Розглянути будову гідатоди на закінченні листкової жилки первоцвіту (Primula vernis).

Гідатоди – структури, які виділяють воду та розчинені у ній солі внутрішніх тканин листка на його поверхню. Найчастіше вони є у рослин, які ростуть у вологих місцях (рис. 54).

 

 

 

Рис. 54. Гідатода листка первоцвіту:

1 – епідерма листка; 2 – замикаючі клітини; 3 – паренхіма; 4 – клітина з хлоропластами; 5 – міжклітинник; 6 – судини

 

Гідатоди називають ще водяними продихами. Процес виділення краплинно-рідкої води називається гутацією. Вона відбувається тоді, коли температура грунту вища за температуру повітря.

Гідатоди дуже різноманітні за будовою. Вони складаються з клітин спеціалізованого мезофіту – епітеми. Епітема – жива паренхімна тканина, що має міжклітинники з високою водопропускною здатністю. Гідатода з поверхні подібна до продиху, але її замикаючі клітини не мають здатності рухатися.

Питання для самоконтролю і розвитку мислення:

Надайте класифікацію та характеристику видільних тканин.

Перелічіть структури, що забезпечують зовнішню та внутрішню секреції.

Яку функцію виконують і де знаходяться нектарники і осмофори?

У чому полягає різниця між лізигенними та схизогенними вмістилищами?

Як класифікуються молочники в залежності від формування та будови?

що являє собою процес гутації?

Яка тканина забезпечує власне видільну функцію гідатоди?

Матеріали та обладнання:

1. Лізигенні та схизогенні вмістилища рослин, членисті та нечленисті молочники, будова гідатоди – таблиці.

2. Роздатковий матеріал: листки герані пахучої, смородини чорної.

3. Мікропрепарати поперечного зрізу стебла сосни і поперечного зрізу голчасткого листка сосни.

Література:

1. Брайон О.В., Чикаленко В.Г. Анатомія рослин. – К.: Вища школа, 1992. – С. 126-131.

2. Сербін А.Г., Сіра Л.М., Слободенюк Т.О. Фармацевтична ботаніка. – Вінниця: Нова книга, 2007. – С.49-50.

3. Стеблянко М.І., Гончарова К.Д., Закорко Н.Г. Ботаніка. – К.: Вища школа, 1995. – С.96-100.

Лабораторна робота №10

Тема: Морфологія кореня. Метаморфози кореня.

Мета: Вивчити морфологічну будову кореня, його розвиток в онтогенезі і пристосування до середовища існування.

Теоретичні питання:                           

1. Коренева система головного кореня.

2. Коренева система додаткових коренів.

3. Змішана коренева система.

4. Розвиток кореня в онтогенезі.

5. Формування бічних коренів.

6. Формування додаткових коренів.

7. Метаморфози коренів.

Завдання:

1. На живих екземплярах рослин розглянути і замалювати особливості морфологічної будови кореневої системи головного кореня, кореневої системи додаткових коренів, проміжних типів кореневої системи.

2. Розглянути на проростках пшениці (Triticum aestivum) зони ростучого кореня.

3. Ознайомитись із формами коренів та типами кореневих систем на гербарних зразках рослин.

4. Розглянути на таблицях метаморфози коренів. Описати пристосувальний характер кореневої системи рослин.

5. Ознайомитись із способами галуження щільнокущових, нещільнокущових і кореневищних злаків.

Основні відомості:

(за Потульницьким П.М., 1971 р.)

Морфологічне визначення і функції. Корінь є підземний осьовий орган з верхівковим тривалим ростом, здатний до галуження. Кінець кореня, як правило, вкритий чохликом. Бокові гілки закладаються в зоні перициклу, тобто в глибинній тканині, розміщеній під коровою паренхімою. Листки на корені відсутні, і це одна з характерних його морфологічних особливостей. Корінь виконує ряд основних функцій: 1) поглинання з грунту і транспортування до надземних органів води з розчиненими в ній мінеральними речовинами; 2) закріплення рослини в грунті. Крім зазначених функцій корінь синтезує амінокислоти, часто служить вмістищем запасних речовин і виконує роль органу вегетативного розмноження. Нерідко корінь вступає у складні біологічні зв'язки з бактеріями і грибами.

