Господарство
Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше приручено корову, свиню, вівцю. Скотарство стало важливою галуззю господарства.
Одночасно з появою скотарства людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сіяти, жати кам'яними серпами. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках.[ред.]
Матеріальна культура
Головними ознаками в галузі виробництва з каменю були: пиляння, шліфування та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, накінечники списів. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука зі стрілами, різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, що сприяло поширенню рибальства. Використовували сітки, гарпуни, ловили вудками, замість гачків - кам'яні платівки.
У неоліті людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають орнаментами. На ще вогких стінках посуду паличками, кістками, пальцями виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Гончарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду. За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні верстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді — як орнамент. За часів неоліту широко використовувалися човни. З великого стовбура дерева випилювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві перегородки. Цими човнами можна було випливати на середину великих річок та озер для рибальства, а також здійснювати довгі рейси річками, які набули значення водяних шляхів, що сполучали різні племена. З цього часу в житті людини починається нова ера: вона виходить за межі території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються зв'язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних культур.
В Україні знаходять вироби з кам'яних порід, яких нема в тій місцевості, наприклад, - смугастий кремінь з Волині на Наддніпрянській Україні. У цей час можна спостерігати в Україні культурний вплив різних територій. Вони виявляються у формах знарядь та їх типах.
Можна констатувати, що за часів неоліту Україна мала зв'язки як з південними територіями (Кавказом, Малою Азією, Балканами), так і з сусідами на півночі (Валдай, Південна Прибалтика).
Духовна сфера
У мистецтві зникають притаманні палеоліту реалістичні зображення, воно набуває рис схематизму та геометризму.
Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипали червоною вохрою, що символізувало кров або вогонь. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі.
13. Культури енеоліту на території України.Трипільська культура.
Енеоліт – мідно-кам’яний вік, перехідний від кам’яного до бронзового. Мідні вироби з’явились на Близькому Сході (Іран, Турція, Месопотамія), у IV тис. до н.е., – у Європі, Індії, Китаї – у III–II тис. до н.е.
Зароджувалася металургія, гірнича справа, розробки корисних копалин. Мідні знаряддя збільшували продуктивність праці у 3–6 разів, хоча поряд з ними використовувались і кам’яні.
Доба енеоліту в Україні датується IV–III тис. до н.е. Давні копальні мідної руди відомі в Донбасі в Артемівському районі. Основні заняття землеробство (з використанням тяглової сили бика), скотарство. Винайдено колесо, з’являється колесний транспорт із запряженими биками. Поширюються прядіння і ткацтво, виникають гончарні печі, розвивається глиняна пластика та монументальна кам’яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Складається обряд курганних поховань (особливо у степовій частині Європи). З’являються умови для майнового розшарування, виділення родо-племінної верхівки, посилюється інститут батьківського права в роді, племені.
У енеолітичну епоху Україну заселяли 2 групи племен: прийшлі землероби та місцеві скотарі. До перших належать культури трипільська, гумельницька, лендельська, а також культури лійчастого посуду, кулястих амфор.
Трипільська культура була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В.В. Хвойкою. Вона поширилася на Правобережжя, Подністров’я, Волинь, Степове Причорномор’я. Одним з яскравих проявів матеріальної культури було керамічне виробництво (посуд кухонний і столовий). Пластика: жіночі фігурки, фігурки тварин. Металевих виробів досить мало. Житла будуються з глини на дерев’яному каркасі в 1–2 поверхи, містять 2 кімнати. Забудовувалися поселення по колу, із загоном для худоби в центрі.
З кінця IV тис. до н.е. до початку I тис. до н.е. бронза стала основним матеріалом виробництва знарядь праці та бойової зброї. Бронза – сплав міді й олова, іноді олово замінювали сурмою або миш’яком. З бронзи виготовляли сокири, ножі, серпи, мотики, стріли, мечі, побутові речі, скульптуру.
14. Культури бронзового віку на території України
. В Азії бронзовий вік ознаменувався розвитком раніше виникших і появою нових цивілізацій – Месопотамія, Єгипет, Сірія, Хараппа. Центром європейської культури епохи бронзи стала егейська культура. За межами егейського світу в цю добу збереглися ще неолітичні культури землеробів і скотарів.
У межах Східної Європи ця епоха датується II–I тис. до н.е. Бронзовий вік умовно поділяють на три періоди: ранній, середній, пізній. Ранній репрезентований пам’ятниками культур шнурової кераміки, середній – тшинецької й комарівської, пізній – білогрудовської та Ноа. Основним заняттям цих культур були скотарство і землеробство. Серед свійських тварин поруч з рогатою худобою та свинею зустрічається кінь.
