Виникнення і розвиток Київської Русі в ІХ

Київська Русь як єдина держава існувала в період з ІХ ст. до 30‑х років ХІІ cт. Вона досить швидко вийшла на провідні позиції в середньовічній Європі та Азії. Більшість істориків поділяють політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший охоплює майже 100 років — з 882 р., коли Київський престол зайняв Олег, і до 972 р., до смерті Святослава, — період швидкого зростання. Другий — князювання Володимира Великого (980 – 1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) — період, коли Київська Русь досягла найбільшої політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. Останній — характеризується постійними чварами, зростаючою загрозою кочовиків і економічним застоєм — це князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) і його сина Мстислава (1125 – 1132 рр.). Остаточного удару Київської Русі завдали орди монголо-татар, які в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.

Як же утворилась Київська Русь? До сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще в середині ХVІІІ ст. німецькі історики, які працювали в Петербурзькій Академії Наук: Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманську концепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, що вирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги ("люди заток"), або нормани ("північні люди"), а на Сході — як варяги (від швецької var — клятва). Одразу проти цієї теорії рішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створенні держави належить слов’янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природньо-історичного (автохтонного) походження Київської Русі). З варягами чи без варягів східні слов’яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов’янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий "шлях із варяг в греки"), обкласти даниною місцеве населення. В радянській історіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива, адже вона заперечує здатність слов’янських народів створити і укріпити свою суверенну державу.

Так почалися суперечки щодо походження Київської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.

Ми не поділяємо і тверджень декого, що поляни — це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йде про різні етнографічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім приокські території, наклавши на місцеві племена данину — тобто встановили своє панування. В ІХ – Х ст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.

Таким чином, державу Київська Русь заснували слов’яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесу соціально-економічного та культурного розвитку слов’янських племен, а каталізатором цього процесу стали скандинавські племена, які або завоювали слов’ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.

Отже, на зламі VІІІ – ІХ ст. в Середньому Подніпров’ї виникає ранньодержавне об’єднання з центром у Києві. На чолі цього об’єднання стояла полянська правляча династія. Першими київськими князями, існування яких зафіксовано літописами, були Аскольд і Дір. Російський історик В. Ключевський писав, що "руська держава була заснована діяльністю Аскольда… З Києва, а не з Новгорода, пішло об’єднання слов’ян". Саме за Аскольда ця держава досягла певного розвитку і після походу на Візантійську імперію у 860 р. почала впевнено виходити на міжнародну арену.

Давньоруську державу характеризують як ранньофеодальну державу: стрімка її феодалізація відбувалася при збереженні помітних залишків родоплемінного ладу, серед яких, перш за все, виділяються такі: збереження до ХІ ст. колективної власності на землю, а індивідуальна земельна власність зародилася на Русі в другій половині ХІ ст.; збереження до Х ст. (до адміністративної реформи Володимира Великого) племінних князівств; збереження таких форм родоплемінного ладу, як віче, народне ополчення.

Територіально Київська Русь не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з п’ятнадцяти князівств, які характеризувалися у внутрішньому житті значною самостійністю.

У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною і з сином Рюрика Ігорем спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, хитрістю захопив Київ, підступно вбивши Аскольда і Діра. З цього часу замість династії Києвичів встановилася династія Рюриковичів. Відбулося об’єднання Північної та Південної Русі, що стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено "матір’ю градам руським". Давньоруська держава в цей час являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували під рукою "великого київського князя". Вона не мала централізованого управління, бюрократичної системи. Зв’язок між володарями і підвладними існував у формі збору данини. За князювання Олега (882 – 912 рр.) Київська Русь зміцніла і значно розширилась. Були підкорені древляни, сіверяни, радимичі і інші племена. Створене державне об’єднання не стало міцним і організаційно оформленим. Цьому сприяла така вагома причина (вона змушувала племена консолідуватися), як боротьба з кочовими племенами та Візантією.

