Вирішальну роль у цих етноісторичних процесах відігравали внутрішні чинники. У ІV – VІ ст. у слов’ян первіснообщинний патріархально-родовий лад швидко розкладався. З удосконаленням знарядь праці і ростом продуктивності праці з’явилася можливість обробляти землю силами окремих родин. Замість патріархально-родової общини формується нова — територіальна, сусідська община, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на спільному володінні землею, на господарському та сусідському інтересах. Нові соціально-економічні відносини справляли вплив на етносоціальні процеси, поглиблюючи і розширюючи їхній розвой. З розкладом первіснообщинного ладу складалися історичні передумови для формування етнічної спільності — народності.
Ремісницьке виробництво створило передумови для виникнення міст — виробничих, торгових центрів. Спочатку торгівля носила натуральний, міновий характер, потім був введений еквівалент обміну — хутро пушного звірка (куна).
У цих економічних умовах розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. В. О. Ключевський підкреслив, що Дніпро був головною господарською артерією, стовповою дорогою для східних слов’ян, зближаючи їх з величною Візантією. Пожвавлення торгівлі сприяло розвиткові міст — Києва, Чернігова, Любича, Смоленська, Новгорода та ін.
Перелічені чинники впливали на формування нових політичних відносин, княжо-дружинної влади, нових поземельних відносин.
Суспільний лад східних слов’ян в VІІ – ІХ ст. історики визначають як лад воєнної демократії — перехідний етап від родоплемінного, первісного суспільства до соціально диференційованого суспільства і держави. Для нього характерні: ріст майнової нерівності; наявність постійної воєнної організації — дружини; патріархальний характер рабства; згуртування племінного співтовариства; норми звичаєвого права.
У VІ – VІІІ ст. н. е. в результаті дроблення і змішування племен складалися нові слов’янські спільності, які мали вже етнотериторіальний характер. "Повість минулих літ" називає 14 міжплемінних союзів східних слов’ян, і їх можна об’єднати в три групи: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, уличі, хорвати склали основу формування української народності; в’ятичі, радимичі та інші — праетноси росіян; дреговичі, кривичі, словени — білорусів. "Поза сумнівом, — вважає український історик М. Брайчевський, — головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп; російської — верхів’я Дніпра, Оки і Волги; білоруської — область дреговичів і полочан".
Подальша консолідація місцевих племен привела до утворення їх великих союзів — племінних князівств, а з часом — союзів племінних князівств — фундаторів держави Київська Русь.
Слов’янсько-українська етногенеза має безпосередній зв’язок з державницькою традицією, а, отже, з факторами буття, свідомості їхньої долі.
Населення Подніпров’я досягло значних успіхів в економічному розвитку. Основною галуззю їх господарства було землеробство. Застосувалися нові сільськогосподарські знаряддя, росла продуктивність праці і обсяг виробництва. Важливу роль у господарстві відігравали скотарство, мисливство, бортництво, рибальство. Високого рівня досягла виплавка заліза, ковальське ремесло, будівельна справа, гончарство, ткацтво. Все це сприяло поступовому зростанню внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Досить жвавими були торговельні зв’язки з Візантією, а також з арабським Сходом. На торгових шляхах виникла мережа торгових центрів. Головним із них не тільки торговим, а й виробничим, культурним центром став Київ.
З розвитком продуктивних сил відбувалися соціальні зміни в суспільстві, а з останніми пов’язані етноісторичні, етнополітичні зміни. Релігійний світогляд дохристиянських часів мав у своїй основі культ природи.
З глибин тисячоліть постають перед нами історичні таємниці. Чи не найголовнішою з них є назва нашої Батьківщини: звідки пішла назва території "Русь" і народу України — руси. За однією з версій, фінно-угорські племена, які мешкали в районі Ладоги та Новгорода, називали "руссю" (routsi) шведів-норманів. Згодом ця назва поширилася на Київську державу — пронорманську за своїм походженням. За іншою, слово "русь" місцевого, а не норманського походження. Назви територій найчастіше утворювалися від місцевості помешкання людей, особливостей ландшафту (наприклад поляни, древляни), назви річок тощо.
Як відомо з "Повісті минулих літ", Руссю називали спочатку землі й племена полян, а згодом — всі землі Київської держави. Семантичне походження назви "Русь" не з’ясоване. Більшість російських і українських істориків (М. Тихомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін, М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін.) на основі всебічного вивчення різноманітних джерел, зокрема літописів, творів арабських та візантійських авторів, дійшли обґрунтованого висновку про місцеве, слов’янське походження терміну "Русь". Вони, як і їхні попередники, враховували насамперед географічно-історичний чинник — подібність назви "Русь" з річковими: Рось, Росава, Роставиця… а отже, — з полянським центром. Топографічні ознаки й географічна назва надали ймення цій території та її людності — Русь, руси, русичі.
Назва "Україна" — також слов’янського походження, вона, власне, означала: наш край, рідна земля, рідна сторона, країна, а її жителі — краяни, українці.
Праісторією України називаємо ті явища минулих часів, про які не маємо повідомлень писемних джерел і які відомі лише за археологічними матеріалами. Праісторія України — це прадавня, стародавня її історія.
Історично формування українського етносу пройшло через великі випробування, злами і падіння. На міцному фундаменті землеробської культури етноісторичні процеси набували поетапного — зі щабля на щабель — розвитку впродовж кількох історичних епох. Така господарська й соціальна консолідація місцевого населення Середнього Подніпров’я сформувала його автохтонним, "споконвічним" на своїй землі.
Що ж до твердження прихильників міграційної теорії походження українського народу, то вони не мають вагомих підстав, аргументів і пасують перед першою, основною й провідною тенденцією етноісторичного поступу.
Етногенетичну модель слов’ян-українців ретроспективно можна спроектувати таким чином: епоха мезоліту — доіндоєвропейці; протонеоліту — давні індоєвропейці; неоліту — протослов’яни; бронзи — праслов’яни; раннього залізного віку — ранні слов’яни.
Процес загальнослов’янського етногенезу в основному завершився в середині І тис. н. е.; надалі відбувався етногенез східних, західних і південних слов’ян, а на зламі Х – ХІ століть — етногенез українців, росіян, білорусів та інших сучасних слов’янських народів.
Історичний процес нової етнічної інтеграції і диференціації східно-словянських племен охоплює майже тисячу років: з початку нової ери – до Х ст., — склавши етногенетичну основу Київської держави.
