МОДУЛЬ
1. Поняття «культура»,його походження та розвиток
Культу́ра (лат. colere — «населяти», «вирощувати», «сприяти», «успадковувати») — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:
Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура — те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші — в залежності від того, що розуміється під культурою.
Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.Таке значення слова «культура» — «землеробство» — пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Цицерона. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.
Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).
Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.
Сучасні дослідники шукають аналоги терміну «культура» у інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою — «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.
Складові частин культури
Поняття «культура» неоднозначне. Це стиль і рівень досконалості, що досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо).
Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.
Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл та споживання чи використання – це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.
Духовна культура (духовність) пов’язана зі словом «дух»- філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – що з них первинне, а що вторинне, похідне – основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття інтуїції, тобто духовна культура включає такі складові частини як освіта, вихованість, вірування, прагнення, ідеали людини тощо.
Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити зв’язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуття впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій тощо.
3. Наступність та форми існування культури
Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.
Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальну культуру входять також: # будівлі і споруди, # інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, # шляхи повідомлення і засоби транспорту, # зв'язок і засоби зв'язку, # технології.
До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості. нформаційна культура — її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві. Фізична культура — перетворення біологічного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.
В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.
4. Предмет і завдання курсу «Історія української культури»
Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури,
забезпечує розуміння зв'язку всіх складових культури - мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовні цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму,
національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Історія культурУкраїни. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об'єктом дослідження І вивчення є пам'ятки духовної і матеріальної культури, створені а продовж століть і зафіксовані в тих чи Інших формах. Історія культури вивчає пам'ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів'я, тощо. Серед визначених об'єктів матеріальна культура - пам'ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам'ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов'язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.
Історія української культури» в наукових дослідженнях
Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українську вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов’язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самобутності української культури, її взаємозв’язку з культурами інших народів.
Ще в княжу добу видатні державні та релігійні діячі, не усвідомлюючи феномену культури, як цілісного явища, уже глибоко розуміли значення для розбудови держави та впливу на людей таких складових частин культури як освіта, релігія, право тощо. Про це свідчать діяльність та творчість князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Ярослава Осмомисла, митрополита Ілларіона та ін. Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка ХVІ ст. Зокрема, ці питання знайшли своє теоретичне осмислення у працях відомих українських гуманістів того часу, а саме: Юрія Дрогобича (Котермака), Павла Русина, Себастьяна Кльоновича, а особливо у творчості Станіслава Оріховського.
Своєрідна концепція Г.Сковороди (1722-1794 рр.) ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ – це природа або «макрокосмос» (всесвіт), другий світ – це суспільство і людина, або «мікрокосмос», третій світ – це Біблія, або «світ символів». Кожний із світів, на думку Г.Сковороди, має двояку природу, «дві натури» - зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню, або «духовну натуру». Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів.
З шістдесятих років ХІХ ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки, порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи М.Драгоманов, В.Антонович, Ф.Вовк, І.Рудченко, О.Потебня, О.Русов, П.Житецький, М.Лисенко виділяють національно-специфічні особливості української культури, особливо її тісний зв'язок із фольклором, народними звичаями та обрядами.
У працях І.Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів й до кінця ХІХ ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Однією з основних праць І.Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського». Видатний вчений та державний діяч М.Грушевський у своїх працях ґрунтовно проаналізував процеси українського культурного розвитку. Він першим подав історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів. Культурні чинники, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі людей, бо від розвитку культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Його перу належать такі праці, як 10-томна «Історія України – Руси», «Культрно-національний рух на Україні в ХV – ХVІІ віці», «Історія української літератури» в 5-томах та інших.
У працях І.Огієнка – відомого богослова, культуролога, філософа і письменника – висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ, стверджував він, в процесі свого розвитку всюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості. Основною працею І.Огієнка є «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» на той час ця книга започаткувала справжню історіографію української культури.
