послідовної порівневої соціальної типологізації особистості на кожному з рівнів було виділено її типи, кожний з яких на наступному рівні підрозділявся на вужчі типи цього рівня і так аж до останнього (типологізація за активністю, діяльнісними проявами), на якому виділяються типи особистості: аморальний, правопорушник, злочинець. Процес типологізації та характеристики типів, виділені на кожному рівні, докладніше розглянуто в главі 5 «Особистість злочинця».
Названі типи особистості останнього рівня типологізації відрізняються один від одного не лише правовою оцінкою поведінки, а насамперед різним проявом у ній їхньої сутності: характеру та глибини антисуспільної спрямованості, міри суспільної небезпечності тощо. На підставі зазначеного типологічного дослідження зроблений теоретичний висновок, що осіб, стосовно яких цілком імовірно прогнозується злочинний прояв, слід відносити інколи до аморального, а частіше — до протиправного типів. Серед інших осіб з аморальною поведінкою та правопорушників особистості названих двох типів осіб відрізняється змістом, що обумовлює прогнозування ймовірного вчинення злочину.
Подальше емпіричне дослідження наведених теоретичних характеристик двох категорій осіб, які, перебуваючи на профілактичному обліку в органах міліції, вчинили злочин, і подібних осіб, які його не вчинили, не лише показало, що вони суттєво відрізняються поширеністю та глибиною вияву антисуспільних та інших суспільна неприйнятних ознак, але й підтвердило, що ці ознаки належать до тих, які типологічною процедурою визначені як такі, що є типовими для осіб з цілком імовірним злочинним проявом. Зрештою, розпізнавальна операція (за однією з програм «розпізнавання образів») встановила прогностичну значущість ряду ознак осіб першої групи (що вчинили злочини), виявлених у процесі емпіричного дослідження, та, відповідно, їх належність до числа типових для зазначених типів особистості.
Теоретична розробка типологічного методу та емпірична перевірка його придатності для розв'язання прогностичних завдань дали змогу вирішити завдання створення, застосування, успішної експериментальної перевірки, а потім і практичного запровадження прикладної методики індивідуального прогнозу злочинної по-
411
Глава 9
ведінки1. Організація та порядок практичного використання цієї
методики, зокрема з метою профілактики злочинів, розглядаються
в главі 4 Книги 3 Курсу. :ж
гп, £ 4. Теоретичні засади кримінологічного планування ш
у! діяльності щодо запобігання злочинності -ц
6 та злочинним проявам
Як зазначалося у § 2 цієї глави, кримінологічне планування є способом, а план — формою управлінського рішення. Розроблення та прийняття такого рішення — важливі, якщо не вирішальні, стадії управлінського циклу в системі управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності. Через кримінологічне планування реалізуються отримані на стадії діагностування управлінської системи та керованої нею зазначеної антикримінальної діяльності висновки, пропозиції, прогнозні оцінки, з метою їхнього втілення в управлінське рішення, що має перетворити узагальнені положення на конкретні норми, завдання, заходи визначених виконавців на визначений період. Управлінський аспект планування діяльності щодо боротьби зі злочинністю, як і вся проблема управління цією діяльністю, тривалий час не розроблялися у радянській кримінології, а в науці управління правоохоронною діяльністю не розглядалися особливості планування стосовно окремих напрямів останньої, зокрема щодо запобігання та протидії злочинності.
У публікаціях кримінологів 70-80-х років питання кримінологічного планування розглядалися, як правило, в ракурсі відображення у планах соціального розвитку потреб боротьби зі злочинністю (В. В. Орєхов, 1972), планування запобігання останній як складової частини соціального планування (В. В. Клочков, 1977) або цільового його різновиду щодо боротьби з правопорушеннями (О. Б. Сахаров, Г. М. Міньковський, Л. А. Волошина, В. В. Орєхов, 1979). У багатьох регіонах, у тому числі у Львові, Києві, Харкові, а у 1979 р. у Всесоюзному інституті вивчення причин і розроблення
1 ЗакалюкА. П. Пропюзировапие й прсдупреждсмис ипдивидуального преступного поведе-пия. — М., 1986.
412
