Ліквідація української державності (XVIII ст.).

Після смерті І. Мазепи його племінник А. Войнаровський відмовився від булави, хоча й успадкував майно покійного. Незважаючи на бажання Карла ХII й більшості старшин бачити саме його гетьманом, А. Войнаровський заявив, що не прагне такої честі, бо відчуває себе скоріше польським шляхтичем, ніж українським козаком. 5 квітня 1710 р. генерального писаря П. Орлика (1672 – 1742) обрали на посаду гетьмана. П. Орлик гетьманував в еміграції до 1742 р. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — "Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва" (Конституція П. Орлика). Попре те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, вона стала одним із найвидатніших документів української державно-політичної думки. Своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції. Загалом Конституція П. Орлика багато в чому передує основним принципам Конституції 11 штатів США, прийнятій 1787 р. П. Орлик увійшов в історію як останній гетьман, який відкрито домагався створення української держави.

29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату, було створено Малоросійську колегію. Вона вважалася вищою касаційною й фінансовою установою, створеною формально начебто для боротьби зі зловживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до "роботи" i покріпаченням. Фактично чиновники колегії наглядали за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Малоросійської колегії було призначено бригадира С. Вельямінова, якому підпорядковувались шість офіцерів та прокурор. У цивільних справах колегія підпорядковувалася Сенату, у військових — головнокомандувачу російською армією в Українi. Протест І. Скоропадського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував.

Насправді колегії доручалося запровадження нових податків або відновлення колишніх, встановлення політичного нагляду в Українi. Фактично вона стала найвищою касаційною інституцією Гетьманщини, верховним фінансовим органом та контролюючою установою. Прокурор колегії виконував поліцейські функції, зокрема здійснював арешти підозрюваних у сепаратистській діяльності козаків, описував їх майно тощо.

20-тi роки ХVIII ст. характеризувалися поглибленням соціальних протиріч в українському суспільстві, високим рівнем зловживань з боку місцевої адміністрації. Служби Гетьманщини виявилися неспроможними зупинити ці процеси.

У жовтні 1727 р. гетьманом Лівобережної України обрали Данила Апостола (1654 – 1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автономіста проросійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 р., тобто номінального васалітету. З 1728 р. в Глуховi працювала Кодифікаційна комісія, за 15 років вона розробила документ під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". В його основу були покладені Литовські статути ХVI ст., принципи саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автономний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився на розгляді в Сенаті, а 1756 р. його віддали на доопрацювання гетьману Кирилу Розумовському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась їх затвердити. До того ж у 1754 р. на території Російської імперії ліквідували внутрішні митниці, а ідею автономiзму стали вважати проявом сепаратизму.

Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол намагався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729 – 1730 рр. генеральне слідство стосовно законності володіння маєтками. Він відділив державний i гетьманський скарби, але перший контролювали чиновники Росії, а в другому з двох генеральних підскарбіїв один був російський, щоб забезпечити й тут відповідний нагляд. Д. Апостол створив у Глухові першу в Українi співочу школу, друкарню, на початку 1728 р. організував з’їзд українських купців. Загалом життя козацтва й селянства при ньому поліпшилось, стабільнішою стала політична ситуація, розквітла торгівля, було навіть підготовлено універсал про вільну торгівлю. Судочинство велося українською мовою.

Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості переважної частини українських політиків. Кадрові переміщення, арешти опозиційно налаштованої старшини в середині 20-х років ХVIII ст. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти iнкорпоративних дій царату.

Після зруйнування в 1709 р. Запорізької Січі і перемоги над шведами під Полтавою Петро І заборонив запорожцям селитися знову в Січі або в інших "прежних их жилищах", а запорізькі землі були включені до Миргородського полку. Значна частина запорожців перейшла жити до міст Лівобережжя, невелика група їх пішла за Мазепою і Карлом ХІІ у межі Туреччини, а інші спустилися по Дніпру і отаборилися на р. Кам’янці (поблизу нинішнього с. Милового Бериславського району Херсонської області). Але на вимогу царського уряду в 1711 р. запорожці вимушені були залишити свій кіш на р. Кам’янці. З дозволу кримського хана вони поселилися в урочищі Олешки (поблизу нинішнього м. Цюрупинська Херсонської області), на Кардашинському лимані Дніпра, де й утворили Січ, яка в літературі дістала назву Олешківської. Кримський хан примушував козаків виконувати виснажливі земляні роботи на спорудженні Перекопської лінії укріплень, обмежував добування солі й ловлю риби та їх продаж, посилав у далекі походи. Крім того, козаки не мали права укріплювати Січ і тримати там гармати. Будучи беззахисними, вони зазнавали нападів татар, які їх грабували, убивали, забирали у полон. Нарешті були перервані економічні зносини з Лівобережжям, Слобожанщиною, Росією, оскільки січовикам було заборонено вивозити туди свої товари (худобу, рибу, сіль тощо) і привозити необхідне (хліб, зброю, тканини та інше). Татари, крім того, утискували православну віру, глумилися над національною гідністю козаків.

На початку 1734 р., в умовах наростання загрози війни з Туреччиною, розраховуючи використати запорожців як військову силу, царський уряд дав офіційний дозвіл на повернення запорожців у межі Російської держави. Наприкінці березня 1734 р. запорізькі козаки, повернувшись з дніпровського низу, на правому березі Дніпра, за 3 – 5 км від Старої Січі (Чортомлицької), в урочищі Базавлук (біля теперішнього с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області) заснували Нову Січ (1734 – 1775), яка знову стала центром усіх запорізьких земель або "Вольностей Коша Запорізького". Територія Січі нагадувала неправильний трикутник, який зі сходу й півночі обмивався правою притокою Дніпра — Підпільною, а на заході й півдні прилягав до степу, через що тут, як і на сході, був насипаний вал, на якому були влаштовані вежі, де розміщалися гармати і викопано рів. Всередині, за валом і ровом, навколо великого майдану розташувалася церква, будинки військової канцелярії, де перебував Кіш — вищий військовий та адміністративний орган управління всієї Січі, житла старшини, пушкарня, що служила одночасно й в’язницею, комори, збройові майстерні, школа, а також 38 великих продовгуватих дерев’яних будівель — на кілька сотень чоловік кожна — курені, козацькі житла. У передмісті — своєрідному ремісничому і торговельному центрі Січі — стояли майстерні ремісників (ковалів, слюсарів, шевців, кравців тощо), крамниці, шинки, житла ремісників і торговців та ін. У самій Січі постійно жило 15 – 20 тис. січовиків, які несли сторожову службу, ремонтували січові укріплення, заготовляли дрова й сіно, пасли худобу, що належала війську, тощо. Козацтво вважалося на службі в царського уряду — на захисті південних кордонів від нападів турків і татар — і за це одержувало платню грішми, порохом, свинцем, борошном і крупами. Навколо Січі пролягали великі простори, які вважалися "землями Коша Запорізького". Володіння Запоріжжя включали території приблизно нинішніх Запорозької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і західної частини Донецької областей. Адміністративно землі Запоріжжя ділилися на своєрідні округи — паланки, яких в останній період існування Січі було вісім. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла кошова, або військова, старшина — кошовий отаман, писар, суддя і осавул, яких обирали на раді кожного 1 січня. Кошовий отаман розпоряджався скарбом, призначав паланкову й наказну старшину, зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну й судову влади. Куренями керували курінні отамани, які обиралися на курінних радах. Вони приймали в козаки, вели курінні списки, стежили за відбуванням козаками служби, чинили суд. У паланках правили призначувані Кошем паланкові полковники, писарі й осавули. Формально у радах, де обиралась старшина, мали право брати участь всі козаки, насправді допускалися не всі (наприклад сірома та дрібні власники). На території запорізьких паланок виникали слободи, де жили сімейні козаки, які мали свої господарства.

Оскільки Запоріжжя залишалося одним із вогнищ антифеодальних рухів, царизм поступово обмежував самоврядування і ставив своєю метою зрештою повністю його ліквідувати. Але через те, що запорізьке козацтво було значною силою в боротьбі проти турків і татар, царизм тривалий час не наважувався ліквідувати Січ. У 1734 р. російська влада підпорядкувала Січ київському генерал-губернаторові. В 1735 р. для нагляду за поведінкою запорожців за 2 км від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемент (блокпост), де стояла залога царських військ.

У 1735 – 1739 рр. Росія вела війну проти Туреччини. Україна була найближчим тилом і основною базою для російських військ, мала утримувати їх на квартирах, постачати їм провіант, фураж, підводи. У воєнних діях проти турецько-татарських військ разом з російською армією брали участь лівобережні, слобідські й запорозькі козаки. Козаки воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне. Війна закінчилась у вересні 1739 р. підписанням між Росією і Туреччиною Бєлградського мирного договору, за яким Росія діставала невелику смугу території в Приазов’ї, але не мала права мати військового та торговельного флоту на Азовському й Чорному морях.

Щоб поліпшити умови для боротьби проти турків та татар за відвоювання в них Причорномор’я, а також перепинити шлях утікачам у Запорізьку Січ і зробити дальший крок у обмеженні її самоврядування, царський уряд став створювати на півдні, в тому числі і в межах запорізьких земель, свої військові поселення. У 1746 р. на півночі Запоріжжя почалося створення військових поселень з іноземних вихідців — південних слов’ян (сербів, болгар, чорногорців, македонців, боснійців, хорватів). Ці поселення отримали назву Нова Сербія. Адміністративним центром Нової Сербії стала заснована в 1754 р. фортеця св. Єлизавети (з 1775 р. — місто Єлизаветград, нинішній Кіровоград). У 1753 р. між річками Луганню й Сіверським Дінцем були засновані поселення, названі Слов’яно-Сербією, з центром у м. Бахмуті.

Намір Росії вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Росія сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством i Туреччиною. У 1744 р. було санкціоновано вибори нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський, з часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республiкансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі "Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии" з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій i ліквідації економічних бар’єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. Розумовського викликали до Петербурга, де під загрозою кари за "зраду", він написав просьбу про увільнення його "от столь тяжелой и опасной должности", тобто від гетьманства. Розумовський дістав від цариці велику пенсію, чималі земельні володіння в Україні й чин генерал-фельдмаршала; помер в січні 1803 р. в м. Батурині. У листопаді 1764 р. було видано маніфест "Малороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана i створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев.

Румянцев розпочав свою діяльність з проведення загальної ревізії земельної власності 1765 – 1769 рр., потім змінив натуральні повинності грошовим податком. У цілому політику щодо Лівобережної України царизм відпрацьовував на Слобожанщині (заможна старшина Слобідської України, якій, часто спадково, належала влада, не могла протиставитися централізаторській політиці Росії і відносно спокійно сприймала обмеження автономії). У 1767 р. за наказом Катерини ІІ була створена Комісія з перевірки законів і укладення нового кодексу. Українські представники від козацтва, духовенства, шляхти й міщан, що потрапили до складу Комісії, домагалися відновлення давніх прав і повернення гетьманства. Реформи П. Румянцева в Україні перервала війна з Туреччиною, що почалася у 1769 р. Гетьманські й запорізькі війська знову взяли в ній найширшу участь. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря між Дніпром і Південним Бугом, а Крим фактично опинився під протекторатом Росії. Це створило царизмові сприятливі умови ліквідувати й запорізьке козацтво з ненависною царизмові Січчю.

4 – 5 червня 1775 р. генерал Текелій з військом, що поверталося з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ. Лише через два місяці цариця сповістила "вірнопідданих" про те, що "Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков". Знищення Запоріжжя як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні остаточно було ліквідовано й козацький устрій, десять полків перетворено на "карабінерні" кінні полки регулярної армії. Старшини або залишалися на службі й діставали російські офіцерські чини, або увільнялися у відставку. Козаки ставали солдатами та прирівнювались до державних селян — військових поселенців. За наказом Катерини ІІ з України до Петербурга вивезли козацькі військові прапори, печатки, гармати.

У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а в 1785 р. в "Жалуваній грамоті дворянству" цей статус було узаконено.

Ліквідації української державності сприяли: відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави; відсутність природних кордонів української території й відкритість з ycix боків; незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції; психологічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади i, будучи мислячою елітою, потрапило в суспільний вакуум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось.

З ліквідацією державної автономії українське суспільство пройняла гнітюча атмосфера національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницькі устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державі.