Функцією закріплення в грунті і поглинання розчинів обумовлене велике розгалуження кореня та збільшення його поверхні шляхом утворення кореневих волосків. Роль кореня як провідного органа забезпечується розвитком в осьовому циліндрі провідних тканин. В зв'язку з тим, що корінь часто виконує й інші функції, форма і будова його може зазнавати різних метаморфоз.

За винятком мохів, корінь властивий всім сучасним вищим рослинам. Лише в деяких водяних рослин — куширу, пухирчатки, ряски та рослин з гетеротрофним живленням (кораловця, повитиці) корені зазнали повної редукції в зв'язку з особливим середовищем і способом життя. У безкореневих рослин вбирання води і поживних речовин здійснюють інші вегетативні органи — стебло, листки та їх похідні утворення.

Розвиток кореня в онтогенезі рослин. У більшості насіннєвих рослин зачаткові корінці можна виявити уже в зародках. При проростанні насіння зачатковий корінець розвивається в головний корінь, який заглиблюється в грунт здебільшого вертикально. Ділянка на межі між стеблом і головним коренем називається кореневою шийкою. У молодих проростків вона звичайно буває добре виявлена (рис. 55).

У корінця, що росте, виділяються такі зони. На верхівці міститься зона ембріонального росту, прикрита кореневим чохликом. В ній відбувається поділ клітин, які далі, збільшуючись в об'ємі, утворюють зону розтягання. Наступна всисна зона вкрита кореневими волосками, тут здійснюється вбирання ґрунтового розчину. Кореневі волоски є виростами поверхневих клітин (епіблеми), довжина їх досягає 0,2 - 1,0 см. На 1 мм² кореня розміщується кількасот волосків. Завдяки волоскам різко зростає поглинальна поверхня кореня, наприклад, у гороху в 12 разів. Кореневі волоски через певний час відмирають, тому зона розміщення їх невелика — кілька сантиметрів. За зоною кореневих волосків йде зона галуження кореня, яка виконує разом з тим функцію транспортування поглиненого розчину. Закладаються бічні корені ендогенно, в перициклі. У деяких рослин вони розміщуються правильними рядами, наприклад, у буряка — двома рядами з протилежних боків. Завдяки галуженню виникає складна система головного і бічних коренів першого, другого, третього і дальших ступенів. Бічні корені мають таку саму зональну будову, що й головний.

 

Рис. 55. Кінчик кореня з кореневими волосками і кореневим чохликом

 

Не у всіх рослин зазначені зони розвиваються на коренях. Так, кореневий чохлик недорозвинений у гетеротрофних і деяких водних рослин. Пригнічений розвиток кореневих волосків у болотяних, водяних, а також тих деревних рослин, що на корінні яких розвивається мікориза. Швидке відмирання кореневих волосків спостерігається в посушливих умовах зростання.

Коренева система формується не лише шляхом галуження головного і бічних коренів, але й утворенням додаткових, які закладаються на підземних пагонах — кореневищах, бульбах, цибулинах. Можуть вони закладатися і в надземних пагонах, якщо обгорнути їх землею або пришпилити до вологого грунту. Обгортання картоплі, бавовнику, капусти, помідорів та деяких інших культур і здійснюють для того, щоб сприяти утворенню додаткової кореневої системи. У хлібних злаків основна маса коренів формується на підземних стеблових вузлах під час кущіння. У цибулинних рослин додаткові корені у великій кількості відростають з денця цибулини, яке є вкороченим стеблом. У деяких рослин, наприклад, у бегонії додаткові корені можуть закладатися і на листках. Додаткові корені, як і головний, здатні утворювати складну систему розгалужень.

