Українська культура у 1917 – 1920 роках

 

З 1917 р. українська культура пройшла складний і далеко неоднозначний шлях: одночасно яскравий та трагічний. Двадцяте століття, як ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, пов’язаними зі зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Цей новітній період розвитку української культури умовно можна розділити на декілька етапів:

· коротка доба відновлення української державності (1917 – 1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але її поступ відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, Громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

· радянський етап (1921 – 1991 рр.), який уключає і добу злету в 20-их роках покоління “розстріляного відродження”, яке вже в 30-і роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шістдесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури;

· етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови та школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж царського уряду, й тому вже в березні 1917 р. було видано розпорядження про навчання українською мовою у початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Однак ці обмежені заходи навряд чи могли задовольнити український народ. Справжнім виразником інтересів українського громадянства й учительства у справі освіти стала Центральна Рада – представницький орган українського народу, створений 7 березня 1917 року, очолений видатним українським істориком і політичним діячем М.Грушевським. Вона відразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження української мови і школи. Однак реальну справу розбудови української системи освіти здійснювали різноманітні громадські організації (Товариство Шкільної Освіти, вчительські спілки, товариства “Просвіта”, кооперативи, культурно-просвітні об’єднання тощо) та органи місцевого самоврядування. Тому перші українські школи відкривалися виключно на громадські й народні гроші. Після проголошення І Універсалу Центральної Ради (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення й учительства. Значно складнішою була ситуація в середніх та вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі й батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації та асиміляції українського населення.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні й серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського вчительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитися шляхом заснування нових українських гімназій та реальних шкіл. Українознавчі предмети (українська мова і література, історія і географія України) мали бути обов’язковими для всіх без винятку середніх шкіл. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4-ох кафедр українознавства, І Всеукраїнський учительський з’їзд ухвалив з нового навчального року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Ці ухвали сприяли реальній справі розбудови української системи освіти. Так, зокрема, 22 серпня 1917 року збори полтавського товариства “Просвіта” на Павленках ухвалили відкрити українську гімназію для хлопців і дівчат. Навчальний заклад було відкрито на кошти місцевого самоврядування й громадськості. Свою роботу гімназія розпочала 15 вересня, а вже 5 жовтня було одержано дозвіл та права урядових гімназій. У школі велика увага приділялась естетичному вихованню. З цією метою шкільний будинок і його приміщення були добре обладнані та прикрашені в українському національному стилі. Окрім загальноосвітніх і українознавчих дисциплін, у навчальний план була включена пластика, яку викладала талановита вчителька Ада Рікторіон. Навчально-виховний процес у гімназії було поставлено на дуже високий рівень. Його забезпечували викладачі з відповідною освітою. Зокрема, вчителі української мови, історії України, німецької мови, природознавства, географії мали університетські дипломи, вчитель малювання та каліграфії закінчив Академію Мистецтв, ще дві вчительки мали освіту Вищих Жіночих курсів. Школа часто влаштовувала мистецькі ранки й вечірки з різноманітними програмами. Як зауважував викладач цієї гімназії, відомий український педагог Григорій Ващенко, “дух естетизму, що проймав усе життя школи, збагачував психіку учнів тонкими переживаннями, виховував у них здібності відчувати красу природи й мистецтва, вшляхетнював й урізноманітнював їхню вдачу”.

Але не в усіх новостворюваних гімназіях усе складалося так добре. Для більшості з них характерною була низка проблем: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги, нестача підручників й висококваліфікованих учительських кадрів. Однак українські діячі, як могли, розв’язували згадані проблеми. Всього за 13 місяців, що Центральна Рада перебувала при владі, вдалося відкрити понад 50 українських середніх шкіл: з них 47 – гімназії, 6 – учительські семінарії, 2 – реальні школи. В окремих губерніях ця статистика розподілилася таким чином: Полтавська – 18 (13 гімназій, 2 реальні школи, 3 учительські семінарії), Київська – 17 (16 гімназій та 1 учительська семінарія), Подільська – 7 (6 гімназій та 1 учительська семінарія), Чернігівська – 4 гімназії, Херсонська – 3 гімназії, Катеринославська – 2 гімназії, Харківська – 2 гімназії, Бессарабія – 1 гімназія.

