Освіта в першій половині XIX ст. 1 страница

Початок XIX в. - Час культурного і духовного піднесення в Росії. Вітчизняняна війна 1812 року прискорила зростання національної самосвідомості російського народу, його консолідацію, що в значній мірі визначило прогрес і досягнення вітчизняної культури і науки. Характерною рисою цього періоду є демократизація культури, збільшення числа її діячів. Культурному піднесенню сприяла також політика «освіченого абсолютизму», проведена Олександром I.При Олександрі I остаточно склалася система початкової, середньої та вищої освіти. У 1802 р. було створено міністерство народної освіти, опублікований «Статут навчальних закладів». Формально «Статутом» проголошувалася доступність освіти для представників усіх станів, але дітей кріпаків у гімназії не приймали. У 1803 р. була проведена реформа освіти: початкову ступінь складу. У середині XIX в. в Росії було 43 гімназії. Багато дворянськихз діти виховуючись в приватних пансіонах або отримували домашнє навчання із залученням вчителів-фахівців. Велику увагу уряд приділяло розвитку вищої освіти. У Московському університеті навчалося близько тисячі студентів. Було створено 5 нових університетів. Для підготовки великого числа вчителів відкриті педагогічні інститути в Москві і Петербурзі.

Наука і техніка в Росії. Російська наука в ці роки досягла великих успіхів. Лікар Дядьковский розвивав ідеї про провідну роль нервової системи в організмі людини. К. М. Бер зробив ряд великих відкриттів в ембріології. Великий російський хірург М. І. Пирогов започаткував воєнну-польову хірургію. У Кримській війні він вперше пря мо на полі бою застосовував наркоз під час операції, використовував для лікування переломів нерухому гіпсову пов'язку. В університетах були відкриті фізико-математичні факультети. Помітний внесок у раз-вітіе математичної фізикі внесли М. В. Остроградський і В. Я. Буняковський. Остроградскій займався також аналітичної і небесної механік, гідромеханікою, балістикою. На початку XIX в. був винайдений перший джерело електричного струму. Фізик В. В. Петров створив гальванічну батарею і вперше отримав стійку електричну дугу. На основі винаходів Е. X. Ленца був створений електродвигун з обертовим робочим валом. У 1840 р. Б. С. Якобі винайшов гальванопластики. Фізик-механік П. Л. Шиллінг створив практично придатний електромагнітний телеграф.Прибалтійський фізик і хімік К. І. Д. Гротгуса сформулював перший тео-рію електролізу і закон фотохімії. Хімік Г. І. Гесс відкрив основний закон термохімії - збереження енергії стосовно хімічним процесам. Хімік А. М. Бутлеров створив теорію хімічної будови речовини. Особливістю першої половини XIX ст. стало швидке впровадження наукових і технічних ідей у виробництво. Видатний металург П. П. Аносов створив новий метод отримання високоякісної литої сталі, розкрив секрет виготовлення сталі. У 1843 р. почалося будівництво залізниці між Москвою і Петербургом. У 1842 р. була видана перша економіко-географічна карта Росії. Починає розвиватися машинобудування, застосовуються парові машини.У 1810 р. Олександр I доручив письменнику М. М. Карамзіним написати історію Росії. Карамзін не був професіональним істориком, але після кількох років наполегливої праці створив велике твір «Історія Держави Російської» в 12 томах. Автор встиг довести виклад до подій 1611 року. Карамзін вважав, що історія людства - це історія боротьби просвіти з невіглаством. Вирішальну роль в історії він відводив великим людям, давав глибокий психо логічний аналіз їхніх дій.

