Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань. Пізнання — це таке функціонування свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Отже, пізнання – це процесс активного відображення людиною об’єктивної реальності з метою отримання нових знань.
Питання про можливість пізнання, яке є зворотною стороною основного питання філософії,можна окреслити такими позиціями:
гносеологічного оптимізму (людське пізнання не має меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання);
агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);
скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).
Об’єктом пізнання є конкретні речі, явища, процеси, на які спрямована пізнавальна активність. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, виступає суб’єктом пізнання. Ним може бути як окремий індивід, так і соціальна група, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та передає їх новим поколінням. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва.
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії під назвою «гносеологія» (давньогрец. «гносис» - пізнання).
Предметом теорії пізнання (гносеології) як філософської дисципліни являються: природа пізнання як цілого, його можливості і межі, відношення знання і реальності, знання і віри, суб'єкта і об'єкту пізнання, істина і її критерії, форми і рівні пізнання, його соціокультурний контекст, співвідношення різних форм знання. Теорія пізнання тісно пов'язана з такими філософськими науками, як онтологія - вчення про буття як таке, діалектика - вчення про загальні закони буття і пізнання, а також з логікою і методологією.
Слід зазначити, що пізнання постає не лише процессом отримання інформації, а й прагненням оволодіти реальністю через сфери почуттів, емоцій, інтуїції та ін. Така багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних його видах: життєво-досвідне;мистецьке;наукове;релігійно-містичне;екстрасенсивне.
Етичні, філософські та психологічні основи діагностики.
Діагностика — розділ медицини, що вивчає методи та принципи встановлення діагнозу (діагноз — розпізнання). Це особливий вид лікарської діяльності, що має багато схожого з науковим пізнанням. Лікар є суб'єктом, а хворий — об'єктом пізнання.
Під час дослідження хворого лікар будує модель хвороби, яку зіставляє з еталоном — нозологічною формою, описаною мовою сучасної науки. Більш конкретний зміст поняття діагноз — це короткий лікарський висновок про суть хвороби та стан хворого, а висновок може бути у двох формах "здоровий" або "хворий". Вважається, що коли у людини не виявлено прояву патології, то вона є "здоровою", а якщо є відхилення та зміни від фізіологічної норми, то вона "хвора". Але такий підхід є досить умовним, тому що у людини може бути принаймні чотири стани:
1) оптимальна стійкість до дії патогенних факторів, коли хороша фізична, психічна та соціальна адаптованість;
2) передхвороба, коли можливий розвиток патологічного процесу без зміни сили дії патогенного фактора, внаслідок зниження резистентності;
3) стан, який характеризується наявністю патологічного процесу без специфічних симптомів хвороби;
4) хвороба, тобто такий прояв патологічного процесу, який позначається на соціальному статусі хворого.
