Підсумки внутрішньої політики самодержавства в 80

Внутрішня політика самодержавства характерна своєю суперечливістю. Загальний напрямок її виражалося в відкаті до реакції шляхом "перегляду" і "виправлення" реформ 60 - 70-х років. Самодержавству вдалося провести серію контрреформ в становому питанні, в галузі освіти і друку, у сфері місцевого управління. Головна його за дача полягала в тому, щоб зміцнити свою соціальну опору - дворянство, позиції якого були помітно послаблені в силу об'єктивних процесів соціально-економічного розвитку Росії протягом двох "переломних" пореформених десятиліть. Звідси чітко виражена продворянську спрямованість внутрішньої політики в 80-х - початку 90-х років. Однак це був тимчасовий відкат до політичної реакції. Реакційним силам не вдалося здійснити програму контрреформ в повному обсязі. Влада так і не змогли, наприклад, провести судову контрреформу, проект якої був вже готовий і схвалений імператором, переглянути загальне законодавство про селян - питання про нього був постав льон на обговорення у вищих урядових органах у 1892 р. У самих "верхах" в той час не було єдності: поряд з реакційним напрямом, який вимагав рішучого "перегляду" реформ 60 - 70-х років, було і опозиційний, що виступало за "поступки духу часу". Навіть серед консерваторів найбільш далекоглядні з них розуміли не можливість відновлення старих порядків. Та й сам уряд не могло не рахуватися з новими віяннями і проводило суперечливу політику: поряд із контрреформами воно приймало заходи, спрямовані на розвиток економіки країни, робило поступки в селянському питанні, завершувало реформи в армії.

Вітте – граф, талановитий бізнесмен і далекоглядний політик. Розглядав економічні реформи як інструмент стабілізації політичної обстановки. Він продовжив курс на індустріалізацію країни (з використанням усіх методів), провів грошову реформу, збільшив побічні податки, встановив державну монополію на торгівлю горілкою, збільшив державне кредитування промисловості, встановив мито, залучив іноземні капітали в економіку, сприяв залізнодорожному будівництву, сприяв розвитку приватного підприємництва (система концесій – держзамовлень на тривалий час за підвищеними цінами), намагався проводити деякі суміжні соціальні реформи (створення державної фабричної інспекції), Мета – за 10 років догнати західні країни (що і вдалося). Але реформи не торкнулися державного сектору економіки (найбільшого в світі). Спротив з боку аристократії. Зменшено політичну роль дворянства. Результат діяльності Вітте – прискорений економічний розвиток. Соціально-економічні процеси робили видимим розрив традиціоналістської ідеології з реаліями часу. Носії цієї ідеології зіткнулися з представниками більш ліберальних поглядів. В уряді йшло приховане від сторонніх протистояння двох стратегічних ліній. Угрупованні В.К. Плеве опонував С.Ю. Вітте, який прагнув пов'язати принцип традиційності з принципом реалізму, модернізувати політичну та економічну структуру Росії, тим самим зміцнивши монархічний лад. Зайнявши пост міністра фінансів, Вітте продовжив курс на індустріалізацію країни, проведений його предшественники І.X. Бунті і І.А. Виш не міським. Тактика Вітте передбачала використання всіх засобів і методів для вирішення стратегічних завдань - від жорсткої регламен тації зверху до повної свободи приватної ініціативи, від протекціонізму до залучення іноземних капіталів. Вітте здійснив грошову реформу, затвердивши золоте пророщення; встановив державну монополію на продажу горілки, посиливши приплив коштів у казну; значно увелічіл масштаби кредитування зростаючої промисловості; широко залучив іноземні позики й інвестиції в российской економіку; здійснив програму митної захисту вітчизняного підприємництва. Багато вниманія Вітте приділяв залізничного будівництва. Створення розвиненої транспортної мережі пов'язувало країну в єдиний ринок, стимулювало розвиток усіх галузей про ництва. Чималий особистий внесок Вітте вніс до спорудження Транссибірської магістралі.Під кінець XIX в. Росія залишалася переважно країною аграрної: з 125,6 млн. чоловік 93,7 млн., тобто 75%, було зайнято в сільському господарстві. Цьому багато в чому сприяла діяльність Сергія Юлійовича Вітте.

63. Активні учасники «Чорного переділу», у зв’язку з розгромом революційних народників, стали на позиції марксизму (Плеханов, Засулич, Дейч, Ігнатов) і утворили в Женеві «Групу визволення праці» (1883). «Програма» (1884) передбачала:

· повний розрив з народництвом і його критика;

· пропаганда соціалізму;

· боротьба з самодержавством;

· опора на робітничий клас;

· створення робітничої партії;

· організація буржуазно-демократичної революції, здійсненої буржуазією і пролетаріатом (селянство – реакційна сила), а потім соціалістичної;

· поширення ідей наукового соціалізму шляхом перекладу творів Маркса і Енгельса.;

· Плеханов вважав, що перехід до соціалізму слід здійснити не через селянську общину, а через встановлення політичної диктатури пролетаріату.

У 80-х рр. у Росії з’являються марксистські кружки:

- 1883 – група Д. Благоєва (Петербург);

- 1885 – кружок К. Точисського «Товариство санкт-петербурзьких мастерових»;

- 1899 – група Бруснева «Соціал-демократичне «общество»»;

- кружки Федосєєва в Казані.

- «Союз боротьби за визволення робітничого класу» (Ленін) сформувався з різних кружків і вів пропаганду на заводах, організовував стачки (1895 через репресії закритий).

Їх мета – вивчення марксизму і його пропаганда серед робітників, студентів і дрібних службовців, проте вони були відірвані від робітничого руху.

У 90-х рр. в Росії поширюється «легальний» марксизм, який:

§мав протилежні до народницьких погляди;

§визнавав прогресивність капіталізму (він є обов’язковою сходинкою до капіталізму);

§виступав за реформістський шлях, проти революції і диктатури пролетаріату;

§вважав, що зміни в політичному ладі країни мають засновуватися на принципах законності, легітимності, права.

Ліберальні народники. Цей напрямок, розділяючи основні теоретичні погляди революційних народників, відрізнялося від них неприйняттям насильницьких методів боротьби. Народники-ліберали не грали помітної ролі в суспільному русі 70-х років. У 80-90-ті роки їх вплив зросло. Це було пов'язано з втратою авторитету революційних народників в радикальних колах через розчарування в терористичних методах боротьби. Ліберальні народники виражали інтереси селян, вимагали знищення залишків кріпосництва і ліквідації поміщицького землеволодіння. Вони закликали до проведення реформ для поступового поліпшення життя народу. Основним напрямком своєї діяльності вони обрали культурно-просвітницьку роботу серед населення. З цією метою вони використовували друковані органи (журнал "Русское багатство"), земства і різні громадські організації. Ідеологами ліберальних народників були Н.К. Михайлівський, Н.Ф. Даніельсон, В.П. Воронцов.