У своїй зовнішньополітичній діяльності погляди Олега були звернуті на Константинополь. Він двічі (у 907 та 911 рр.) ходив на Візантію, з якою уклав вигідні договори. Наступник Олега князь Ігор (912 – 945 рр.) почав своє князювання з боротьби проти автономістських настроїв древлян і уличів, які відмовилися коритися київському князю і сплачувати данину. Широкомасштабні воєнні походи були здійснені Ігорем проти Візантії у 941 і 943 рр. У 944 р. був укладений союз з Візантійською імперією, але він для Русі був менш вигідним, ніж договір 911 р. За цією угодою Ігор змушений був відмовитись від володінь на Чорному морі, у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію від кочовиків. Військові походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини призвело в 945 р. до повстання древлян, під час якого було Ігоря вбито. Повернувшись з походу на Візантію, Ігор вирушив збирати данину з древлянських племен. Древлянські князі розцінили це як порушення своїх прав, зібрали воїнів і розгромили князівську дружину, а самого Ігоря вбили. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко помстилась древлянам за вбивство свого чоловіка. Була спалена столиця древлян — Іскоростень. Але в той же час княгиня Ольга зрозуміла, що так далі правити не можна. І вона проводить першу реформу, суть якої полягала в наступному: були чітко визначені землі, з яких за певний проміжок часу збиралась означена кількість данини. У зовнішній політиці Ольга, як і її попередники, відвідала найпотужнішого свого сусіда — Константинополь — і підписала мир з Візантією. І там же вона прийняла християнство. На відміну від Ігоря і Олега, які звертали свої погляди на Схід (до Хазарського каганату), Ольга звернулась до Заходу і в 964 р. обмінялася посольствами з Німеччиною. Таким чином, вона не тільки не допустила розвалу Київської Русі, а, навпаки, зуміла посилити її вплив у Європі.

У 964 р. до влади приходить син Ігоря і Ольги — Святослав (964 – 972 рр.). Становище Русі значно зміцніло за його князювання. Святослав вважав своїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Це був князь-воїн, він більшість свого життя провів у військових походах. Протягом 964 – 968 рр. змусив в’ятичів визнати владу київського князя, розгромив волзьких болгар і буртасів (мордву).

У 968 р. Святослав завдав поразки Хазарському каганату, який постійно зазіхав на східнослов’янські землі, перешкоджав торгівлі Русі, перерізуючи шлях її купцям у гирлах Дону та Волги. Ходив Святослав на ясів і косогів — предків сучасних осетинів і черкесів, котрі жили на Кавказі. Ходив на порти Хазарські на Каспійському морі, ці походи мали далекосяжні наслідки. Хазарське царство перестало існувати і загрожувати Русі зі Сходу. Як стверджує київський історик В. Ф. Остафійчук, нині доведено, що не Святослав виступив проти хазар, а вони під проводом свого кагана пішли воювати проти Святослава, а їх він розгромив вщент.

Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського (Чорного) моря, Кавказу. Але ці кордони були слабко захищені від нападів кочових орд Середньої Азії. Перед Руссю постали нові проблеми — проблеми захисту її східних кордонів.

Згодом, так і не укріпивши свої східні кордони, Святослав звернув погляд на південь, де продовжувалась війна між Візантією та Болгарією. В цей конфлікт і втручається Святослав на боці Візантії. Розгромивши 30‑тисячне військо болгар, Святослав захопив 8 міст уздовж Дунаю і осів у Переяславці. Візантія була занепокоєна новим агресивним сусідом Візантійські політики спочатку натякнули Святославу, щоб він залишив Подунайщину, але він не звернув на це уваги. Тоді Візантія відновила дружні відносини з Болгарією і одночасно нацькувала на Київ печенігів. Діставши звістку про облогу Києва, Святослав повернувся на Подніпров’я і відігнав печенігів. Одночасно він вислухав дорікання бояр: "Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив на — призволяще...". Та князь і сам побачив необхідність зміцнення власної влади на території країни. З цією метою він перед тим, як вирушити у другий похід до Болгарії, проводить адміністративну реформу. Старшого сина, Ярополка, він залишив намісником у Києві; молодшого Олега — у древлян, а Володимира послав правити від свого імені до Новгорода. Цією реформою Святослав зміцнив владу київського князя у землях племінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії склався не досить вдало, йому довелося воювати не тільки з болгарами, а й з візантійським імператором. У 971 р. знесилені сторони почали переговори, які закінчились мирним договором.