Ріст коренів в довжину може бути дуже тривалим, але частіше він компенсується рясним галуженням. Протягом року у багаторічних рослин розростання кореневої системи відбувається нерівномірно. В наших кліматичних умовах у багатьох деревних порід виявлено два активних періоди росту — весняний і осінній, які чергуються з періодами уповільненого росту літнім та зимовим. У деяких дерев посилений ріст коренів починається задовго до розкривання бруньок і з ним пов'язаний весняний «плач дерев».

Форми коренів. Серед різноманітних форм коренів найчастіше зустрічається циліндрична, коли на значній довжині діаметр кореня змінюється мало. Дуже довгі циліндричні корені називають шнуровидними, а коли діаметр їх малий — нитковидними. Рідше зустрічаються форми конічні, веретеновидні, ріпчасті, кулясті, шишкуваті та ін. Такі форми бувають здебільшого тоді, коли в коренях відкладаються запасні речовини, наприклад, у буряка, моркви, турнепсу (рис. 56).

 

 

Рис. 56. Форми кореня:

1 - нитковидна у пшениці; 2 – веретеновидна у моркви; 3 – ріповидна у редьки;

4 – кореневі у бульби жоржини

 

Типи кореневої системи. Розглядати кореневу систему можна в різних аспектах. Залежно від ступеня розвитку головного, бічних і додаткових коренів розрізняють кореневі системи стрижневу і мичкувату. У стрижневої кореневої системи головний корінь досягає інтенсивного розвитку, виділяючись за товщиною і довжиною серед бічних і додаткових. Таку кореневу систему мають більшість деревних порід, а з трав'янистих — бобові рослини, бавовник, соняшник, будяк, кульбаба та ряд інших. Мичкувату кореневу систему мають майже всі однодольні рослини — злаки, осоки, ситники, різні цибулинні рослини, а з дводольних — подорожник і деякі інші. Між типовими стрижневою і мичкуватою кореневими системами є переходові типи, коли товщина окремих бічних коренів мало поступається перед головними. Такі кореневі системи називають гіллястими, наприклад, у шипшини, аґрусу, смородини.

За напрямком росту розрізняють три основні типи кореневої системи: 1) горизонтальну, коли головний корінь відмирає, а бічні і додаткові корені ростуть паралельно поверхні грунту (в ялини, опунції); 2) вертикальну, якщо псі корені ростуть вглиб грунту; 3) універсальну, коли корені розвиваються в усіх напрямках — горизонтально, вертикально вниз і похило. Найчастіше зустрічаються кореневі системи універсального типу, бо вони використовують більший об'єм грунту (рис. 57).

 

       

 

Рис. 57. Типи кореневої системи:

1,2 – стрижнева, 3, 4 – гілляста, 5, 6 - мичкувата

На характер росту кореневої системи впливає тип грунту, його механічний склад, ступінь зволоження, загальний вміст і розподіл поживних речовин тощо. У сосни звичайної, наприклад, на піщаному грунті розвивається глибока коренева система, а на болотах — поверхнева, горизонтальна. Горизонтальну кореневу систему розвивають рослини також у тундрі, де грунт розмерзається влітку лише зверху.

В гірських умовах із скелястим грунтом корені галузяться в напрямі щілин і виділяючи кислоти й ферменти, сприяють дальшій руйнації гірських порід.

У сухих степах глибоку кореневу систему розвивають дикі види люцерни, астрагалу, люпину, еспарцету та інших бобових.

У пустелях і напівпустелях несталість протягом року водяного режиму зумовлює формування різних кореневих систем. Навесні тут розвиваються рослини з короткочасною вегетацією. Коренева система розвинена в них слабо, бо вони використовують вологу, яка в цей час буває у верхніх шарах грунту. Рослини ж, які вегетують тривалий період, використовують також вологу глибинних шарів, тому коренева система їх розвивається здебільшого у вертикальному напрямку, проникаючи на 10 і більше метрів. Корені верблюжої колючки, наприклад, досягають глибини 15 м.