Зрубна культура займала степовий Південь України. Датується XVI–XII тис. до н.е. Житла – напівземлянкові. Поховальні споруди – кургани. Могили мали дерев’яні зруби. Кераміка – банкоподібний горщик. Знаряддя переважно бронзові: ножі з перехватом (типові тільки для зрубної культури). Ремісництво – бронзоливарне (за кам’яними матрицями). Встановлюється інститут патріархату. Виділяється парна сім’я в роді, складається моногамний шлюб. В цей же час складається система майбутнього письма – піктограми.
15. Початок залізного віку на території України. Культура кімерійців.
Залізний вік завершує історію первісного і раннє-класового суспільства. Залізо витеснило камінь. Залізний вік набагато коротший за попередні. Він розпочався в Європі на початку I тис. до н.е. і завершився у I ст. до н.е. Окремі предмети з заліза були відомі в Єгипті вже у III тис. до н.е., а засіб здобування заліза з руди був відомий у II тис. до н.е., але поширення цього матеріалу почалось у IX–VII тис. до н.е., коли з заліза навчилися виробляти сталь. Це призвело до технічного перевороту. До початку нашої ери були відомі основні види ремесел і сільськогосподарчі знаряддя, що слугували людині у середні віки і в новий час.
На території України носіями культури залізної доби були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.). Кіммерійські поховання – головне археологічне джерело для вивчення історії і культури цього таємничого народу, оскільки поселень і міст після нього не залишилося. Кіммерійці – перший народ Східної Європи, справжнє ім’я якого, зафіксоване в написаних джерелах, дійшло до наших часів. Про нього говориться в «Одісеї», пише Геродот в своїй «Історії». Ховали кіммерійці в овальних ямах, перекритих курганним насипом; іноді стінки ями обшивали деревом, робили дерев’яне перекриття. Основне заняття – скотарство (конярство). Важливу роль у житті кіммерійців відігравала війна. Матеріальна культура перш за все націлена саме на це (предмети озброєння та спорядження верхового коня). Зброя: далекобійний лук і стріли з бронзовими дволопатевими наконечниками; для ближнього бою – мечі. В цей час кіммерійці вже виготовляли сталь, навіть кількох сортів. В бій ходили легкою кіннотою. Під впливом завойовницьких походів на сусідніх територіях поширюються зразки зброї, кінського спорядження за кіммерійськими зразками, що доказує їх надійність і вдалу конструкцію. Відомі імена трьох царів (за Геродотом) – Теушпа, Тугдамме (Лигдаміс), Шандакшатра.
Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер: прикрашання зброї, кінського спорядження, посуду.
Корені кіммерійців слід шукати у зрубній культурі Північного Причорномор’я. Важлива й спорідненість кіммерійців з іраномовними зрубниками, а імена царів дають підстави для твердження про іранську основу кіммерійського етносу.
Розвиток культури кіммерійців був перерваний у VII ст. до н.е. хвилею кочовників зі Сходу – скіфів.
16. Культура скіфів.
Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах.За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.
Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про калліпідів-елліно-скіфів, тобто, змішане греко-скіфське, не кочове плем'я.
У середині V ст. до н.е., після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі на продаж.
На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також з Китаєм і Персією Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.
Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші - шестиколісними.
Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.
Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, округлі в плані. У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево.
До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.
Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.
Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.
Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) - охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) - божества неба і землі, союз двох стихій - джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).. Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру.
17. Культура давньогрецьких колоній на території Північного Причорномор’я та Криму.
Грецькі колонії виникали за морями, як вогники, що, розсипаючись від багаття, запалюють нові вогнища. Вони, як жменя монет, були розкидані по берегах півдня Італії, на Сицилії, південних берегах Галлії. На цих землях, на захід від Греції, виникли нові міста — Массилія, Тарент, Куми та Сиракузи. На берегах Понту Евксинського, теперішньому півдні України, утворилися колонії Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Керкінітіда.
На півдні Середземномор'я, на узбережжі Африки, греки заснували торгове місто Кірену, яке стало згодом торговим суперником фінікійських купців.
Суспільний лад у колоніях складався по-різному. Наприклад, Ольвія та Херсонес були демократичними полісами. Народні збори, подібно до демократичних полісів Балканської Греції, були тут верховним органом влади. Поточні справи вела Рада, яку щорічно переобирали. Та поряд із цим у Херсонесі були «стражі закону», які мали широкі повноваження.
На нових місцях греки, зазвичай, оселялися на березі моря або неподалік від берега. Одразу ж доводилося будувати мури для захисту від варварського населення, яке часто по-ворожому ставилося до прибульців. Колоністи ж прагнули налагодити з місцевими жителями дружні стосунки. Вони продавали їм вироби грецьких ремісників — глиняний посуд, олію, тканини тощо. Натомість купували зерно, шкури, худобу, деревину. Здебільшого жителі колоній розвивали землеробство. У Херсонесі значного розвитку досягло виноградарство й виноробство.
У метрополію колоністи продавали хліб, солону й в'ялену рибу. Натомість з Еллади надходив керамічний посуд, тканини, зброя, вино, предмети розкоші.
