальної політики.

При цьому відзначмо, що головна умова ефективності й правильної спрямованості соціальної політики стосовно родини – наявність у її основі теоретичної концепції розв’язання проблем гендерної рівності в сім’ї й відповідних засобів допомоги родині. Суть концепції така: на основі яких поглядів розроблятимуться практичні соціальні програми – патріархальних (посилення яких у суспільстві ми наразі спостерігаємо) або егалітарних (по-справжньому демократичних)? Від обраної концепції залежатиме дієвість короткострокових і, особливо, довгострокових заходів допомоги сім’ї та її членам.

Доволі багато колишніх програм були малоефективними, тому що в їх основі проглядав патріархальний світогляд авторів.

Вважається, що якщо знизити рівень зайнятості жінок у народному господарстві, то зросте народжуваність, зміцниться сім’я тощо, оскільки жінка стане займатися тільки родиною. Це омана. За такого низького, як зараз, життєвого рівня навіть непрацюючі жінки не зважуються народжувати. І повернення жінок до домашнього вогнища не розв’яже проблеми підвищення народжуваності.

Під патріархальними розуміються погляди, засновані на переконанні, що поділ соціальних функцій між чоловіком і жінкою має природну, біологічну підставу, що головна життєва мета жінки – бути матір’ю, охоронницею домашнього вогнища, що тільки чоловік – добувач, він здійснює зв’язок між родиною та ширшим соціальним оточенням, суспільством. Отже, особистість жінки тут зводиться до біологічних ролей, а низка негативних процесів соціально-демографічного характеру пояснюється зайнятістю жінок у суспільному виробництві, їхньою роботою поза домом, а також їх надмірною емансипацією.

Егалітарна концепція ґрунтується на тому, що й чоловік, і жінка рівні як особистості і тому повинні мати рівні можливості для свого розвитку. Нинішній поділ праці, як у сім’ї, так і в суспільстві в цілому, має соціальну природу, є надбудовою над біологічними чинниками. Новий, егалітарний, тип відносин між статями, що йде на зміну патріархальному, заснований не на взаємозв’язку панування й підпорядкування, заданого традицією і зведеного в ранг природного закону, а на відносинах особистісної взаємодоповнюваності в суспільстві й родині. Перехід від патріархальної системи соціостатевих відносин до егалітарної – фундаментальна особливість сучасної епохи.

Егалітарний принцип рівності статей не слід розуміти як стирання розходжень між чоловіком і жінкою. Навпаки, він передбачає граничний облік психофізіологічних особливостей, пов’язаних зі статтю, але водночас – і зняття всіх бар’єрів, що заважають проявитися людині як особистості. Це стосується і чоловіків, і жінок.

У програмних документах, що стосуються інституту родини, має бути чітко зазначено, що всі заходи щодо „поліпшення становища жінки”, „пільг жінкам-робітницям” тощо можуть прийматися тільки як система тимчасових заходів. Історичний досвід показує, що ідеологія допомоги, якщо її не розглядати як систему тимчасових заходів, по-перше, не веде до подолання відсталості або підпорядкованості, а навпаки, відтворює ці відносини й далі; по-друге, не скасовує суспільної ієрархії (жінки як і раніше дискриміновані); по-третє, не ефективна з погляду подолання патріархальних відносин, не створює умов для вільного розвитку особистості, а тільки ускладнює їх.

Довгострокова політика має перемістити акцент з ідеї допомоги тільки жінці на створення рівних можливостей для обох статей у всіх сферах і загалом ґрунтуватися на таких принципах:

1. жінка і чоловік мають однакові права, обов’язки й можливості у всіх сферах життя, зокрема й сімейній;

2. родина має бути суверенною в прийнятті рішень щодо її економічного та демографічного відтворення.

Звідси й конкретний механізм, що забезпечує проведення довгострокової політики: усі пільги в сфері зайнятості, що держава вважає за можливе надати працівникам, які поєднують сімейні та трудові функції, слід адресувати родині, а не окремо матері чи батькові (тут не маються на увазі пільги, пов’язані з вагітністю та пологами). Держава, керівник на виробництві, лікар, що оформлює документи, не повинні вказувати родині, хто з батьків скористається відпусткою з догляду за дитиною (повністю або частково), хто працюватиме повний або неповний день (можливо, це зручніше зробити батькові), за графіком тощо. Отже, родині не нав’язуватиметься ні традиційний, ні егалітарний тип відносин. Сім’я сама визначить, що їй треба.