У більшості культурних рослин корені розвиваються у всіх напрямках, густо пронизуючу ті шари грунту, де зосереджені поживні речовини. Корені кукурудзи і картоплі галузяться в основному в радіальному напрямку і не проникають глибоко в грунт. Розгалужені корені гарбузів і кавунів досягають в радіусі 5 м.

При порівняно невеликому об'ємі грунту, який займають корені, загальна довжина їх досягає десятків кілометрів. Так, загальна довжина коренів однієї рослини жита, добре розвиненого в польових умовах, за підрахунками досягає 63 км, а з кореневими волосками — в кілька разів більше. Загальна поверхня всіх коренів становила 237 м², в тому числі всисна активна зона — близько 60 м². Всисна поверхня коренів у жита перевищує надземну поверхню в 6 разів, а загальна поверхня кореневої системи — більше ніж в сто разів.

При спільному зростанні різних видів рослин — в лісі, на луках або в степу можна виявити ярусне розміщення кореневих систем: одні види розвивають корені у верхніх шарах грунту, інші галузяться глибше. Таке розміщення коренів сприяє кращому використанню товщі грунту рослин. Так у пустельної рослини саксаул а розвивається дві зони галуження коренів: поверхнева в межах одного-двох метрів і глибинна — 3 - 4 м від поверхні залежно від рівня ґрунтових вод. Поверхневі корені відіграють роль головним чином навесні, а глибинні — влітку, коли верхні шари грунту пересихають.

Гетерорізія. В межах кореневої системи однієї рослини нерідко можна виявити різні форми коренів, які виконують неоднакові функції. Досить часто зустрічається зокрема розподіл функцій серед видовжених і вкорочених коренів дерев. Видовжені корені служать для розширення площі живлення рослин, тому їх можна назвати ще ростовими, або скелетними коренями. Вони, звичайно, бувають довговічними, але швидко втрачають первинну кору, корковіють і припиняють всмоктування. З боків на них формуються вкорочені корені, які виконують функцію всмоктування. Тривалість життя всмоктувальних коренів менша, ніж ростових, вони знаходяться весь час близько верхівки скелетних коренів, а далі при основі їх відмирають. Верхівковий ріст у всмоктувальних коренів обмежений, але вони зберігають первинну будову і здатність до всмоктування. Різниця між ростовими і всмоктувальними коренями чітко виявлена у хвойних рослин, менше помітна вона у листяних порід. Диференціація коренів в межах однієї рослини, або гетерорізія виявляється також у тому, що крім коренів скелетних і всмоктувальних утворюються запасаючі м'ясисті корені, корені втягуючі, корені вегетативного розмноження тощо. Такі спеціалізовані корені мають своєрідні форми.

Метаморфози коренів. Зміна в формі і будові кореня часто є наслідком відкладання в ньому запасних речовин. Особливу групу таких коренів становлять так звані коренеплоди. Це соковиті потовщені корені ріповидної, веретеновидної, бульбовидної або стержневої форми. Сформований коренеплід складається з трьох морфологічних частин: головки, шийки і власне кореня. Головка становить верхню частину, від якої відростають розеточні листки. Вона стеблового походження з над- сім'ядольного коліна (епікотиля). Шийка, яка розміщується безпосередньо під головкою, теж формується з стебла — підсім'ядольного і надсім'ядольного коліна або їх частин. Нижня частина шийки може утворювати додаткові корені. Власне корінь становить нижню частину корепенлода. Він розвивається з головного кореня проростка; з боків утворює велику кількість відгалужень, які виконують функцію живлення (рис. 58).

 

 

 

 

Рис. 58. Схема утворення коренеплода. (за Паламарчуком):

1 – редису; 2 – турнепсу; 3 – редьки; 4 – моркви; 5 – кормового буряка; 6 – цукрового буряка

 

Коренеплоди утворюються здебільшого у дворічників на першому ропі життя. На другий рік з них розвиваються квітоносні пагони. Багато рослин з коренеплодами культивують як харчові, кормові або технічні, наприклад, моркву, петрушку, буряк, цикорій та ін.

