Тема 7. Українське національно-культурне

ВІДРОДЖЕННЯ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

ПЛАН

1. Сутність процесу становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України у кінці ХVІІІ – на початку ХХ століття.

2. Особливості розвитку освіти в Україні.

3. Основні напрями наукових досліджень.

4. Розвиток української мови та літератури. Асиміляційні заходи російського самодержавства щодо українського народу і його культури.

5. Музичне мистецтво України. Театр та опера.

6. Архітектура та скульптура України: стильові напрями.

7. Український живопис та графіка.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. / Ярослав Грицак. – К.: Генеза, 1996. – 360 с.

2. Дещинський Л.Є. Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник / Л.Є. Дещинський. – [4-е вид., перероб. і доп.]. – Львів: БескидБіт, 2005. – 304 с.

3. Жаборюк А. Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. / А. Жаборюк. – К.: Либідь, 1990. – 312 с.; іл.

4. Історія України: у 2 томах. – Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року / Н.Полонська-Василенко. – [3-є вид.]. – К.: Либідь, 1995. – 608 с.

5. Історія української та зарубіжної культури: навчальний посібник / Б.І. Білик, Ю.А. Горбань, Я.С. Калакура та ін.; за ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – [3-є вид., стереотип.]. – К.: Вища шк.: Т-во „Знання”, КОО, 2001. – 326 с.

6. Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; за ред. М.М. Заковича. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2000. – 622 с.

7. Хоменко В.Я. Українська і світова культура: підручник / В.Я. Хоменко. – К.: Україна, 2002. – 333 с.

 

1. Сутність процесу становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України у кінці ХVІІІ –

на початку ХХ століття

 

Поняття “українське національно-культурне відродження” відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях на межі ХVІІІ – ХІХ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, що проявлялася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції й значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітницьких, так згодом та політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Утративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі ХVІІІ – ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні й консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із утратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із утратою цих прав зникає й попередня, міжстанова, взаємодія, натомість за часів Катерини ІІ установлюються жорсткі й непрохідні межі імперських “сословій”. Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Наприкінці ХVІІІ ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. – Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, великою мірою через “тупцювання” у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

· період збирання спадщини, чи академічний етап (кінець ХVІІІ – 40-і рр. ХІХ ст.);

· українофільський, або культурницький етап (40-і рр. ХІХ – кінець ХІХ ст.);

· політичний етап (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільності, таких, як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

Один із засновників світового романтичного руху, німецький філософ і історик, видатний дослідник світової культури Йоган Ґотфрід Гердер після відвідин України ще в 1769 р. відзначав: “Україна стане колись другою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля – колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ”. Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожен народ ставить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішим з-посеред усіх слов’янських народів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували українську культуру як частину “всеросійської” чи “всепольської” культур. Водночас їх приклад усе більше переконував, а деяким і відкривав очі на непересічну цінність української культури.

Разом із тим важливо зауважити, що романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими, як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний “порядок”. Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

 

2. Особливості розвитку освіти в Україні

 

Важливе значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених та кваліфікованих працівниках, і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів та кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак усупереч урядовим настановам українське національно-культурне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які діяли при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4 – 6 місяців у селах та до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри. Крім державних, у низці сіл продовжували діяти дяківські школи, в яких дяки навчали дітей читати буквар, часослов і псалтир українською мовою (наприклад, Т.Шевченко вчився у такій школі).

У повітових школах (спочатку – двокласні, а з 1828 р. – трикласні) вивчали ще й географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання.

У гімназії, що давали середню освіту, приймали виключно дітей дворян і чиновників. У цих освітніх закладах спочатку навчалися 4 роки, а згодом – 7 років. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, “закон божий”, священну та церковну історію.

Наприкінці 50-их рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій, де освіту здобували близько 4 тис. учнів. І це на 13,5 млн. чоловік населення України, що було явно недостатньо.

Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.), Крем’янецький (працює з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Характерними рисами освіти у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика “обрусєнія”, рутинні засоби навчання. Києво-Могилянська академія, яка у попередній час відігравала велику роль у розвитку освіти і культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після видання 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослов’я та для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів. Ці заклади освіти внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н.Каразіна. Спочатку Харківський університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Тут працювали професори І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, Д. Багалій. У першій половині ХІХ ст. характер національно-культурного відродження на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався просвітницькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального закладу.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею (Додаток 10). На думку царя Миколи І, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного й фізико-математичного. Згодом додалися юридичний і медичний факультети. Першим ректором став Михайло Максимович. Цей університет перетворився на один із головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох університетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обов’язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 року.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, через рік – Ніжинський історико-філологічний інститут. З’являються Київський політехнічний інститут (1858 р.) − найстаріший український технічний вищий навчальний заклад, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893 р.), Харківський ветеринарний інститут, 2 консерваторії (у Києві й Одесі). 7 Вищих жіночих курсів (2 – у Києві, 3 – у Харкові, 2 – в Одесі), У вишах навчалося 26,7 тис. студентів.

На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, заснований ще у ХVІІ ст. (1805 р. поляки перевели цей заклад до Кракова), але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив відомий український культурний і науковий діяч, один із членів “Руської Трійці” Яків Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями й поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М.Грушевський. 1844 р. у Львові була заснувана технічна академія (сучасний політехнічний університет).

На Буковині університет засновано 1875 р. у Чернівцях із німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов’я.

У Російській імперії 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулась уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми навчальними закладами були гімназії, що мали два ступені: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні (перевага надавалася вивченню давніх мов – грецької й латини, церковнослов’янської; їх випускники могли без іспитів вступати до університетів) та реальні (наголос робився на вивченні природничо-математичних наук; вивчалися й мови, але не давні, а сучасні – французька, німецька). Випускники останніх могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчались окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Полтаві, Києві, Харкові, Одесі), гімназіях та єпархіальних училищах. Першим серед українських інститутів шляхетних дівчат (для дітей з дворянських сімей) було засновано Полтавський (1818 р.) заходами княгині В.Рєпніної-Волконської, що була онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, та її чоловіка – малоросійського генерал-губернатора М.Рєпніна-Волконського, відомого своїми українофільськими настроями (Додаток 12). До опікунської ради інституту входило багато поважних і шанованих дворян міст Полтави і Харкова. Серед них письменник В.Капніст, поети П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, перший біограф І.П. Котляревського С.Стеблін-Каменський, фольклорист та краєзнавець О.Бодянський. Багато видатних людей було й серед викладачів: кирило-мефодієвець Д.Пильчиков, гравер Д.Сплітстессер, художник І.Зайцев (однокашник Т.Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв), лінгвіст і перекладач трагедій В.Шекспіра Л.Корженьовський, композитори А.Єдлічка (уславився ще й збиранням українських народних пісень) та його брат В.Єдлічка, дружина Панаса Мирного О.Рудченко. Уславилися й деякі випускники цього закладу. Серед них – Любов Яновська, відома українська письменниця-демократка, автор драм “Без віри”, “Людське щастя”, оповідань “Городянка”, “Смерть Макарихи” (закінчила інститут у 1881 р.). Тут навчалася також мати видатного вченого в галузі механіки академіка В.Челомея Євгенія Челомей. Зі стін Полтавського інституту шляхетних дівчат вийшли й сестри Глафіра та Олександра Псьол. Глафіра Псьол – відома художниця, пензлю якої належить, зокрема, портрет В.М. Рєпніної-Волконської. Олександра Псьол – українська письменниця. Зараз у будівлі, спорудженій у 1828 – 1832 рр. для цього навчального закладу за проектом архітектора Л. Шарлеманя в стилі ампір, міститься центральний корпус Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка.

