Давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу.Чим це можна пояснити?
По - перше, тим що східна філософія була тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства – із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами.
По – друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична.
Саме в найдавніших цивілізаціях, Шумерах та Стародавньому Єгипті, вже були присутні найперші зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. В Шумерах існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса – бога, що вмирав та воскресав, а також уявлення про неодномірність людського єства. Проте, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину(середина 1 тис до н.е.), коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.
Розвиток давньоіндійської філософії відбувався в три етапи.
1. Ведичний (до 600 р. до н. є.) - передфілософський період, коли у священних текстах індуїзму були сформульовані наріжні ідеї філософської проблематики.
2. Епічний (600-200 рр. до н. є.) - ідеї, втілені в релігійній літературі, здобувають власне філософську обробку. Виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.
3. Класичний (після 200 р. до н. є.) - час розвитку критичного філософського методу, який вимагає аргументації та доказів. На підґрунті критичного методу відбувалася систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.
На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних формах, мала різні джерела.
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є «Веди» (споріднене наше слово» відати», «знати»), чотири ‘збірники релігійних гімнів та молитв, записані на листях пальми за 1,5 тис. років до н.е. Найважливіший з них - «Рігведа». Інші - «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійнийсвітогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя. Веди, епоси Махабхарата та Рамаяна стали енциклопедіями індійської народної мудрості. Вислів із Махабхарати» НЕ роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», потім зустрічається в трудах Конфуція, Аристотеля, Канта, Толстого.
З філософського погляду найцікавішими є тексти (300), які вважаються завершенням «Вед», під назвою «Упанішади» (від слова «сидіти біля, коло ніг вчителя, одержуючи від нього поради, настанови), складені у VІІІ –VI ст.до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями розв’язується питання про субстанцію буття, визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати).