Переважна більшість нових українських шкіл була відкрита по селах, оскільки саме українське село потребувало найбільше середніх навчальних закладів.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів мала здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося врочисте відкриття першого Українського народного університету (УНУ) в Києві з трьома факультетами: фізико-математичним, правничим та історико-філологічним. Як і більшість перших українських гімназій, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводилися в аудиторіях університету св. Володимира (Додаток 10). Крім того, він не давав повної (класичної) вищої освіти, до нього вступали люди з дуже різною освітньою підготовкою. Навчання в УНУ давало широку освіту лише тим, хто вже мав диплом класичного університету. Однак позитивне значення його полягало в тому, що це була перша спроба створення українського вищого навчального закладу. Він довів, що Україна має і власні викладацькі сили відповідного рівня, і бажаючих здобувати саме українську високу освіту, що давало можливість у найближчому майбутньому на його основі закласти Український державний університет. Українські освітяни добре розуміли, що народний університет – це своєрідний перехідний етап на шляху до справжнього національного державного вищого навчального закладу. Державний український університет, як найвища ланка освіти, був конче необхідним хоча б з огляду на те, що він міг би стати рушійною силою всього процесу становлення і розвитку національної системи української освіти.

Крім Київського УНУ подібні навчальні заклади було відкрито у Миколаєві, Харкові, Одесі. Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. було закладено і підвалини майбутнього Полтавського українського університету, що розпочав свою діяльність восени 1918 р. А виник цей вищий навчальний заклад на основі утвореного у 1917 р. лекторію Центрального народного музею Полтавщини (колишнього Природничо-історичного музею губернського земства). Лекторій являв собою своєрідний український народний університет. Його засновниками були відомі діячі української освіти й науки: В.Щербаківський (ректор), В.О.Щепотьєв, Я.В.Падалка, В.Ф.Ніколаєв. Лекторій діяв у приміщеннях губернського земства та Просвітнього будинку. До читання лекцій залучалися кращі наукові сили, у тому числі й М.Рудинський, Н.Мірза-Авакянц та інші. А вже на початку 1918 р. у Полтаві було засновано й справжній УНУ. Ініціатором його заснування виступило міське товариство “Просвіта”. В першому весняному семестрі працювали два факультети: історико-філологічний і соціально-правничий. Роботою університету керували О.Левицький та Л.Кротевич. В університеті викладали такі видатні українські педагоги й науковці, як В.Щепотьєв, В.Щербаківський, Г.Ващенко, В.Зубківський та інші.

Восени 1917 р. з’явилося ще два українські ВНЗ у Києві. 7 листопада 1917 р. відкрилася Педагогічна академія, що мала розв’язати гостру проблему браку кваліфікованих учительських кадрів для нових українських шкіл. 22 листопада було засновано Академію мистецтва – першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням її організатори вважали піднесення українського мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, що можуть здійснити цю мету. В академії викладали видатні українські художники: Ф.Кричевський (побутовий та історичний жанр, офорт та різьбярство), О.Мурашко (портрет), Г.Нарбут (графіка), В.Кричевський (українська архітектура, народне мистецтво, орнамент), М.Жук (декоративне малярство), М.Бойчук (літографія, фреска, мозаїка, інтимний пейзаж), Ф.Бурачек (пейзаж), А.Маневич (декоративний пейзаж). Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, усі інші – вільними слухачами.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, що прийшов до влади 29 квітня 1918 року. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалася з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені вчителями. Тому велика увага приділялася підготовці вчителів, які могли б викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Складною залишалася ситуація у середній школі, особливо у великих містах, де був значний відсоток неукраїнського та зрусифікованого населення. Саме цей контингент становив більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське Міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже близько 150-ти. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури.

6 жовтня 1918 р. у Києві було урочисто відкрито перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

У цей же період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви й Петрограда, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей і Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського уряду слід уважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом академії запропонували бути М.Грушевському, однак він відмовився (через розбіжності у політичних поглядах із представниками гетьманського уряду), тому призначено було видатного вченого зі світовим ім’ям, професора хімії Володимира Вернадського (Додаток 51). Першими дійсними членами УАН стали історики Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, хімік В.Вернадський, фізик С.Тимошенко, економіст М.Туган-Барановський, правник О.Левицький, геолог П.Тутковський.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби слід ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Державного симфонічного оркестру тощо.

13 листопада 1918 р. на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Тут було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах і організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою (а на цих землях, крім українців, проживали також поляки, євреї та інші народи).

