Вплив народів Сходу на праукраїнців в І тис. до н. е.

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет міського господарства

Імені О. М. Бекетова

Кафедра історії і культурології

 

ЛЕКЦІЇ

з дисципліни «Історія України»

(для студентів денної і заочної форм навчання спеціальностей 6.020107 – «Туризм», 6.030504 – «Економіка підприємництва», 6.030509 – «Облік і аудит», 6.030601 – «Менеджмент організацій і адміністрування», 6.040106 – «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування», 6.050701 – «Електротехніка та електротехнології», 6.050702 – «Електромеханіка», 6.060101 – «Будівництво», 6.060102 –«Архітектура», 6.060103 – «Гідротехніка», 6.070101 – «Транспортні технології», 6.080101 – «Геодезія, картографія та землеустрій», 6.180101 – «Готельно-ресторанна справа», 6.050101 – «Комп’ютерні науки»)

Затверджено на засіданні кафедри історії і культурології

протокол № 6 від 27 січня 2014 р.

 

Зав.кафедрою_______________________

ТЕМАТИКА ЛЕКЦІЙ

№	Тематика лекційного курсу
І змістовий модуль
1.	Тема 1. Політичні аспекти утворення, розквіту і розпаду держави Україна – Русь (ІХ – перша половина XIV ст.)
2.	Тема 2. Політичні особливості і наслідки перебування українських земель під владою іноземних держав (друга половина XIV – перша половина XVII ст.)
3.	Тема 3. Українська козацька держава (друга половина XVII ст.)
4.	Тема 4. Знищення російським самодержавством української державності (XVIII ст.)
ІІ змістовий модуль
5.	Тема 5. Українське національне відродження (ХІХ – початок ХХ ст.)
6.	Тема 6. Українська революція 1917 – 1920 рр.
7.	Тема 7. Військово-політичні тоталітарні режими в українських землях 20 – середина 40-х років ХХ ст.
8.	Тема 8. Криза радянської тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність (1945 – 1991 рр.)
9.	Тема 9. Становлення держави Україна (1991 – 2004 рр.)

Тема 1. Політичні аспекти утворення, розквіту і розпаду держави

Україна – Русь (ІХ – перша половина XIV ст.)

 

План

1. Вплив народів Сходу на праукраїнців в І тис. до н. е.

2. Еллінська культура в історії праукраїнців.

53 Східнослов’янський союз в VІ – VІІІ ст. н. е.

4. Виникнення і розвиток Київської Русі в IX – XI ст.

5. Розпад Київської Русі: причини та наслідки.

6. Галицько-Волинська держава.

 

Опорні поняття: еллінська культура, східні слов’яни, скіфи, етноісторичні факти, Київська Русь, князь, віче, феодалізм, Галицько-Волинське князівство.

Вплив народів Сходу на праукраїнців в І тис. до н. е.

В І тис. до н. е. нашими південними (таврійськими) степами прохо­дили великі потоки різних племен: кіммерійців, скіфів, сарматів. Ці пле­мена Сходу своїм способом життя справляли в більшій чи меншій мірі вплив на землеробські племена, які населяли території сучасної України.

В VІІ ст. до н. е., за повідомленням грецького історика Геродота, в Причорноморських степах розійшлися двома потоками великі маси іраномовних племен — скіфів (скитів). Один потік — багатих царських скіфів — до моря, а інша течія як данників багатих скіфів, освоюючи родючі землі, досягла Середнього Подніпров’я — території місцевої землеробської людності. Виявлений ними спільний з місцевим населен­ням економічний інтерес безпосередньо сприяв розвитку господарських контактів між ними. Саме цей матеріальний фактор став визначальним у досить тривалому (сім століть) культурному освоєнні ними великого землеробського обширу.

Особливістю скіфської доби було те, що скіфи-орачі не тільки користу­валися місцевими надбаннями (типова ознака кочовиків-мігран­тів), а й своєю продуктивною працею налагоджували виробництво. Отже, в процесі спільної праці, взаємного обміну досвідом з жителями Наддніп­рянщини формувалася нова якість матеріальної і духовної культури як чинника перехідного періоду до нової ери.

У скіфсько-українському цивілізаційному процесі не просто розви­вався, а й кристалізувався взаємовплив народів Сходу і пра­українців. Таке історично-оптимістичне твердження базується на резуль­татах до­слідження методами теорії систем "Історії" Геродота науковим пра­ців­ни­ком Київського національного університету ім. Тараса Шевченка В. Пет­руком. Дослідник відкрив етнотериторіальний чотирикутник Тав­рія – Во­линь – Київщина – Слобожанщина з центром на Кіровоград­щині.

