Китайської філософії, ідея вселенської гармонії, котру необхідно досягти

В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи - вчитель Кун, 551- 479рр до н.е.). Йому належить укладання низки давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), у яких зібрана культурна спадщина минулого.

Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення – пусте».Виховання молоді повинно орієнтуватися на протиставленні «шляхетної людини» «низькій людині». «Шляхетна людина» виконує обов’язок і закон, вимоглива до себе; живе у злагоді з іншими, але не слідує за ними; готова йти на смерть заради інших людей, блага народу і держави. «Низька людина» думає тільки про свою вигоду, вимоглива тільки до інших, йде за іншими людьми, але не живе у злагоді з ними, закінчує життя самогубством, у канаві.

Головним у етиці Конфуція є поняття «жень» (гуманність) – моральний закон, який визначає взаємини людей у сімях, суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем. Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін {виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини. Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принципом сяо — уподібнення держави до родини: правитель виконував функції батька, а підданці були слухняними дітьми, якими він опікувався. Зразком такого устрою, гідним наслідування, Конфуцій вважав монархію. Не дивно, що поступово вчення Конфуція розповсюдилося по всьому Китаю. Позаяк у певні історичні періоди воно піддавалося жорстоким переслідуванням, від II ст. до н. є. конфуціанство почало зводитися в ранг офіційної ідеології і залишалося нею — незважаючи на численні злети і падіння — до революційних подій 1913 р. Найбільшого свого впливу воно досягло наприкінці XVII ст. Тому особистість Конфуція, міс­ця, пов'язані з його життям і діяльністю, вважаються в Китаї священними.

Від 1980-х рр. у Китаї були розпочаті ліберально-ринкові економічні реформи. Вони більш-менш у гармоній-ноконфуціанському дусі співіснують з консервативним комуністичним ладом країни, який забезпечує політичну стабільність і жорстко контролює всі соціальні процеси. Завдяки цьому за 25 років китайська економіка ввійшла в трійку світових лідерів, а пересічним китайцям обіцяно вже до 2025 року «середньозаможне суспільство». Дещо схожий досвід мав і Радянський Союз, коли у 1920-х рр. намагався проводити нову економічну політику (НЕП). Але через конфлікт із диктаторським більшовицьким режимом його було вже за декілька років згорнуто на користь неефективної планової економічної моделі.

. Найбільші видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи(372 -289 рр дон.е.), який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар - «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.