Активно здійснювалася перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями. За рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи. Українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами – поляками та євреями – визнавалось “право на школу в рідній мові”. Спеціальним законом було націоналізовано українські приватні гімназії й учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась та розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських земель. За бажанням учнів викладалась також польська, німецька й інші мови. Педагоги державних шкіл зобов’язані були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки Громадянської війни одним із найоперативніших і найактуальніших видів була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне в її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою, Т.Бойчуком. Поряд із поширеними формами агітаційно-закличного плаката з’являється плакат пропагандистський. Розповідний, який уміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об’єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова “Іван Франко” з творчим використанням народного орнаменту. В 1919 р. в Харкові почали виходити плакати “УкРОСТА”. Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації.

Активно розвивалося театральне мистецтво. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр – це трупа М.Садовського, яка давала вистави у Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського та інших. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже навесні 1917 р. у Києві створилося товариство “Український національний театр”, яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та оновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри – Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О.Загаров та Б.Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К.Станіславського й Б.Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напряму в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л.Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтується на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами “У пущі” Лесі Українки й “Затоплений дзвін” Г.Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії “Цар Едіп” Софокла та поеми “Гайдамаки” Т.Шевченка.

 

2. Радянська політика “українізації” та її вплив на розвиток культури України у 20-их – на початку 30-их років

 

У 1921 р. Громадянська війна в Україні закінчилась. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР. Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.

До 1923 р. радянський український уряд проводив русифікаційний курс і згідно з ним вороже ставився до української національної культури. З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися ленінська політика “коренізації”, що згодом дістала назву українізації. Вона була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних народів. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні становили близько 1%. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-их років 80% населення республіки становили українці, 20% – представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалася у двох напрямах: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

Уже стало нормою характеризувати 20-і роки як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917 – 1920 років. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча Громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

У процесі українізації, зокрема у боротьбі з русифікаторською політикою Москви, важливу роль відіграв комісар народної освіти України О.Шумський. Він спрямовував державну політику Української РСР на шлях незалежності від Москви української національної культури. “У партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством ставиться до комуніста-українця”, – заявив він на засіданні ЦК партії у травні 1926 р. Шумський створив у партії широкий рух, що згодом дістав політичну назву “шумськізму”, проти якого рішуче виступила Москва.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоти російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство “Геть неписьменність!” Протягом 20-их рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалася 20% знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських “університетів” для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишалося 35% дітей шкільного віку. В цей же час серед учителів лише близько 23% мали вищу або середню спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв’язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів ураховувалося соціальне походження. Для вихідців із робітників не вимагалося ані свідоцтва про закінчення середньої школи, ані вступних іспитів. Для “поліпшення” соціального стану студентів при ВНЗ створювались робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський та М.Скрипник, які сприяли не формальному, а реальному втіленню в життя гасел українізації.

У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко. 15 років (1920 – 1935) він творчо керував дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького під Полтавою й комуною ім. Ф.Е.Дзержинського у Харкові. А.Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі й через колектив, основане на ідеях демократизму, гуманізму та оптимізму.

Наукові дослідження в 20-і роки зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували в Усеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який у 1924 р. повернувся з-за кордону й був обраний академіком. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував К.Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко (міністр освіти в уряді П.Скоропадського), сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії “комуністичного будівництва”, яка охопила широкі верстви українського суспільства у цей період. Методологією науки поступово стають “діалектичний матеріалізм” із властивим йому “класовим підходом” до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-і роки це була лише свого роду “мода”, спрямована на певну “популяризацію” наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася у Західній Україні. Значна частина цих земель увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації й у сфері мови та освіти. У 1923 р. Міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова “українці” та “український”, замість них запроваджувалися терміни “русини” і “руський”. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл були перетворені на двомовні з перевагою польської мови. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921 – 1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Низка закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет та політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв’язок із ВУАН.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів й ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував “Пролеткульт” – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою “чисто пролетарську”, особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою й основною спрямованістю своїх творів. Згодом “пролетарські” письменники об’єдналися у спілку “Гарт” (1923 – 1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися у спілку “Плуг”, куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш приязно ставилася до цих письменницьких об’єднань.

Крім них, існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан), конструктивістів (Валер’ян Поліщук) тощо. Рання творчість П.Тичини відзначалась елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю та експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного “ необароко ”.

У 1925 р., після розпаду “Гарту”, виникла “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ). До неї ввійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, першим президентом – Микола Яловий.