У 1914 р. в Україні (у складі Російської імперії) діяло 19 361 початкова, 365 вищих початкових та 480 середніх шкіл (на 1 млн. 728 тис.313 дітей). Як бачимо, майже 96% усіх загальноосвітніх шкіл були початковими. Проте ці імперські освітні заклади могли охопити лише 30% дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники ХІХ – початку ХХ ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом населення 1897 р., в Україні було близько 87% неписьменних, напередодні революційних подій 1917 р. їх було майже 75%.

Але загальний низький рівень освіти в Україні був не єдиною її вадою. Важливим є те, що український народ не мав своєї рідної школи, а та, що існувала, – російська – була йому чужою, перш за все, за мовою, а також за змістом та духом.

 

3. Основні напрями наукових досліджень

 

У науці першої половини ХІХ ст. велику роль починає відігравати етнографія. Це пов’язане з процесами національно-культурного відродження, коли на перший план виходить бажання краще знати історію, мову, усну народну творчість свого народу. Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі “Описание свадебных малороссийских обрядов”. 20 років по тому, в 1798 р. з’являється перша енциклопедія українознавства “Записки о Малороссии” Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову, поезію.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі “Попытку собрания старых малороссийских песен” – збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: “Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці та яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів”.

Повніше й систематичніше дослідження української етнографії під назвою “Малороссийские народные песни” склав у 1827 р. Михайло Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О.Пушкіна і М.Гоголя, на вибір життєвого шляху П.Куліша і М.Костомарова. У 1831 р. Ізмаїл Срезневський видав “Український альманах” – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833 – 1838 рр. – шість випусків “Запорожской старины”.

Український професор Московського університету – Осип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня.

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців і аматорів.

Розвивалася також історична наука. Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була 4-томна “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського (опублікована лише 1903 р.). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що, попри свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією – найвизначніша подія української історії.

У 1842 –1843 рр. підготовано до друку, але так і не видано 5-томну “Історію Малоросії” Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М.Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В.Бєлінський. Він також осудив автора за прагнення висвітлити історію України як незалежну від історії Росії.

Визначним ученим, що зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії російського історика М.Погодіна про “запустіння України від нашестя Батиєва”, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а особливим станом українського суспільства. Взагалі М.Максимович був надзвичайно обдарованим науковцем. Крім історії, він працював також у галузі ботаніки, зоології, фізики й хімії та написав понад 100 наукових праць.

Одним із найвидатніших істориків ХІХ ст. був Микола Костомаров. Більшість його праць видані у зібранні його творів “Історичні монографії та дослідження”. Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання в європейській науці.

Інший український історик Володимир Антонович базував свої дослідження на позитивістському підході, критичності та аналізі: після необхідних історичних відомостей і пояснень він групував фактичний матеріал і посилався на джерела. Йому належить понад 300 праць, саме В.Антонович є засновником української “документальної” наукової школи, до якої також належали М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко та їхні численні учні.

Особливе місце у розвитку історіографії посідав Михайло Драгоманов. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він уважав духовно-моральний, економічний та політичний розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які сприяли такому розвитку.

Великий внесок у математичну науку зробив харківський учений Т.Осиповський, який написав тритомну працю “Курс математики”, що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії. Ще один видатний математик М.Остроградський, родом із Полтавщини, здійснив важливі дослідження з інтегрального обчислення, написав праці з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної та небесної механіки, теорії пружності, балістики.

Особливі здобутки українська наука надбала у другій половині ХІХ ст. У галузі фізики відзначився О.Ляпунов, який створив загальну теорію сталості руху, написав кілька робіт із теорії ймовірності. Видатним західноукраїнським ученим був фізик-експериментатор І.Пулюй, котрий зробив низку винаходів і відкриттів, серед яких найвизначнішим для світової цивілізації було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентгена, оскільки І.Пулюй не поспішив запатентувати свій винахід. Засновником сучасної фізичної хімії був здобувач кафедри хімії Харківського університету М.Бекетов. На 20 років раніше, ніж за кордоном, він почав читати у Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі – металотермії.

Феноменальним явищем для історії точних наук є творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського роду Гетьманщини). На початку ХХ ст. плідно працював математик Д.О.Граве, який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри – теорію груп.

Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробили праці І.Мечникова, уродженця с.Іванівки (тепер Куп’янського району на Харківщині). Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії й другу у світі бактеріологічну станцію, став одним з основоположників мікробіології та вчення про імунітет. У 70-і роки ХІХ ст. професором фізіології того ж університету працював І.Сєченов, який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. У праці “Рефлекси головного мозку” він висвітлив питання про діяльність головного мозку, “душевне життя” з позиції позитивістської науки. На початку ХХ ст. загальне визнання дістали праці видатних учених у галузі медицини – хірурга М.П.Трінклера, офтальмолога Л.Л. Гіршмана.

У 1908 р. в Одесі було створено перший у Російській імперії аероклуб. Льотчик П.М.Нестеров у 1913 р. першим продемонстрував у небі над Києвом “мертву петлю”.

У царині гуманітарних наук йшла досить гостра боротьба. У філософії – між ідеалістами, які домінували в університетах, і матеріалістами; в політекономії – між дворянсько-буржуазними вченими і ліберальними народниками, а згодом до них додалися ще й марксисти. Русифікаторська, колонізаторська політика російського царизму значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П.Житецький. Видатним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О.Потебня.

Засновником вітчизняної педагогіки новітнього часу був Костянтин Ушинський, нащадок кількох шляхетних українських родин. У роки гонінь на українство надзвичайно актуально пролунали його думки про народну мову: “Мова народу – найкращий квіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне та вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина… Мова – це найважливіший і найтривкіший зв’язок, що єднає ті генерації народу, які віджили, які живуть, з тими генераціями, що прийдуть, в одну велику, історичну, живу цілість… І немає більш незносного насильства, як те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків…” Надзвичайно багата педагогічна спадщина К. Ушинського досі практично не застаріла й використовується в більшості виховних методик світу.

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство “Просвіта”, засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.

У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили всіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-медичну, при яких діяли три організаційні комісії: друкарня, книгарня та бібліотечна. Історико-філософську секцію очолював з 1894 р. видатний український історик М.С.Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію “Історія України-Руси”, яку підготував до 100-річчя початку національного відродження. До 1914 р. НТШ видало близько 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань, а найбільше – з українознавства.

 

4. Розвиток української мови та літератури.

Асиміляційні заходи російського самодержавства щодо українського народу і його культури

 

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження нової української літературної мови, основаної на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних “книжних” елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з’явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О.Павловський. Граматика була пристосована до діючого російського “гражданського” алфавіту, свого часу розробленого за ініціативою Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в ній ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні граматичні недоліки, однак уже сама її поява покликала до життя низку наступних робіт у напрямі подальшого вдосконалення українського правопису, ставши його основою.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови і звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Невипадково “батьком” нової української літератури називають Івана Котляревського (Додаток 42). Його поема “Енеїда” (1798 р.) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Обробки уривків класичної поеми римського поета Вергілія були популярним заняттям західноєвропейських, російських та українських студентів і літераторів ще у ХVІІ – ХVІІІ ст., успішно робилися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак “Енеїда” Котляревського стоїть у цьому ряді цілком осібно. Виділяє її особливий дух, що поривається з рутини приниження і неволі бажанням “вдарити лихом об землю” й полинути в інший, хай навіть уявний та несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських “троянців”. Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх стосунків, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми на тлі цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

Гумористично-сатирична форма І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л.Боровиковський (викладач Полтавського інституту шляхетних дівчат) та М. Білецький-Носенко. Діяльність заснованого у 30-і роки у Львові М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем літературно-фольклористичного об’єднання “Руська трійця” стала початком нової української літератури в Галичині.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в його прозі. Перша – тяжіння до сентименталізму: у творах “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” переважають життєві почуття і переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. Друга – перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях “Солдатський патрет”, “Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність у театральному репертуарі.

