Політика гетьмана І. Мазепи.

За умовами "Вічного миру", укладеного між Поль­щею та Росією у 1686 р., Москва зберегла за собою Лівобережжя, Київ з округою. Право­бережжя відійшло до Речі Посполитої, яка пообіцяла не заселяти середньої Київщини польськими колоністами.

Російська влада ще до виборів гетьманом І. Мазепи (липень 1687 р.) ревізувала автономні устрої Гетьманату. До Глухівських статей 1672 р. долучилися нові обмежен­ня: тепер не тільки гетьмана, а й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючі намагання старшини стати спадково-привіле­йованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила їх від податків на утри­мання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Коломацькi статті (міждержавний договір, укладений 1687 р. на р. Коломацi (тепер — Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою і козацькою старшиною, з одного боку, та Моск­вою — з іншого впер­ше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт повністю не був реалізований.

Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспіль­ства. Бюрократ i дипломат за характе­ром, він намагався підтриму­вати добрі стосунки з Пет­ром І. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького "вільнодумства" й водночас зміцнював кріпосницькі домагання старшини, їх станові права. При Мазепі процес знищення автономії України i форм виборного козацького правління набирав темпів. Соціальна політика Мазепи, що насамперед врахову­вала інтере­си старшини, не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 р., коли він змінив політичну орієнтацію.

Наприкінці 1689 р. серед запорозьких козаків зміцніла група з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били та­тар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691 – 1693 рр. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків.

Не сприяв підвищенню авторитету гетьмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демокра­тичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Ма­зепа — аристократично-панську. Не підтримували геть­мана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю ко­зацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював i релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам про те, що гетьман — таємний католик.

Саме за Мазепи Росія почала максимально використо­вувати про­дуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації насе­лення, особливо верхівки, гетьман i старшина повинні були всіляко пропагу­вати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодруку­вання.

Наприкінці XVII ст. Російська держава залишалася відрізаною від морів: на півдні від Чорного моря — володіннями Туреччини й Крим­ського ханства, на півночі — від берегів Балтійського моря — Швецією. Для здобуття виходу до Балтійського моря Петро І в серпні 1700 р. почав проти Швеції війну, що дістала назву Північної. Швеція була далекою від України, і у війні Україна не мала прямих інтересів. Незважаючи на це, цар Петро І враховував лише інтереси Росії і вимагав від України для війни все більше матеріальних і людських ресурсів. З самого початку війни за розпорядженням царя українські козаки воювали проти шведів далеко поза межами України. При цьому козаків ставили під команду російських офіцерів і генералів, які поводилися з ними жорстоко і грубо, знущалися з них. Ось як описували своє життя на війні козаки: "від самого початку вірної служби нашої престолу пресвітлійших монархів ніколи не були ми в такім безчестю й нарузі, як тут, … нам кажуть, що цар нас прислав сюди тільки по те, щоб тут ім’я наше пропало". З початком росiйсько-шведської війни у 1700 р. козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі, де не звертали уваги на значні втрати козаків в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами та від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріаль­ного забезпечення. Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві.

Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокоманду­вачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість геть­манської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням "компенсу­вати" втрату ним булави.

І. Мазепа та його прихильники добре розуміли, що будь-який резуль­тат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московсь­кої опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий пово­рот Карла ХII восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрям­ку Москви) суттєво змінив плани І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою: залишитися вірним царю чи приєднатися до військ швед­ського монарха. Політичний вибір гетьмана став для Пет­ра І непри­ємною несподіванкою, тому московська влада застосувала полярні мето­ди поводження з українським народом. Основна маса козаків не підтри­мувала Мазепу, але Петро І надав приказ знищити Запорізьку Січ. 14 трав­­ня 1709 р. царські війська зруйнували Січ. "Головы обдирали, шеи рубили на плахе, вешали и иной тиранской смерти предавали. Мно­го мертвых вырывали из могил не только товариства — но и монахов, — головы им рубили, сдирали кожу, вешали".

Назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 р., відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження "козацьких прав i вольностей", призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні бу­ли стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з "мазе­пінською" агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьма­на І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьмана­ту, уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. 3 1712 р. утримання роз­квартированих в Геть­ман­щині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз’єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму.

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх i внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать: розчленованість українських земель між Росією i Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соці­альних верхів, духовенства, народних мас на Схід i Захід; відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних супер­ників Росії; цілеспрямоване руйнування Москвою української держав­но­сті, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом; обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв’язку з його "дружбою з царем"; невдоволення серед селян­ства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом; духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність; недостатність зусиль щодо консолідації українсь­кої військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол україн­ського суспільства.

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем", усвідомив ціну "союзу" з Мос­ковщиною, позбувся ілюзій щодо подаль­шого збережен­ня своїх вольностей i прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного гніту з боку Москви.

Після програшу в Полтавській битві (27 червня 1709 р.) Карла ХІІ з рештою шведів, І. Мазепа з козаками відірвалися від погоні і знайшов притулок на турецьких землях. І. Мазепа не пережив краху свого вели­кого плану й 22 серпня 1709 р. помер у Бендерах. Його тіло з усіма почестями козаки поховали у православному монастирі в Галаці.

Особа і діяльність гетьмана І. Мазепи, який став широко відомим у Європі ще за життя, оцінювалися як сучасниками, так і нащадками над­звичайно неоднозначно, з найполярнішими характеристиками. Одні змальовували Мазепу тільки негативно, чорними фарбами, як "зрадника, кривоприсяжника і Юду". Інші характеризували його лише в рожевих тонах, без належного аналізу, як беззавітного борця за волю і неза­лежність України.

Негативну оцінку Мазепи започаткував цар Петро І. У листі до пол­тавського полковника в жовтні 1708 р. він писав: "Гетьман Мазепа, забыв страх божий, изменил нам… Изменник, богоотступник, вор… для собственной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ…". За розпорядженням царя Мазепа був відлучений від православної церкви, і йому було проголошено анафему (прокляття). Після цього щороку на Великдень у всіх православних храмах Російської імперії виголошувалася Мазепі анафема.