Жителі колоній не забували своєї культури. Вони облаштовувалися на нових місцях так, щоб повсякденне життя нагадувало їм рідну землю. Колоністи будували храми тим же богам, яких шанували на батьківщині, колонії мали театри, де йшли вистави славетних грецьких авторів. У театрах грецьких колоній виступали не лише місцеві актори, а й знаменитості з Еллади. Коли ви потрапите в Херсонес у наші часи, то можете відвідати руїни величного і красивого міського театру.
У містах Північного Причорномор'я дуже шанували спортивну підготовку. Збереглися згадки про існування спортивних шкіл (гімнасіїв) у містах Ольвії, Пантікапеї, Херсонесі. Проводилися спортивні ігри. Переможці отримували так звані панафінейські амфори. Це були призи за змагання на честь Афіни, які влаштовувалися щочотири роки, як в Аттиці. Це знак не тільки поваги до фізичної культури громадян, а й свідчення про тісний зв'язок колоній зі своєю батьківщиною. Нові грецькі міста-колонії сприяли проникненню грецької цивілізації на нові землі. Вони поширювали вплив античної культури на сусідні народи. Через колонії пролягали нові торгові шляхи в далекі країни.
Давньогрецькі колонії Керкінітіда, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей — усе це давні міста на теренах сучасної України.
Керкінітіда (з 1784 р. — Євпаторія) заснована в VI cт. до н. е. на узбережжі Кала-мітської затоки. У наші дні — це мальовниче місто, всеукраїнський дитячий курорт.
Ольвія відома з VI cm. до н. є. була заснована на правому березі Південнобузького лиману. З II cm. до н. є. Ольвія залежала то від скіфського царя Скілура, то від Мітрідата VI Євпатора, а згодом її зруйнували готи.
Пантікапей заснований у VI cт. до н. е. на місці сучасної Керчі переселенцями з Мілета. З 480 р. до н. є. був столицею Боспорського царства і лише в 70-х роках IV cт. Пантікапей зруйнували гуни. Нині археологи розкопали тут унікальні знахідки.
Життя у Феодосії вирує й нині. Це квітуче курортне місто з пам'ятками давнини, музеями І. Айвазовського та Олександра Гріна. Відоме з VI cm. до н. є. Хто тільки не панував у ньому протягом століть: боспорські царі, гуни, алани, генуезці, турки. У середньовічні часи Феодосія мала ім'я Кафа й була головним невільничим ринком, тому українські козаки кілька разів захоплювали та руйнували її.
Херсонес Таврійський заснували в 422-421 pp. до н. є. вихідці з Гераклеї Понтійської неподалік від сучасного Севастополя. У IV—II cm. до н. є. Херсонес був столицею держави в Криму, а з кінця II cm. до н. є. почергово залежав від Понтійського, Боспорського царств, Риму, Візантії... Життя в Херсонесі завмерло аж у XVcт.
18. Витоки культури давніх слов’ян, їх поселення, заняття, знаряддя праці,побут (Матеріальна культура східних слов’ян) Так у І тис. н.е. городища і відкриті поселення мали різні системи планування та забудови. За часів Зарубинецької культури (І-ІІ ст. н.е) їх розміри не перевищували 0,5–1 га, а в середині та наприкінці І тис. н.е. сягають 3–5 га.
Розташування жител на невеликих поселеннях було безсистемним, а на великих – існувала упорядкована групова забудова. Нерідко житла і господарські споруди складали певні групи і відділялися одна від одної вільною площею, разом з тим зустрічається і окреме їх розташування.
Характерною рисою є те, що на поселеннях, як правило, кількість господарських ям перевищує кількість жител (Київська культура і деякі черняхівські поселення).
Одночасно з груповим плануванням на городищах і відкритих поселеннях існувало вуличне, рядове планування. Біля жител споруджувалася господарська яма. Такий комплекс становив окремий двір. На городищах, крім житлових та господарських, зводилися також громадські та культові споруди.
Основні риси ранньослов'янського костюма були близькими до селянського одягу доби Київської Русі. Традиційним чоловічим одягом, наприклад, були тунікоподібна сорочка та неширокі штани. Жіноча сорочка була з довгими рукавами. Поясний одяг незшитий – типу плахти. Основне взуття – постоли. Всі ці та інші елементи народного костюма, на думку етнографів, сягають ще віддаленіших часів.
До складу костюма ІІ-ІV ст. з Середнього Подніпров'я входили великі трикутні та підковоподібні фібули, масивні браслети, шийні гривні, різноманітні підвіски у вигляді півмісяця, намисто тощо.
Населення Черняхівської культури, до якої, крім слов'ян, входили також готи та алани, використовувало значно ширший набір прикрас та деталей до костюма. Найчастіше трапляються підвіски та намисто, а також сережки і кістяні гребні. Крім естетичних функцій, окремі прикраси виконували роль амулетів.