Перші марксистські і робочі організації. У 80-90-ті роки XIX ст. в радикальному русі відбулися докорінні зміни. Революційні народники втратили свою роль головної опозиційної сили. На них. обрушилися потужні репресії, від яких вони не змогли оговтатися. Багато активні учасники руху 70-х років розчарувалися в революційному потенціалі селянства. У зв'язку з цим радикальний рух розкололося на дві протистоять і навіть ворожих один одному табори. Перший зберіг відданість ідеї селянського соціалізму, другий побачив в пролетаріаті головну силу суспільного прогресу. Група "Визволення праці". Колишні активні учасники "Чорного переділу" Г.В. Плеханов, В.І. Засулич, Л.Г. Дейч і В.Н. Ігнатов звернулися до марксизму. У цій західно-європейської теорії їх привабила ідея досягнення соціалізму шляхом пролетарської революції. У 1883 р. в Женеві була утворена група "Звільнення праці". Її програма: повний розрив з народництвом і народницької ідеологією; пропаганда соціалізму; боротьба з самодержавством; опора на робітничий клас; створення робочої партії. Найважливішою умовою соціального прогресу в Росії вони вважали буржуазно-демократичну революцію, рушійною силою якої будуть міська буржуазія і пролетаріат. Селянство вони розглядали як реакційну силу суспільства. У цьому виявилася вузькість і однобічність їхніх поглядів. Пропагуючи марксизм в російської революційної середовищі, вони розгорнули різку критику народницької теорії. Група "Визволення праці" діяла за кордоном і не була пов'язана з виникав у Росії робочим рухом. У самій Росії в 1883-1892 рр.. утворилося кілька марксистських гуртків (Д.І. Благоєва, Н.Є. Федосєєва, М.І. Бруснева та ін.) Своє завдання вони бачили у вивченні марксизму і пропаганді його серед робітників, студентів і дрібних службовців. Однак і вони були відірвані від робітничого руху. Діяльність групи "Звільнення праці" за кордоном, марксистських гуртків у Росії готували грунт для виникнення російської соціал-демократичної партії. Початок широкого розповсюдження марксизму в Росії пов'язане з ім'ям Г.В. Плеханова і з групою "звільнений ня праці". Ця група виникла в 1883 р. у Женеві. До її складу увійшли емігрували з Росії народники з на родніческой організації "Чорний переділ" П.Б. Аксельрод, Л.Г. Дейч, В.І. Засулич, В.Н. Ігнатов. Перехід "чорнопередільці" до марксизму був пов'язаний з кризою народницької доктрини. Залишаючись на соціа лістіческіх позиціях, вони вели теоретичні пошуки не на шляху використання особливостей країни, общинних тра діцій, а на шляху визнання прогресивності капіталістичного тичного розвитку Росії. У цей час у Західній Європі марксизм як ідеологія робітничого класу завойовував все більший вплив. Метою групи "Звільнення праці" було поширення ідей наукового соціалізму пу тем перекладу на російську мову творів К. Маркса і Ф. Енгельса, аналіз російської суспільного життя з точки зору марксизму та інтересів трудящого населення Ріс ці, критика народницьких теорій. Г.В. Плеханов і його група перевели на російську мову багато творів К. Маркса і Ф. Енгельса. Г.В. ПЛЕХОВ нів першим з російських марксистів піддав критиці оші бочние погляди народників. У роботах "Соціалізм і політична боротьба" (1883), "Наші розбіжності" (1885) він розкрив неспроможність народницької ідеї про непосред жавному перехід до соціалізму через селянську про щіну. Г.В. Плеханов показав, що питання про те, чи піде Росія по шляху капіталізму, вже вирішене ходом економі тичного розвитку країни: капіталізм затверджується в стра не, а селянська громада розкладається в умовах капі талістіческого розвитку. Г.В. Плеханов вважав, що перехід до соціалізму про зійде не через селянську громаду, а через завоювання пролетаріатом політичної влади. Він обгрунтував руково дящую роль пролетаріату, висунув завдання створення само стоятельно партії робітничого класу, яка повинна очолити революційну боротьбу проти самодержавства. Важливе значення мало твердження про те, що соціаліс тичні революція можлива тільки після звершення бур жуазного-демократичної революції. Політичні погляди групи "Звільнення праці" були сформульовані в її Програмі (1884), в Проекті Програми російських соціал-демократів (1887). Група "Ос вобожденіе праці" багато зробила для поширення та пропаганди ідей марксизму в Росії, ідеї революційно го переходу до соціалізму шляхом соціальної революції і диктатури пролетаріату. Завдяки її теоретичним тру дам марксизм став важливим течією російської громадськості ної і революційної думки кінця XIX - початку XX ст. Подібні позиції, що і група "Звільнення праці", займали і марксистські групи і гуртки в Росії, воз нікшего в 80-90-х рр.. в Москві, Вільно, Ростові-на-Дону, Києві, Харкові, Ризі та інших містах. Ці організації відіграли велику роль у боротьбі з народництвом і в роз пространенія марксистської теорії революційної борь би, але всі вони, як і група "Звільнення праці", не були пов'язані з практичним революційним рухом. Великий інтерес представляє питання про роль в гро кої житті країни так званого "легального марксіз ма", який отримав широке поширення в 90-і рр.. XIX в. "Легальні марксисти" представляли собою невелику групу інтелігентів, які почали викладати марк сістское вчення в книгах і статтях в такій формі, яка дозволяла обійти російську цензуру. Ціла плеяда провідних мислителів Росії в молодості випробувала найсильніше увле чення марксизмом і активно працювала в лавах соціал-демо кратії. Серед них П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановський, Н.А. Бердяєв, С.Н. Булгаков, Б.А. Кістяківський, С.Л. Франк та ін Практично всі вони повністю порвали з соціал-де мократия напередодні революції 1905 р. Погляди "легальних марксистів" були протилежні поглядам народників. Ві обхідно, цим пояснюється, що влада, яка в народників бачили головну революційну силу, проявляли до них тер пімость. На відміну від народників "легальні марксисти" визнавали прогресивність капіталізму і вважали його обя ково сходинкою на шляху до соціалізму. Чим можна пояснити таке швидке поширення марксизму в середовищі російської інтелігенції? Н.А. Бердих ев писав, що "в порівнянні з марксизмом старий російський соціалізм уявлявся явищем провінційним. Марк СИЗМ кінця 90-х рр.. Був, безсумнівно, процесом европеіза ції російської інтелігенції, долученням її до західних течій, виходом на великий простір". Сучасний англійський вчений радянолог Едвард Карр вважає, що швидке поширення марксизму в Росії серед інтелігенції було обумовлено інтенсивним розвит ством російської промисловості і відсутністю традиції або буржуазної політичної філософії. Зароджується в Росії середній стан брало марксизм як ідеологи чний опору в боротьбі проти феодалізму і самодержавства. У той же час "легальні марксисти" відмовилися від марксистської революційної ідеї. Вони виступали за ре формістскій шлях розвитку, проти соціалістичної ре волюціі і диктатури пролетаріату. Н.А. Бердяєв писав, що в даний момент капіталізм безпосередньо не можна усунути, не наражаючи на небезпеку саме існування суспільства. Він стверджував, що гро венний прогрес мислимо тільки на основі і в рамках капі талізма, що в історії "соціальних катастроф і революцій, строго кажучи, ніколи не було і не буде, буває лише соціальна еволюція більшою чи меншою інтенсівності". Відстоюючи ідею історичної закономірності і неізбежності перемоги капіталізму, "легальні марксисти" затушовували його антагоністичні протиріччя. "Легальні марксисти" успішно розробляли ідеї російського демократичного конституціоналізму, стояли за перехід від натурального, переважно землеробського побуту до сучасного індустріального грошового господарства. Таким чином, марксизм надав серйозний вплив на різні течії в суспільному русі Росії, ставши серйозним поштовхом для розвитку буржуазно-ліберального руху, ідей конституційної демократії. З кінця 80-х рр.. в Росії з'являються марксистські гуртки (1883 р. - група Дмитра Благоєва в Петербурзі, 1885 р. - гурток П.В. Точісского "Товариство санкт-петербурзьких майстрових", 1899 р. - група М.І. Бруснева "Соціал-демократіческое суспільство "та гуртки Н.Є. Федосєєва в Казані). Ці гуртки стояли на позиціях революційного марксизма і почали перші спроби вести пропаганду марксізма серед робітників. У період підйому робочого руху соціал-демократи прагнули очолити робітничий движеня, створити партію робітничого класу. У вирішенні цього завдання велику роль зіграв В.І. Ленін. Одним з перших кроків на шляху до створення партії було об'єднання розрізнених соціал-демократичних гуртків Петербурга в єдиний "Союз боротьби за визволення робітничого класу", що складався з центральної групи і районних груп. Серед керівників "Союзу боротьби" були В.І. Ульянов (Ленін), Ю.О. Цедербаум (Мартов), В.В. Старков, Г.М. Кржижановський та ін Союз вів пропаганді на фабриках і заводах, керував страйковим движе ням. Робітники союзи виникали в Москві, Владимирі, Києві, Самарі і ряді інших міст країни. Активна діяльність петербурзького "Союзу боротьби за визволення робітничого класу" і зростання масового робітничого руху зіткнулися з серйозними урядовими реп Ресса. У грудні 1895 р. були заарештовані керівники "Союзу боротьби". Однак "Союзи боротьби", що існували в інших великих містах Росії, продовжували вести політичний агітацію і керувати боротьбою пролетаріату.