Після підписання миру Святослав з військом попрямував до Києва. Біля дніпровських порогів печеніги підстерегли Святослава і вбили його. А печенізький хан із його черепа зробив золоту чашу для вина і користувався нею у найурочистіші моменти, сподіваючись у такий спосіб перейняти хоробрість, стійкість і мужність великого руського полководця. Після смерті Святослава між його синами почалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не визнавали свого старшого брата верховним князем. В той же час Ярополк вирішив приборкати своїх братів і стати єдиновладним володарем Київської Русі. Переможцем у цій боротьбі став Володимир.

Зійшовши на престол у 980 р., Володимир започаткував нову добу в історії Київської Русі. За його правління процес становлення Київської Русі в основному завершився і починається її піднесення. Перш за все Володимир послідовно поставив під державну владу великі союзи східнослов’янських племен, що залишалися ще незалежними: хорватів, дулібів, радимичів, в’ятичів.

До того ж Володимир був видатним реформатором і будівничим держави. Близько 988 р. він провів адміністративну реформу. У нього було 12 синів, і ними він замінив племінних вождів в різних містах держави. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки, і з того часу Київська Русь стає об’єднаною державою. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Це одна із ознак державності.

Найголовніше досягнення Володимира — запровадження християнства як державної релігії. Для Володимира високорозвинутими системами віри були дві релігії: християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала якнайтісніші політичні та торговельні зв’язки. Володимир спинив свій вибір на християнстві. Цьому сприяли такі чинники:

1) християнська віра з’явилась у причорноморських краях уже в перших століттях нашої ери і скоро дійшла до Києва;

2) уже в державної еліти існував досвід, а також традиція хрещення (Аскольд, Ольга);

3) відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, і це цілком влаштовувало великого князя;

4) візантійське православ’я дозволяло вести віросповідання рідною мовою, що прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії;

5) уся Європа була вже християнською і виявляла погорду до язичництва. Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство.

Охрестившись у 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію. Руські люди неохоче відмовлялися від віри своїх батьків і дідів. Тому християнізація Русі розгорнулася на кілька століть.

Прийняття християнства справило різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Завдяки вибору Володимира Русь стала пов’язана з християнським передовим Заходом, а не з відсталим ісламським Сходом. Нова ідеологія допомагала зміцненню держави, законодавства, адміністративної системи. Нова релігія прилучила русичів до світової культури, сприяла розвитку мистецтва, літератури, архітектури, науки. Могутня Візантійська імперія поступово втрачала свій вплив на Київську Русь.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) призвела до нової жорстокої боротьби між його синами за владу, і в 1019 р. єдиним правителем Русі стає Ярослав (1019 — 1054 рр.). Його князювання прийнято вважати періодом найвищого економічного піднесення, політичної міцності і культурного злету. Як і його батько Ярослав розширював кордони своєї держави, у 1036 р. він остаточно розгромив печенігів. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. На багато сотень верст тягнулися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленнями — фортецями.

За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З його ім’ям пов’язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі — "Руської Правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини.

Завдяки підтримці князя у Києві було побудовано багато церков. І вперше Ярослав призначив митрополитом русина Іларіона, таким чином вивівши церковну ієрархію із підкорення Візантії.

За часів Ярослава Мудрого швидко розбудовувалися старі і будувалися нові міста. Міста були центрами ремесла і торгівлі, осередками культурного й політичного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління. Київ, розмістившись посередині дніпропетровського водного шляху "із варяг в греки", став світовим ринком торгівлі.

З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та науки. У князя була одна з найбільших у той час у світі і перша в державі бібліотека. На території Київської Русі було чимало шкіл, які, як правило, виникали при монастирях. Центром таких знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р.

За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава почала переростати в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, коли князі та знать захоплювали землі громад, складався клас землевласників. Земля, як основне багатство, знаходилась у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину.

Таким чином, Київська Русь, котра виникла в середині ІХ ст., пройшла складні етапи свого становлення: переживала своє піднесення в Х – ХІ ст.; зміцнила своє міжнародне становище, вписалася в європейський геополітичний простір; збагатила давньоруську і світову культуру.

Виникнення і розвиток Київської Русі в ІХ – ХІ ст.