19. Духовна культура східних слов’ян: вірування, мистецтво.
Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія, їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі. Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.
Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, ким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.
Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії; виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військову тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.
Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, вищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).
Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.
Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, І що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певнії дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, су- [ проводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, за-1 безпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани" — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.
Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопри-§ чину буття. Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і| першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вог-І ню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя). Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.
Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені. Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.
Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.
Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.
Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.
Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.
Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.
20. Умови формування та основні риси середньовічної культури Київської Русі
Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і появи першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язичництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.
"Немає більш туманного й невизначеного терміна, ніж "язичництво"; виникнувши в церковному середовищі, він спершу означав усе дохристиянське й нехристиянське; ним покривалась і ведична гімнографія Індії, і літературно оброблена міфологія класичної Греції, і річний цикл слов'янських чи кельтських аграрних обрядів, і шаманство сибірських мисливців".
Ранні релігії класового суспільства були загалом досить розмаїтими. Це пояснюється особливостями розвитку тих чи інших народів кожна з таких релігій пов'язана з певною етнічною спільнотою і становить невід'ємну частину такої спільноти. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто кожна з них являла собою сукупність культів великого числа богів. І хоча один із них вважався головним, жодна з таких релігій ще не мала ознак чітко виявленої стрункої системи. З цього погляду східнослов'янське язичництво кінця I тисячоліття н.е. також відповідало "міжнародним нормам".
21. Виникнення писемності у слов’ян
Походження слов'янської та східнослов'янської писемності. Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.
Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.
На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.
На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку 1. Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик 2. Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. 4 У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду
22. Фольклор та билинний епос Київської Русі
Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями пароду, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.
Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки 1.
Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-
богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга. Найпопулярніший серед них Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і сиріт. Популярним героєм народного епосу — билин — був і орач Микула Селянинович, в образі якого оспівано працю і подвиг простої людини 2. Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах 3,
Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша 4.
Творив і виконував билини власне народ. З його маси виділялися талановитіші співці-оповідачі. Пам'ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи.
23. Література Київської Русі. «Слово о полку Ігоревім»
Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слово…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…».Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР. За версією Володимира Чівіліхіна, "Слово" написав сам князь Ігор. На це вказує сама назва твору: "Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова". Тобто, на думку Чівіліхіна, чернігівський князь Ігор сам підписався під власним твором.
Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури.
24. Давньоруські літописи. «Повість минулих літ» Літописання на Русі виникло рано. Вважається, що ще IX ст. за князя Аскольда в Києві велися літописні записи (так званий "Літопис Осколда") 5. На основі заміток про діяння Володимира Святославича і його попередників, хрещення та побудову церкви Св. Богородиці складено перший літописний звід (996—997 рр.) 6. При Софійському соборі у Києві написано звід (1037— 1039 рр.), який закінчувався похвалою Ярославу Мудрому за його просвітницьку діяльність, за побудову града Києва, Софійського собору, Золотих воріт, монастирів Георгія та Ірини 7. З 60-х років XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де ігуменом Никоном складено звід, в якому розповідається про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), про походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів 8. Цей звід використав пізніше укладач так званого Початкового літопису (1093—1095 рр.), написання якого пов'язують з іменем ігумена Печерського монастиря Іоанна 9.
Такий довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі 10, поки на початку XII ст. не було складено "Повісті минулих літ", найвидатнішого історичного твору середньовіччя. Автором-упорядником "Повісті..." був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Над Несторовим зводом у 1116 р. працював ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. "Повість минулих літ" — це, власне, комплекс літописних праць, що склався у Києві між 1112—1119 рр., історико-художній епічний твір. Тут в єдине ціле об'єднано твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. У "Повісті..." розповідається про виникнення східнослов'янської держави і її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, народні заворушення, княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари. До "Повісті..." увійшли й ориґінальні літературні твори: "Повчання" Володимира Мономаха і його лист до Олега Святославича, про осліплення Василька Теребовльського, перенесення мощІв Феодосія, напад половців на Печерський монастир та про похід князя Святополка, разом з іншими князями, на половців у 1107 р. Використав Нестор чимало іноземних джерел, уривки з творів візантійських авторів ("Хроніки" Георгія Амартола, "Житія" Василя Нового, "Літопису вскоре" Никифора), біблійних книг. Увійшли до літопису і офіційні державні документи — договори Русі з греками. "Повість минулих літ" помітно вплинула на подальший розвиток давньоруської літератури і літописання. Зокрема цей вплив простежується у "Слові о полку Ігоревім", де чимало виразів і думок автора збігаються з літописними 11.
25. Кам’яна архітектура Київської Русі.Софійський та Успенський собори, церква Параскеви П’ятниці
Високий для свого часу рівень виробничих сил давньоруської держави забезпечив розвиток будівельної техніки. Матеріальна база кам'яного монументального зодчества була підготовлена розвитком давньоруського ремісничого виробництва. Теслярську справу, виготовлення цегли та кераміки, видобуток та обробка металів, вапна тощо вже добре знали в Давній Русі. Будівельна справа набула форм окремого ремесла, навіть-заявилися ремісничі артілі будівельників.
Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.). З каменю зводилися фундаменти, причому bold'>рови під них укріплювалися дерев'яними кілками, а нерідко під фундаменти закладали систему дерев'яних колод — "лежнів", заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння.
Винятково цікавим прийомом давньоруських зодчих є кладка з так званими утопленими рядами: ряди цегли трохи заглиблювалися через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. Цегла (так звана плінфа) була міцною і старанно випалювалась. Форма її залежала від характеру кладки, переважно наближеною до квадрата (22 x 28 x 3 см).
Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були напівциркульні арки, коробові та баневі склепіння, які перекривали усі приміщення. Винятковий інтерес становлять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що використані в Софійських соборах Києва та Новгорода і, можливо, в інших спорудах. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з'явилися значно пізніше, що дає право вважати їх одним із досягнень давньоруських майстрів. Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р. 5, а новгородський відносить до 1017 р. 6, тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено, що викликає заперечення, тому що будівельні роботи могли тривати не більше п'яти років, так само як і будівництво Софійського собору в Константинополі. До того ж Ярослав лише після смерті Мстислава стає "самовладцем", як про це пише літопис. Крім того, в Софійському соборі збереглися зображення дітей Ярослава, переважно дорослих, тоді як старший син Ярослава Володимир народився в 1020 р. Отже, можна все ж таки вважати правильнішою дату не новгородського, а київського літопису, тобто закладання Софії Київської у 1037 р. Композиційне собор займав центральну частину архітектурного ансамблю всього "міста Ярослава". Півколом із заходу його оточували монастирі Георгія, Ірини та церква невідомої назви, рештки якої виявлені розкопками 1911 р, у північно-західному куті Софійського подвір'я. Навколо собору ще у XI ст. збудовані міцні кам'яні стіни, які охоплювали своєрідний дитинець митрополії в Ярославовому місті. Верхи веж та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під'їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста.
У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.
Успенський соборСобор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Як і в Спаському соборі Чернігова, склепіння архітектурного хреста Успенського собору виділяються над об'ємом будівлі, що пожвавлює статичну композицію споруди. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь.
У внутрішньому просторі собору чітко виділяється просторовий хрест. У західній частині і над нартексом розташовувалися хори, на які вели сходи з північного боку фасаду. Хори арками відкривалися всередину храму. Пізніше до північного боку нартексу прибудовано невелику Іоанно-Предтеченську хрещальню, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома невеликими апсидами. Фасади собору розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар і були оздоблені широкою смугою меандрового фризу, подібно до Чернігівського Спаського собору. Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII — початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941—1943 рр. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським. П'ятницький храм в Чернігові — порівняно невеликого розміру, чотиристовпна, хрестовокупольна споруда (16 x 11,5 x 12 м), винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією. Чотири восьмигранних в плані стовпи широко розставлені, бокові нефи вузенькі, стіни — товсті і несуть на собі основний тягар високої споруди. В товщі західної стіни розташовані сходи на хори, а в товщі північної і південної стін обхідні галереї (як і у Василївськїй церкві в Овручі). Основною конструктивною і композиційною особливістю споруди є уступчасті склепіння, що перекривають рамена середньохрестя. Зонт верхньої частини склепіння, піднімається над нижнім на 120 см. Іззовні видно лише три яруси арок, що виступами височать одна над одною. Арки мають трохи стрільчасту форму, що нагадує про готичну архітектуру, яка в цей час розвивається в Європі. Бокові нефи споруди перекриті чвертьциркульним склепінням, що відіграють деякою мірою роль аркбутанів, які частково переносять розпір від бані на підпружні арки та зовнішні стіни, які укріплено профільованими пілястрами.
Фасади П'ятницької церкви збудовані за принципом динамічного наростання складності елементів знизу вгору. Як відомо, цей класичний принцип композиції був характерний для античної архітектури і застосований будівничими Київської Софії. П'ятницька церква і здалеку, і зблизька сприймається у рвучкому пориві вгору, підсиленими вертикальними лініями профільованих пілястр, регістрами вузеньких вікон та декоративними нішами, що зменшуються догори; їх рух підтримують лінії архівольтів трилопасних завершень фасадів. Легкий, високий підбанник, густо прорізаний віконними отворами і розчленований тонкими півколонами» завершується пілястрами, аркатурою і карнизом з перебрику. Як показав аналіз пропорцій, всі елементи архїтектури храму перебувають в гармонійному співвідношенні один з одним і майже точно відповідають правилу "золотого співвідношення".