64. Реформи 60-х років у галузі освіти і друку були нерозривно пов'язані з тими перетвореннями, які послідували услід за селянською реформою 1861 року. Ще в ході роботи редакційних комісій висловлювалася думка про "нагальної необхідності установи повсюдно сільських училищ". Розробка цього питання зайняла кілька років, перш ніж 14 червня 1864 Олександр II затвердив
"Положення про початкові народні училища". Відповідно до нього, право відкриття та утримання шкіл представлено було громадським установам та приватним особам з відповідного дозволу. Початкові школи були наскільки типів - державні, земські, церковноприходские, недільні. Термін навчання в них не перевищував трьох років. Навчальний курс припускав викладання наступних дисциплін: Закон Божий, читання, письмо, чотири правила арифметики і церковний спів. Викладання повинно було здійснюватися всюди тільки російською мовою. У 1864 році був затверджений новий статут гімназій. Він вводив середню школу принцип рівності прав на освіту для всіх, що мають можливість внести встановлену плату за навчання: до гімназії могли прийматися діти осіб "всіх станів, незалежно від звання і віросповідання". Гімназії передбачалися двох типів - класичні та реальні, з семирічним терміном навчання. У класичних гімназіях перевага віддавалася гуманітарної підготовки, вивчення древніх мов; в реальних гімназіях перевагу мали математика і природознавство. Закінчили класичну гімназію мали право вступати без іспитів до університету, закінчення ж реальної гімназії давало право на вступ тільки до вищих технічні навчальні заклади. На початку 60-х років отримало розвиток і жіноча освіта. У 1863 році був прийнятий новий університетський статут, який відновлював університетську незалежність. Університетський рада отримала право самостійно вирішувати всі навчальні, наукові та адміністративні питання, керувати всією внутрішнім життям вузу. Статут передбачав виборність ректора, деканів і професорів з наступним затвердженням їх на посаді міністром народної освіти. Студенти не отримували ніяких корпоративних прав. Жінки в університети не допускалися. Новий закон університетського життя був зустрінутий позитивно, бо він, як писав відомий філолог Ф.І. Буслаєв, "сприяв успіхам в науках", а професори могли "читати лекції спокійно і безперешкодно", не соромлячись прискіпливими формальностями, "без усякого побоювання соглядатайной опіки". В обстановці посилилися ліберальних настроїв, загального невдоволення становищем друку настав кінець "епохи цензурного терору". Ще в грудня 1855 уряд Олександра II припинило діяльність Бутурлиновского комітету, були зміщені найбільш реакційно-налаштовані цензори. У 1857 році уряд створив комітет з вироблення нового цензурного статуту. Нарешті, в 1856 році був виданий новий статут, який проіснував з деякими змінами та доповненнями аж до 1905 рокуНовий закон звільнив від попередньої цензури столичну періодичну пресу, книги обсягом 10 друкованих аркушів для росіян і 20 друкованих аркушів для перекладних видань Незважаючи на відомі обмеження для провінційної друку і масової літератури, новий статут був все ж безсумнівним кроком вперед, отримавши підтримку в середовищі книговидавців журналістів.

65. Економіку Росії слід поділити на промисловість, сільське господарство, фінанси, торгівлю і транспорт, які розвивалися за періодами (часто неодночасно).

Промисловість пройшла 3 фази розвитку:

1. Бурхливий підйом 90-х:

§ остаточно склалася система рос. капіталізму (удоск-ня вир-ва, вільний найм, капітали);

§ технічна революція (випуск техніки, електрика на підприємствах);

§ монополістична стадія (промислові монополії і фінансові союзи).

§ зростання промислового і фінансового капіталу (промислово-фінансові групи);

§ система державно-монополістичного капіталізму (ДМК);

§ багатоукладність економіки;

§ активний ввіз капіталів у країну і незначний вивіз;

1. Світова криза 1900-1903 рр., яка в Росії була в 1900-1908 рр.:

§ прискорюється монополізація (картелі, синдикати в металургійній і добувній промисловості);

2. Промисловий підйом 1909-1913 рр.:

§ посилюється монополізація (синдикати, трести, концерни);

§ збільшення об’ємів виробництва;

Аграрний сектор:

1. До реформи Столипіна:

§ капіталізм впроваджувався повільніше (через поміщицькі господарства і селянське малоземелля);

§ посилення попиту на с-г-продукцію;

§ капіталістична реорганізація поміщицьких латифундій (20% зберігало напівкріпосницькі методи);

§ «земельний голод» селян (оренди у поміщиків і через це напівнатуральне господарство)

§ майнове розшарування і виділення кулаків (15%);

§ системи кредитної, закупівельної і збутової кооперації;

§ Застарілі методи обробки землі, низька урожайність, голод,

2. Аграрна реформа Столипіна 1906-1910 рр.

§ розвиток капіталізму в с-г.;

§ зб-ня обсягу виробництва с-г-продукції у 3 р. з 1900 по 1913;

§ за збором хліба – 1 місце в світі;

§ технічне і агрикультурне переозброєння (с-г. перетворюється в прибутковий товарний сектор);

Фінанси:

§ Державна і приватна форми банківського капіталу;

§ Державний банк виконував емісійну і кредитну функції;

§ система акціонерних комерційних банків, товариства взаємного кредиту;

§ фінансова реформа 1897 р. Вітте (рубль отримав золотий еквівалент);

§ Криза 1900-1908 рр., війни і революції.

Торгівля:

1. Внутрішня.

§ через монополістичний капіталізм важливу роль починають відігравати великі промислові об’єднання і комерційні банки, які підкорюють собі оптову торгівлю;

§ розвивається вільна (біржева) торгівля хлібом, м’ясом, лісом;

§ у роздрібній торгівлі зросла роль спеціалізованих і універсальних магазинів;

§ водночас, багато торгівлі відбувається і в лавках, лабазах, ярмарках, у розносній торгівлі;

§ низька купівельна спроможність населення;

§ у 1900-1913 внутрішній товарообіг виріс на 64%;

2. Зовнішня.

§ Основні партнери – Німеччина, Англія, Франція.

§ Баланс активний;

§ вивіз – хліб і сировина, ввіз – промислова продукція, машини, хімікалії, предмети розкоші.

Транспорт:

§ Провідна роль залізнодорожного (але дещо згортається державне будівництво залізниць);

§ удосконалення річкового торговельного флоту (морський незначний);

§ дуже трішки збільшується протяжність шосейних доріг;

66. Причини. Через посилення співпраці з Китаєм Росія провадить активну політику на Далекому Сході:

1896 – оборонний союз проти Японії;

1898 – оренда Ляодунського півострова з Порт-Артуром;

1900 – рос. війська увійшли в Маньчжурію;

1903 – невдалі рос.-японськіпереговори про долю Кореї і Маньчжурії (обоє хотіли панувати в Китаї).

Співвідношення сил. Росія поступалася Японії у флоті, кількості армії; не вистачало фінансів через кризу, була зовнішньополітична ізоляція (США і Англія підтримали Японію). Японія мала могутню воєнну індустрію, оснастила армію.

