Виникнення українського козацтва. Проблема козацтва — одна з центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників.

Проблема козацтва — одна з центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників.

На думку М. Максимовича, про українських козаків стало відомо з 1471 р., коли Київське князівство, знаходячись під владою Польщі, було перетворене на воєводство. Документальні дані про існування україн­ських козаків, як повідомляє Д. І. Яворницький, вперше зустрі­чаються в 1499 р. в уставній грамоті великого князя Литовського Олександра.

У 1508 р. українські козаки на чолі з брацлавським старостою князем К. Острожським розгромили загін татар, що грабував прикордонні області литовської Русі. В 1528 р. під керівництвом черкаського старости О. Дашкевича та інших українських старост був здійснений похід козаків на турецьке місто Очаків. Татари і турки зазнали нишівної поразки, козаки захопили 500 коней і 30 тис. голів худоби.

З цього часу українські козаки стали відомі в світі. Цьому сприяв "знаменитий козак" О. Дашкевич, спочатку литовський воєвода, потім черкасько-канівський староста. Він кілька років служив великим руським князям Івану і Василю, допомагав їм у війні проти поляків, потім знову повернувся в Литву до короля Сигізмунда і одержав в управління міста Черкаси та Канів. Управляючи цими містами, О. Дашкевич привернув на свій бік так багато козаків, що зробив обидва міста надовго центром усього українського козацтва. Ось чому посадові особи в Росії українських козаків називали "черкасами".

Хоча до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, німці, молдавани та навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я, де жили козаки, складали українці.

Польські дворянські історики пов’язували появу козацтва з діяльністю польських і українських магнатів, які формували козацькі загони, оголошували себе отаманами й козакували в Дикому Полі (на українських землях Лівобережжя, спустошених татарами). Український історик М. І. Костомаров звеличував козацтво як вираз суто "національ­ного духу українського народу", втілення його безкласовості. Супереч­ливу позицію щодо козацтва посідав письменник П. Куліш. Запорозьку Січ він характеризував як "вогнище свавілля". В той же час у романі "Чорна рада" він писав: "Запорожжя споконвіку було серцем україн­ським… на Запоріжжі воля ніколи не вмирала". Патріарх українських істориків М. С. Грушевський вважав, що козацтво на першому етапі свого існування являло собою руйнівну, стихійну силу. І лише з часом воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань. Російські історики (зокрема С. М. Соловйов, К. Д. Кавелін) розглядали козацтво в Росії та Україні виключно як руйнівну, антиісторичну силу.

Радянські історики, відзначаючи велику роль козацтва в історії українського народу, підкреслювали, що воно виникло внаслідок роз­вит­ку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між ними досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумов­люють його необхідність.

Які ж причини виникнення козацтва в Україні? Основна причина появи козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які скла­лися в українських землях у другій половині XV – XVI ст.

У XIV ст. Україна попала під владу Польщі і Литви (з 1569 р. — Речі Посполитої), що призвело до ліквідації залишків автономності україн­ських земель. У таких умовах посилювалася експансія католицизму, розширювалось шляхетське землеволодіння, становище покріпачува­ного селянства погіршувалося з кожним роком. Були й інші причини виникнення козацтва: існування в південних степах кочівників-татар, що створювало загрозу для мирного життя слов’янського населення; можливість переселення в степи.

У відповідь на посилення соціального гніту українські селяни зали­шали рідні місця та йшли в незаселені південні степи Поділля, Брацлав­щини, Київщини, де створювали нові поселення, оголошували себе козаками, тобто вільними людьми. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Утікали наймужніші й найвідважні­ші — ті, кому воля була дорожча за життя, хто не тільки був ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ на зустріч татарам.

У верхів’ях Південного Бугу, в середній течії Дніпра, в районі Кане­ва — Черкас, а також на лівому березі Дніпра — на Сулі, Пслі — виника­ло чимало козацьких слобод і хуторів. Знаходячись під постійною загрозою татар і турків (через степи проходили татарські шляхи — Чорний, Кучманський, Муравський та ін.), козаки займалися "уходницт­вом" — рибальством, мисливством, бджільництвом, земле­робством та різними ремеслами.

Серед козацтва не було рівності, основна їх маса ("голота", "сірома") батракувала у більш заможних козаків ("дуків"), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней. Влада поступово зосереджувалася в руках заможного козацтва. Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських і польських магнатів. У першій половині XVI ст. на володіння "окраїнних земель" за службу великому князю Литви одержали грамоти князі — магнати Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Ружинські та ін. Вони використо­вували козаків як робочу силу в своїх замках — дворах, а також під час походів проти турків і татар.

Рятуючись від панів — магнатів, багато козаків йшли далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Долаючи пороги, які перекривали ріку, скелями до 7 м. заввишки і тяглися від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя, козаки осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Тома­ківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, не було панського гніту, і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством. Для відбиття нападу шляхти, турків і татар козаки об’єднувалися в невеликі групи, ватаги, споруджували укріплення — січі. Вони були зроблені з рублених або січених дерев’яних колод.

За місцем свого проживання, на низинах Дніпра, за порогами, віль­не козацтво називалось низовим або запорозьким військом. Ті козаки, що жили вище дніпровських порогів, дістали назву міських або українських козаків. До реєстрових належали козаки, які знаходились на службі у польського короля. Вони вносились в реєстр, тобто список. Звідси і назва — реєстрові козаки.

Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV – XVI ст. у суспільстві формується нова соціаль­на верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політич­ного лідера і владу.

Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого маси­ву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствер­джен­ня і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широко­масш­табна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.