перше проблема розрізнення часу як вічності або «нескінченного часу» та часу як хроноса або історичного часу виникає у грецькій філософії. Прагнення співвіднести царини одвічного та мінливого породили у грецькій філософії взаємовиключні концепції часу Геракліта та Парменіда. Для Парменіда єдиною реальністю є постійне й незмінне, вічність, для якої не існує минулого та майбутнього, позаяк те й те присутнє у сучасному як єдине й неподільне. Темпоральна модель космосу Геракліта, навпаки, підкреслює унікальну цінність миті у плинному процесі: космос тут – не існуючий і спостережуваний у просторі одвічний речовинний світ, а опановувана на ґрунті Логосу нескінченно-вибухова подія.
Платон спробував співвіднести одвічне з минущим, визначивши у діалозі «Тімей» час як рухливий образ вічності, як певну її подобу. Час створений разом із Всесвітом і разом з ним загине. Тлумачення часу як недосконалого відображення вічності породжувало недовірливе ставлення людини до часу, оскільки як щось, позбавлене самостійності, він нічого не вирішує у долях людських, хоча одвічно несе загрозу рівновазі сущого. На думку Платона, по-перше, час не протиставляється вічності, час є її «подобою»; по-друге, час є творінням і був не завжди; по-третє, вічний лише «образ», «подоба», тобто час не вічний і на відміну від нерухомої вічності час рухається за законом числа.
Систематичну розробку категорія часу як реальної риси мінливості світу дістає у Аристотеля. Час у Аристотеля – це число або міра руху, розглянутого через відношення “раніше – пізніше”. Аналіз зв’язку поняття часу з поняттям руху, розкриття змісту терміну “тепер” насичують концепцію Аристотеля не тільки глибоким філософським, але й фізичним сенсом, позаяк час розглядається у тісному зв’язку з фізичними процесами, передовсім процесами руху й зміни.
Нова сторінка у дослідженнях проблеми часу як вічності та як минущості вписана до історії культури християнством. Августин дає інтерпретацію категорії часу крізь призму інтересів і цінностей людини. Абсолютна трансцендентна залежність творення від творця, земного світу людини від бога зумовила розтин часу на вічність як позачасне буття бога та тимчасове існування земного світу.
Отже, час у ранньому християнстві з реальної характеристики буття у Аристотеля перетворюється на мірило суб’єктивного досвіду людської душі, яка тільки одна здатна викликати з небуття минуле й передбачати майбутнє. Людська душа виявилася точкою перетну двох царин – вічності та минущості: будучи вміщеною у тимчасовому світі, вона прагне вічності.
Еталонним визначенням вічності у середньовічній теології стало визначення Боеція: “вічність – це досконале володіння одразу всією повнотою нескінченного життя”.
Вічність – атрибут самого тільки бога; це – “totum simul”, цілісність, сфокусована у точці. Вона не піддається раціональному осмисленню. Вічність не безконечність часу, а його заперечення; вічність – не слідування часові, а одночасність; вона не може бути виміряна ніякими часовими відрізками.
Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить – це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час.
М. Бердяєв вважав, що “время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности”, час є “какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности”. Розрив між вічним та тимчасовим М. Бердяєв визначив як “найбільшу помилку свідомості”. В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності – як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення.
Людина постійно звертається до вічності, намагаючися видертися з полону скінченності буття, знайти у ньому позачасове, вічне як виправдання й обґрунтування свого існування. Таким чином, щоб зрозуміти зв’язок минущого й вічного, необхідно наголошувати не на їхній відмінності, а на їхньому збігові, на їхньому зв’язку. Час – не зовнішня оболонка вічності, а якась “внутрішня доба самої вічності” (М. О. Бердяєв).
(Проблема безсмертя)
Мігель де Унамуно писав, що проблема особистого безсмертя – “єдина справді життєва проблема, що зачіпає найглибшу основу нашого буття”. На думку Унамуно, філософія в своїй основі також є спробою людини осмислити проблему смерті та безсмертя: “...жага не помирати, голод по особистому безсмертю... це є афективна сторона всякого пізнання і внутрішній, особистий вихідний пункт всякої людської філософії, людиною створеної та для людей призначеної... Усе інше – або самообман, або спроба обманути інших. І спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе.”
Підтвердження цієї думки можна знайти і у представників протилежного філософського табору – матеріалізму. Так, Фрідріх Енгельс писав: “Велике головне питання усієї філософії, особливо недавньої, є питання про відношення буття й мислення.” Далі він так пояснює цю філософську формулу: “З найдавніших часів... люди розмірковували про відношення між душею і зовнішнім світом. Якщо, після смерті, вона залишала тіло й продовжувала жити, годі було придумати для неї ще якусь смерть. Так виникла ідея безсмертя...”
А ось як оцінював значення ідеї безсмертя Федір Достоєвський: «...вища ідея на землі лише одна, а саме – ідея про безсмертя душі людської, тому що всі інші "вищі" ідеї життя, якими може жити людина, лише з неї однієї випливають...».
Втім, далеко не всі філософи поділяли позитивну оцінку ідеї і перспективи особистого безсмертя. Сократ вважав, що небуття є кращим, аніж звичайне життя, сповнене страждань; Епікур вважав, що до перспективи небуття слід ставитися з повною байдужістю.
Фрідріх Енгельс вважав, що віра в існування душі і безсмертя була наслідком незнання: “люди, які ще нічого не знали про будову своїх тіл, під впливом сновидінь, вірили, що їх думки й відчуття були діяльністю не їхніх тіл, а якоїсь душі, що живе в тілі і залишає його після смерті”, і що в давнину перспектива безсмертя зовсім не радувала людей: оскільки життя було дуже важким і сповненим страждань, то віра в безсмертя душі сповнювала людей жахом та безнадією, і що вони тільки й мріяли про те, як би позбутися цього жалюгідного безсмертя.
Радикально негативну оцінку ідеї особистого безсмертя давав Фрідріх Ніцше: “Великий обман особистого безсмертя руйнує розум, нищить природність – все, що є в інстинкті благодійного, все, що сприяє в ньому життю і забезпечує майбутнє, все це віднині викликає підозру.”
Проте навіть в філософії Ніцше ми можемо виявити підтвердження міркувань Унамуно про те, що жага особистого безсмертя є внутрішнім, особистим вихідним пунктом всякої людської філософії, а усе інше – самообман і спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе. Відкинувши ідею особистого безсмертя, Ніцше створив паліатив (замінник) цієї ідеї – вчення про вічне повернення. Згідно з цим вченням, усе, що відбувається, вже відбувалося раніше і відбуватиметься в майбутньому нескінченну кількість разів. Через мільярди або мільярди мільярдів років усе повторюється. А отже, кожний з нас вже проживав і ще проживатиме це саме життя безліч разів. Чим не особисте безсмертя.