Хід військових дій. Використовуючи перевагу сил і фактор раптовості, в ніч на 27 січня 1904 р. без оголошення війни японський флот обстріляв російську ескадру на рейді Порт-Артура. Було пошкоджено 3 російських корабля. Вранці 27 січня в корейському порту Чемульпо японська ескадра (6 крейсерів і 8 міноносців) атакувала два російських корабля: крейсер "Варяг" і канонерського човна "Кореєць". У нерівному 45-хвилинному бою російські моряки проявили чудеса хоробрості: на обох судах знарядь було вчетверо менше, ніж на японських. Однак кораблях противника були нанесені серйозні пошкодження, а один японський крейсер потоплений. Сильна пожежа, пробоїни, пошкодження рульового пристрою та інших частин судна перешкодили "Варягу" прорватися в Порт-Артур. Російських моряків взяли на борт англійські, французькі та американські кораблі. "Кореєць" був підірваний, а "Варяг" затоплений, щоб він не дістався ворогу. Це була перша втрата російської Тихоокеанської ескадри.У лютому - квітні 1904 р. на Ляодунський півострові і в Південній Маньчжурії висадилися японські десанти. Після ряду успішних операцій, так як командувач російської сухопутної армією генерал А.Н. Куропаткін не організував належної відсічі, до травня їм вдалося відрізати фортеця Порт-Артур від основних російських сил.Тим не менш командувач Тихоокеанським флотом віце-адмірал С.О. Макаров готувався до активних операцій на морі та захисту Порт-Артура. 31 березня він вивів свою ескадру на зовнішній рейд, щоб вступити в бій з противником і заманити його кораблі під вогонь берегових батарей. Проте на самому початку бою його флагманський корабель "Петропавловськ" підірвався на міні і протягом 2 хвилин затонув. Загинула велика частина команди, весь штаб С.О. Макарова, а також знаходився на борту художник-баталіст В.В. Верещагін. Після цього російський флот перейшов до оборони, так як головнокомандувач далекосхідними сіпамі адмірал Б.І. Алексєєв відмовився від активних дій на моріВлітку японська армія розгорнула наступ у двох напрямках: проти фортеці Порт-Артур і головних сил російської армії. Перший штурм Порт-Артура в серпні 1904 р. показав, що одним ударом фортеця не взяти. Фортеця витримала 6 штурмів і була здана (грудень 1904 р.) в результаті зради коменданта, генерала AM Стесселя. У Маньчжурії (серпень 1904 р.) відбулася битва під м. Ляоян, яке не принесло успіху обом сторонам. Російське контрнаступ на р. Шахе (вересень 1904 р.) закінчилося безрезультатно.У 1905 р. Росія зазнала два великих поразки: сухопутне (під Мукденом в лютому) та морське (близько острова Цусіма в травні була розбита 2-я Тихоокеанська ескадра під командуванням віце-адмірала З.П. Рожественський, спрямована на Далекий Схід з Балтійського моря). У липні японці зайняли острів Сахалін.Росія була змушена піти на мирні переговори. До них її підштовхувала і розростається в країні революція. Патріотичне піднесення населення, що виник на початку війни, змінився антивоєнними виступами. Японія також прагнула до миру, оскільки її сили були вичерпані. США запропонували своє посередництво на переговорах. Портсмутський мирний договір. У серпні 1905 р. в місті Портсмут (США) було підписано мирну угоду. Завдяки зусиллям С.Ю. Вітте (глави російської делегації) його умови для Росії стали не настільки принизливими, як це очікувалося через ураження. Було відкинуто вимога Японії про контрибуції. Однак Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала їй право на оренду Ляодунський півострова з Порт-Артуром і південну частину острова Сахалін. Вплив Росії на Далекому Сході було значно підірвано. У цій війні, несправедливою з обох боків, Росія і Японія понесли величезні фінансові витрати та людські втрати.

67. Причини:

§ невирішеність аграрного питання;

§ селянське малоземелля;

§ експлуатація трудящих;

§ політичне безправ’я і відсутність демократичних свобод;

§ поліцейсько-чиновницьке свавілля;

§ накопичений соціальний протест.

Каталізатор – криза 1900-1908 рр., російсько-японська війна.

Завдання:

§ скинення самодержавства і демократична республіка;

§ ліквідація станової нерівноправності;

§ введення свободи слова, союзів, партій;

§ робітничі права;

§ рівність народів Росії.

Рушійні сили – середня і дрібна буржуазія, інтелігенція, робітники, селяни, солдати, матроси, службовці (буржуазно-демократичний характер).

Привід – Кривава неділя 9 січня 1905 р.

Етапи:

1. Від Кривавої неділі (9 січня) до Маніфесту (17 жовтня) – наростання:

§ січень-лютий – стачки, лозунги «Геть самодержавство!»;

§ весна-літо – виступи робітників у великих містах;

§ створення нового органу влади – Ради уповноважених депутатів;

§ повстання на броненосці «Потьомкін»;

§ рух селян і створення «Селянського союзу».

§ перша поступка – обіцянка скликати Державну Думу.

2. Жовтень-грудень 1905 – найвищий підйом:

§ Всеросійська жовтнева політична стачка (2 млн);

§ Маніфест 17 жовтня «Про удосконалення державного порядку» (деякі політичні свободи і скликання законодавчої Державної Думи);

§ виступи в армії і на флоті (Шмідт);

§ грудневі стачки (всі озброєні виступи придушено).

§ створення партій кадетів, октябристів, чорносотенців.

3. Січень 1906 – 3 червня 1907 р. - спад:

§ «ар’єргардні бої пролетаріату»;

§ селянські хвилювання;

§ повстання моряків у Кронштадті і Свеаборзі;

§ національно-визвольні рухи.

§ вибори у Державну Думу

§ вимоги демократів про скасування поміщицького землеволодіння призвели до скасування Думи.

§ 3 червня 1907 – новий виборчий закон (тобто порушення Маніфесту).

Значення революції:

§ верховна влада мусила піти на зміни;

§ склалися нові державні структури, що свідчили про розвиток парламентаризму;

§ досягнуто деяке обмеження самодержавства і деякі демократичні свободи (скасовано цензуру, дозволено союзи і партії);

§ поліпшилося становище робітників, скасовано викупні платежі для селян; складено передумови для аграрної реформи.

Дати Державних Дум:

І – 27 квітня – 3 червня 1906 р

ІІ – 20 лютого – 2 червня 1907 р.

ІІІ – листопад 1907 – червень 1912.