Нова література зробила “заявку” на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь “загальноросійської” літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є.Гребінкою та Г.Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики й народного гумору були В.Наріжний і О.Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (Додаток 43). Два цикли його повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831 – 1832 рр.) та “Миргород” (1835 р.) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя й національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Поява у 1840 р. “Кобзаря” Т.Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т.Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу (Додаток 44). Починав Т.Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського й Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нової національної ідеї. Зовнішня простота стилю Шевченка приховує в собі глибини всеохоплюючого культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають “слово” (національна культура), “слава” (культурно-національна спадщина) і “правда” (загальнолюдський мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поняття-архетипи, як “воля”, “доля” (передусім важка й нещаслива, “зла доля”), “надія” та ін.

Ранні твори поета написані у романтичному стилі (балади “Тополя”, “Утоплена”, “Причинна”, “Русалка”). Не менш романтичними є і його історичні поеми (“Гайдамаки”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Іван Підкова”, “Великий льох”), де величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі військові походи яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію. Зокрема, в поемі “Великий льох” поет виразно висловлює свою віру в те, що невдовзі Україна воскресне з-під уламків:

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Ці рядки писалися в період створення Кирило-Мефодіївського товариства, в якому поет убачав паросток майбутнього відродження своєї Батьківщини в сім’ї рівноправних слов’янських народів. Однак утопічні ідеї членів товариства, висловлені у програмній “Книзі буття українського народу”, скоро розбилися об мур імперської дійсності. Заслання до оренбурзьких, а потім і казахстанських степів із забороною писати й малювати стала для Шевченка болючим ударом по спільних з друзями мріях і сподіваннях. В поезії з’являються песимістичні нотки та соціально-філософські міркування, відчутний біль самотності, однак поет не припиняє писати ані геніальні вірші, ані талановиті картини.

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно-політичні поеми (“Єретик”, “Сліпий”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…”) безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва й самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Творчість Т.Шевченка, відгомони ідей кирило-мефодіївців були головним чинником, який на початку 60-их рр. ХІХ ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. В Харківському університеті виникає “Братство Тарасівців”, пізніше репресоване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства. У цілому творчість Т.Шевченка – настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців ХІХ – першої половини ХХ ст. За радянського часу творчість Т.Шевченка було визнано передовою й демократично-революційною, пам’ятники поетові ледь не змагалися за кількістю з постаментами “вождя світового пролетаріату”, але разом із тим у творах поета нерідко робилися ідеологічні купюри, а об’єктивне вивчення його творчості, в якій досі залишаються білі плями (нерозшифровані досі образи на кшалт “живі мисліте на синьому прочитаєш” тощо), поступалося місцем ідеологічному штампуванню.

У другій половині ХІХ ст. українська художня література переживає своєрідний розквіт, оскільки саме цей вид мистецтва визначав розвиток усіх інших видів духовності.

50 – 60-і рр. ХІХ ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід на літературній ниві перейняв “запальний хутірський філософ” Пантелеймон Куліш. Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком та мовознавцем, а й створив перший класичний український роман “Чорна рада” (1846 р., виданий 1857 р.). Автор змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця ХVІІ ст., дотримуючись так званого “етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч із П.Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), творами якої захоплювалися російські письменники І. Тургенєв та М. Добролюбов; Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Строженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму. На початку 60-их років ХІХ ст. з’являється перший український соціальний роман “Люборацькі” Анатолія Свидницького (1862), опублікувати який Іванові Франкові пощастило лише в середині 80-их років.

70 – 80-і роки – початок епохи “великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б.Грінченко, І.Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О.Кониський, В.Барвінський, С.Ковалів, Т.Борзуляк, А.Кобринська та інші. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації й побутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький, який створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній період творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У центрі уваги митця – волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції (“Причепа”) й виродження духівництва (“Старосвітські батюшки і матушки”). У романі “Хмари” та повісті “Над Чорним морем” письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування “нової людини”. Реалізм тут органічно поєднувався з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософським узагальненням. Синтез новаторських пошуків автора – повість “Неоднаковими стежками”. І.Франко називав І.Нечуя-Левицького “колосальним, усеобіймаючим оком України”.