М.Хвильовий виступив у своїх творах проти просвітянщини як символу провінційної обмеженості та проти “малоросійської відсталості”; висунув тезу внезалежнення України від РСФСР у культурному сенсі й відстоював самостійність української духовності. В памфлеті “Московські задрипанки” він закликає українську культуру рівнятися на європейські зразки, на “психологіну” Європу. Друге його гасло – це ставка на “азіатський ренесанс”, що народилося у нього під впливом російської тези про “гнилий Захід”. Він, захоплений теорією циклів у культурному розвитку людства (за теорією О.Шпенглера), був переконаний у тому, що Україна, на чолі азійських відсталих країн і народів, завдяки революції, культурно пережене Європу та стане месією світу. Отже, бажанням Хвильового було вивести українську культуру з провінційного під’яремного існування на світові шляхи.

Але, висуваючи такі гасла, Хвильовий був свідомий і тих труднощів, які доведеться зустрічати молодій українській державі, скутій радянською системою. Він добре розумів, що не село, а місто відіграватиме вирішальну роль у пробудженні України, якщо вона має перед собою таку історичну місію. Бо місто – це організація всього матеріального й духовного, це ключ власної державної підметності. І тут постає третє гасло Хвильового: творення власного українського робітничого класу, українських інженерно-технічних кадрів, трудової інтелігенції (воно зрозуміле, оскільки письменник був прихильником комуністичних ідей).

Завершенням ідеологічного обличчя Хвильового був його літературний твір “Вальдшнепи” (1927), у якому письменник зовсім відверто змальовує більшовицьких діячів і вустами своєї героїні Аглаї дає блискучу характеристику російської імперської інтелігенції.

Виступ Хвильового насторожив Кремль. “Вальдшнепи” були вилучені з бібліотек та книжкових крамниць, а автора змусили формально зректися другого тому твору. Цим каяттям Хвильовий купив собі право повернення з-за кордону (де він перебував як турист) в Україну, а також відтягнув на п’ять років початок розстрілу українського культурного відродження.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів країни стала капела “Думка”, створена у 1920 р. У Західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. У Харкові діяла й успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще у 1917 р. визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г.Хоткевичем.

Професійна музика 20-их років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Протягом 1923 – 1928 років діяло республіканське Музичне товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, що орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лятошинський. Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930, за твором І.Франка “Захар Беркут”). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В.Косенка, М.Вериківського (автора першого українського балету “Пан Каньовський”, 1930).

Плідно розвивалося театральне мистецтво. На кінець 1925 року в Україні діяло 45 державних театрів. Особливо велику популярність мали драматичний театр ім. І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр “Березіль” на чолі з Л.Курбасом. Останній з 1926 року працює у Харкові. У той час “Березіль” уже мав повністю сформовану трупу прекрасних акторів, серед яких слід назвати таких, як Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма та інші. У цей період Л.Курбас повністю переорієнтувався на драматургію М.Куліша. На сцені “Березоля” були поставлені майже всі п’єси М.Куліша (“97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Отак загинув Гуска” тощо).

Бурхливо розвивалося кіномистецтво. Екранізувалися літературні твори, ставилися фільми про Громадянську війну (звичайно, виходячи з офіційних оцінок подій та їх учасників). Кінострічки донесли до нас гру відомих українських акторів М.Заньковецької (“Остап Бандура”, режисер В.Гардін), А.Бучми (“Укразія”, режисер П.Чардинін) та ін. Певними здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чардиніна “Тарас Трясило” (1927) і “Тарас Шевченко” (1926). В останньому знімались А.Бучма й І.Замичковський. Перший етап розвитку українського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.Довженка, фільми якого “Звенигора” (1928), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930), а згодом звукові картини “Іван”, “Аероград”, “Щорс”, створені у 30-их роках, займають почесне місце в історії світового кіномистецтва (Додаток 52). У 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм “Земля” включено до почесного списку двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова (1930), а серед художніх – “Фронт” О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-их років.

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М.Самокиш створив низку картин на історичну тематику: “В’їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким”, „Битва Максима Кривоноса с Яремою Вишневецким” тощо. У жанрі пейзажу особливо відзначилися художники М.Бурачек (“Дніпро і кручі”), Г.Світлицький (“Місячна ніч”) (Додаток 53). У портретному жанрі продовжував плідно працювати видатний художник Михайло Жук, який після революції залишився в Україні й намагався передати у портретах загальну атмосферу доби. Взагалі, у цей час в Україні існувало кілька мистецьких об’єднань художників, що відображали процес ідейних пошуків у мистецтві. Серед них чільне місце займали Товариство художників імені К.Костанді, організоване в Одесі 1922 року, Асоціація Революційного Мистецтва України (АРМУ), створене у Києві 1925 року з філіями по різних містах, Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ).