А бічних і додаткових коренях деяких рослин утворюються потовщення, виповнені запасними речовинами. Називають їх кореневими бульбами, або шишками. Часто на них закладаються додаткові бруньки і тоді вони служать також органами вегетативного розмноження. Кореневі бульби утворюються в жоржин, пшінки, зозулинців, любки дволистої та деяких інших. У тропічної рослини батата вони досягають великих розмірів - до 30 кг. У формуванні кореневих бульб, як і в коренеплодів також можуть брати певну участь інші органи. В пшінки і зозулинців вони починають розвиватися з стеблових бруньок, які утворюють зачатки додаткових коренів, які далі вже розростаються в бульби.

Запасні речовини можуть відкладатися в різних тканинах коренів. Так, у моркви вони відкладаються у вторинному лубі, у пшінки — в первинній корі, у жоржини — у вторинній ксилемі.

У багатьох трав'янистих дворічників і багаторічників утворюються втягуючі корені, які мають здатність вкорочуватись і втягувати під землю цибулини, бульби, кореневища або притискати до землі розетки листків. Пізнати втягуючі корені можна по поперечних зморшках. Механізм скорочення коренів у різних видів неоднаковий: за рахунок розтягування паренхімних клітин в поперечному напрямку під впливом тургора, і зменшення клітин внаслідок споживання запасних речовин тощо (рис. 59).

Корені вегетативного розмноження зустрічаються у багатьох рослин: з деревних, наприклад, в осики, вільхи, вишні, сливи; з чагарникових— у терна, малини, бузку; з. трав'янистих — у молочаїв, осоту, берізки польової, льонку, хрону та ін. На таких коренях закладаються додаткові бруньки, з яких виростають наземні пагони, так звані кореневі паростки. Утворюються бруньки переважно на горизонтальних коренях, закладаючись найчастіше ендогенно, як і бічні корені. Кореневі паростки спочатку живляться за рахунок материнської рослини, але пізніше зв'язок з нею втрачається і рослина становиться самостійною. Здатність деяких бур'янових рослин утворювати кореневі паростки утруднює з ними боротьбу. Морфологічно корені вегетативного розмноження відрізняються від звичайних коренів живлення посиленим ростом у довжину і товщину за рахунок асимілятів, які надходять від кореневих паростків.

 

 

 

 

Рис. 59. Втягуючі корені лілії (за Серебряковим):

1 – проростання насінини; 2 – проросток другого року; 3 – молода рослина в фазі утворення підземних пагонів; 4 – дорослий екземпляр з нормальним заляганням цибулини (зона скорочення позначена борозенками)

 

Опорні корені. Додаткові корені нерідко виконують спеціальні опорні функції, надаючи пагону більшої стійкості. З наших рослин такі корені розвиваються на нижніх вузлах стебла кукурудзи. У тропічних мангрових дерев, які зростають в мулистих морських лагунах та гирлах рік, від стовбура і гілок ростуть косо вниз ходульні корені. При тонкому стовбурі вони підтримують велику крону. Схожу функцію підпорок і живлення виконують додаткові повітряні корені у монстери (філодендрона), яку розводять у кімнатах. У індійського баніана з роду фікусів повітряні опорні корені утворюються з гілок у великій кількості, досягаючи при цьому значної товщини. Вони підтримують і живлять величезну крону, яка може вкривати грунт на площі до тисячі квадратних метрів і більше. Ростуть вони прямовісно, тому їх називають стовбовидними. У деяких лазячих ліан, як у паркового плюща, деяких фікусів, крім різних стеблових і листових причіпок, розвиваються також додаткові корені — причіпки, з допомогою яких вони прикріпляються до стовбурів дерев, скель, стін тощо. До групи опорних коренів належать і так звані дошковидні корені деяких дерев вологих тропічних лісів. Такі корені відростають від нижньої частини стовбура косо вниз у вигляді плескатих переділок, досягаючи 1-3 метри заввишки (рис. 60).

