Висновок. У висновку хотілося б сказати про загальні цілі та мету покарання

У висновку хотілося б сказати про загальні цілі та мету покарання.

Відповідно до закону, з одного боку, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчи­ненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50). З другого – покарання не має неї меті завдати фізичних страждань або принизити люд­ську гідність (ч. 3 ст. 50).

Взагалі слід зазначити, що проблема, пов’язана з метою кримінального покарання, завжди була і зали­шається дотепер одною з найскладніших. Справа в то­му, що покарання слід завжди розглядати тільки як засіб досягнення певної мети, бо покарання без мети позбавлене правового і соціального сенсу. Однак за­значена мета може бути різною. Саме тому питання про мету, яку повинно переслідувати кримінальне по­карання, та яким конкретно воно повинно бути, торка­лися майже всі видатні філософи та правники, кожен з яких пропонував своє рішення. Разом з тим, це питан­ня на сьогодні залишається до кінця не вирішеним.

Найпростішим його рішенням видається точка зору авторів, які наполягають на тому, що у покаранні немає ніякої іншої мети, окрім помсти (відплати) за вчинений злочин. Це так звана абсолютна теорія покарання, яка ве­де свою історію ще від принципу таліону та біблейських заповідей і яка обґрунтовувалась Кантом і Гегелем у ви­гляді певної пропорційної системи: за вбивство слід зав­жди призначати смертну кару, за заподіяння тілесного ушкодження – рівноцінне каліцтво тощо.

Вчені, яких не задовольняла ідея суспільної помсти злодію, висували за мету покарання різні інші цілі. Це так звана школа прихильників відносної теорії пока­рання. Одні з них вважали, що метою покарання є по­передження вчинення злочинів шляхом залякування. На їх думку, для досягнення цієї мети необ­хідно, щоб покарання завжди було на один ступінь бі­льше, ніж та вигода чи насолода, які спрямували вин­ного на шлях злочину. Інші, як, наприклад, Е. Феррі, дійшли висновку, що загроза покаранням взагалі не­ефективна і не здатна попередити вчинення злочину, тому кримінальне покарання слід застосовувати ви­ключно для того, щоб лишити особу можливості від­повідний злочин вчинити. Існує ще велика кількість інших варіантів відносної теорії покарання.

Очевидні недоліки та односторонність запропоно­ваних прихильниками як абсолютної, так і відносної теорій покарання рішень призвели до пошуків засобів раціонального поєднання відповідних ідей, внаслідок чого у XIX сторіччі стали виникати змішані теорії кримінального покарання, які у різних варіантах ком­бінували конкретні цілі або надавали різну пріоритет­ність цілям у тій чи іншій їх комбінації.

У вітчизняному КК закріплено саме змішану мо­дель цілей покарання. Її аналіз призводить до таких висновків.

По-перше, як вище вже зазначалось, метою кримі­нального покарання за українським кримінальним за­конодавством є кара, тобто певна відплата винному за вчинений ним злочин. Проте доречно зауважити, що у нашому законодавстві відтворено лише ідею кари, а на її застосування накладено суттєві обмеження. Наприклад, заборонено тілесні покарання, а у таких випад­ках, як, наприклад, майнові злочини, хоча інколи і ви­користовується принцип пропорційності, але у досить обмеженому і значно модифікованому вигляді.

По-друге, безумовною метою кримінального пока­рання визнано виправлення засуджених. Саме ж це виправлення можна тлумачити у двох аспектах. Його можна розглядати як звичайну ресоціалізацію злочин­ця, тобто – як «юридичне виправлення», коли внаслі­док, наприклад, пенітенціарного впливу засуджений не скоїть більше злочинів, головним чином тому, що він не хоче знову відбувати покарання. Але виправ­лення можна тлумачити як процес докорінної перебу­дови всього психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що ко­ренились у відповідної особи до того, як її було засу­джено. Зауважимо, що з точки зору кримінального за­конодавства достатньо досягти мети ресоціалізації, хоча це не означає, що нею вичерпується зміст пеніте­нціарного чи іншого (при засудженні до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі) впливу взагалі.

По-третє, метою кримінального покарання є також запобігання вчиненню засудженими нових злочинів. Дося­гається ця мета покарання різними засобами. Так, на­приклад, тривале позбавлення волі інколи значно ускладнює скоєння засудженим нових злочинів, а у країнах, де застосовується смертна кара, її використан­ня унеможливлює скоєння відповідним засудженим но­вих злочинів. До того ж пенітенціарний вплив на засу­джених значною мірою орієнтовано на ефективну реа­лізацію карного аспекту покарання, оскільки завдяки загрозі повторного його застосування існує надія утри­мати злочинця від вчинення нових злочинів.

Щодо положення КК, відповідно до якого покаран­ня не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. З ст. 50), то воно є специфічним (і цілком зрозумілим) відтворенням по­ложень ст. З Конституції України, де передбачено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю, а права і свободи людини та їх га­рантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, отже і всіх державних органів. До того ж, згідно зі ст. 28 Конституції, кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий кату­ванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

На завершення зауважимо, що кримінальне покарання ніколи не повинно ставити за мету поновлення поруше­ного права (бо шкода від злочину спричиняється відпові­дним суспільним відносинам) або відшкодування шкоди, яке відноситься до сфери дії цивільного права.