26. Монументальний живопис Київської Русі
Монументальне мистецтво на Русі з'являється з проникненням в середовище нашого народу християнської релігії. Найбільш точні відомості щодо киян-християн, охрещених разом з князем Аскольдом 3, належать до IX ст. А це означало, що Русь мала власну церковну організацію. Для культових відправ необхідні були церкви, для поклоніння — ікони, а для проведення відправ — книги, відповідно ілюстровані.
Візантійське мистецтво пережило велику кризу, пов'язану з іконоборством. Русь увійшла в спільний творчий процес вже після того, як її було подолано. Швидким темпом формується християнське мистецтво. Угода князя Ігоря з греками незаперечно свідчить про успіхи християнізації в Києві, де вже існувала громада неофітів, а відправи відбувалися слов'янською мовою 4. Після підписання угоди з греками 912 р. "цесар же Леон, вшанувавши послів руських дарами — золотом і паволоками, і фофудіями, — приставив до них мужів своїх показати їм церковну красу, і палати золотії, і багатство, що було в них: золота безліч і паволоки, і каміння дороге, і страждання господні — вінець і гвоздіє, і багряницю, і мощі святих, повчаючи їх віри своєї і показуючи їм істинну віру, і тоді одпустив він їх у свою землю з честю великою" 5.
З угоди 944 р. дізнаємося, що в Києві проживало чимало християн, які присягалися "в церкві Іллі, що над Ручаєм, кінець Пасинчі бесіди й хозар". Наявність соборного, інакше кажучи, кафедрального, храму, свідчить про існування ікон та богослужбових книг. Крім соборної церкви Іллі, в джерелах називаються церкви Миколая (на могилі Аскольда) та Софії, збудованої в 952 р. княгинею Ольгою 6.
Підкреслимо, що Київська Русь приєдналася до світового культурного процесу християнізації у IX—X ст. саме тоді, коли у Візантії запанували іконошанувальники і мистецтво почало розвиватися швидким темпом: створені численні мозаїчні та фрескові ансамблі, досягли високого рівня іконопис та оздоблення рукописів численними мініатюрами — невичерпним джерелом при доборі тем і сюжетів мозаїк, фресок та житійних ікон. Протягом тривалого спілкування з християнським світом наші пращури добре засвоїли нові естетичні вияви і вже були підготовлені до сприйняття досконалого візантійського мистецтва.
Вирішальну роль у виборі віри відіграв естетичний момент, тому що коли наші посли "прийшли в Німці і бачили, як вони службу правили, а краси не побачили ніякої", а коли прийшли "в Греки" і перебували в храмі, то "не знали, чи ми на небі були, чи на землі, бо нема на землі видовища такого або краси такої""Київська Оранта за колоритом і малюнком належить до найвищих досягнень монументального мистецтва візантійського стилю, його київської малярської школи. Пропорції Богоматері Оранти бездоганно дотримані, а силует гармонійно ув язано з простором конхи; вона не губиться в ньому, як мозаїка Богоматері в Нікеї. Софійська мозаїка читається й сприймається ясно тому, що золоте тло завжди м'яко рефлектує. Вона сприймається не плоско, а начебто перебуває перед золотим тлом конхи, ніби ширяє в ньому, звідки б на неї не дивитися. Якщо в згаданих візантійських мозаїках Богоматері увагу приділено як матері Господа та уславленні щедрот і побожності імператорів, то в Києві поза Оранти набуває глибокого символічного змісту. В контексті монументального оздоблення, його сакрально-літургійного змісту вона
уособлює Премудрість Божу, є правителькою, світовлаштувальницею, молебницею й покровителькою держави, столиці вірних "людей нових". Саме в зображенні Богоматері Оранти зайві будь-які інші атрибути й подробиці, не потрібні ні архангели, ні ктитори. Вона стоїть одна непохитна у вічності з молитовне піднесеними руками, як "стіна нерушима держави".
27. Освіта Київської Русі
Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей, для чого були запроваджені державні школи. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфима, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони (попи, дяки) набували в своїй практичній діяльності перед висвяченнямОсобливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якого за тих часів та й значно пізніше нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. В оточенні київського митрополита чимало людей мали добру освіту, про що й пише Климент. Деякі з них, можливо, були перекладачами та писарями тих "книг многи", про які згадує літопис 1037 р.
Друге місце за значенням, найімовірніше, посідала латинська або, як дехто гадає, варязька мова. У Київській Русі дуже рано з'явилася іноземна перекладна література. Вже в XI ст. у скрипторії при Софійському соборі, а пізніше й інших місцях, слов'янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори: "Хроніка" Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія, Хроніка Сінкела, "Житіє Василія Нового", "Християнська топографія"Як бачимо, в Київській Русі існувала вища освіта, яку отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки — Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін. Крім початкових шкіл, утворених з ініціативи держави, існувало й приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли бути школи для дітей. Один з авторів давніх графіті на ім'я Піщан написав, наприклад, на стіні Софійського собору у Києві: "Піщан писав, ходивши до дяків учеником". Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах, знайдених в Україні.
