Загальні засади призначення покарання

 

Призначення покарання є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності і завершальною стадією застосування кримінально-правової норми відносно особи, визнаної судом винуватою у вчиненні злочину.

Воно полягає у визначенні певного виду і розміру кримінального покарання, необхідного й достатнього для досягнення мети покарання по конкретній кримі­нальній справі. Можливість призначення законного, обґрунтованого і справедливого покарання значною мірою залежить від законодавчого визначення поло­жень, якими має керуватися суд при призначенні по­карання.

У чинному КК вони формулюються у вигляді зага­льних засад призначення покарання та інших правил, якими у свою чергу конкретизується порядок реаліза­ції загальних засад.[16. c.540]

Загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65 КК. Відповідно до цієї статті суд призначає пока­рання:

1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчине­ний злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

3) із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого зло­чину, особи винного та обставин, що пом’якшуютьтаобтяжують покарання.

Хоча поняття загальних засад призначення пока­рання закон не містить, воно може бути сформульова­не, виходячи з їх змісту.

Загальні засади призначення покарання – це пе­редбачені кримінальним законом основні поло­ження, якими має керуватися суд при призначенні покарання. В літературі автори називають їх по різному: положення, вимоги, правила, критерії і т.п.

За змістом закону загальні засади призначення по­карання у їх сукупності є обов’язковими для дотри­мання судом.[11. c.357]

У той же час КК у ряді випадків додатково до зага­льних засад передбачає необхідність врахування спе­ціальних вимог або правил.

Встановлені ст. 65 КК загальні засади призначення покарання застосовуються і щодо неповнолітніх. Необ­хідність їх застосування при призначенні покарання неповнолітньому зазначається у ст. 103 КК.

Ст. 103 КК містить вимогу, відповідно до якої при призначенні покарання неповнолітньому треба, крім загальних засад, враховувати умови його життя та ви­ховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші осо­бливості особи неповнолітнього.

Додаткові вимоги встановлено також щодо призна­чення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті. Певні додаткові правила закон пе­редбачає і при призначенні покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попе­редження чи розкриття злочинної діяльності організова­ної групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Аналіз цього положення дозволяє зробити висновок про те, що дотримання всіх встановлених законом вимог при призначенні покарання гарантує, що його вид і розмір буде необхідним і достатнім для досягнення ним своєї мети. Необхідним і достатнім є таке пока­рання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину, да­ним про особу винного, обставинам, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Розглянемо кожну із загальних засад призначення покарання.

Покарання повинно призначатися у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (частини, пунк­ту статті) Особливої частини КК, за якою кваліфікова­ні дії винного. Це пояснюється тим, що вид і розмір покарання встановлюються в санкції кримінально-правової норми з урахуванням ступеня тяжкості зло­чину певного виду.[28. c.190]

Дане положення зобов’язує суд дотримуватися пев­них умов. По-перше, обирати лише такий вид пока­рання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. Призначення виду покарання, не пе­редбаченого санкцією, є істотним порушенням закону і тягне за собою скасування вироку. При альтернатив­ній санкції, в якій вказано два або більше основних видів покарання, суд вправі призначати тільки одне з них. Призначення більш або менш суворого покарання з числа передбачених альтернативною санкцією пови­нно мати належне обґрунтування у вироку суду .[

По-друге, суд зобов’язаний призначити покарання, ви­значене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах. За відсутністю в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК вказівки на нижчу межу покарання, вона визначається тією статтею Загаль­ної частини КК, яка передбачає даний вид покарання і встановлює його мінімальний розмір.

При відносно визначеній санкції, в якій визначені мінімальний і максимальний розміри покарання («від» і «до»), суд може призначати покарання за загальним правилом у цих межах. Не можна не відмітити не зо­всім вдале використання в санкціях норм Особливої частини КК прийменників «від» і «до». Загалом немає сумніву у тому, що санкція у вигляді, наприклад, по­збавлення волі на строк від п’яти до десяти років, ви­ключає призначення покарання, що дорівнює п’яти або десяти рокам. Але закон і судова практика визна­ють допустимість призначення таких строків, надаючи прийменникам «від» і «до» значення відповідно «не нижче» і «не вище».