Із проголошенням незалежної Української держави проблеми вивчення нашої культури активно розробляються вітчизняними істориками. Зокрема, над ними працюють М.Жулинській, І.Драч, М.Попович, його праця «Нарис історії культури України», С.Кульчицький, плідно працював академік Я.Ісаєвич тощо. Вершиною наукової думки на сьогоднішній день є 5-томне видання у 6-и книгах «Історії української культури» (К., 2001 - 2005рр.). Це академічне дослідження на новітній фактологічній базі висвітлює історію культури українців та й усіх інших народів, які населяли наші землі, починаючи з первісної доби і до сьогоднішніх днів.
Різноманітність наукових концепцій української культури обумовлена її багатоплановістю як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура України, як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галузей – філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.
Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка. Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України, особливості.
На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну історію України – Русі М.Грушевський. Його дослідження продовжили Д.Дорошенко В.Петров, М.Брайчевський та інші.
Вікентій Хвойка народився в 1850 році в с. Семин на Ельбі (Чехія) у старовинній шляхетській родині. Закінчив комерційну школу в Чехії, a у 1876 переїхав до Києва, де жив i працював учителем.
З 1890-х років почав займатися археологією, здійснивши низку розкопів у Києві та на Наддніпрянщині; співпрацював з культурними діячами Києва, що гуртувалися в Товаристві шанувальників старовини та мистецтва.
1893 — відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20000 років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток (мамонтів).
Розкопки палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у селі Селище на Черкащині та інші тривали 10 років. У цих розкопках брав участь і Володимир Антонович.
1896 — відкрив пам'ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, як також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (4—3 тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.
В. В. Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов'ян — арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров'я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали «краї предків до сьогодення».
Хвойка висунув гіпотезу, згідно з якою «народ, що створив ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім'я протослов'ян і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію». Як ми знаємо, в часи Російської імперії південно-західною Росією називали Україну.
Досліджував пам'ятки бронзового віку, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське (1898) і Мотронинське городища на Черкащині.
1898—1900 — відкрив і провів розкопки на Середньому Придніпров'ї могильників з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (2—5 століття) культур.
Вікентій Хвойка відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв — тепер це Національний музей історії України. Він був першим хранителем його археологічного відділу.
Досліджував пам'ятки східних слов'ян, зокрема поселення VII—VIII століть у Пастирському городищі та могильниках сіверян у селі Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов'янського населення Середнього Придніпров'я.
Значну увагу присвятив дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907—1908), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Йому належать розкопи давньоруських міст — городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, с. Кононча на Черкащині.
У праці «До питання про слов'ян» (1902) він заявляв, що у Середньому Придніпров'ї «з незапам'ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов'ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною».
1903 — вивчав пам'ятки українського середньовіччя, вів розкопки на замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з XV—XVI ст.
В. В. Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств: Імператорського Московського археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва; членом-співробітником Російського археологічного інституту в Константинополі.
Здобуті В. Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї Москви.
Спочив 2 листопада 1914 р.й був похований на Байковому кладовищі в Києві.
6. Походження культури. Нерозривність культуро- та антропогенезу. Генеза знарядь праці
Культура – винятково різноманітне поняття. Цей науковий термін з'явився в Древньому Римі, де слово "cultura" позначало оброблення землі, виховання, утворення. Ввійшовши в повсякденну людську мову, у ході частого вживання це слово утратило свій первісний зміст і стало позначати самі різні сторони людського поводження, а також видів діяльності. Так, ми говоримо, що людина культурна, якщо вона володіє іноземними мовами, ввічлива у звертанні з іншими чиправильно користується ножем і вилкою. Але відомо, що представники примітивних племен найчастіше їдять з ножа, говорять, уживаючи не більш чотирьох десятків слів, і проте мають свою культуру, наприклад звичаї, традиції і навіть примітивне мистецтво. Дуже часто в повсякденному, загальноприйнятому значенні культура розуміється як духовна і піднесена сторона життєдіяльності людей, куди включають насамперед мистецтво й утворення. Усім знайоме міністерство культури, усі зіштовхувалися з установами культури.