28. Іконописання в Київській Русі.
Високий мистецький рівень небагатьох ікон першої половини XI ст. можна пояснити тим, що їх виконували ті самі митці, що клали мозаїку та писали фрески в київських храмах. Серед цих творів назвемо згадану ікону Георгія (1040 р.) (174 х132 см) з Успенського собору Московського Кремля, ікону Георгія в зріст (230 x 142 см) з Юрієвого монастиря та ікону Петра і Павла (236 x 147 см) з Софійського собору в Новгороді, їхні малярські прикмети — монументальний стиль і білильне вохріння, розміри, ідентичні розмірам постатей мозаїк і фресок Софійського собору (235 см), — вказують на те, що вони є творами київської школи. Обґрунтування їх новгородського походження тим, що там вдосталь було лісу для виготовлення дощок для ікон, сприймається як курйоз 54. Відсутність у Новгороді малярських традицій, що походили б від цих "новгородських" ікон, пояснюється тим, що вони виготовлені в Києві, а традиція київської школи тягнеться до XIII ст., про що свідчить ікона Богоматері Печерської (Сванської) (1288 р.).
Якщо мозаїки й фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були поклонними. Ним молилися, в них сподівалися знайти зцілення й допомогу в житті. Великі розміри названих ікон добре узгоджувалися з монументальним мозаїчним та фресковим малярством київських храмів.
Ікони як специфічний вид релігійного малярства виникли дуже давно, і найраніші збережені твори належать до VI ст. Намальовані на іконі святі сприймалися тодішніми віруючими як перебування шанованих святих серед вірних "тут і тепер". Ікони київської школи виконані в той період розвитку стилю візантійського мистецтва, коли воно успішно позбулося неістотних подробиць, а зосередило головну увагу на виявленні в образі святого не плинних прикмет смертного, а позачасових надособистих рис. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність.
За уявленнями віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність і як прототип і первовзір має властивості благодаті, захищає й оздоровлює. Сумнівів у тому, що ікона Георгія (Юрія) з Московського Кремля була храмовою, немає. У XI ст. Існував лише один храм, названий на честь цього святого, побудований в Києві на замовлення Ярослава Мудрого і освячений у 1051 р. Другий собор (Святого Георгія) збудовано в Новгороді й освячено, згідно з недостовірною звісткою, у 1140 р. Саме з цього монастиря походить ікона святого на весь зріст. Стилем, малярськими прийомами, всім ладом образу вони свідчать про спільність малярського напряму, а Ікона св. Георгія з Московського Кремля ідентична мозаїчним та фресковим зображенням Софійського собору в Києві. Св. Георгія (Юрія) на останній Іконі, як і київські мозаїки, написано на золотому тлі, на якому вимальовується монументальна постать святого з мечем, затиснутим в лівій руці й списом в правій. Червоний плащ та військові обладунки відповідають колористичному ладові образу, який вражав світлим обличчям, широко відкритими очима й загальною героїкою. Він був патроном князя Ярослава (Георгія) Мудрого, утверджував його харизматичну леґітимність. Прекрасне юне обличчя Георгія пашіло молодечою відвагою й силою юності. Юні княжі вояки, молячись йому, набиралися непохитної віри, звитяги й готовності "покласти життя за віру, за други своя". Ярослав Мудрий, як і візантійські імператори, дуже шанував св. Георгія, зображення якого вміщував на власних печатках.
29. Вплив прийняття християнства на культуру Київської Русі
Після хрещення православні церковнослужителі почали знайомити паству з основами нових релігійних знань. Неофіти дізналися, що, крім Бога-Отця, Сина і Святого Духа, існують ще й архангели, ангели, серафими та херувими. Крім них, існували люди, які стали святими. Проте всі вони були прийшлими. Тому поступово почав створюватися культ східнослов'янських святих. Першими з них стали князі-мученики, яких вбили за наказом старшого брата Святополка, що сів на київському столі після смерті батька — Володимира Святославича 15 липня 1015 р. Як зазначає О. С. Хорошев, державно-політичне значення культу Бориса і Гліба полягало в осудженні князівських чвар, в бажанні закріпити державну єдність Русі на підґрунті чіткого дотримання феодальних взаємовідносин між князями: усі князі — брати, але старші повинні захищати молодших і протегувати їм, а молодші — безумовно, підкорятися старшим. Поведінкою Бориса і Гліба, які не підняли руки на старшого брата навіть на захист власного життя, освячувалася ідея родового старшинства в системі князівської ієрархії; князі, котрі дотримувалися цього заповіту, ставали святими. Пізніше було канонізовано й інших представників князівського роду, зокрема Ольгу та Володимира.