Товариство художників імені К.Костанді ставило своїм завданням поширювати серед населення знання про мистецтво, популяризувати його та шукати нових шляхів до розвитку образотворчого мистецтва. Але воно не вкладалося у партійну доктрину і 1929 р. “самоліквідувалося”. АРМУ гуртувала митців різних напрямів, серед них особливо виділялись Михайло Бойчук, Оксана Павленко, Микола Бурачек, Іван Северин. М.Бойчук та його учні – О.Павленко, Т.Бойчук, І.Падалка, В.Седляр – представляли особливу мистецьку школу, що виступала проти віджилого, на їх думку, станкового мистецтва, натуралістичного реалізму, побутовщини і пропагували монументалізм. АРМУ під проводом М.Бойчука боролася “за якість і рівень мистецтва української культури, за вихід радянського українського мистецтва з дореволюційного провінціалізму”; відстоювала принцип національної своєрідності й самобутності українського мистецтва. Офіційна партійна критика визнала цей напрям “антисоціальним і вузьким” та поборювала “бойчукизм”, уважаючи його контрреволюційним традиціоналізмом, націокомунізмом, і в 30-их роках усі митці цієї школи були знищені.

ОСМУ об’єднувало художників, що цікавилися передусім модерним мистецтвом. На чолі його стояв видатний художник-графік, що працював переважно у галузі театральної декорації (зокрема, створював декорації для театру Л.Курбаса “Березіль”) та портретного жанру, Анатоль Петрицький.

У середині 20-их років дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові 1924 року. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-і роки відбувався активний пошук в архітектурі. Як правило, вибір архітекторів спинявся на нових течіях, таких, як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будинків у цьому стилі було відбудовано досить багато, що відбивало тогочасні уявлення про майбутню урбанізацію і технізацію комуністичного життя, оспівуваного в багатьох творах образотворчого мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом із тим ставлення партійних лідерів до конструктивізму та інших авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Найбільш значною спорудою, створеною у цей час, став будинок Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів) у Харкові (1925 – 1929, архітектори С.Серафімов, С.Кравець, М.Фільгер) (Додаток 54).

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалися образові великого українського поета Т.Шевченка. До 200-річчя з дня народження Г.Сковороди (1922 р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І.Кавалерідзе (він же – автор пам’ятника Т.Шевченку в Полтаві) (Додаток 55). Сам митець у цей час тяжів до експресіонізму й кубізму, однак його найграндіозніший проект у стилістиці кубізму – велетенський (70-метровий) пам’ятник міфологізованому в той час революціонеру Артемові (Сергєєву) в Донбасі – реалізувати вдалося лише в іншійстилістиці, з іншого матеріалу і скромніших розмірів, як казав сам скульптур, через особисту заборону Сталіна.

Отже, політика українізації, здійснювана сталінським урядом, незважаючи на свій обмежений, великою мірою декларативний характер, дала несподіваний результат: за короткий термін (менше ніж 10 років) українська культура пережила яскравий злет, що проявився в усіх без винятку культурних галузях.

 

3. “Розстріляне відродження” в українській культурі

 

У 30-і роки продовжувалося культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд із безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувалися ті вчені, освітяни, літератори, митці, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів. “Диктатура пролетаріату” вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм, – сполучувалися в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Ті, хто не вірив гаслам чи продовжував у них вірити, але бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався “ворогом народу” або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник). Але більшість громадян продовжували вірити в те, що труднощі “комуністичного будівництва” викликані наслідками світової та Громадянської воєн, а також спротивом зовнішніх і внутрішніх ворогів. Ця віра, а також значний потенціал природних ресурсів дозволили керівництву Радянського Союзу прийняти вибрану Сталіним лінію подальшого розвитку, відому під назвами політики індустріалізації та колективізації.

Примусова колективізація і пов’язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 року становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства та грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалось ідеологічною пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

Подолання опору українського села цілям “соціалістичного будівництва” забезпечувалося протиставленням і одночасним поставленням за приклад селянам міських робочих-пролетарів. Міф про “гегемонію пролетаріату” мала втілювати в життя політика індустріалізації з методичним забезпеченням у вигляді раціональної планової економіки та ірраціонального пафосу перевиконання п’ятирічних планів. Праця стала своєрідною формою гри між трудовими колективами й владою. При цьому перші мали грати роль спортсменів, а остання виступала в ролі арбітра і заплановувала все вищі досягнення та показники. Трудящі мали йти на “трудові подвиги”. Протягом 30-их років на території всього СРСР відбувалися грандіозні “битви” – за Турксиб, за Магнітку, за Дніпрогес, за Харківський тракторний тощо. Не випадково в цей час створюється пропагандистський культ пролетаря-титана.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Унаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилося тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна та природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно й обмежено, що пізніше болісно відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