7. Культура палеоліту на Україні. Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої ашельсої епохи і заселення України близько 1 млн. років тому. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці — загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Палеоантропи також почали освоювати печери, як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди — примітивні заслони й огорожі вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побуту. Зі збільшенням потреб кількісно зростаючою людської спільноти збільшилася і потреба в зброї, що спричинило суттєве її вдосконалення. Виникають два основні знаряддя з кременю — гостроконечник та скребло, що виготовлялися у різних технічних варіантах, відповідно до місцевих виробничих можливостей.Гостроконечник — це знаряддя повсякденної чоловічої праці, що служило для виготовлення метального знаряддя — дротика, а також використовувався як ніж для оббілування дичини.
Скребло — переважно жіноче знаряддя праці для обробки шкур, яке використовувалося й для різноманітних господарських потреб. Широке застосування мали також плоскі крем'яні відщепи, якими могли різати, скоблити, стругати тощо. Винайдення метального знаряддя — дротика із крем'яним гостроконечником — важливе технічне досягнення мустьєрців. Це, очевидно, було перше знаряддя праці дистанційної дії і багаторазового використання.
Близько 700 тис. років до н.е. людина освоїла вогонь. Спочатку використовувалися природні джерела вогню(блискавка, виверження вулкану і т.і.) В епоху середнього палеоліту на території України з'явився новий тип людини — неандерталець. Загалом в Україні знайдено кістки десятьох неандертальців, що жили 100-50 тис. років тому. Під час розкопок мустьєрських поселень в гроті Киїк-Коба і під наскельними навісами поблизу села Вишневого (обидва — Східний Крим), а також у скельному сховищі села Старосілля поблизу Бахчисарая виявлено залишки кістяків щонайменше шести палеонтропів різного віку. Це найбільше зібрання кісток на території України. Померлих ховали у скороченому положенні, на боці, в спеціально підготовлених ямах (Киїк-Коба, Заскельне VI). Навмисний характер таких поховань у поєднанні з певним ритуалом не викликає сумніву. Отже, у палеонтропів могли уже існувати анімістичні уявлення Аналізуючи склад неандертальських поховань на території Європи за статтю і віком, можна помітити тенденцію до поховань у скельних сховищах та на місці житла переважно дітей і жінок. Поховання в Криму представлені трьома жіночими і трьома дитячими похованнями. Близько 40 тис. років тому з'явився сучасний тип людини, який дістав назву «гомо сапієнс» («людина розумна»), або кроманьйонця (за назвою грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше знайшли кістяки цього типу). За багатьма ознаками - випрямленому положенню тіла, будові рук і ніг, об'єму головного мозку, будові мовного апарату тощо - кроманьйонець був таким, як і сучасна людина. На основі кроманьйонців виникла європеоїдна раса. Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена, які успішно могли полювати на великих звірів. Саме в пізній палеоліт максимального розвитку досягають полювання і рибальство, того ж часу намітився поступовий перехід до одомашнення тварин. Люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, шерстистих носорогів, оленячих рогів, дерев'яних брусків, покривалися шкурами.
На території України досліджено кількасот стоянок, віднесених до часів пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізін на Чернігівщині, Добраничівці на Київщині. Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві.
8. Виникнення первісного мистецтва. Пам’ятки первісного мистецтва на території України.
Виникнення мистецтва. Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.
Більшість вчених пов'язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або “освіжать” новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий “Чаклун” з печери Трьох братів у Франції – напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ. Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають “макарони”) і “відбитки” рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було “натуральне” мистецтво – виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім – рельєф, гравюра, малюнок. Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру – природну червону фарбу різних відтінків – від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк. Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон–де–Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть “находять” одне на одне.
Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки–матері. Такі статуетки образно називають “палеолітичними Венерами”. Очевидно, що основна ідея цих зображень – ідея родючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки–праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії. В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Одна з них – стоянка біля села Мізін на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки. Пам’ятниками прикладного мистецтва були творіння монументальної архітектури – дольмени, менгіри, кромлехи й інші будівлі з громадних кам’яних плит і каменів. Ці споруди призначались для астрономічних спостережень (Стоунхендж), культових дій.
9. Поняття «неолітична революція». Первинні та вторинні вогнища відтворюючого господарства. Вторинні вогнища відтворюючого господарства на території України.
Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.
Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.
На цьому етапі зникли хронологічна, культурна одноманітність, у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому “родючому півмісяці” (Єгипет, Південно–Західна Азія, узбережжя Персидської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку. Вже помітні дуже яскраві місцеві особливості, що дозволяють відрізнити неоліт Єгипту від неоліту Межиріччя, неоліт Європи від неоліту Сибіру. Творчість людей з розвиненим землеробством відрізнялася від творчості племен з переважним розвитком скотарства і, в свою чергу, була іншою, ніж у північних лісових областях, де основним продовжувало залишатися полювання.
Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.
Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, по розфарбованих глиняних статуетках можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.
10. Культурно-історичні наслідки «неолітичної революції»та її значення.
З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли нові види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності,
водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи. Більше того, цей винахід знаменує справжню революцію, подію величезної ваги у розвитку людства. Адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою — обпалюючи ж глину, вона створювала новий,невідомий у природі матеріал. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтво орнаменту,
відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній, народжених її творчим натхненням.
У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в льському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що виконує функції військово-політичного управління. У кінці епохи починається обробка металів (золота, срібла, міді), тому останній період неоліту (ІV-ІІІ тис. до н.е.) називають мідним віком — енеолітом.
11. Неоліт на території України:Характеристика культур лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки та києво-черкаської культури Культура епохи неоліта характеризується переходом від привласнення продуктів природи через полювання, рибальство і збиральництво до виробництва продуктів харчування за допомогою знарядь праці. Культуру неоліта поділяють на дві групи:
землеробів та скотарів;
розвинених мисливців та рибалок.
У VII–II тис. до н.е. у Євразії, Африці та Австралії налічувались 22 культури доби неоліту. Неоліт – завершальна стадія розвитку кам’яних знарядь. Перехід до осідлого способу життя, землеробства обумовив перший демографічний вибух, перший економічний переворот в історії людства – так звана «неолітична революція». Визначальними елементами культури були керамічний посуд, камінні топори, мотики, кремінні ножі, наконечники стріл, списів, серпи, вироби з кістки, рогу, дерева. Виникає ткацтво і ткацькі станки (Єгипет, Передня Азія, Європа).
В епоху неоліта на змінення способу життя від напівкочового (мисливці та рибалки) до осідлого (землеробські племена) великий вплив мало використання нових видів механічної енергії (обробіток ґрунту за допомогою приручених тварин).
Кераміка первісної епохи є своєрідним лакмусовим папірцем кожної культури і водночас – проявом специфічних етнографічних рис її носіїв. На території України відкриті культури прийшлих племен: культура дунайська (на Волині), Кріш та альфельдська (у Закарпатті). Серед культур автохтонного (місцевого) східноєвропейського походження в Україні назвемо буго-дністровську, сурську, дніпро-донецьку, ямково-гребінецьку.
Дніпро-донецька за своїм значенням і територією розселення – основна неолітична культура в Україні. Вона характеризується гребінцево-наколчастою керамікою. Горщики, мисочки – основні вироби. Населення займалося мисливством, рибальством, скотарством, землеробством. Дніпро-донецькі племена залишили по собі колективні могильники маріупольського типу (розкопані у 1930 р. на території заводу «Азовсталь»), які являли собою масові поховання (120 осіб у кілька ярусів, засипаних порошком червоної охри). У цьому могильнику знайдені перші прикраси з міді. Дніпро-донецька культура існувала щонайменше 2 тис. років (V–III тис. до н.е.).