IV - з 1912 року по 25 лютого 1917

68. Петро Аркадійович Столипін народився 15 квітня (за іншими джерелами 14 квітня) 1862 року в Дрездені (Німеччина). Батько, Аркадій Дмитрович, був учасником оборони Севастополя, в період російсько -турецької війни був генерал - губернатором Східної Румелії в Болгарії, пізніше командував гренадерського корпусом в Москві, потім був комендантом Кремлівського палацу. Мати, Наталія Михайлівна, уроджена княжна Горчакова. Дитинство Петро Столипін провів спочатку в маєтку Средніково Московської губернії, потім у маєтку Колноберже Ковенської губернії (Литва). У 1874 році він був зарахований до другого класу Віленської гімназії, де провчився до шостого класу. Подальшу освіту отримав в Орловській чоловічої гімназії, так як в 1879 році сім'я Столипіним переїхала в Орел - за місцем служби батька. Влітку 1881 року, після закінчення Орловської гімназії, Петро Столипін поїхав до Санкт - Петербурга, де поступив на природне відділення фізико -математичного факультету Санкт- Петербурзького Імператорського університету. У 1884 році почав службу в Міністерстві внутрішніх справ. У 1885 році закінчив університет і отримав диплом про присудження ступеня кандидата фізико -математичного факультету. Петро Столипін був одружений на Ользі Нейдгардт, дочки обер- гофмейстера. У них було п'ять дочок і син. У 1886 році Столипін був зарахований на службу в департамент землеробства і сільської промисловості Міністерства державного майна. У 1889 році він був призначений спочатку повітовим, а в 1899 році - губернським предводителем дворянства в Ковно. У 1890 році був проведений в почесні світові судді. За його пропозицією в Ковно був побудований "Народний дім", який включав нічліжна відділення і чайну для широких верств населення. У 1902 році він зайняв пост губернатора Гродно. Тут Столипін захищав ідею створення хутірських господарств за німецьким зразком; за його ініціативою в Гродно відкрилися ремісниче, єврейське і жіноче парафіяльне училища. У лютому 1903 Петро Столипін отримав призначення губернатором в одну з найбільш неспокійних губерній - Саратовську. У квітні 1906 року Петро Столипін був призначений міністром внутрішніх справ, у липні 1906 після розпуску 1 - ї Державної думи став головою Ради міністрів Росії, зберігши посаду міністра внутрішніх справ. У серпні 1906 на Петра Столипіна було скоєно замах. У січні 1907 Столипін був включений до складу Державної ради. 3 червня 1907 була розпущена 2 - я Державна дума і були внесені зміни до виборчого закону, що дозволило уряду Столипіна розпочати проведення реформ, основною з яких була аграрна. Отже, Столипін увійшов в історію як реформатор. Він проголосив курс соціально-політичних реформ, що включав широку аграрну реформу (що отримала згодом назву " столипінська "), головним змістом якої було введення приватної селянської земельної власності. Під його керівництвом було розроблено ряд великих законопроектів, у тому числі з реформи місцевого самоврядування, введення загальної початкової освіти, про віротерпимість.

69. Маніфест обіцяв:

§ громадянські свободи – свободи особистості, совісті, слова, зібрань і союзів;

§ скликання законодавчої Державної Думи; до її виборів залучалися ті класи, які раніше не могли цього робити (насамперед робітники).

Буржуазія сприйняла з захватом, а більшовики – це «уловка».

Маніфест обіцяв населенню "непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної непрікосновен ності особистості, свободи совісті, слова, зборів і спілок".У Росії вводилася Державна дума, яка оголошувалася законодавчої. У Маніфесті містилася обіцянка, що "ніякий закон не міг сприйняти силу без схвалення Державної думи". До участі в думі було обіцяно залучити ті класи населення, які раніше були позбавлені виборчих прав. Це стосувалося насамперед робітників. Царський Маніфест був з радістю зустрінутий ліберальної буржуазією, розцінивши його як найважливіший успіх революції. Зовсім по-іншому оцінювали Маніфест 17 жовтня більшовики. У відозві "ДО російського народу" говорилося, що це тимчасова поступка, виверт царизму, що завдання пролетаріату - продовжувати боротьбу, використовувати ті права, яких вже домоглися, і готуватися до озброєному повстанню.

70. Мета реформи – зберегти поміщицьке землеволодіння і водночас зняти соціальне напруження, створивши нову опору – сільську буржуазію.

Заходи:

§ указ 9 листопада 1906 р. – дозвіл на вихід з общини;

§ закон 14 червня 1910 – обов’язковий вихід (лише 20-35% через збереження колективістської психології);

§ дозвіл об’єднати ділянки і навіть виселитися на хутір (неохоче, лише 10%);

§ фонд з казенних та імператорських земель;

§ грошові позики Селянського банку (20% тих, що отримали, розорилися);

§ заохочення переселення за Урал для зменшення земельного голоду (16% повернулися і поповнили пролетаріат);

Наслідки:

§ підйом економіки країни;

§ стійкість с-г;

§ збільшено купівельну спроможність населення;

§ прискорено соціальне розшарування.

Центральне місце у внутрішній політиці займав аграрне питання. Боротьба селян змусила уряд скасувати (листопад 1905 р.) викупні платежі з 1906 р. наполовину, а з 1907 р. повністю. Але цього було недостатньо. Селяни вимагали землі. Уряд змушений був повернутися до ідеї відмови від общинного і переходу до приватного селянського землеволодіння. Вона висловлювалася ще в 1902 р., але тоді уряд відмовився від її реалізації. П.А. Столипін наполіг на проведенні реформи і тому її назвали "Столипінської".

Реформа здійснювалася кількома методами. 1) Указ 9 листопада 1906 дозволяв селянинові вихід з общини, а закон 14 червня 1910 р. зробив вихід обов'язковим. 2) Селянин міг зажадати об'єднання надільних ділянок в єдиний відруб і навіть виселитися на окремий хутір. 3) Створювався фонд з частини казенних і імператорських земель. 4) Для покупки цих та поміщицьких земель Селянський банк давав грошові позички. 5) Враховуючи "земельний голод" в центрі Росії, уряд заохочував переселення селян за Урал. Переселенцям давали позики для облаштування на новому місці, створювали казенні склади сільськогосподарських машин, забезпечували агрономічні консультації, медичну і ветеринарну допомогу.