Святими після смерті ставали і церковнослужителі. Серед них найбільш популярними були ігумени Печерського монастиря Аптопій та Феодосій. Антоній після пострижения на Афоні повернувся до Києва і заснував монастир, викопавши печеру; Феодосій, переборовши опір рідної матері, став ченцем, а згодом і визначним релігійним діячем. У перенесенні останків Феодосія з печерної келії до Успенського собору взяв участь Нестор Літописець, який власне і описав цю подію.
У перше століття після прийняття християнства тільки столиця держави Київ мала свій пантеон, причому йому було надано загальнодержавного значення, Пізніше, за часів феодальної роздрібненості XII—XIII ст., з'явилися місцеві святі і в окремих землях. Так, у Чернігові були канонізовані князь Ігор Ольгович та митрополит Костянтин. Перший, прийнявши постриг у Федорівському монастирі, був вбитий повсталими киянами у 1147 р., а другий заповів, щоб після смерті його тіло було викинуте за браму міста на розтерзання звірам (аналогічно смерті перших християнських мучеників у Римі).
Інформація писемних джерел щодо поширення православ'я з центру на інші землі І про певну модернізацію візантійських релігійних канонів та обрядів, а також створення нових святинь на Русі, підтверджується й археологічними даними. Зокрема, майже половина усіх досліджених на сьогодні на території південноруських земель залишків кам'яних храмів зосереджені саме в Києві. Кількість церковних споруд X—XI ст. майже дорівнює аналогічним будівлям XII—XIII ст. Така ж закономірність (правда, у скромнішому числовому вираженні) простежується в Переяславі Руському. У Чернігові до XI ст. належать два храми, а на територіях інших південноруських міст — по одному. Значно збільшується кількість храмів, зведених на півдні Русі у XII—XIII ст. Крім залишків кам'яних споруд в різних місцях виявлені речі культового вжитку — хороси, підсвічники, арки, що засвідчує тут розташування за середньовічних часів дерев'яних церков або каплиць. На Русі протягом кількох століть найбільше зводилося храмів на честь Богородиці, Матері Божої (церкви — Успенські, Різдвяні, Стрітенські, Введенські), хоч нерідко присвячувалися й певному небесному патрону князя-засновника.
30. Книгописання та бібліотеки на Русі.
основними центрами книгописання були монастирі — київські (Печерський, Пустинно-Микільський), галицькі (Онуфріївський у Львові, Унівський, Крилоський, Спаський), волинські (Луцький, Дерманський, Дубенський, Дорогичинський, Жидичинський, Спасівський у Володимирі, Воскресенський у Корці), на Закарпатті — Мукачівський. Значну роль як осередок книгописання відігравав Києво-Печерський монастир: тут переписано, зокрема, Ліствицю (1455, писар-чернець Варсонофій), на замовлення архімандрита Іоанна — Златоуст і Псалтир слідуваний (1474). Книги переписувалися і в Пустинно-Микільському (Євангеліє учительне "Калліста" 1514 р. інока Сергія), Михайлівському Золотоверхому (Євангеліє перед 1526 р.) монастирях. Працювали переписувачі і в Києво-Софійському монастирі. У Галичині як осередок книгописання був відомий монастир Спаса поблизу Старого Самбора: 1518 р. тут переписано Пролог. На Волині книги виготовлялися в Жидичинському монастирі: 1491 р. переписувач Ігнатій на замовлення архімандрита Іони скопіював Євангеліє. Значним центром книгописання, поряд із Києвом, був Львів. Книгописання розвивалося і в інших містах Галичини, Холмщини та Підляшшя: в Перемишлі (Євангеліє перед 1528 р.), Сяноку (Апостол 1502 р. священика Павла), Городку (Євангеліє 1546 р. дяка Єремії), Галичі (Євангеліє кінця XV — початку XVI ст. Діонісія Торопчанина). Осередками виготовлення книжок у цьому регіоні стали не лише міста, а й села, де працювали поодинокі переписувачі, здебільшого священики (піп Климентій у с. Лукавиці на Самбірщині виготовив перед 1517 р. Євангеліє, дяк Федір з с. Одрехови на Лемківщині в середині XVI ст. — Мінею), рідше — світські особи (Андрій Писарчик у с. Тростянці на Львівщині 1542 р. закінчив копіювати Мінею, анонімний переписувач у с. Княжполі на Старосамбірщині у середині XVI ст. теж виготовив Мінею). Книгописні осередки існували й у містах Волині та Поділля — Луцьку ("Збірник" 1462 р. дяка Коляди, Псалтир першої чверті XVI ст., Пролог 1530 р.), Володимирі (Псалтир 1471 р.), Дубні (Пролог 1530 р.), Вінниці (Євангеліє 1550 р. ієрея Луки). Відомі поодинокі випадки книгописання у малих містечках (Маначин, Апостол після 1525 р.) і навіть у селах, (зокрема Євангеліє, переписане 1538 р. у Дорогуні Федором Кузьмином). Як видно, переписувачами були і духовні особи, і світські майстри.
