Еллінська культура в історії праукраїнців

На межі старої і нової ери на терені України перемагають еллінські впливи і еллінська (середземноморська) орієнтація. В основі цих порів­няно глибоких зв’язків України з античним світом знаходилось хлібо­робство як економічний, так і соціально-етнічний чинник і в цілому — етноконсолідуючий чинник. Історичні письмові джерела перших століть нової ери свідчать про консолідацію слов’ян на території України, але з цього періоду дуже мало археологічних пам’яток. Враховуючи бідність археологічних даних, знайшла поширення й інша — протилежна точка зору — етноміграційна. Фактично ж, враховуючи попередні твердження, це був період формування етнографічної території українського народу не тільки лісової, лісостепової, а й степової смуги. Згідно з твердженням етнографа В. Петрова, науковим баченням М. С. Грушевського, таким чином закладався перший етап власне української історії під назвою антської доби.

Слов’янські етнопроцеси в південній частині Середнього Подніпров’я зазнали в ІІІ – ІV ст. н. е. впливу пізніх скіфів з Нижнього Подніпров’я, сарматів, аланів, готів, гунів тощо, і ці процеси, можливо, не стільки збагачували, скільки кристалізували поліетнічну східнослов’янську спіль­ність. Все яскравіше проступають місцеві слов’янські риси, і в цих масштабних перетвореннях кристалізуються, зокрема, грані українського етносу. Цілком вірогідно, як зазначає Р. Терпиловський, що головну роль тут відігравали пам’ятки київської археологічної культури ІІІ – V ст.

На зламі старої і нової ери у степову, а потім у лісостепову зони нинішньої України з каспійських степів прийшли сармати, які поступово підкорили населення Північного Причорномор’я та, вірогідно, і Середньо­го Подніпров’я. Це вже був новий історичний період, який характеризувався поглибленням тенденції до осідлості, стверджуваної в значній мірі скіфами-орачами, що значно раніше влились у місцеву землеробську культуру і асимілювалися з місцевою людністю.

Маси сарматів, які заполонили степи, порушили рівновагу не тільки в окремому причорноморському регіоні, а й у ареалі євразійського масш­табу. Ця хвиля кочовиків детонувала Велике переселення народів, адже своїм вторгненням спричинила ланцюгову реакцію в географічних широтах від Волги до Подунав’я. Всі народи цього величезного обширу прийшли в рух. У цей перехід були втягнуті і жителі Подунав’я, могутні хвилі переселенців зі Сходу докотилися і до них. Одночасно з Заходу просувалися германці, кельти, інші племена. Звичайно, подунайці не змогли стримати такого натиску й великі маси племен піднялися зі своїх місць. Перед ними відкривався один шлях — на північ — карпатський. В коловороті цих переміщень одні групи слов’янських племен досягли Балтійського моря, інші повернулися на старі, південнокарпатські чи подунайські землі. Але їх чекали нові випробування, які були пов’язані з історією Візантійської імперії. В процесі тривалої боротьби з кінця V ст. слов’янські племена заселили Балканський півострів, і з часом там виник­ли південно-слов’янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія.

І ще один потік слов’янських переходів визначився — в напрямку на схід від Карпат. Ці племена дійшли до Середнього Подніпров’я, зли­лися з місцевою людністю під назвою антів. На наш погляд, анти — це узагаль­нена назва племен Південного і Середнього Подніпров’я, які меш­кали в передстеповій зоні, а отже, в протилежному кочовикам-мігран­там напрямі. Анти займали землі між Дніпром та Дністром. Внаслі­док прибулих слов’ян до старого населення на подніпровських терито­ріях між ними формувалися взаємовідносини. Втягнені в бурхливий водоворот переселенських подій, вони були змушені вести тривалу бороть­бу проти панування кочовиків-авар. Все це потребувало від них великого напруження сил і відповідної організації. Із повідом­лень в творах давніх авторів дізнаємося про характерні особливості їх життя. "Всі ці народи, слов’яни і анти не повинуються одному повелителю, а з давен-давен живуть в демократії, тому в них суспільні справи завжди обговорюються на сеймах (вічах)", — повідомляє Прокопій Кесарійський.

Отже, новим історичним рубежем в досить складних етнопроцесах в середині І тис. н. е. постало Велике переселення народів. Історична суть цього процесу, який широко охопив весь слов’янський світ, полягає в тому, що в ньому, з одного боку, створювалися передумови для етніч­ної інтеграції і консолідації — етногенези, а з другого — диференціація слов’янства на три гілки: словени, склавіни і анти.

Цілком ймовірно, що в такий спосіб відбувалася подальша слов’яни­зація народів — з одного боку, та їх індивідуалізація — з другого. На основі повідомлень античних авторів М. С. Грушевський у своїй багатотомній "Історії України-Руси" та інших працях висловив припу­щення, що порогом історичних часів для українського народу можемо вважати ІV ст. н. е, "коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи…". Безпосередніми пращурами українського народу Грушевський вважав антські племена ІV – VІ ст. На їхню внутрішню консолідацію вплинули війна з хазарами в VІІ ст. та об’єднання зі східнослов’янською етногрупою, яка дійшла до Середнього Подніпров’я і злилася з місцевою людністю. В складній і суперечливій ситуації напруженої боротьби з кочовиками-мігрантами, в період об’єднавчого процесу зі східними слов’янами відбувалася подальша консолідація місцевих, середньоподніпровських племен і утворення їх великих союзів, союзів союзів — князівств.