71. Характер – несправедливий, завойовницький з обох сторін. У першій світовій війні брало участь 38 держав з населенням понад 1,5 млрд. чоловік. Основні противники: Англія, Франція, Росія, Сербія, Японія, пізніше Італія, Румунія і США з одного боку; Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія з іншого. За своїм характером війна була несправедливою, загарбницької з обох сторін. Вона принесла незліченні лиха народам світу: було вбито і померло від ран 9,5 млн. чоловік, поранено 20 млн., з них 3,5 млн. залишилися каліками. Загинула велика кількість мирного населення. Економіка багатьох країн була підірвана. Причини війни. Першу світову війну викликали суперечності між країнами Троїстого союзу і Троїстого згоди (Антанта). Головним був англо-німецький економічний, військово-морський і колоніальний антагонізм. Німеччина, закріпившись в Африці і на Далекому Сході, мріяла відібрати у Великобританії її колонії. Борючись за переважання на морях, ці держави постійно збільшували свої військово-морські сили. Заглиблювалися франко-німецькі протиріччя через Ельзасу та Лотарингії, відібраних у Франції після франко-пруської війни 1870-1871 рр.. Німеччина претендувала на французькі колонії в Африці.Особливої гостроти суперечності європейських держав досягли на Балканах та Близькому Сході. У цьому регіоні Німеччина також намагалася розширити сферу свого впливу. Її союзник Австро-Угорщина після анексії Боснії і Герцеговини готувалася до захоплення Сербії. Росія прагнула зберегти свої політичні позиції на Балканах, мріяла захопити протоки і Константинополь. Стан російської армії. Росія в 1914 р. не була готова до війни. Військова реформа, що почалася після поразки в російсько-японській війні, не завершилася. Програма будівництва нового військово-морського флоту через нестачу фінансових коштів виконувалася повільно. З самого початку війни через низьку пропускну спроможність залізниць російська армія відчувала нестачу в підвозі резервів і боєприпасів. Німецька артилерія значно перевершувала російську. Особливу відставання спостерігалося у забезпеченні армії сучасними видами озброєння (автоматична зброя, автомобільний парк, засоби зв'язку та ін.) Невиправдано велика була чисельність російської кінноти. Застаріли військові доктрини. Вищий командний склад був недостатньо кваліфікованим. В ході війни були зміщені Верховний головнокомандувач великий князь Микола Миколайович, начальник Генерального штабу М.М. Янушкевич і військовий міністр В.А. Сухомлинов. Микола II, який прийняв на себе посаду Верховного головнокомандуючого, не володів військовим досвідом і керував бойовими діями лише номінально. Свою бездарність в ході війни продемонстрували багато командувачі фронтами і арміями. Початок війни. У червні 1914 р. у боснійському м. Сараєво член змовницької сербської організації "Чорна рука" студент Г. Принцип убив спадкоємця австрійського престолу Франца Фердинанда. Це послужило приводом для розв'язування міжнародного конфлікту. У липні (після консультацій з Німеччиною) Австро-Угорщина пред'явила Сербії ультиматум. Виконання всіх його умов ображало Сербію і завдавало удар по її суверенітету. Незважаючи на поступливість Сербії, 15 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила їй війну. У відповідь Росія, як гарант незалежності Сербії, розпочала загальну мобілізацію. Німеччина ультимативно зажадала її припинити і, натрапивши на відмову, 19 липня оголосила Росії війну. Франція, союзник Росії, вступила у війну 21 липня, на наступний день Англія. 26 липня було оголошено про стан війни між Росією та Австро-Угорщиною. Хід військових дій. В Європі склалося два фронти - Західний (у Франції і Бельгії) і Східний (проти Росії). Російський фронт ділився на Північно-Західний (Східна Пруссія, Прибалтика, Польща) і Південно-Західний (Західна Україна, Закарпаття по кордоні Росії з Австро-Угорщиною). Німеччина планувала блискавичним ударом розгромити Францію, а потім перекинути війська проти Росії, що дозволяло їй уникнути війни на два фронти. Однак Росія, негайно виступивши на прохання союзників, зірвала стратегічний задум німецького генерального штабу. В ході військових дій на Східному фронті виділяються чотири кампанії. 1914 р. перша військові дії на Східному фронті - наступ Росії у Східній Пруссії та Галичини. Східно-Прусська операція спочатку розвивалася успішно для російської армії. Німеччина була змушена перекинути частину військ із Західного фронту, що дозволило франко-англійської армії виграти битву на р.. Марна і запобігло падіння Парижа. Посилені німецькі частини, скориставшись неузгодженістю дій 1-й і 2-ї російських армій у Східній Пруссії, завдали їм тяжкої поразки. Більш успішно для російської армії склалася ситуація на Південно-Західному фронті. Були розгромлені австро-угорські війська; зайнята вся Галичина. Німеччина врятувала Австро-Угорщину від остаточної поразки, направивши до Польщі підкріплення, що змусило російських перейти до оборони. Кампанія 1914 р. не принесла вирішального успіху ні однієї з воюючих сторін. 1915 Західний фронт стабілізувався, там відбувалася позиційна боротьба. Поля Європи обплели мережі колючого дроту, порізали окопи. Німеччина планувала зосередити свої сили проти Росії, щоб розгромити її. Весняно-літнє наступ Німеччини на Східному фронті закінчилося поразкою Росії. У результаті важких боїв вона втратила Польщу, частину Прибалтики, Західної Білорусії та України. Однак стратегічна задача Німеччини вивести Росію з війни не була виконана. 1916 р. Німеччина знову направила основний удар проти Франції. У лютому 1916 р. йшли запеклі бої під фортецею Верден. Для надання допомоги союзникам Росія зробила наступ на Південно-Західному фронті. Армія генерала А.А. Брусилова прорвала фронт і розгромила австро-угорські війська. Знову Німеччина була змушена перекидати свої частини із Західного фронту для порятунку Австро-Угорщини. Російське наступ допомогло захисникам Вердена і підштовхнуло Румунію виступити на боці Антанти. На Кавказькому фронті, утвореному в 1915 р. проти Туреччини (союзниці Німеччини), російські війська провели ряд успішних операцій, зайняли Трапезунд і Ерзерум. У 1916 р. Німеччина втратила стратегічну ініціативу. 1917 Лютнева революція не призвела до виходу Росії з війни. Тимчасовий уряд оголосило про вірність союзницький обов'язок. Дві військові операції (червень в Галичині, липень - в Білорусі) закінчилися провалом. Німецькі війська захопили м. Риги і Моонзундський архіпелаг на Балтиці. Російська армія до цього часу виявилася повністю деморалізованою. На фронті почалося братання з супротивником. Вся країна вимагала негайного припинення війни. У зв'язку з цим більшовики, прийшовши до влади, проголосили Декрет про мир і почали переговори з Німеччиною. Радянська Росія вийшла з першої світової війни, уклавши в березні 1918 р. Брестський мирний договір з Німеччиною та її союзниками. Бойові дії на Західному фронті закінчилися після Компьенского перемир'я в листопаді 1918 р. Німеччина та її союзники зазнали поразки. Остаточні підсумки війни були підведені Версальським мирним договором 1919 р. У його підписанні Радянська Росія участі не брала.

72. Привід – перебої з постачанням продовольства у великі міста. Замітингувало 90 тис. робітників Петрограду. Через закриття Путиловського заводу почалися масові виступи. Микола ІІ наказав зі ставки придушити повстання. Було вбито 150 чол. Але на бік повсталих перейшли гвардійці Павловського полку. Голова Думи Родзянко наполягав на негайному створенні нового уряду з новим діячем, який би користувався довірою народу. Цар це відкинув. Думу було розпущено на канікули. 27 лютого почався масовий перехід солдат на бік робітників, що знаменувало перемогу революції. Почалися вибори у Петроградську раду робітників і солдатських депутатів. Для її керівництва було створено Виконавчий комітет. 1 березня було видано наказ про демократизацію армії (зрівняння солдатів з офіцерами у громадянських правах). 27 лютого створений Тимчасовий комітет Думи на чолі з Родзянко, який мав відновити порядок і створити новий уряд. 2 березня Микола ІІ відрікся від престолу, побачивши, що сил на придушення революції нема. 2 березня сформовано Тимчасовий уряд. Утворилося двовладдя, але самодержавство впало. На початку 1917 р. посилилися перебої у постачанні продовольства у великі міста Росії. До середини лютого через нестачу хліба, спекуляції і росту цін застрайкувало 90 тисяч робочих Петрограда. 18 лютого до них приєдналися робітники Путилівського заводу. Адміністрація оголосила про його закриття. Це стало приводом до початку масових виступів у столиці. 23 лютого, в Міжнародний жіночий день на вулиці Петрограда вийшли робітники і робітниці з гаслами "Хліба!", "Геть війну!", "Геть самодержавство!". Їх політична демонстрація поклала початок революції. 25 лютого страйк в Петрограді стала загальною. Не припинялися демонстрації та мітинги. Увечері 25 лютого Микола II з Ставки, перебувала в Могильові, направив командуючому Петроградським військовим округом С.С. Хабалову телеграму з категоричною вимогою припинити безлади. Спроби влади використовувати війська позитивного ефекту не дали, солдати відмовлялися стріляти в народ. Однак офіцери і поліція 26 лютого вбили понад 150 людей. У відповідь гвардійці Павловського полку, підтримавши робітників, відкрили вогонь по поліції. Голова Думи М.В. Родзянко попередив Миколи ІІ, що уряд паралізовано і "у Києві анархія". Для запобігання розвитку революції він наполягав на негайному створенні нового уряду на чолі з державним діячем, хто користується довірою суспільства. Однак цар відкинув його пропозицію. Більш того, Рада міністрів прийняв рішення перервати засідання Думи і розпустити її на канікули. Момент для мирного, еволюційного перетворення країни в конституційну монархію було втрачено. Микола ІІ послав з Ставки війська для придушення революції, але невеликий загін генерала Н.І. Іванова був затриманий під Гатчиною повсталими залізничниками, солдатами і не пропущений в столицю. 27 лютого масовий перехід солдатів на бік робітників, захоплення ними арсеналу та Петропавлівської фортеці ознаменували перемогу революції. Почалися арешти царських міністрів і утворення нових органів влади. У той же день на заводах і у військових частинах, спираючись на досвід 1905 р., коли народилися перші органи політичної влади робітників, були проведені вибори в Петроградський Рада робітничих і солдатських депутатів. Для керівництва його діяльністю був обраний Виконавчий комітет. Головою став меншовик Н.С. Чхеїдзе, його заступником есер А.Ф. Керенський. Виконком взяв на себе підтримання громадського порядку та постачання населення продовольством. 1 березня Петроради видав "Наказ № 1" про демократизацію армії. Солдати зрівнювалися в цивільних правах з офіцерами, заборонялося грубе поводження з нижніми чинами, скасовувалися традиційні форми армійської субординації. Легалізовувались солдатські комітети. Вводилася виборність командирів. В армії дозволялося вести політичну діяльність. Петроградський гарнізон був підпорядкований Раді і зобов'язувався виконувати лише його розпорядження. 27 лютого на нараді лідерів думських фракцій було вирішено утворити Тимчасовий комітет Державної думи на чолі з М.В. Родзянко. Завданням комітету було "відновлення державного і громадського порядку", створення нового уряду. Тимчасовий комітет взяв під свій контроль всі міністерства. 28 лютого Микола ІІ виїхав з Ставки в Царське Село, але був затриманий по дорозі революційними військами. Йому довелося повернути на Псков, в штаб Північного фронту. Після консультацій з командувачами фронтами він переконався, що сил для придушення революції немає. 2 березня Микола підписав Маніфест про зречення від престолу за себе і свого сина Олексія на користь брата, великого князя Михайла Олександровича. Однак, коли депутати Думи А.І. Гучков і В.В. Шульгін привезли текст Маніфесту до Петрограда, стало ясно, що народ не бажає монархії. 3 березня Михайло відрікся від престолу, заявивши, що подальшу долю політичного ладу в Росії має вирішити Установчі збори. Закінчилося 300-річне правління дому Романових. Самодержавство в Росії остаточно впало. Це був головний підсумок революції.2 березня після переговорів представників Тимчасового комітету Державної думи і Виконкому Петроради було сформовано Тимчасовий уряд. Головою та міністром внутрішніх справ став князь Г.Б. Львів, міністром закордонних справ кадет П.Н. Мілюков, військовим і морським міністром октябрист А.І Гучков, міністром торгівлі та промисловості прогресисти А.І. Коновалов. Від "лівих" партій в уряд увійшов есер А.Ф. Керенський, який отримав портфель міністра юстиції. Есеро-меншовицьке керівництво Петроградської Ради вважало совершившуюся революцію буржуазною. Тому воно не прагнуло взяти всю повноту державної влади і зайняло позицію підтримки Тимчасового уряду. У Росії утворилося двовладдя.

