Трансформація онтологічної проблематики у філософському дискурсі: посткласична онтологія.

Категорію Буття здебільшого ототожнюють зі змістом категорії існування, чи смислу. Мовляв, якощо в чомусь є смисл, то в ньому і є буття; а якщо немає смислу, то немає і буття. Окремі філософи доходять до того, що починають твердити, що в світі можуть існувати речі і процеси, які… позбавлені буття. Виходить, що щось може й існувати, але воно не існує.

Постановка у другій пол. XX ст. питання про постмодерн, його сутність та характер утвердження в якості нової цивілізаційної парадигми, котра приходить на зміну епосі модерну, дозволяє здійснити важливе аналітичне порівняння трьох головних цивілізаційних фаз, їхніх онтологій і типів раціональності. Унікальність перехідного етапу, на якому нині очевидно перебуває світова цивілізація, полягає в можливості найбільш об’єктивно дослідити та виявити особливості як архаїчної, так і модернової та постмодернової онтологічних парадигм, виходячи з позиції відносної рівновіддаленості від структур кожної з них. Особливого значення для розуміння природи постсучасного набуває проблема її походження та пов’язаності із попередніми періодами історичного становлення філософії – зокрема, дискусійне питання зв’язку між т.зв. «премодерном» та постмодерном. Достатньо широке висвітлення онтологічних обрисів постcучасності в порівнянні з Новим часом виявляється неповним без експлікації першої парадигми, котра співпадає із добою міфологічного світогляду, «зачаклованого» світу та «суцільного» буття. Рецепція донаукових та дофілософських онтологій та їх елементів на матеріалі традиціоналістської та консервативно-революційної філософій становить поле дисертаційного дослідження, дозволяючи виявити архаїчні пласти та їхній вплив на філософію пізнього модерну і постмодерну. В цьому ключі очевидно, що для найбільш повного вивчення проблеми, окрім розгляду філософії Ф. Ніцше, фундаментальної онтології (М. Гайдеґер) та ряду досліджень у суміжних сферах (К. Юнґ, М. Еліаде), додаткового залучення потребують матеріали неакадемічних, з т.з. модерну, течій – зокрема, школи інтегрального традиціоналізму (Р. Ґенон, Ю. Евола, Ф. Шуон, Т. Буркхардт та ін.), роль якої в критиці класичної раціональності та онтологічних основ модерну в перспективі некласичної філософії залишається маловивченою, як і її значення для самої появи теорії парадигм. З іншого боку, висвітлення проблеми вимагає і звернення до ідейно-філософських пошуків ряду европейських авторів поч. і сер. XX ст., які в науці об’єднані терміном «консервативна революція» (Е. Юнґер, Ф. Юнґер, О. Шпенґлер, К. Шмітт та ін.), що дозволяє дослідити питання під новим кутом зору, показавши сутність еволюції консервативної парадигми в її відношенні до героїко-міфологічної природи премодерну, революційну трансформацію у фазі пізнього модерну самого поняття консерватизму, його зв’язок зі становленням парадигми постмодерну – та новітніх метафізичних інтерпретацій модернізму.

Таким чином детальний розгляд ряду філософських та культурних течій кін. XIX – поч. XXI ст., узагальнених нами як у ключі консервативно-традиціоналістської думки, так і в перспективі видимого або завуальованого відтворення ними тих чи ін. архаїчних онтологій, дозволить виявити природу та еволюцію структур премодерну на тлі переходу від некласичної раціональнсті модерну до посткласичної раціональності постмодерну. Подібне діахронічне з’ясування на широкому філософському матеріалі еволюції та ролі архаїчного в деструкції класичної раціональності окреслює горизонти кращого розуміння постсучасності, її природи та генезису. Перспективний напрям такого дослідження сутнісно полягає у визначенні того, в якій мірі післясучасне в дійсності є відтворенням (або емансипацією) передсучасного, і в якій мірі поворот до архаїки, антики та символічного в рамках некласичної філософії та ідейно-культурних течій цього періоду призвів не лише до ревізії гносеологічного потенціалу модерну, але й до становлення на його уламках нової постмодернової парадигми. Дана проблема не настільки однозначна і вирішення її парадоксальним чином слід шукати саме в ідейних, культурних та філософських феноменах кін. XIX – сер. XX ст., котрі чітко позиціонували себе за рамками або у фіналі модерну, протиставляючи йому своє комплексне та послідовне бачення передсучасності не тільки в якості відносно поміркованої ревізії (сфера академічної філософії), але й дійсної революції (в галузі ідеології, культури, езотеризму та неакадемічної філософії). З’ясування на їх матеріалі сутності премодерну (чи, якщо бути точнішими: їхньої візії премодерну, діаметрально протилежної зверхньо-критичній настанові позитивістської науки), дозволяє означити сам хід трансформації оцінок міфу, архаїки та передсучасного в західній свідомості, починаючи від другої пол. XIX ст. та становлення некласичної раціональності, а, отже, і виявити явні та приховані механізми, котрі спричинили до подальшого утвердження постмодернових стратегій.