У світлі цього відкриття по-новому сприймається якісний рівень взаємовпливів еллінської (середземноморської) і місцевої культури з етнотериторіальним центром теж на Кіровоградщині — "степовій Елладі" (Є. Маланюк).

Для слов’ян, як землеробської цивілізації, були більш природними антропогеосистеми, засновані на поділі праці й саморозвитку суспіль­ства, з їх особливостями — культурно-історичним спадкоємством протя­гом досить тривалого часу і поступальним рухом у цілому. Ця історична закономірність досить конкретно виявлялась в умовах прокладання торговельних шляхів-сполучень між Заходом і Сходом.

У Північному Причорномор’ї в VІІ – VІ ст. до н. е. склалася своє­рідна історична ситуація. Тут з’явилися поселення стародавніх греків як одна із ланок їх розселення, поступово налагоджувалися торговельні зв’язки з подніпровськими племенами, влаштовувалися торгові пункти (емпорії), засновувалися грецькі міста-держави.

У кінці старої ери, з розвитком грецьких міст-держав: Тіра (сучасний Бєлгород-Дністровський), Ольвії — в гирлі Бузького лиману (біля Оча­кова), Пантікапея (нинішня Керч), Херсонеса та ін., в Причорно­мор­ському регіоні складалася нова етноісторична ситуація. Ці міста були центрами не тільки торгівлі, а й матеріального виробництва, осередками нового способу життя. Їх історичне значення виявилося і як носіїв та провідників високої середземноморської (греків, римлян) культури, в тому числі й політичної культури, демократичної суспільної організації та управління. Такий приклад і зразок досить імпонував общинному укладу місцевих племен. У цілому, незважаючи на значну динаміку етнічних пере­міщень, в той час основний масив землеробського населення в межах лісостепової України все більше поставав територіально окрес­леним і сталим. Однак ідеться не про його відокремленість, відгородже­ність, обособленість, а про відносну стабільність на основі взаємовід­носин, міжетнічних стосунків, зв’язків, впливів.

Отже, можна стверджувати, що на початку І тис. до н. е. терени України були ареною взаємодії кількох великих етнічних спільнот, серед яких особливо важливою для вивчення етногенези українців є пра­слов’янська. Під впливом зовнішніх обставин, другого суспільного поділу праці, мовного фактора, наголошує М. С. Грушевський, слов’янський світ швидко прогресував і посилював вплив на сусідні народи.

Історико-культурна ситуація на початку нової ери характе­ризувалася, по-перше, посиленням інтеграційних процесів в середовищі землеробських східноєвропейських племен, особливо в зв’язку з мігра­ціями і війнами ІІІ ст.; по-друге, поширенням еллінської культури, а потім романізації південно-західних регіонів України (І – ІІІ ст.), а також інших регіонів; по-третє, багатовікові впливи античного світу, його культури на світ Західної та Східної Європи сприяли виникненню контактних зон щодо місцевих традиційних культур.

Наведені етноісторичні факти та їх узагальнення дозволяють зро­би­ти висновок про те, що етноісторичний процес не залишається ста­тичним, а динамічно розвивається від простих до складніших форм; що етнопроцеси не були прямолінійними; що ці процеси — невід’ємна складова частина соціально-економічного поступу. В суспільствах, що зна­ходяться на межі переходу від первіснообщинного до ранньокла­сового ладу, активними консолідуючими факторами ставали міжплемінні зв’язки, міжплемінні об’єднання, поліетнічні соціокультурні спільності.

У процесі взаємної культурної взаємодії місцевих і прийшлих наро­дів відбувалася не лише інтеграція, а й намічалася диференціація етно­спільнот. Причому, мабуть, більше треба говорити про детермінанту тра­диційно-специфічних рис культури різних етносів, яка вимірюється рівнем освоєння, використання й застосування ціннісних надбань в залежності від власне етнокультурного чинника. Адже лише за умов тісних внутрішньоетнічних контактів може з’явитися специфічна культура народу. А такі контакти можливі тільки в разі проживання людей на обмеженій території, і обов’язково людей осілих, а не мігрантів. При цьому підкреслимо, що для зародження і розвитку етнокультурного масиву необхідно, щоб його члени не тільки проживали на одній тери­торії, а й знаходилися в тісних господарських стосунках — соціальних стосунках в цілому.

Варто наголосити, що на рубежі і в першій половині І тис. н. е. від­бу­вається складний процес етнокультурного розвитку, пов’язаний з різними групами германського, балтійського, іраномовного, фракійського населення. З одного боку, простежується безперервне заселення та поетапний історичний розвиток автохтонного слов’янського населення, що приводить до виникнення великих племінних об’єднань, а з дру­гого — розвиток елементів матеріальної культури, привнесених ззовні, особливо грецьким та римським населенням.