Друга половина XIX і початок XX ст. ключовий етап у розвитку геополітики. Саме в цей період у досить оформленому вигляді склався предмет і методологія даної науки (хоча справедливості заради варто відзначити, що і сьогодні дані питання є дискусійними), з'явився категоріальний апарат молодий дисципліни, були сформульовані її основні дефініції. Показовим є те, що і сам термін «геополітика» було введено в побут на початку XX століття шведським ученим Р. Челленом.
Величезне значення мали роботи німецького географа Ф. Ратцель. У своїй роботі «Політична географія» Ф. Ратцель висуває ряд понять, які й нині широко відомі: «життєва сфера», «життєвий простір», «життєва енергія». У цій та більш пізній роботі «Про закони просторового зростання держав» Ратцель першим прийшов до висновку, що простір є найбільш важливий політико-географічний чинник. Головним, що відрізняло його концепцію від інших, було переконання, що простір - це не просто територія, займана державою і є одним з атрибутів його сили. Простір - саме є політична сила: «простір в концепції Ратцеля є щось більше, ніж фізико-географічне поняття. Воно являє собою ті природні рамки, в яких відбувається експансія народів»
Кілька інший напрямок починає формуватися в рамках бурхливо розвивається американської школи геополітики. Один з її основоположників адмірал Е. Мехен вніс вагомий внесок у розробку ідеї «впливу морської силу» на історію, соціальні та політичні процеси. Він запропонував і обгрунтував основні фактори морської могутності, серед яких: географічне положення держави; «фізична конфігурація» держави; протяжність території, обрахована через протяжність берегової лінії; кількість населення; національний характер і оцінка здатності народу займатися торгівлею; політичний характер правління.
Говорячи про класичну геополітику не можна не назвати британського політика і мислителя Х. Дж. Маккіндера. У своїй роботі «Географічна вісь історії» він запропонував глобальну геополітичну модель світу, відповідно до якої осьовим регіоном геополітики є внутрішній простір Євразії: X. Маккіндер першим ввів поняття «хартленд» і «світовий острів», без сумніву, що увійшли до категоріальне ядро геополітичної науки. «Серце світу», на його думку, утворюють три континенти - Азія, Африка і Європа. «Внутрішній або окраїнний півмісяць» - пояс, що співпадає з береговими просторами Євразії, - зона найбільш інтенсивного розвитку цивілізації. «Зовнішній або острівної півмісяць» - острівні держави, розташовані цілком за кордоном світового острова. Свою основну геополітичну ідею X. Маккіндер сформулював у трьох постулатах:
· Хто править Східною Європою, панує над хартлендом;
· Хто править хартлендом, панує над світовим островом;
· Хто править світовим островом, панує над світом.
Важливий внесок у становлення теоретичних та методологічних основ вніс Н. Дж. Спайкмен. Він виділив десять основних факторів геополітичного могутності держави: поверхня території; природа кордонів; обсяг населення; наявність або відсутність корисних копалин; економічний і технологічний розвиток; фінансова міць; етнічна однорідність; рівень соціальної інтеграції; політична стабільність; національний дух.
Німецький філософ Ґ. Геґель (1770—1831) визначав серед основних обов'язків держави самозбереження репрезентованого нею суспільства. Самозбереження він вважав об'єктивною реальністю, що функціонує у полі власних інтересів, незалежних від волі та прагнень окремих громадян та будь-яких філантропічних ідей. На його думку, війни породжуються "природою речей", а саме, неможливістю поєднати інтереси народів і держав. Війни є регуляторами міжнародного права, оскільки саме вони визначають, яка саме система правових норм буде чинною у міжнародних відносинах.
Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний німецький соціолог М. Вебер (1864—1920), який розглянув питання про зовнішню політику (як і політику взагалі) у працях "Покликання до політики" та "Політичні спільноти і господарство". Його міркування щодо їхньої сутності випливають із твердження про те, що "головним засобом політики є насильство"2. Змістом політики є боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами). Силовий характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення — це утворення, пов'язані з насильством.