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний. На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. Панаса Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), Івана Левадного (“П’яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) – надає творам Мирного великої художньої вартості.

Література 80 – 90-их років стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про “етнографічний реалізм”, утверджуються засади “тенденційної” літератури. З’являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко. Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І.Франко проявив себе у літературній творчості. Поєднуючи непомильне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд із традиційними тоді описами селянських злиднів (“Борислав сміється”, “Boa Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів (“Нефтяник”, “На роботі”). Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей (“До світла”, “Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя (“На дні”, “Панталаха”), яскраво оброблені історичні сюжети (“Захар Беркут”, “Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки (“Смерть Каїна”, “Мойсей”) та ніжної інтимної лірики (збірка “Зів’яле листя”).

Початок ХХ ст. в українській літературі ознаменувався приходом неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели “Лялечка”, “Цвіт яблуні”, “Intermezzo” та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели “Сон”, “На острові”, новаторська повість-балада “Тіні забутих предків”. У кількох творах М.Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення в європейській літературі.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів “молодомузівців” (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків та інші). Навколо львівського літературно-мистецького видання “Митуса” об’єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909 – 1914 рр. група інших письменників-модерністів друкувалася у київському журналі “Українська хата”.

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменника А.Тесленка та імпресіоніста С.Васильченка. На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (соціально-психологічна повість “Земля”). Вона зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози (“Природа”, “Некультурна”, “До світла”), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристк персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті “Ніоба”, “Царівна”, “Через кладку”, “За ситуаціями”).

Одним із найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко. Перед ним, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилася потворність суспільної несправедливості. Суттєве місце в поетиці Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за “чистоту” в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєве відношення до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Тут варто згадати оповідання “Уміркований та щирий” (1907 р.), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза ”Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!”. Як і більшість українських діячів культури цього часу, Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, уважав себе комуністом, а в “українському питанні” лишався прибічником федеративного договору з імперським центром.

До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п’єси “Дисгармонія”, “Закон”, повість “Зіна”). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі “Записки кирпатого Мефістофеля”), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

Розвиток української мови та літератури, як і всієї української культури, гальмувався через русифікаторську, колонізаторську політику російського самодержавства. Нових обертів ця політика набирає у другій половині ХІХ ст. Так, 1863 р. було прийнято указ міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону друкувати книжки, призначені для “народного употребленія”, українською мовою. Малися на увазі книги релігійного, наукового змісту та шкільні підручники. Валуєвська заборона нібито обминала твори художньої літератури, але загальний тон указу не залишав сумніву, що й для цих книг будуть певні обмеження. Наступні десятиліття наявно показали, як російський царат крок за кроком нищив відроджене українство та його культуру.

Вершиною всіх протиукраїнських заходів самодержавства був таємний царський указ, підписаний Олександром ІІ у травні 1876 р. у німецькому місті Бад Емс, який виявився ще більш тяжким ударом по українській культурі, ніж попередня Валуєвська заборона. Емський указ мав форму таємної інструкції, що була підготовлена спеціальною комісією, яку очолював відомий реакціонер, полтавський поміщик Михайло Юзефович. Ця інструкція забороняла ввезення будь-яких українських книг і брошур з-за кордону (перед цим певну кількість україномовної літератури, у т.ч. й шкільні підручники для недільних шкіл, увозили з Галичини), а також підтверджувала попередню заборону друкування українських творів та перекладів, крім історичних документів та художньої літератури (причому останні можна було друкувати без будь-яких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і лише після розгляду в Головному Управлінні в справах друку). Емський указ забороняв навіть українські сценічні вистави й читання, а також друк україномовних текстів при музичних творах.

