Зовнішня політика, порівняно з внутрішньою, має виразну специфіку, оскільки реалізується у міжнародному середовищі, особливості якого визначають її зміст і форми. 1.Зовнішня політика випливає з внутрішньої, позаяк вона є проявом однієї з двох найважливіших функцій суверенної національної влади — зовнішньої. її регулює внутрішнє законодавство, оскільки цілі та принципи зовнішньої політики формулює національний парламент, а реалізує уряд. 2.Зовнішня політика автономізується від внутрішньої через її виразну особливість. Це твердження випливає з факту нетотожності внутрішнього та зовнішнього середовищ держави. Перше — централізоване та підлягає суверенній владі національних державних інституцій, а друге — децентралізоване та незалежне. Зовнішня політика залежить від ступеня адаптації держави до середовища, в якому діють подібні до неї, кожна з яких керується переважно власними національними інтересами. 3.Зовнішня політика існує паралельно з внутрішньою, оскільки випливає зі зовнішніх національних інтересів, не тотожних із внутрішніми. 4.Зовнішня політика принципово відрізняється від внутрішньої через те, що в ній застосовуються цілком інші засоби та методи.
Три найважливіші типи зовнішньополітичних відносин:
1. Партнерські відносини безпосередньо пов'язані з тим, що певна кількість держав підтримує між собою стосунки, які відзначаються взаємним підтриманням їхніх зовнішньополітичних дій. Вони можуть стосуватися формування спільної позиції з певних питань міжнародного життя, надання допомоги та підтримання у здійсненні зовнішньополітичних акцій, взаємних гарантій безпеки, підготовки військових спеціалістів, проведення спільних навчань підрозділів і з'єднань збройних сил тощо.
2.Конфронтаційні відносини полягають у політичному протистоянні між сторонами та ґрунтуються на несприйнятті політики одна одної. Вони включають дипломатичний демарш, воєнне суперництво, загрозу силою або її застосування одна проти одної. Опосередковано такий тип відносин формується у районах "життєво важливих інтересів" або виявляється в поширеній практиці підтримання "противника свого противника". 3.Домінантні відносини складаються між державами, якщо одна з них контролює іншу через економічну залежність, нагляд над політичним керівництвом, присутність на її території своїх військ або навіть окупацію її території. Домінування може мати протекціоністський характер, коли сильніша держава бере на себе функції захисту слабшої. Силовий характер домінування є формою диктату сильнішої держави, яка змушує слабшу до певних дій чи бездіяльності.
Світова політика відбувається в глобальному контексті, і на неї впливає співдія (тобто багатостороння інтеракція) всіх держав світу. Кожна з них у цій інтеракції відіграє конкретну роль, що випливає з рангу держави у міжнародній системі та конкретної політичної ситуації, в якій вона перебуває. Глобальна політична ситуація є результатом впливу на міжнародне середовище провідних держав, їх блоків та міжнародних організацій, які вони очолюють.
У світовій політиці можна визначити такі стани:
1.Стан мирного співіснування — ситуація глобального партнерства між провідними державами, коли кожна з них бере участь у взаємовигідному співробітництві або не протиставляється іншій (чи іншим).
2.Стан конфронтації — глобальна політична ситуація, в якій провідні держави світу протистоять одна одній. їхня політика, до якої змушені достосовуватись інші держави світу, побудована на взаємному залякуванні та виражається низкою локальних конфліктів, що відбуваються на периферії міжнародної системи.
3.Стан конфлікту — ситуація, в якій провідні світові держави переходять від протистояння до відкритої (також і збройної) боротьби.
