Становлення державного апарату в Україні

Богдан Хмельницький на першому етапі боротьби був досить обережним щодо гасла про незалежну козацьку Україну. Козацтво, яке стало провідником національного-визвольної боротьби й інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити в узагальненій і розпливчатій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси (бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними (утворення власної держави). Отже, ні Б. Хмельницький, ні його соратники, піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної української держави. Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхідності домогтися автономії, виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування "Ординації" 1638 р. (за "Ординацією" був скорочений реєстр та скасовано козацьке самоврядування).

У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої i союзу з ним проти магнатів i шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмельницький, переосмислюючи уроки кампаній 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. За словами М. Грушевського, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисiлем, у лютому 1649 р. він кілька разів акцентував увагу на своєму намірі звільнити "з лядської неволі... народ всієї Pyci", відірвати "від ляхів всю Русь i Україну". Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі "по Львів i Галич".

Тому під час походу українського війська в червні 1649 р. він має уже чітко сформовану мету: добитися створення незалежної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмельницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався відновити політичний діалог з Польщею, планував створити антитурецький альянс разом з Росією та Швецією.

Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсiй, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою "високу государеву руку" низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва — носії національної ідеології в її визвольному, конструктивно-державницькому аспекті. Якщо боротьбу з повстанцями католицька держава освятила іменем Папи Римського, то патріарх Паїсiй пропонував створити міжнародну православну Лігу за участю уряду Гетьманщини — репрезентанта національної української державності.

Реалізацію планів створення Української держави довелося відкласти через несприятливі обставини. Польща ще не була розгромлена, магнати нізащо не хотіли змиритися з втратою своїх володінь в Україні. Татари також побоювалися сильної й незалежної України, хан намагався не допустити повної перемоги Б. Хмельницького (це відіграло фатальну роль під Зборовом і Берестечком). Та й український народ не був достатньо одностайним: поглибилися суперечності як між селянством і козацтвом, так і між козацькою старшиною і шляхтою, почалася боротьба за здобутки повстання. Назрівали соціальні конфлікти. Все це змушувало гетьмана вести обережну й помірковану політику, шукати нових союзників. У цей час Хмельницький відрядив посольство до Москви, уклав угоду з Семигороддям, розпочав переговори з Янушем Радзивіллом. А поза тим провів широку мобілізацію в Україні, готуючись до майбутньої війни, знову заручився підтримкою Криму.

8 серпня 1649 р. була укладена Зборівська угода, за якою виділялася козацька територія, до якої входили Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля. Систему козацького управління, що була юридично визнана Польщею у серпні 1649 р., було названо Гетьманатом. Зборівька угода не відповідала грандіозним задумам Хмельницького, однак він вирішив використати здобуті права для державного будівництва на відвойованих землях.

Територія трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, називалася Гетьманщиною. Столицею Гетьманщини вважався Чигирин, пізніше — Глухів i Батурин. Гетьманат, або держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею i списом, який стримів у землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Війська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати — 150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як i раніше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б. Хмельницького, i він вперто запроваджував принцип максимальної централізації управління, а в перспективі — систему спадкоємного гетьманства, зосередивши в своїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової i судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився у підпорядкуванні скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.

Адміністративно територія поділялася на полки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7 – 10, а то й 20 – 22 сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд з городовими отаманами функціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке почало орієнтуватись на статті Литовських статутів i давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.

Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала характерні ознаки держави:

Політична влада. Її уособлювала козацька старшина — нова генерація українського панівного класу. Зосередження в руках фактично довічно обраного гетьманом Б. Хмельницького основних політичних, адміністративних, судових та військових функцій призвело до того, що найважливіші питання він вирішував самостійно, перетворившись на військового диктатора. Його влада була більшою за президентську і наближалася до царської. Не випадково сам Б. Хмельницький був носієм ідей українського монархізму у формі самодержавного гетьманства, яке б передавалося за спадковістю, а не через процедуру виборів.

Вищим законодавчим органом влади була загальна рада (коло), в якій брали участь усі козаки. У її компетенції були питання військового устрою, війни i миру, обрання старшини, розподілу земель, переговорів з представниками інших країн. Водночас вона була й судовою інстанцією. Збиралася рада раз на рік (1 січня), а також за потреби (неординарні ради). Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалися чернецькою або чорною радою.

Вища виконавча влада у Війську Запорізькому належала кошу в особі кошового отамана, який діяв у межах своїх "вольностей".

Розподіл владних повноважень був умовним, здійснювався на основі започаткованого в Київській Pyci звичаєвого права, регулюючого документа щодо цього не існувало.

Чітко окреслена територія: Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства. За Білоцерківським договором 1651 р. — Київське воєводство.

Політичний устрій. Його утворював своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні й городові отамани. Магістрати й ратуші здобули право на самоврядування. Найважливішим структурним підрозділом гетьманського уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління.

Адміністративний устрій. Територія України поділялася на полки, число яких було несталим. Так, в 1649 р. їх було 16, в 1650 р. — 20 і т. д. На чолі полку стояв полковник. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани.

Суд i судочинство, судова система. Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суддів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах вбивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів. Продовжували діяти Литовські статути, Магдебурзьке право. З’явилося й нове джерело права — гетьманські універсали як акти вищої виконавчої влади, обов’язкові для всього населення Гетьманщини.

Соціально-економічний устрій. Основною формою землеволодіння на території Наддніпрянщини стало дрібне селянсько-козацьке.

Фінансова та податкова системи, збройні сили, міжнародні зв’язки. Це свідчило про зрілість внутрішнього державно-господарського механізму, зовнішніх зносин.

Виникнення і розвиток державних та військових структур відбувався поза класичною схемою: держава — військо. Якщо у сусідніх народів армія створювалася для вирішення завдань зовнішньої політики, то в Україні організоване у військову силу козацтво створило (за традиціями Запорозької Січі) в 1648 р. свої державні інститути з метою максимальної мобілізації сил народу. Військові структури були не тільки ініціатором побудови державної системи, а й базою для її створення. Провідна їх роль виявилась у тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери суспільного життя, крім релігійної. Водночас відбувався процес згортання республікансько-демократичних інститутів на користь монархічної форми правління.

Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови в середині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать не диференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичнi рухи соціальних низів (анархія (лат. anarchia — безвладдя) — суспільно-політична ідея, в основу якої покладено заперечення державного управління суспільством; охлократія (грец. ochlos — натовп і cratos — влада) — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу).