Східно-слов’янський союз VІ – VІІІ ст. н. е.

Вирішальну роль у цих етноісторичних процесах відігравали внут­рішні чинники. У ІV – VІ ст. у слов’ян первіснообщинний патріархально-родовий лад швидко розкладався. З удосконаленням знарядь праці і ростом продуктивності праці з’явилася можливість обробляти землю силами окремих родин. Замість патріархально-родової общини фор­мується нова — територіальна, сусідська община, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на спільному володінні землею, на гос­подарському та сусідському інтересах. Нові соціально-економічні від­носини справляли вплив на етносоціальні процеси, поглиблюючи і розширюючи їхній розвой. З розкладом первіснообщинного ладу скла­далися історичні передумови для формування етнічної спільності — народності.

Ремісницьке виробництво створило передумови для виникнення міст — виробничих, торгових центрів. Спочатку торгівля носила нату­раль­ний, міновий характер, потім був введений еквівалент обміну — хутро пушного звірка (куна).

У цих економічних умовах розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. В. О. Ключевський підкреслив, що Дніпро був головною госпо­дарською артерією, стовповою дорогою для східних слов’ян, зближаючи їх з величною Візантією. Пожвавлення торгівлі сприяло розвиткові міст — Києва, Чернігова, Любича, Смоленська, Новгорода та ін.

Перелічені чинники впливали на формування нових політичних відносин, княжо-дружинної влади, нових поземельних відносин.

Суспільний лад східних слов’ян в VІІ – ІХ ст. історики визначають як лад воєнної демократії — перехідний етап від родоплемінного, пер­віс­ного суспільства до соціально диференційованого суспільства і держави. Для нього характерні: ріст майнової нерівності; наявність постійної воєнної організації — дружини; патріархальний характер рабства; згуртування племінного співтовариства; норми звичаєвого права.

У VІ – VІІІ ст. н. е. в результаті дроблення і змішування племен складалися нові слов’янські спільності, які мали вже етнотериторіальний характер. "Повість минулих літ" називає 14 міжплемінних союзів східних слов’ян, і їх можна об’єднати в три групи: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, уличі, хорвати склали основу формування української народності; в’ятичі, радимичі та інші — праетноси росіян; дреговичі, кривичі, словени — білорусів. "Поза сумнівом, — вважає український історик М. Брайчевський, — головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп; російської — верхів’я Дніпра, Оки і Волги; білоруської — область дреговичів і полочан".

Подальша консолідація місцевих племен привела до утворення їх великих союзів — племінних князівств, а з часом — союзів племінних князівств — фундаторів держави Київська Русь.

Слов’янсько-українська етногенеза має безпосередній зв’язок з державницькою традицією, а, отже, з факторами буття, свідомості їхньої долі.

Населення Подніпров’я досягло значних успіхів в економічному розвитку. Основною галуззю їх господарства було землеробство. Засто­сувалися нові сільськогосподарські знаряддя, росла продуктивність праці і обсяг виробництва. Важливу роль у господарстві відігравали скотар­ство, мисливство, бортництво, рибальство. Високого рівня досягла виплав­ка заліза, ковальське ремесло, будівельна справа, гончарство, ткацтво. Все це сприяло поступовому зростанню внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Досить жвавими були торговельні зв’язки з Візантією, а також з арабським Сходом. На торгових шляхах виникла мережа торгових центрів. Головним із них не тільки торговим, а й виробничим, культурним центром став Київ.

З розвитком продуктивних сил відбувалися соціальні зміни в суспіль­стві, а з останніми пов’язані етноісторичні, етнополітичні зміни. Релігійний світогляд дохристиянських часів мав у своїй основі культ природи.

З глибин тисячоліть постають перед нами історичні таємниці. Чи не найголовнішою з них є назва нашої Батьківщини: звідки пішла назва території "Русь" і народу України — руси. За однією з версій, фінно-угорські племена, які мешкали в районі Ладоги та Новгорода, називали "руссю" (routsi) шведів-норманів. Згодом ця назва поширилася на Київську державу — пронорманську за своїм походженням. За іншою, слово "русь" місцевого, а не норманського походження. Назви територій найчастіше утворювалися від місцевості помешкання людей, особ­ливостей ландшафту (наприклад поляни, древляни), назви річок тощо.

Як відомо з "Повісті минулих літ", Руссю називали спочатку землі й племена полян, а згодом — всі землі Київської держави. Семантичне походження назви "Русь" не з’ясоване. Більшість російських і українських істориків (М. Тихомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін, М. Грушевський, Д. Доро­шенко та ін.) на основі всебічного вивчення різноманітних дже­рел, зокрема літописів, творів арабських та візантійських авторів, дійшли обґрунтованого висновку про місцеве, слов’янське походження терміну "Русь". Вони, як і їхні попередники, враховували насамперед геогра­фічно-історичний чинник — подібність назви "Русь" з річковими: Рось, Росава, Роставиця… а отже, — з полянським центром. Топографічні озна­ки й географічна назва надали ймення цій території та її людності — Русь, руси, русичі.

Назва "Україна" — також слов’янського походження, вона, власне, означала: наш край, рідна земля, рідна сторона, країна, а її жителі — краяни, українці.

Праісторією України називаємо ті явища минулих часів, про які не маємо повідомлень писемних джерел і які відомі лише за археологічними матеріалами. Праісторія України — це прадавня, стародавня її історія.

Історично формування українського етносу пройшло через великі ви­пробування, злами і падіння. На міцному фундаменті землеробської куль­тури етноісторичні процеси набували поетапного — зі щабля на ща­бель — розвитку впродовж кількох історичних епох. Така госпо­дарська й соціальна консолідація місцевого населення Середнього Подніпров’я сформувала його автохтонним, "споконвічним" на своїй землі.

Що ж до твердження прихильників міграційної теорії походження українського народу, то вони не мають вагомих підстав, аргументів і пасують перед першою, основною й провідною тенденцією етноісто­ричного поступу.

Етногенетичну модель слов’ян-українців ретроспективно можна спро­ектувати таким чином: епоха мезоліту — доіндоєвропейці; про­то­неоліту — давні індоєвропейці; неоліту — протослов’яни; бронзи — пра­слов’яни; раннього залізного віку — ранні слов’яни.

Процес загальнослов’янського етногенезу в основному завершився в середині І тис. н. е.; надалі відбувався етногенез східних, західних і південних слов’ян, а на зламі Х – ХІ століть — етногенез українців, росіян, білорусів та інших сучасних слов’янських народів.

Історичний процес нової етнічної інтеграції і диференціації східно-словянських племен охоплює майже тисячу років: з початку нової ери – до Х ст., — склавши етногенетичну основу Київської держави.