 

 

Рис. 60. Опорні корені:

1 – ходульні у кукурудзи; 2 - дошковидні у в’яза; 3 – якорні у сосни; 4 – стовповидні у баньяна

 

Асиміляційні корені. У багатьох тропічних орхідей епіфітів, які зростають на стовбурах інших дерев подібно до лишайників, утворюються плоскі стрічковидні корені. Нижня сторона цих коренів вкрита волосками і поглинає воду з розчиненими солями, а верхня має зелений колір і виконує функції фотосинтезу. Зелені асиміляційні корені має і водяний горіх. Ці корені формуються на підсім'ядольному коліні у вигляді занурених у воду ниток (рис. 61).

Дихальні корені. У деяких мангрових дерев і болотних кипарисів, які зростають на грунтах, збіднених на кисень, з підземних коренів відростають вертикально вгору і виставляються верхівками з грунту або води корені — пневматофори. У них тонка кора, великі сочевички й деякі інші пристосування, що полегшують газообмін.

У багатьох тропічних епіфітів утворюються корені, які звисають у повітрі, виконуючи функцію поглинання води з атмосферних опадів. З поверхні воші вкриті шарами мертвих клітин з спіральними потовщеннями і порами.

 

 

Рис. 61. Корені із спеціалізованими функціями:

1 – перисторозсічені зелені корені водяного горіха; 2 – поглинальні повітряні корені епіфітної орхідеї

Особливості морфології коренів при симбіозі. У багатьох рослин процес кореневого живлення відбувається за участю бактерій і грибів. В симбіозі з бактеріями перебувають корені рослин з родини бобових. У первинній корі їх поселяються бактерії з роду Rhizobium. Внаслідок подразнень, обумовлених виділюваними речовинами, до місць оселення бактерій посилено надходять пластичні речовини і розростається паренхіма, випинаючись у вигляді бульбочок. Симбіоз тут зводиться до того, що бактерії живляться вуглеводами рослини-господаря, але в свою чергу, маючи здатність засвоювати вільний азот повітря, постачають зв'язаними формами його після відмирання і рослину. Багате джерело постачання азотом є причиною того, що бобові рослини містять білкових сполук у своїх органах, особливо в насінні, значно більше ніж інші. Слід відзначити, що певним видам бобових рослин приурочені певні види бактерій, тому, наприклад, бактерії конюшини не можуть входити у симбіоз з бактеріями люпину. В бульбочках бобових рослин виявлено три пігменти: зелений, коричневий і червоний. Останній виявився ідентичним за своїм складом з пігментом крові тварин — гемоглобіном. Всі три пігменти здатні до взаємного заміщення, і це один з доказів єдності походження рослинного і тваринного світу (рис. 62).

Ще більш поширений у природі симбіоз коренів вищих рослин з грибами. Деякі види ґрунтових грибів утворюють на поверхні молодих укорочених розгалужень кореня сплетення грибниці у вигляді чохлів. Частина гіфів гриба проникає в середину кореня і оселюється в клітинах корової паренхіми. Такі оплетені міцелієм гриба закінчення молодих коренів називають зовнішньою (екзотрофною) мікоризою, або грибокоренем. В інших рослин міцелій гриба розвивається головним чином в середині кореня, утворюючи там клубочки. На відміну від попередньої така мікориза має назву внутрішньої (ендотрофної). Зустрічаються і проміжні типи, коли гриб розвивається і зовні і всередині коренів. Зовнішня мікориза поширена переважно у деревних і чагарникових рослин, наприклад, у сосни, дуба, берези, осики, клена, липи, ліщини та інших. Внутрішня мікориза зустрічається і серед трав'янистих, і серед деревних рослин. Так, в однодольних — костриці, стоколосу, орхідеї, цибулі, півників; у дводольних — конюшини, суниць, буркуна, люцерни, винограду, волоського горіха — мікориза внутрішня. Виявлено, що в рослин із зовнішньою мікоризою кореневі волоски не розвиваються і функції поглинання виконує гриб.