У той же час ч. ч. 3 і 4 ст. 65 КК передбачено випад­ки, коли допускається призначення покарання більш м’якого і більш суворого, ніж передбачено санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин. Підстави призначення покарання в зазначених випадках встановлені відпові­дно ст. 69 і ст.ст. 70 та 71 КК. Це призначення більш м’якого виду покарання, ніж передбачений у санкції статті Особливої частини КК, або призначення пока­рання у розмірі, нижчому від найнижчої межі, встано­вленої в санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК). Відповідно до ч. З ст. 65 КК та на підставі ч. 2 ст. 69 КК суд може не призначити додаткове по­карання, що передбачене в санкції статті Особливої частини як обов’язкове. Більш суворе покарання, ніж передбачене за вчинений злочин, може бути призна­чене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі ст.ст. 70 і 71 КК, якщо остаточне покарання є більшим за розміром від найсуворішого, призначеного за конкретний злочин.

У той же час, крім передбачених ст. 65 КК, чинним КК встановлені й інші випадки, коли суд може вийти за межі санкції статті закону, що передбачає відповідаль­ність за вчинений злочин. До них, зокрема, слід віднести призначення в якості додаткового покарання позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли воно не передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний (ч. 2 ст. 55 КК).

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частиниКК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання у межах, вста­новлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд зобов’язаний дотримуватися тих положень Загальної частини, які пов’язані із призначенням покарання. Вирішуючи питання про наявність або відсутність у діях особи складу злочину, суд повинен виходити з поняття злочину, що міститься у ст. 11 КК, і підстав кримінальної відповідальності, встановлених ст. З КК. Встановивши в діянні особи склад злочину, пе­редбачений статтею Особливої частини КК, суд з’ясовує питання, керуючись ст.ст. 44-49 КК та ст.ст. 74-87 КК, про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування. Особливого значення набуває врахування положень ст. 12 КК, якою передбачено класифікацію злочинів за ступенем тяжкості. А саме віднесення вчиненого злочину до злочину певного ступеня тяж­кості визначає межі кримінальної відповідальності й покарання особи, що вчинила зло.чин. При вирішенні цих питань суд, крім того, керується положеннями, що відносяться до дії кримінального закону у просто­рі і часі (ст.ст. 3-8 КК). У певних випадках вирішення питання про покарання особи може пов’язуватися із застосуванням положень, які передбачають обстави­ни, що виключають злочинність діяння (ст.ст. 36-43 КК). Для призначення покарання за незакінчений злочин суд з’ясовує ознаки закінченого та незакінченого злочину, підстави відповідальності за незакінче­ний злочин, керуючись ст.ст. 13-17 КК. Після цього, враховуючи вимоги ст.ст. 65-67 та ч. 1 ст. 68 КК, призначає покарання за незакінчений злочин.

При призначенні покарання за злочини, вчинені у співучасті, суд повинен керуватися не тільки ч. 2 ст. 68 КК, що встановлює правила призначення покарання за злочини, вчинені у співучасті, але й положеннями ст.ст. 26–30 КК, якими встановлено поняття співучасті у злочині, її види і форми.

У разі призначення покарання за злочини, вчинені неповнолітніми, суд керується, крім ст.ст. 65-67 КК, положеннями розділу XV Загальної частини КК (ст.ст. 97-108), якими встановлено особливості кримі­нальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Суд повинен при призначенні покарання виходити з мети покарання, яка визначена ст. 50 КК; керуватися системою покарань, встановленою ст. 51 КК, зважаю­чи на особливості її побудови; виконувати вимоги тих статей Загальної частини КК, які передбачають сут­ність, розмір і порядок застосування конкретних видів покарань (ст.ст. 53-64 КК).