Валуєвська та емська заборони завдали дошкульного удару українській науці, оскільки неможливість видавати наукові праці українською мовою змушувала деяких учених удаватися до белетристичного викладу наукового матеріалу. Після Емського указу друк в Україні будь-якого україномовного періодичного видання став неможливим. З 1895 по 1903 роки з 230 книжок, що надійшли до цензури, дозволено було надрукувати лише 80 (тобто 30%). Художні твори, хоч на них повної заборони й не було, переслідувались дуже послідовно. Навіть у поезії цензура дуже прискіпливо відшукувала всілякі можливі алегорії та метафоричні порівняння, які вказували б на вільнодумні чи сепаратистські прагнення українців.

 

5. Музичне мистецтво України. Театр та опера

 

Україна споконвіків славилася народними піснями, в яких оспівувалася важка доля народу, його боротьба за своє визволення. На основі народних мелодій вже на початку ХІХ ст. невідомими авторами були складені перші симфонічні твори, такі відомі й сьогодні пісні-романси, як “Віють вітри”, “Сонце низенько” та ін.

У 1836 р. київський композитор і педагог Й. Витвицький написав музичний твір “Україна”, а також варіації на тему народної пісні “Зібралися всі бурлаки”. У 1826 р. було створене Музичне товариство, а у 1838 р. – Товариство сприяння музиці.

На західноукраїнських землях першими композиторами-професіоналами були М.Вербицький та І.Лаврівський.

З музичним мистецтвом тісно було пов’язане й театральне. Перші паростки професійного театрального мистецтва зароджуються на Полтавщині. У Полтаві 1810 р. було створено перший український професійний театр, репертуар якого становили, перш за все, п’єси І.П. Котляревського (що був одним із директорів цього театру) (Додаток 42). Тут певний час грав славетний російський актор М.Щепкін. Саме для цього театру І.П. Котляревський написав свої славнозвісні твори “Наталка Полтавка” і “Москаль-Чарівник”. Такі ж театри згодом постають у Харкові, Києві, Ніжині, Катеринославі. Їх репертуар становили п’єси І.Котляревського, В.Гоголя (батька М.Гоголя), Г.Квітки-Основ’яненка. Важлива роль у зміцненні реалістичних та демократичних принципів українського театру належить Т.Шевченку. Його драма “Назар Стодоля” – одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутовому, а на соціальному конфлікті. Перший український професійний театр у Галичині засновано 1864 р. у Львові.

У другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво розвивалося за вельми несприятливих умов: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури, акторської гри, високохудожнього репертуару. Як доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театрові приходив аматорський мандрівний театр. У 50 – 60-их рр. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків).

Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською, польською. Серед п’єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно – твори місцевих авторів. У жанровому відношенні – це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, пантоміма, опера. В 90-их рр. з’являється жанр реалістичної побутової драми. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п’єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М.Кропивницький дотримувався традицій так званої “етнографічної драми” (“Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дві сім’ї”, “Олеся”, “Титарівна”). Поруч із М.Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор “Циганки Ази”, “Ой не ходи, Грицю”, “Не судилося”, “За двома зайцями” віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми (“Безталанна”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Сава Чалий”). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка.

Невід’ємною складовою національного театру була українська музика Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого – опери – склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень та необхідністю оркестрового супроводу, відсутністю національної оперної традиції. У 1863 р. приятель Т.Шевченка і племінник П.Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу “Запорожець за Дунаєм”, поет і композитор П.Ніщинський пише музичну картину до п’єси Т.Шевченка “Назар Стодоля”, а також твори “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка (Додаток 45). Його вважають основоположником української класичної музики, засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена”). Він створив також низку дитячих опер – “Пан Коцький”, “Коза Дереза” та ін.

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, Я. Лопатинський, Д. Січинський) (Додаток 46). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” (1862 р., музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

На початку ХХ ст. українська музика й театр плідно розвивалися. 1907 року Микола Садовський, узявши в оренду Троїцький народний будинок у Києві (тепер там оперний театр), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр “Руської бесіди” у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п’єси Лесі Українки, І.Франка, Г.Ібсена, Г.Гауптмана.

Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив М.Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію (ще раніше, 1880 р., консерваторію було відкрито у Львові). У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М.Лисенка. У цей час світової слави зажила українська оперна співачка Соломія Крушельницька. Міжнародне визнання дістав також київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських композиторів.

 

6. Архітектура та скульптура України: стильові напрями

 

У скульптурі й архітектурі в першій половині ХІХ ст. на зміну бароко остаточно прийшов класицизм, а згодом – російський ампір.

На початку століття міське населення зросло приблизно втроє. Міста України були переважно адміністративними, нечисленні з них – культурними і навчальними центрами. Тому в Україні будувалися адміністративні споруди, гостинні двори, пізніше – біржі. Велике будівництво було здійснено у першій половині ХІХ ст. у Полтаві, де містилася резиденція генерал-губернатора Малоросії. За проектами-зразками російського архітектора А.Захарова та архітектора Полтавської й Чернігівської губерній М.Амвросимова розбудувалася Кругла площа з адміністративними будинками (палаци губернатора і віце-губернатора, споруда губернських та повітових присутствених місць, поштамт і дворянське зібрання), з пам’ятником Полтавської битви роботи Тома де Томона і Ф.Щедріна, з променями прямих вулиць – нечуваним в Україні явищем (Додаток 11). За проектом архітектора Л.Шарлеманя у 1832 р. було споруджено будинок Полтавського інституту шляхетних дівчат у стилі ампір (Додаток 12).

Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А.Меленський (певний час був головним архітектором Києва), Ф.Боффо, В.Беретті, П.Ярославський, П.Дубровський.

Зокрема, А.Меленський керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Л.Руска Гостиний двір, новий головний корпус духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі. Під його керівництвом здійснювалася забудова Хрещатика. В.Беретті збудував у 30-их років ХІХ ст. головний корпус університету св. Володимира, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат у Києві (Додаток 10). Архітектор Ф.Боффо спроектував Приморський бульвар, знамениті Потьомкінські сходи в Одесі. Всі ці споруди представляють класицистичний напрям в архітектурі, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття, для якого характерні дві основні риси – планомірність та гармонія.

Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних пам’яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – маєток графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу маєток Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря. На Чернігівщині особливо прикметним був знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні; на Полтавщині – маєток Кочубеїв у Диканьці, маєток Трощинського у Кибинцях.

Одним із найвидатніших скульпторів того часу був П.Мартос, виходець з України, який працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Він створив пам’ятник Мініну та Пожарському в Москві, а також пам’ятник Дюку Рішельє в Одесі.

В архітектурі середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм (механічне поєднання елементів різних стилів), котрий панує до 80-их років ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно й зручно”), а еклектизм дає змогу поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки ввійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І.Шторм, О.Беретті, А.Прахов), Львівський університет (Ю.Ґохберґер), Одеський (Г.Гельмер, Ф.Фельнер), Київський (В.Шребер) і Львівський (З.Горголевський) оперні театри. Серед різних еклектичних напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс та необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля – завдячує переважно саме ційвіденській моді.

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л.Позен і П.Забіла. Перший працював переважно в тематично-жанровій скульптурі малих форм (“Шинкар”, “Лірник”, “Жебрак”, “Переселенці”, “Оранка на Україні” та ін.), другий – у жанрі скульптурного портрета. Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимирові Святому в Києві (Клодт і Демут-Малиновський), Б.Хмельницькому в Києві (білорус М.Мікешин).

На початку ХХ ст. в архітектурі утверджується модерн (з фр. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд цього стилю є Бессарабський критий ринок у Києві (арх. Г.Гай, 1910 р.). До модерного стилю відносять також будівлі залізничних вокзалів у Львові, Харкові та Жмеринці. Подекуди використвувалися й мотиви неокласицизму. Наприклад, у Харкові архітектор О.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911 − 1913 рр.).

У цей час робилися також спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського губернського земства (архітектор В.Кричевський, 1908 р., сучасний краєзнавчий музей) (Додаток 13).

Серед українських скульпторів європейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з А.Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу в Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Л