 

 

Рис. 62. Бульбочкові бактерії на корені люпину:

1 – загальний вигляд кореня з бульбочками; 2 – поперечний розріз кореня з бактеріальним гніздом: а – окрема бульбочка,

б – ксилема, в – флоема, г – камбій, д – бактеріальне гніздо

 

Роль грибів у живленні вищих рослин настільки важлива, що деякі з них без мікоризи існувати не можуть. Це має місце, зокрема, у верескових, грушанкових, орхідних, плаунових, багатьох голонасінних тощо. Поглинальна поверхня коренів завдяки сильному розгалуженню грибниці в грунті набагато збільшується. Крім того, мікоризні гриби здатні засвоювати з грунту складні органічні сполуки азоту, недоступні вищим рослинам. Всередині кореня гриб виділяє ферменти, які розкладають складні вуглеводи запасних речовин до моноцукрів і, підвищуючи цим осмотичний тиск клітин, сприяють кращому вбиранню з грунту води і мінеральних речовин. Виділяє гриб і гормони росту, забезпечуючи посилений ріст кореневої системи (рис. 63).

Живлення вищих рослин з участю мікоризних грибів називається мікотрофним. Взаємовідносини гриба і вищої рослини в мікоризі мають характер паразитизму, від якого обидва компоненти мають певні вигоди. В еволюції рослинного світу він виник давно, про що свідчать викопні рештки давніх рослин псилофітів та інших. У сучасному рослинному покриві землі мікориза зустрічається серед усіх відділів вищих рослин. Більшість наших деревних рослин, хвойних і листяних, є мікоризними. Тут ростуть шапкові гриби: боровики, рижики, підосичники, маслюки, підберезовики, мухомори, грузді та ін. Назви деяких з цих грибів свідчать про певну приуроченість їх до тих чи інших порід дерев, але великої спеціалізації проте не спостерігається. Підберезовики наприклад, ростуть не лише в березових лісах, але й грабових, в'язових, дубових тощо. Мікоризні шапкові гриби поза кореневою системою дерев рости не можуть, але, з другого боку, виявлено, що й дерева погано ростуть, а то й гинуть, якщо в них на коренях не утворюється мікориза.

 

 

Рис. 63. Мікориза на коренях:

1- берези; 2 – бука; 3 – сосни; 4 – дуба; 5 – ендотрофна мікориза в клітині кореня коральковця з родини орхідних

 

 

Значення кореневих систем у природних процесах і житті людини. Пронизуючи густо в усіх напрямках товщу материнських порід, корені не лише подрібнюють їх механічно, але й змінюють хімічний склад їх, бо весь час виділяють секрети, які приводять в активний стан руху малорозчинні речовини грунту. Цьому сприяє також вибіркове поглинання коренями з грунту певних катіонів і аніонів. Винятково важливу роль у процесах ґрунтоутворення відіграють і органічні речовини, які залишаються після відмирання кореневої системи. Органічні речовини мінералізуються під дією грибів і бактерій або за певних умов утворюють гумус. Вони є істотним джерелом збагачення грунту доступними для живлення рослин сполуками азоту і мінеральних речовин.

Корені багатьох рослин людина використовує з різною метою: для вегетативного розмноження — м'яти, малини й інших коренепаросткових рослин, для закріплення грунтів від ерозії шляхом насаджень, у фармацевтичній промисловості— зозулинця, любки дволистої; в хімічній — хвойних рослин; харчовій — буряку, моркви, цикорію, батату тощо.

Прищіпуванням головного кореня, внесенням в грунт добрив, регулюванням водного, повітряного та температурного режиму можна певною мірою керувати формуванням кореневої системи, що й здійснюють при вирощуванні культурних рослин.

Хід роботи: