Основні передумови і наслідки Великої Руїни в Україні.

Численні напади польських військ, турків, кримських татар, нама­ган­ня царського уряду обмежити права української держави, гострі соці­альні суперечності, народні повстання, боротьба старшинських угруповань — все це вело до руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, запустіння цілих районів України. В історіографії цей період дістав назву РУЇНА.

Росія, як і обіцяла, почала війну проти Польщі в 1654 р. Війна закінчилась у 1656 р. Віленським перемир’ям. Б. Хмельницький розра­ховував разом з Росією відвоювати усі українські землі, але цього не сталося. Як наслідок — почалися суперечності між Б. Хмельницьким і Росією. Хмельницький уклав угоду з Швецією і продовжував війну з Польщею. Росія в цей час воювала з Швецією.

27 липня 1657 р. у Чигирині помер Б. Хмельницький — одразу ж загост­рилася внутріполітична обстановка в Україні.

Посаду гетьмана впро­довж місяця формально обіймав 16-рiчний син Хмельницького — Юрій. Старшина майже відверто ігнорувала його повноваження: тиждень Миргородський полковник Г. Лісницький не від­давав йому булаву й бунчук батька, поширювалися чутки щодо хвороб­ливості Юрія (приступи епілепсії, гри­жа). У результаті І. Виговський спершу став виконуючим обов’язки гетьмана, а наприкінці жовтня 1657 р. у Корсунi його обирають гетьманом. Так було зірвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства.

Виговський мав намір будувати типову для середньо­віччя аристо­кратичну республіку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політиці замість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських став найбагатшим в Українi.

Напружені стосунки склалися у Виговського з Запо­рожжям.

У перший половині 1658 р. гетьман погодився на ви­моги царя про передачу до складу Росії деяких білоруських міст, призначення воєвод не лише до Києва, але й деяких інших великих українських міст. До літа 1658 р. Виговський намагався владнати стосунки з Москвою, щоб з допомогою російських воєвод вивести з реєстру антигетьманські сили.

У Москві були впевнені, що Україна остаточно зли­лась з Росією, а її повернення під протекторат польських королів неможливе. Саме ця впевненість спонукала до спроб обмежити права України, взяти під контроль її зов­нішню політику, збір податків, розмістити воєвод i військові гарнізони в Києві та інших містах. Такі дії Москви підштовхнули Виговського до рішення про повернення до складу Польщі.

Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, його ігнорування гострих суперечностей між старшиною й козацькими низами створило вибухонебез­печну ситуацію. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступи­ли полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові отамани Я. Бара­баш, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. У братовбивчій боротьбі загинуло щонай­менше 50 тис. осіб. Виговський налаштував проти себе різні верстви населення i більшість стар­шин. Маючи в роз­порядженні 40 – 50-тисячну армію, гетьман не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України, вперше використав татарські загони для бо­ротьби з народом, погодився на прибуття російських воєвод до найголовніших міст i передачу їм адміністративної влади.

Під час переговорів з польською стороною І. Виговський відмовився від таких принципів, як суверенність і соборність української держави. Про це свідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Ви­говським та польським урядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складу Речі Посполитої. За польським зраз­ком утво­рювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбав­лялося прав суб’єкта міжнародних від­носин. У соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян i міщан, що існу­вали до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. До часу ратифікації договору (травень 1659 р.) польський уряд домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельність реєстрових козаків зменшувалась до 30 тис. осіб, унія зали­шалася, православні могли обіймати посади урядників лише у Київ­ському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському — поперемінно. Отже, договір, по-перше, узаконював поділ українсь­ких земель на дві частини й унеможливлював їх возз’єд­нання у межах національної держави. По-друге, докорінно змінював політичний устрій козацької України й зво­див нанівець її державну автономію. Уряд Руського кня­зівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавляться права на зовнішні зносини. Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона спромоглася до­битися у 1654 р., уклавши договір з Росією.

Погіршилися українсько-російські відносини, а наприкінці жовтня 1658 р. за наказом Виговського почався наступ полків української армії на російські військові ти­ли. Козацькі полки витісняли російські гарнізони з території Гетьманщини. На козацький раді у жовтні 1659 р. його посли, що повернулися з Варшави, були порубані, а сам І. Виговський вряту­вався втечею.

"Чорна рада" під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зро­били його знаряддям у руках стар­шинських угруповань.

За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід, призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов’язувалась перейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність, російські гарнізони й воєводи розміщувалися в шести містах Гетьманщини. Прийнятий під тис­ком Москви договір розчарував навіть прихильну до Росії козацьку еліту.

Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобе­режжя, але після кількох невдач в боях з по­ляками Юрій Хмельницький у жовтні того ж року підписує з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні пол­ковники, тому протягом 1661 – 1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.

Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.

Боротьбу за гетьманську булаву розпочали Я. Сомко, Г. Гуляниць­кий, М. Ханенко, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, В. Золота­рен­ко. На передній план виступали регіональні інтереси старшинської верхівки, а не ідея загальнонаціональної єдності. Лівобережна еліта, підтримувана представниками царя, дедалі більше відривалася від правобережної.

У січні 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом Правобе­режжя стає П. Тетеря (Моржковський), якого підтримували кримські татари. На Лівобережжі найбільш реальними кан­дидатами на булаву були наказний гетьман Я. Сомко і І. Брюховецький. За згодою царя 17 – 18 (27 – 28) червня 1663 р. під Ніжином відбулася "чорна рада". Гетьманом Ліво­бе­режжя було обрано І. Брюховецького, який обiцяв приборкати експлуа­таторськi апетити "золотожупанникiв", поліпшити життя збіднілого коза­цт­ва, міщанства й посполитих. Його суперники пізніше були заареш­товані й страчені.

Таким чином, перший етап громадянської війни 1658 – 1663 рр. завершився територіальним розколом України, що породило наступний виток боротьби за вла­ду. Колись єдина українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну й Правобе­режну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Верхівка Правобережної України більше схилялася до республіканської Польщі, Лівобережна — до самодер­жавної Росії. У кожному регіоні різни групи населення теж мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності.

У такій непевній політичній ситуації І. Брюховецький укладає договір з Москвою (1665 р.), який суттєво об­межив автономні права України. Хоча царські урядовці не підтримали його пропозицію про зміну державного устрою Гетьманщини воєводським правлінням, але повноваження російських воєвод в Українi розширилися. Вони отримали право втручатися в управлінські, військові та фінансові справи України.

Частина прихильників козацької автономії не могла відмовитися від своїх вимог, не бажала примиритися з роллю безмовних виконавців волі бюрократії. Ці патріотичні сили, що протиставили себе угодовцям, очо­лив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (роки гетьману­вання 1665 – 1676 рр.). Проте всі його спроби об’єднати Гетьманщину з допомогою Росії, Речі Посполитої, Криму й Ту­реччини закінчилися невдачею: 30 січня 1667 р. Росія й Польща уклали Андрусiвський дого­вір, за яким до Росії відходили Смоленськ, Новгород-Сіверський, Лівобережна Україна, а також Київ з околицями. Запорозька Січ бу­ла спільним володінням обох держав. Землі Правобереж­ної України, вся Білорусь залишалися за Польщею.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувалися козацько-селянськi повстання. Москов­ському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Дем’яном Многогрішним та Іваном Самойловичем обумовити концепцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов’язані були утримувати себе за рахунок влас­них коштів, купуючи продовольство у призначених гетьманом місцях, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства тощо не припинялися.

Найбезцеремоннiше воєводи втручались у політичне життя Лівобережної України під час виборів нового геть­мана: російські війська оточували козацьку раду, а напередодні старшина обов’язково "ради­лась" з воєводою.

Гетьмани й старшини будували свої політичні плани всупереч інтересам та прагненням мас, що практично прирікало їх на поразку. Московський уряд постійно ви­користовував це протиріччя i з певним успіхом проводив свою політику.

Безчинства турецьких і татарських загонів, нескінченні військові дії, постої російських та українських полків від Дністра до Азова — усе це переповнило чашу терпіння місцевого населення. Через розширення експлуатації посполитих з боку старшинської верхівки селянські бунти стали буден­ним явищем.

У вересні 1676 р. П. Дорошенко склав гетьманські повноваження і присягнув на вірність цареві. Цей рік став рубіжною датою в національній революції, засвідчивши, що українському народові так i не вдалося ство­рити власну державу, яка об’єднувала б у своїх межах всі етнічні території.

Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смер­ті Б. Хмель­ницького виявилися катастрофічними. Поразку національно-визвольної боротьби спричинили: відсутність загальновизнаної суспільством націо­нально-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки; перманентна політична боротьба між старшинськими угру­пованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними держа­ва­ми, часто нехтуючи інтересами влас­ного народу; ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадко­ємного гетьманства, утвердження республi­кансько-олi­гархічної форми правління, що призводило до суперни­цтва за гетьманську булаву i вело до численних зловживань старшини на місцях; принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українсь­кому суспільстві та створення воро­гуючих соціумів.

Вибори на козацькій раді в Коломаці в липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепи (1639 – 1709) закінчили драматичний період в історії України.