З 1932 року встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років), середня (10 років). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінювання знань. Основноюформою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалася система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-их років діяли національні школи з польською, болгарською, молдаванською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми за підписами Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-их років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх ВНЗ і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, учені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальне оцінювання знань, обов’язкове складання іспитів та заліків. На 1 січня 1941 року в УРСР діяли 173 виші з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-их років в Україні в основному було розв’язано проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноосвітніх дисциплін, невисока зарплата вчителів.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробленням з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 році вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П.Філатов. У 1936 році у складі Української Академії наук утворилася низка суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Всього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідницьких установ, а загальна кількість науковців становила майже 20 тис. осіб.

У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської “культурної політики”. Першим дзвіночком тотального знищення української національної культури стали судові процеси проти так званих “шкідників”, що були спрямовані проти технічної інтелігенції та інженерних кадрів. Такі процеси розпочалися ще у другій половині 20-их років. А з кінця 20-их років почалися репресії й проти діячів культури. Так, 19 квітня 1930 р. у справі “Спілки визволення України” (СВУ) за так звану контрреволюційно-націоналістичну діяльність було засуджено 45 діячів української культури. Серед них були 2 академіки ВУАН, 15 професорів ВНЗ, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 юристи, 1 бібліотекар, 2 служителі церкви, 15 підсудних працювали в системі ВУАН. Серед засуджених у справі СВУ – визначний учений, колишній впливовий діяч Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), один із керівників Центральної Ради С.Єфремов, колишній прем’єр-міністр УНР В.М.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР, науковий співробітник ВУАН А.Ніковський, колишній діяч УСДРП, професор Київського інституту народної освіти (КІНО) Й.Гермайзе, письменниця Л.Старицька-Черняхівська, професор КІНО В.Ганцов, професор ВУАН В.Дога, науковий співробітник ВУАН, редактор “Словника живої української мови” Г.Голоскевич, викладач КІНО Г.Холодний, професор Полтавського інституту народної освіти В.О.Щепотьєв, секретар Одеського наукового товариства при ВУАН Т.Слабченко та інші. Справа СВУ стала першим досвідом організації масових репресій інтелігенції в Україні.

Діяльність українських митців і письменників у 30-і рр. стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози цього часу слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися у книгах “Педагогічна поема” А.Макаренка, “Десятикласники” О.Копиленка, “Школа над морем” О.Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створено повість М.Трублаїні “Шхуна Колумб”, “Нащадки скіфів” В.Владка. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 році різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками “об’єдналися” й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси уніфікувалися за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачав, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні (за деякими даними у 30-і роки з літературного процесу було виключено 4/5 усіх українських літераторів). Це стосується й діячів інших культурних галузей. Серед репресованих такі відомі представники української культури, як письменники М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, Г.Епік, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, М.Ірчан, Д.Фальківський; художники М.Бойчук, В.Седляр, І.Падалка, А.Петрицький; режисер Л.Курбас, архітектор Д.Дяченко, науковці А.Кримський, Д.Багалій, П.Тутковський та інші. Національно-культурне відродження 20-их років було жорстоко придушене сталінізмом і ввійшло в історію як “розстріляне відродження”.

Тому в 30-і роки центром розвитку художньої культури стає Галичина, де спостерігається значно більша спадкоємність із попередніми періодами в історії української культури при більш безпосередніх контактах із західноєвропейськими культурними процесами. Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники й скульптори Іван Труш, Антін Монастирський, Олекса Новаківський та немало його вихованців, серед яких найталановитішим був Святослав Гординський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича становить одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-их років ХХ ст., а й усієї української культури.

Узагалі ж після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес у Галичині був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи: 1) націоналістична (Д.Донцов, О.Ольжич, О.Теліга та інші); 2) пролетарсько-прорадянська (Я.Галан, С.Тудор, П.Козланюк); 3) ліберальна (Ірина Вільде, Б.Лепкий, Н.Королева й інші).

У 1934 році столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов’язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв’язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир (уціліли лише деякі мозаїчні композиції, поспіхом вивезені до Москви і Ленінграда), Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці в Пирогощі та багато інших споруд. Планувалося знести навіть Софію Київську (Додаток 4). Вцілів цей шедевр архітектури завдяки французькому урядові, який клопотав перед радянським урядом за збереження собору, оскільки дочка Ярослава Мудрого, котрий побудував цю пам’ятку, Анна Ярославна була королевою Франції.

Натомість зводились інші будівлі, що помітно відрізнялися від характерних для 20-их років. Тепер формується особливий архітектурний канон радянського будівництва, який можна називати по-різному, але сьогодні найчастіше користуються терміном “радянський псевдокласицизм”. Це був багато в чому еклектичний стиль переважно офіційних установ, зведених із використанням багатьох архітектурних традицій минулого з активним застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленні. Однією з перших і найбільш показових у цьому ряді споруд є будинок сучасної Верховної Ради України, зведений протягом 1935 – 1939 рр. (Додаток 56).

Таким чином, у 30-і рр. система державних ідей – організаційних, ідеологічно-пропагандистських – сягнула бажаного ефекту: культурне життя з простору вільного духотворення виводилося на второвану колію культивування новітніх офіційних ідеологем, новітнього міфотворення. Духовне споглядання ідеалів заступалося зведенням ідолів – наочних репрезентантів могутності та торжества пролетарських ідей, котрі, по суті, вже пролетарськими й не були.

 

4. Розвиток української культури у роки Другої світової війни та у перше повоєнне десятиріччя

 

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війн, а також у перше повоєнне десятиріччя українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися на гітлерівські. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкувати статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюють події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З’являються високохудожні й високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (Максим Рильський “Слово про рідну матір”, Павло Тичина “Голос матері”, Володимир Сосюра “Любіть Україну”). Вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 р., був одним із найкращих на цю тему.

У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. Співробітники інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є.Патоном, упровадили нові методи електрозварювання у виробництво танків та авіабомб. Під керівництвом академіка О.Богомольця в Уфі були створені ефективні препарати для лікування поранених бійців.

Глибокого патріотизму було сповнене у роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалася сталь” М.Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва у цей час можна вважати фільм “Райдуга” М.Донського за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав “Оскара” – премію кіномистецтва США. Інший фільм М.Донського – “Нескорені” – одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 року. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах (Додаток 57).

В образотворчому мистецтві знову, як і в роки Громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В.Касіян (“У фашистській неволі”, “Українська боротьба”, “Відомсти!”). Продовжували свою творчість такі видатні художники, як О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Дерегус, К.Білокур та ін. Зокрема, Катерина Білокур, яка родом із Полтавщини, представляла народний примітивізм. Її творчість належить до найбільших надбань української культури ХХ століття. Роботи Катерини Білокур, яка виключно малювала квіти, відомі на весь світ. Три картини Білокур − «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» − були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Пабло Пікасо, побачивши її картини, захоплено оцінив творчість Білокур: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». (Додаток 58)

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, що за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, дістала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” були піддані роботи істориків України “Корокий курс історії України”, “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Журнал “Перець” звинувачувався у відсутності “гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К.Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженості на “вузьких” українських темах.

Фактор рецепційної естетики став визначальним у мистецтві: оскільки найдужче вражає людину розмір об’єкта, заохочувалася гігантоманія в усіх її проявах – в архітектурі, скульптурі, спортивних парадах і демонстраціях, літературі (роман, епопея), у кінематографі (історичні сюжети з документальними постатями в центрі). Загальна настанова на “грандіозність” сягала й провінційного культуротворення. Ось досить проникливий аналіз двох варіантів розпису Катерини Білокур “Цар-колос” (1947 – 1949), уписаних у культурно-мистецький контекст часу (Додаток 58).

Коли К.Білокур створювала другий варіант “Царя-колоса”, скрізь: в архітектурі, в живописі, в повсякденному житті (плакати, газети, кіножурнали, радіопередачі тощо) – відбувалась ескалація помпезного, офіціозного стилю подання й втілення “наших здобутків”, “наших успіхів”. У райцентрах серед кривих хаток, бур’янів і пасльонів будувалися незграбні, присадкуваті будинки “класичного” стилю з важкими цегляними чотиригранними колонами, оздоблені цементним орнаментом на антаблементах та між вікнами. Цей орнамент мав утілювати ідею загального добробуту – соняшникоподібні розетки, цементні плоди і квіти.

У ті часи всюди писався та цитувався постулат Мічуріна, що закликав до вольового втручання людини в сфери природи, і як ілюстрація до нього, у школах, на вулицях, в клубах, кінотеатрах, бібліотеках був розвішений портрет-плакат президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т.Лисенка з колосом гіллястої пшениці. Цей важкий великий колос був утіленою неправдою – соціальною, державною та людською. Не виключено, що цій неправді були протиставлені легенькі, тоненькі, “дикі” колоски “Царя-колоса” 1949 р., протиставлені не навмисно, а скоріше інтуїтивно, в силу внутрішніх законів побудови художнього твору, законів художньої правди. Бо ж великий художник – не тільки співець краси і проголошувач істини, а й душа та совість народу, нації.

