Історія взаємовідносин філософії та медицини.

За влучним висловом великого філософа і лікаря Демокріта філософії дає людям три плоди: дар добре мислити, дар добре говорити і дар добре діяти.

 Філософія пов’язана з багатьма науками, як теоретичними,                                                             так і практичними. Адже вона спроможна розвинути у людини здатність до
теоретичного мислення, здатність відмічати зв’язки між причинами і
наслідками, відмічати взаємообумовленість різних явищ. А це,
звичайно, може стати у нагоді будь-якому фахівцеві.

У своєму історичному розвитку філософія і медицина завжди були тісно пов’язані. Їх тісний зв’язок виявляється у предметі дослідження    (вивчення людини, її особистості, впливу суспільства на людину),схожості цілей і задач, єдності методології, ціннісній орієнтації. Сучасні філософія і медицина вивчають глибинні проблеми буття, проблеми життя і смерті окремої людини,проблеми виживання людства на Землі. І філософія, і медицина – «…пізнання, що досягається правильним міркування… і пояснює дії або явища з пізнаних нами причин…» (Т.Гоббс) І в наш час зберігають свою актуальність слова великого Гіппократа про необхідність тісної взаємодії філософії і медицини: «Філософія має бути впроваджена у медицину, а медицина у філософію, бо всі властивості філософії зберігають своє значення в медицині». Видатний античний філософ Епікур стверджував, що медицина і філософія непотрібні, якщо перша не виліковує тіло, а інша- душу. Невипадково багато видатних філософів були лікарями, і, фактично, всі видатні медики були своєрідними філософами.

Ідеї об’єднання філософського і медичного знання полягли в основу окремої галузі знання – філософії медицини, яка покликана узагальнити практичні знання про людину та знайти шляхи її адаптації до оточуючих умов життя. Філософськими основами клінічної медицини стає «філософія лікування»: теорія постановки діагнозу, лікування, реабілітації, яка базується на розумінні сутності людини як психо – біосоціальної істоти. Філософською основою профілактичної медицини можна вважати теорію гігієни про оптимальний стан людини та навколишнього середовища. Філософська теорія цінностей складає фундамент лікарської етики. деонтології та біоетики.

 

   № 44 Структура та особливості медичного знання.

Маючи своїм об’єктом найскладніше, що відомо людству, медицина надто непроста як за структурою медичної діяльності, так і за структурою знання. Оскільки людина – це єдність біологічного, соціального і духовного, то медицина неминуче повинна бути єдністю біологічного і гуманітарного знання, а в силу своєї безпосередньо практичної діяльності вона мусить мати неодмінно прикладний характер. Таке її становище, помножене на невичерпну складність об’єкта і поділене на обмеженість людських можливостей, надто ускладнює теоретизацію медицини, яка в її сучасному розумінні починається лише в XIX ст., незважаючи на надто поважне і давнє походження самої медицини. Тому на процес її теоретизації істотно впливали більш розвинені та авторитетні зразки, передусім, фізика, особливо такий її розділ, як механіка із точними визначеннями понять і логічними висновками і доказами. З іншого боку, медицина природно спиралася на біологію, як на більш загальну науку про життя, розвитку якої значною мірою, в свою чергу, сприяла медицина. У структурі медицини як теоретичної системи В.П. Петренко та Г.І. Царегородцев виокремлюють чотири основні розділи: теоретичну, профілактичну, експериментальну та клінічну медицину.

  Теоретична медицина (група медико-біологічних наук) спирається на фундаментальні природничі та гуманітарні науки і включає в себе теорію адаптації як загально біологічну теорію медицини, теорію норми (оптимального стану живої системи) і теорію патології.

Профілактична медицина (комплекс медико-соціологічних наук) складається з теорії гігієни, екології людини, теорії профілактики та теорію охорони здоров’я.

Експериментальна медицина включає в себе теорію методів теоретичного дослідження, теорію експерименту та теорію моделювання.

Клінічна медицина – безпосередня теоретична основа медичної практики. Вона вивчає етіологію і патогенез окремих хвороб і розробляє методи їхньої діагностики та лікування. Складається з теорії діагностики, теорії лікування, теорії реабілітації. В клінічну медицину часто включають теорію цінностей (лікарську етику та деонтологію). Викликає інтерес класифікація медичних наук, що склалася в бібліографії на основі аналізу тематики публікацій:

1.Ті, що вивчають вплив зовнішнього середовища на людину, організацію медичної допомоги, проблеми профілактики.

2.Ті, що вивчають організм хворого, перебіг патологічного процесу.

3.Ті, що вивчають вплив різноманітних речовин на організм.

4.Науки про методи дослідження і лікування пацієнта.

5.Клінічні науки.

6.Прикладні науки (судова, авіаційна, космічна, спортивна, військова медицина).

 

Серед характерних рис сучасного медичного знання слід назвати такі:

1.спрямованість на патологію;

2.зверненість на одиночного;

3.нерозривний зв’язок з медичною практикою;

4.міждисциплінарний характер;

5.конструктивність, діяльнісний характер.

Спрямованість на патологію безсумнівна для сучасної медицини, вона усвідомлюється і вважається небажаною, проте становлення медицини як науки про здоров’я – ювенології - лише починається, і за основу для цього цілком може бути прийняте визначення здоров’я в преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) при ООН: „Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів”.

Нерозривність зв’язку медицини з практичною лікарською діяльністю становить її первісну рису у всі часи і допомагає уникнути обезлюднення та бюрократизації, небезпеки перетворення в абстрактну теорію. З цієї органічної для медицини особливості випливає необхідність прийняття багатоманітності світу, зосередження на неповторному, унікальному.

Спрямованість на неповторне с наслідком неповторності людських особистостей, які і повинні бути в центрі уваги медика. Це створює труднощі у формалізації лікарської діяльності, однак є основою її гуманістичного змісту.

 

Міждисциплінарний характер медицини виявляється у тому. Що залишаючись, по-суті, медико-біологічним знанням, вона дедалі більше поглинає, асимілює та застосовує соціальні і соціально-психологічні підходи, а в останні роки і сучасні інформаційні технології. Про зростаючу міждисциплінарність свідчить і наведена вище класифікація медичних наук.

 І зрештою, медицина, у зв’язку з вищезазначеними особливостями і з самою своєю сутністю, спрямована не стільки на вивчення свого об’єкта, скільки на його модифікацію в сторону збільшення здоров’я. Саме така модифікація є метою і сутністю медицини.