Серед теорій, що ґрунтуються на принципі монофакторності, найбільш опрацьованим і значущим науковим підходом є географічний детермінізм, розвиток якого у XX ст. породив формулювання цілої низки геополітичних концепцій.
Географічний детермінізм зародився в античні часи. Думки, що пов'язують ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх географічного положення, клімату та ґрунтів, знаходимо у працях Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, Гіппократа, Фукідіда.
В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:
1.Річковий період відлічується відтоді, коли виникли перші розвинені суспільства в долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії; Хуанхе та Янцзи в Китаї; Тигру та Євфрату в Месопотамії; Нілу в Єгипті. 2.Морський період, що охоплює 25 століть, починається від заснування Карфагена й завершується в часи існування імперії Карла Великого. 3. Океанічний період розпочинається після розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів.
Основним, або первинним, законом відносин між державами є їх постійна боротьба за пролягання лінії кордону, як у сенсі її відсування (тобто розширення власної території), так і свободи дій через неї.
Із цього закону випливають три похідні, або вторинні, закони: 1)основою гарантування власної безпеки є акумулювання могутності, а також максимально можливе її підривання в імовірних противників; 2)дії держави спрямовуються за лінією найменшого опору і скеровані на досягнення найкращих результатів; 3)основою зовнішньої політики є воєнна сила, яка прямо визначає статус держави та її активність у міжнародному середовищі.
Ф. Ратцель вивів сім законів просторового зростання держав:
1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури. 2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей, торгівлі, виробництва, підвищенням суспільної активності. 3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи поглинання менших держав. 4. Кордон є периферійним органом держави, який свідчить про її силу чи слабкість і зміни в її внутрішньому організмі. 5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші фізико-географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини, басейни корисних копалин. 6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях. 7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав.
Шість критеріїв статусу держави:
1.Географічне положення щодо відкритих морських басейнів, що дає змогу налагодити морські комунікації з іншими країнами, а у разі потреби загрожувати їм своїм флотом. 2. Конфігурація морського узбережжя та кількість зручних морських портів, від чого залежать процвітання держави та її безпека. 3.Протяжність берегової лінії, оскільки чим вона довша, тим більші потенційні можливості має держава. 4. Статистична кількість населення країни. 5.Національний характер, тобто здатність народу до торгівлі, що важливо, оскільки вона є основою могутності держави. 6.Характер політичного правління, позаяк це може сприяти чи сковувати вільну ініціативу громадян.
Три правила світової політики, які, як і його схема, стали класичними: 1)хто править Східною Європою — править Хартлендом;
2)хто править Хартлендом — править Світовим Островом; 3)хто править Світовим Островом — править Світом.
Сутність міжнародних відносин до трьох закономірностей:
1.Влада завжди означає ту чи іншу форму експансії. 2.Влада є розширенням (просторовим), примноженням, отриманням вигоди.
3.Зовнішня політика завжди спрямована на нові сфери впливу, територіальні надбання тощо.
