Класична і посткласична стратегія філософствування про буття.

Класична стратегія філософствування спостерігалась в античності, що властива Стародавній Греції і Стародавньому Риму, розвивалася на протязі 1000 років і поділялася на чотири періоди:

1. від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. — докласичний, або до сократівський;

2. класичний, тривалістю 100 років;

3. з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;

4. з І ст. по VI ст. має назву «римський»

Докласичний період представлений мілетською школою, Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Мілетці Фалес, Анаксімандр, Анаксімеи (VI ст. до н.е.), як майже всі античні філософи, займались пошуком першооснов буття. За першооснову вони приймали різні предметноконкретні форми буття — воду (Фалес), повітря (Анаксімен) або щось невизначене («апейрон» Анаксіімандра). На відміну від мілетців Піфагор (580-500 рр. до н.е.) першоосновою буття вважав число. Саме завдяки числу поняття «космос» втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Левкіпа та Демократа(V- IV ст. до н.е,). Якщо Левкіп більше уваги звертав на світобудову, то Демокріт зосереджував увагу на людині. Вони вважали, що першоосновами світу є атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атоми вічні, незмінні, тотожні самим собі, не мають частин; різної форми, число їх нескінченне. Атоми розрізняються за порядком і положенням в просторі. Вони вічно рухаються, їх скупчення утворюють речі. Душу атомісти розглядали як сукупність певної форми атомів (круглих та слизьких), при цьому заперечували її безсмертність.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються так звані «софісти» (платні вчителі «мислити, говорити і робити»), най-видатніщі серед них — Протагор,І'оргій, Гіппій. Вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Спільне в їхніх поглядах — раціональне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.).У центрі роздумів Сократа — людина як моральна істота. Відмовляючись від пізнання природи, Сократ ставить головне завдання — виховати людину доброчесною і здатною творити добро. Для цього людина повинна знати, що є. добро, і має пізнати себе. Самопізнання можна досягти методом іронії, ставлячи перед співбесідником такі питання, відповіді на які він шукав би сам. Сократ вимагає всебічного обговорення будь-якого предмета з метою визначення (дефініції) поняття. Він звернув увагу'на те, що, якщо немає поняття, то немає і знання.

Учнем і послідовником Сократа був творець першої послідовної системи філософського ідеалізму, засновник філософської школи — Академії — Платон (427—347 "рр. до н.е.). Платон виходив з того, що існує світ речей і світ ідеальних предметів (ідей). Ідеї — це незмінні, вічні, нематеріальні сутності, прообрази матеріального світу; знаходяться вони в поза-просторовому середовищі. Предмет, річ є приблизним втіленням тієї чи іншої ідеї. Ідеї являють собою «повноту буття». Що ж до матерії, то вона є вічним небуттям, але таким предметним «нічим», яке активно взаємодіє з буттям ідей. Результатами цієї взаємодії є речі чуттєвого, матеріального світу. Платон вважає, що причиною взаємодії ідей і матерії є світова душа.

Учнем Платона був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який піддав критичному осмисленню концепцію Платона. У вченні Аристотеля платонівські ідеї перетворюються з моделей, зразків у сутності, які притаманні самим предметам, речам. Кожна річ має свою сутність, їх Аристотель називає сутностями першого порядку. Сутність найвищого порядку — Бог (він же вічний двигун, Космічний Розум). Еллінізм має свою довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. до н.е.) історію. В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна та неоплатонівська.

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком.

Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук.

Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.