У кінці 1948 р. була розгорнута кампанія боротьби проти “низькопоклонства перед Заходом”, а згодом з “космополітизмом”. Відомі літератори єврейського походження (І.Стабун, Є.Адельгейм та інші) були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культурою Заходу, замовчуванні зв’язків культури українського і російського народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Цензурування всього “не радянського”, “не соціалістичного” мало своїм наслідком витіснення з аналітико-мислительського процесу компаративно-критичних ресурсів, життєво необхідних для самооцінки і розвитку культури, суспільства в цілому. Такі критичні моделі “радянського” часопростору, перенасиченого “революційною” барвою, як, скажімо, створена І.Багряним у романі “Сад Гетсиманський” (1950), могли бути соціалізовані тільки за кордоном. Біографічний роман В.Сосюри залишився неопублікованим. Духотворні потенції культури чекали на своє визволення.

 

5. Українська культура у роки хрущовської “відлиги”. “Шістдесятники” у культурі

 

Після смерті Сталіна (1953) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка дістала назву “відлига”. Вона трохи поліпшила умови розвитку культури в цілому.

У 1953 р. було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання у старших класах. Проте не вистачало шкільних приміщень. Третина шкіл проводила заняття в дві, а то й три зміни.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.

Наприкінці 50-их років почалась організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів.

Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений учитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук Василь Олександрович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

У повоєнні роки була проведена реорганізація вищих навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збільшилося. На базі ВНЗ при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Майже половина студентів навчалася на заочних та вечірніх відділеннях, що в цілому негативно впливало на рівень фахової підготовки. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідницьких установ. У 1956 р. було утворено сільськогосподарську академію. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець із Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним із творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація у 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з ім’ям В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора інституту. Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Патон. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання “Української радянської енциклопедії” в 17 томах. Було також видано “Радянську енциклопедію історії України” в 4 томах, завершено публікацію 26-томної “Історії міст і сіл Української РСР”, у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інших талановитіших літераторів.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які дістали назву “шістдесятників”. Доба “шістдесятництва” стала в українській культурі часом духовної мобілізації поетичних (у широкому значенні) сил, оскільки саме тоді, незважаючи на панування офіційної ідеології, були сформовані ідеї й символи, котрими встановлювалися дистантні зв’язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-их років.

“Шістдсеятники” – це рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, виступала проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювала українське національно-культурне відродження і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Євген Сверстюк, Борис Олійник, критик Іван Дзюба, публіцист В’ячеслав Чорновіл, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха та інші (Додаток 59). Зокрема, інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Побачила світ перша збірка В.Симоненка “Тиша і грім” (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І.Драча “Соняшник” та М.Вінграновського “Атомні прелюди”. Вже у 1962 – 1963 рр. шістдесятників піддали критиці, твори багатьох із них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.

Необхідно зрозуміти, що хрущовська “відлига” не була таким вже сприятливим часом для української культури. Давши легший подих цій культурі, вона під виглядом боротьби проти абстракціонізму й формалізму нищила живу творчу думку. Не випадково представники української діаспори називали цей період “хрущовською зморою”. Вже на початку 60-их років “відлигу” поступово було згорнуто й розпочато переслідування кращих представників української інтелігенції. Це викликало низку акцій протесту з боку “шістдесятників”, які ще залишалися на волі. Ціла кампанія переслідування була організована проти одного з найвідоміших опозиціонерів – І.Дзюби, автора популярної “самвидавчої” роботи “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаної після арештів. У “самвидаві” поширювались есе В.Мороза (“Хроніка опору”, “Із заповідника ім.Берії”), твори Є.Сверстюка (“Собор у риштованні”), М.Осадчого (“Більмо”), І.Калинця, В.Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, проти русифікації.

“Шістдесятники” стали інтелектуально-духовним підґрунтям подальшого руху опору в республіці, передтечею і першими представниками правозахисного руху в Україні – дисидентства.

У другій половині 50-их – 60-их років пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були імені І.Франка в Києві, імені Т.Шевченка в Харкові, імені М.Заньковецької у Львові, імені Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. Велику популярність здобула п’єса О.Коломійця “Фараони”, плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко.

Процес розвитку української музики в 50 – 60-і рр. характеризується вдосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, Є.Мірошніченко, А.Мокренко, Д.Петриненко.

Українська національна музика має значні досягнення й