73. Правив 20.20.1894 – 2.03.1917. Царювання ознаменовано економічним ростом і водночас – зростанням соціально-політичних протиріч. Дітеріхс: «розумний, освічений, начитаний, любив фізичну працю, м’який, добрий, релігійний»; Брусилов: «ні фігурою, ні вмінням говорити не зачіпав солдатські душі». Чехов: «Він звичайний гвардійський офіцер». Виховання на релігійній основі. За двадцять років правління Миколи II населення імперії зросло на п'ятдесять мільйонів чоловік - на 40 %; природний приріст населення перевищив три мільйони на рік. Поряд з природним приростом помітно підвищився загальний рівень добробуту. Завдяки зростанню сільськогосподарського виробництва, розвитку шляхів сполучення, доцільного постачання продовольчої допомоги. Урожай хлібних злаків (жита, пшениці і ячменю), що досягав на початку царювання, в середньому, трохи більше двох мільярдів пудів, перевищив в 1913-1914 рр.. чотири мільярди. Вклади в державних ощадних касах зросли з трьохсот мільйонів в 1894 до двох мільярдів рублів в 1913 роках. Видобуток кам'яного вугілля збільшувався безперервно. Донецький басейн, що давав в 1894 році менше 300 млн. пудів, в 1913 давав вже понад півтора мільярда.. Видобуток вугілля по всій імперії за двадцять років зросла більш ніж вчетверо. У 1913 році видобуток нафти наблизилася до 600 млн. пудів на рік. У Росії швидко виростала металургійна промисловість. Виплавка чавуну збільшилася за двадцять років майже вчетверо; виплавка міді - уп'ятеро; видобуток марганцевої руди також у п'ять разів. У галузі машинобудування за останні роки проявився швидке зростання: основний капітал головних російських машинних заводів за три роки (1911-1914) зріс з 120 до 220 млн. рублів. З 1 200 млн. на початку царювання бюджет досяг 3500000000. Рік за роком сума надходжень перевищувала кошторисні обчислення; держава весь час мало в своєму розпорядженні вільної готівкою. За десять років (1904-1913) перевищення звичайних доходів над витратами склало понад двох мільярдів рублів. Золотий запас держбанку з 648 млн. (1894 рік) зріс до 1604 млн. (1914). Бюджет зростав без введення нових податків, без підвищення старих, відображаючи зростання народного господарства. Російська армія зросла приблизно в тій же пропорції, як і населення: до 1914 року вона налічувала 37 корпусів (не рахуючи козаків і нерегулярних частин), зі складом мирного часу понад 1 300 000 чоловік. Після японської війни армія була грунтовно реорганізована..На двадцятому році царювання імператора Миколи II Росія досягла ще небаченого в ній рівня матеріального успіху... відбуваються в Росії зміну відзначали іноземці. У Наприкінці 1913 р. редактор «Economist Europeen», Едмон Тері, справив за дорученням двох французьких міністрів обстеження російського господарства. Відзначаючи вражаючі успіхи у всіх областях, Тері уклав: «Якщо справи європейських націй будуть з 1912 по 1950 йти так само, як вони йшли з 1900 по 1912, Росія до середини поточного століття буде панувати над Європою як у політичному, так і в економічному і фінансовому відношенні».
74,78. Музика. У 2 пол. 19 ст. оформилася російська національна музична школа. На поч. 60-х сформувалася творча група композиторів – «Могучая кучка» (Балакірєв, Кюі, Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков). Вони створювали опери із сюжетів рос. історії і народних пісень.

Інші композитори – Чайковський, Глазунов, Рахманінов, Скрябін.

Консерваторії в Москві, Петерб., Одесі, Києві, московська приватна опера Мамонтова, Російське музичне товариство (1859), безплатна музична школа (60-ті рр., Петербург, Балакірєв і Ломакін).

Оперні співаки – Шаляпін, Собінов, Нежданова.

Живопис. Реалізм (2 пол. 19 ст.)

1863, Петербург, випускники Академії «художеств» – «Артіль», 1870 – «Товариство пересувних художніх виставок» (Крамський, М’ясоєдов, Рєпін, Ге, Перов), намагалися розвинути національні традиції і наблизити мистецтво до народу. Виставки в містах. Історичний жанр (Суриков, Васнецов, баталіст Верещагін).

Кінець 19 ст. – імпресіонізм (Левітан, Сєров).

На рубежі століть – група художників навколо журналу «Світ мистецтва» (Бенуа, Лансере, Сомов, Реріх). Нові художньо-естетичні принципи, протилежні реалізму – індивідуалізм, свобода мистецтва, традиції національної культури.