Отже, положення більшості норм Загальної части­ни КК повинні враховуватися при призначенні пока­рання винному у конкретній справі. Недотримання або ігнорування цих положень може істотно вплину­ти на законність і справедливість призначеного вин­ному покарання.[3. c.150]

Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, в першу чергу, з’ясування питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон злочин даного виду. Це питання вирішується на підставі поло­жень ст. 12 КК, відповідно до яких злочини залежно від ступеня тяжкості поділяються на злочини невеликої тя­жкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це е типова характеристика ступеня тяжкості вчиненого зло­чину, яка знаходить свій прояв через санкцію, встанов­лену законодавцем за злочин даного виду. Розмір санкції у вигляді максимального строку позбавлення волі є єди­ним показником такої категоризації.

Тяжкість вчи­неного злочину характеризується такими обставинами, які в межах одного й того ж складу злочину свідчать про його більшу або меншу небезпечність. Ці обста­вини, на нашу думку, можуть бути двох видів. До першого виду слід віднести обставини, які характери­зують конструктивні ознаки складу злочину. Так, на­приклад, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК встановлена відповідаль­ність за вбивство двох або більше осіб. Отже, вбивство двох і вбивство п’яти осіб кваліфікуються за однією й тією ж самою кримінально-правовою нормою і пока­рання в обох випадках передбачається в одних і тих же межах: позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Але тяжкість вбивства п’яти осіб є значно більшою. Тому в межах однієї санкції покарання за вбивство п’яти осіб, за однакових інших умов, має бути суворішим від по­карання, призначеного за вбивство двох осіб. Більш небезпечним, а, отже, і тяжчим слід вважати також ви­крадення (крадіжку, грабіж тощо), вчинене у розмірі, який значно перевищує мінімальну межу, встановлену у п. 4 примітки до ст. 185 КК особливо великого роз­міру. На тяжкість вчиненого злочину може вплинути і наявність одночасно декількох кваліфікуючих обста­вин за достатності для кваліфікації діяння за даною кримінально-правовою нормою однієї з них. Вона мо­же визначатися і ступенем здійснення злочинного умислу. До другого виду мають бути віднесені обставини, які характеризують вчинений злочин, але знаходяться поза межами складу злочину і не впливаютьна його кваліфікацію. Фактичне заволодіння чужим майном під час розбою на кваліфікацію цього злочину за ст. 187 КК не впливає. Але, звичайно, фактичне заво­лодіння чужим майном і заподіяння майнової шкоди свідчить про вищий ступінь тяжкості цього злочину. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не одній осо­бі, а, наприклад, двом також є свідченням більшої тя­жкості такого злочину.

Врахування особи винного. Всебічне врахування даних про особу винного гарантує призначення спра­ведливого покарання, є передумовою досягнення цілей покарання – виправлення, попередження вчинення но­вих злочинів, а також відновлення соціальної справед­ливості. Ось чому закон зобов’язує суди ретельно до­сліджувати дані про особу винного. До них входять соціально-демографічні, кримінально-правові, психо­логічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціальне важливу поведінку особи до і після вчинен­ня злочину: ставлення до праці і навчання, спосіб жит­тя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім’ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують.

При призначенні покарання мають враховуватися стан здоров’я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриманців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. У зв’язку із сукупністю усіх даних про особу винного суд розглядає останнього не лише як суб’єкта злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особливостями.

На підставі встановленого суд має вирішити питан­ня про вчинення злочину за збігом обставин чи, на­впаки, про закономірність протиправної поведінки да­ної особи.

Дані про особу мають оцінюватися в їх сукупності.

Слід зазначити, що серед усіх даних, що характеризу­ють особу винного, особлива увага повинна приділятися тим, які безпосередньо пов’язані із вчиненням злочину.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом’якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом’якшуючі обставини ст. 66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо во­ни передбачені ст. 67 КК. При призначенні покарання пе­ревага надається обставинам, що пом’якшують або обтя­жують відповідальність, в числі даних про особу винного вони не враховуються.[3. c.175]