Поч. ХХ ст. – рос. авангард (Малевич, Фальк, Шагал). Мистецтво «чистих» форм і зовнішньої безпредметності. Демократичний дух 1860-х рр.. помітно відбилося і на розвитку музики і театру. Композитори М.П.Мусоргского, А.П.Бородин, М.А.Балакірев, Н.А.Рімсскій-Корсаков (за ними затвердилася назва "Могутня купка", дане критиком В. В. Стасовим) створювали опери, використовуючи сюжети з російської історії і народні пісні. У Москві та Петербурзі в 1860-і рр.. відкрилися перші російські консерваторії. М.А.Балакірев, Н.А.Римский-Кор-саків, а також П. І. Чайковський створювали релігійні музичні твори. Творчість Чайковського 1880-1890-х рр.. - Балети "Спляча красуня", "Лускунчик" - стали однією з вершин російської музики. Музика. У другій половині XIX ст. остаточно оформилася національна музична російська школа. На початку 60-х років XIX ст. в Росії склалася творча група композиторів, яку критик В.В. Стасов назвав "Могутньої купкою". До неї входили М.А. Балакірєв, Ц.А. Кюї, М.П. Мусоргський, О.П. Бородін, Н.А. Римський-Корсаков. У їхній творчості найбільш повно проявилися національний дух, повагу до народних пісенних мелодій. Представники "Могутньої купки" і інші російські композитори (П.І. Чайковський, А. К. Глазунов, С.В. Рахманінов) створили безліч оперних, балетних, камерно-вокальних і симфонічних творів. На початку XX в. пошуки нових музичних засобів вираження продовжив А.Н. Скрябін, у творах якого дивно перепліталися камерність і сімфонічні. Основними центрами музичної культури стали консерваторії в Москві, Петербурзі, Одесі, Києві та інших містах, а також імператорські Маріїнський і Великий театри. Московська приватна опера С.І. Мамонтова (потім - С.І. Зіміна). Популяризації національної музики сприяла діяльність Російського музичного товариства, заснованого в 1859 р. за ініціативою А.Г. Рубінштейна "для розвитку музичної освіти, смаку до музики і заохочення вітчизняних талантів". Пропагандою творів російських і зарубіжних композиторів займалися викладачі безкоштовної музичної школи, відкритої в Петербурзі в 60-х роках М.А. Балакірєвим і вчителем співу ГОЛ. Ломакіним.

Російська вокальна школа була представлена чудовими оперними співаками (Ф.І. Шаляпіним, Л.В. Собінова, А.В. Нежданової). Імена видатних балетних танцюристів (А.П. Павлової, Т.П. Карсавіної, В.Ф. Ніжинського) назавжди увійшли до скарбниці світової культури. Хореографічні постановки М.І. Петіпа стали класикою світового балету. Особливе значення для популяризації театрально-музичного мистецтва Росії мала діяльність С.П. Дягілєва, який організував у Європі "Російські сезони" (1907-1913). У середині XIX в. в образотворчому мистецтві на тривалий період утвердився реалізм. Він складався в боротьбі з академізмом першої половини XIX ст., Висловлював принципи демократичної та громадянської естетики. У 1863 р. випускники Академії мистецтв утворили в Петербурзі свою "Артіль". У 1870 р. ними було створено "Товариство пересувних художніх виставок". І.М. Крамськой, Г.Г. Мясоєдов, В.Г. Перов, М.М. Ге та інші прагнули розвинути національні традиції і наблизити мистецтво до народу. Передвижники розгорнули просвітницьку діяльність, влаштовували виставки в багатьох містах Росії. Найбільш яскравою фігурою серед них був І.Є. Рєпін, який залишив величезну художню спадщину. У школі передвижників великий розвиток отримав історичний жанр, що спирався на національні сюжети і народний епос (В.І. Суриков, В.М. Васнецов). Близький до передвижників В.В. Верещагін відомий як майстер батального живопису. До кінця XIX в. вплив передвижників впало. В образотворчому мистецтві з'явилися нові напрямки. Портрети пензля В.А. Сєрова і пейзажі І.І. Левітана були співзвучні з французькою школою імпресіонізму. Частина художників поєднувала російські художні традиції з новими образотворчими формами (М.А. Врубель, Б.М. Кустодієв, І.Я. Бнлібін та ін.) На рубежі XIX-XX ст. модерністські пошуки привели до складанню групи художників, які об'єдналися навколо журналу "Світ мистецтва" (А. Н. Бенуа, К.А. Сомов, В.Є. Лансере, Л.С. Бакст, Н.К. Реріх, І.Е. Грабар та ін.) "Мирискусников" проголосили нові художньо-естетичні принципи, які протистояли реалістичним поглядам передвижників, і салонного академізму. Вони пропагували індивідуалізм, свободу мистецтва від соціальних і політичних проблем. Головне для них - краса і традиції російської національної культури. Особливу увагу вони приділяли відродженню і новою оцінкою спадщини минулих епох (XVIII початку XIX в.), А також популяризації західноєвропейського мистецтва. На початку XX в. виник "російський авангард". Його представники К.С. Малевич, P.P. Фальк, М.З. Шагал та інші проповідували мистецтво "чистих" форм та зовнішньої безпредметності. Вони були попередниками абстракціонізму і зробили величезний вплив на розвиток світового мистецтва.

75. 1. Партія російських конституційних демократів (кадети) – інтереси середньої міської буржуазії та інтелігенції (Мілюков). Ліберальна партія. Вимоги:парламентський демократичний устрій у формі конституційної монархії;широкі політичні свободи; єдина неподільна Росія з автономією Польщі Фінляндії; примусовий викуп землі у поміщиків;модернізація політичного устрою Росії за європейським зразком.

2. «Союз 17 жовтня» - інтереси великих промисловців, фінансової буржуазії, ліберальних поміщиків (Гучков). Поступки Маніфесту їх задовольняли. Ліберальна партія. Програма:

§ єдина неподільна Росія у формі конституційної монархії;

§ законодавча Дума і виконавчий імператор;

§ готовність співпрацювати з урядом, піти на деякі реформи;

§ розпустити общину і переселити селян на окраїни (щоб зняти земельний голод).

3. «Союз російського народу» - консерватори (Пуришкевич).

§ проти будь-яких революційних і демократичних виступів;

§ укріплення самодержавства, неподільність Росії.

4. Партія соціалістів-революціонерів (есери) – Чернов:

§ соціально-революційний переворот;

§ знищення приватної власності і класового поділу;

§ знищення примусово-репресивного характеру державних установ;

§ важливість моральної сторони соціалізму.

§ суспільство ділиться на тих, хто працює і заробляє, і тих, хто має нетрудові доходи.

§ соціалізація землі – передача її селянам.

5. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) – більшовики і меншовики. Марксистська партія (Мартов, Плеханов, Ленін):

§ соціалістична революція і диктатура пролетаріату;

§ побудова соціалістичного суспільства;

6. Трудовики – безпартійні селянські депутати, які об’єдналися у фракцію і склали в І Думі відносну більшість. За поглядами виявилися лівіше кадетів, хоч на них уряд і сподівався.

Тим часом в країні відбувався процес консолідації політичних сил, що знаходилися досі на задньому плані революційних подію.

Маніфест 17 жовтня відкрив російським лібералам шлях до легальної політичної боротьби і освіті своїх партій. З них серйозне значення мали дві: Конституційно-демократична партія та "Союз 17 жовтня". Створення першої з цих партій підготовлено було "Спілкою визволення", і відповідно кадети об'єднали у своїх рядах, перш за все представників інтелігенції - міської та земської. Лідером кадетів став історик П.Н.Милюков. Кадети намагалися знайти компромісні рішення найбільш гострих питань російського життя. Так, в аграрному питанні передбачалося примусове відчуження частини поміщицьких земель за викуп. У відношенні робітничого питання передбачалося введення 8-годинного робочого дня - але не скрізь, а тільки там, де воно в даний час можливо. Кадети готові були задовольнятися конституційною монархією. "Союз 17 жовтня " був більш цілісною і визначеної за своїм складом партією: до нього увійшли верхи великої буржуазії і обуржуазилася поміщики. Як випливає з назви партії, ті поступки, які були обіцяні маніфестом 17 жовтня, цілком задовольняли її членів, а більш серйозні реформи - могли тільки налякати. Визнаним лідером партії став представник старовинної московської купецької прізвища А.И.Гучков.Помітним явищем у російській життя з кінця 1905 р. стає чорносотенний рух. Головною організуючою силою в цьому русі стали дворяни-поміщики старого кріпосницького гарту. Серйозну опору чорна сотня набула серед щодо заможного міського міщанства. Чорносотенства відрізнялося на рідкість простою і ясною ідеологією: всі біди великої та могутньої Росії виходять від революціонерів-інтелігентів і ін

Підсумки внутрішньої політики самодержавства в 80 - 90-х роках