Література. Література в першій половині XIX ст. стає провідною галуззю культурної і громадському житті Росії. У ній знаходять відображення передові суспільні ідеї, певні проблеми життя. Вона формує національну самосвідомість, звертається до історичного минулого країни. Для цього періоду характерна швидка зміна різних ідейно-естетичних течій. На початку століття пануючим залишається класицизм з його ідеєю служіння державі й Батьківщині. На зміну йому прийшов сентименталізм, культ природного почуття, природи, нерідко ідеалізацію патріархального побуту. Основоположником і найбільш яскравим представником сентименталізму в російській літературі був Н.М. Карамзін. Але вже у другому десятилітті XIX в. панівним стає романтизм з його спрямованістю до нескінченної свободи, спрагою здійсненення і оновлення, пафос особистої та громадянської незалежності. Видатним представником цього напряму був поет В. А. Жуковський. До нього ж належать поети-декабристи К. Ф. Рилєєв, О. І. Одоєвський, В. К. Кюхельбекер, А. А. Бестужев-Марлинский. Ідеями романтизму пронизані і ранні твори О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Ф. І. Тютчева. Починаючи з 30-х років XIX ст. в російській літературі затверджується реалізм. Головними принципами цього ідейно-естетичного напряму є правдиве відпрацьювання об'єктивної дійсності; правда життя, втілювана різними художніми засобами; відтворення типових характерів у типових для них грунтувань. Становлення реалізму в російській літературі пов'язано насамперед з ім'ям А. С. Пушкіна. Його роман у віршах «Євгеній Онєгін», за образним висловом В. Г. Белінського, - «справжня енциклопедія російського життя». До даного напрямку відноситься також творчість М. Ю. Лермонтова і Н. В. Гоголя. Пізніше послідовники цього методу всебічно розвинули і поглибили йде від романтизм критику матеріального, бездуховного прогресу і зароджувальної буржуазної цивілізації, - це напрямок отрималв назву «критичний реалізм». Початківцем російської критики був В. Г. Бєлінський. Він виступав за утвердження в російській літературі принципів демократизму, реалізму, народності. Найбільш яскраво критичний дух цього напрямку проявився в творах М. В. Гоголя, особливо в повісті «Шинель». У 40-50-х роках видове місце в російській літературі посідає тема кріпацького села. Справжнім літературною подією став вихід у світ «Записок мисливця» І. С. Тургенєва, де він з співчуттям малює життя кріпосних селян, розкриває багатство душі, талант, властиві простим людям. Театр і музика. Як і в літературі, в театрі в 20-30-ті роки класицизм і сентименталізм були відтіснені романтизмом. Актор П. С. Мочалов дуже емоційно грав Гамлета. На сцені того ж Олександрійського театру ряд героїчних образів створив В. А. Каратигіна. Основоположником реалізму на російській сцені по праву вважається М. С. Трісокін, реформатор російського акторського мистецтва. З нього починається становлення єдиної режисури і мистецтва оформлення вистави. Соціальне звучання мали його сатиричні ролі - Фамусова і Городничого. Вся творчість великого актора було пов'язано з Малим театром, який сучасники називали другим Московським університетом.Існували різні види театрів. Державних театрів було небагато. Вони знаходилися під дріб'язкової опікою адміністрації, яка постійно втручалася в репертуар і підбір акторів. Це гальмувало театральне творчість. Почали з'являтися приватні театри, які то дозволялися, то заборонялися владою. Ставилися твори європейських (Ф. Шиллер, В. Шекспир) і вітчизняних авторів. Особливо популярний був Н. В. Кукольник, який написав ряд історичних п'єс. Великим успіхом користувалися сатиричні комедії Д. І. Фонвізіна і І. А. Крилову. У 30-40-ті роки XIX ст. під впливом вітчизняної літератури в театральному репертуарі стали затверджуватися реалістичні традиції. Значною подією культурного життя Росії стала постановка п'єси М. В. Гоголя «Ревізор». Талановиті артисти - В. А. Каратигіна, П. С. Мочалов, Є. С. Семінова - закладали основи російської театральної школи.

Живопис, архітектура і скульптура. У живописі зростає інтерес художників до особистості людини, до життя простих людей, а не тільки богів і царів. Намічається поступовий відхід від академізму, центром якого була Академія мистецтв. Видатним представником академічної школи цього періоду був К. П. Брюллов. У своїй картині «Останній день Помпеї» художник показав героїзм, гідність і велич простих людей в умовах природної катастрофи. Брюллов був також блискучим майстром психологічного портрета.Початок XIX в. в російського живопису - час розквіту романтизму. Вплив романтизму особливо проявилося в портретному і пейзажному живопису. У портретах видатного художника-портретиста О. А. Кіпренського передані багатий і складний внутрішній світ людини, його настрою і переживання. Добре відомий портрет О. С. Пушкіна, створений Кипренським. Жанрові сюжети, безпосередність зображення, ідеалізація простих людей, і особливо селян-кріпаків, характерні для творчості -. Д. Тропініна і А. Г. Венеціанова. Тропінін любив показувати людину за роботою. Такі його жанрові портрети «Мереживниця», «Златошвейка», «Гітарист». Венеціанов був майстром побутового жанру. У його картинах знайшли яскраве відображення життя, працю і побут селян («Тік», «На оранці», «На жнивах»). Значне місце в російському живописі займає творчість А. А. Іванова. Основна ідея його головної картини «Поява Христа народу», над створенням якої художник трудився більше 20 років, - необхідність духовно-морального оновлення людства.Родоначальником критичного реалізму в живописі став П.А. Федотов, учень Брюллова. Він ввів в побутовий жанр драматичну колізію. У своїх картинах «Свіжий кавалер», «Сніданок аристократа», «Сватання майора» він сатирино і в той же час глибоко реалістично малює «темне царство» купецтва, сміється над тупий пихою дворянсько-чиновницького світу. Останні його картини «Анкор, ще анкор!», «Вдовушка» проникнули гострим відчуттям самотності та приреченості людини. П.А. Федотов з'явився прямим представником художників-передвижників.Початок XIX в. - це епоха класицизму, орієнтації на античне мистецтво. Різновидом цього стилю з'явився ампір. Йому притаманні святкове монументальність, строгість ліній і пропорцій. Архітектурне оформлення будівель нерідко доповнювала скульптура. У центрі Петербурга архітектор А. Д. Захаров звів будівлю Адміралтейства з центральною баштою, легкої колонадою, золоченій голкою з корабликом. На Невському проспекті архітектор А. Н. Воронихін збудував Казанський собор - величезна хрестово-купольна будівля з потужною напівкруглої колонадою. Перед собором споруджено пам'ятники М. І. Кутузову і М. Б. Барклаю де Толлі (скульптор Б.І. Орловський).

 

28. У 2-й пол. 19 ст. територія Росії значно збільшилася за рахунок приєднання:

o Середньої Азії (1863-1885 рр.),

o остаточного приєднання Кавказу (1863-64, розпад імамату),

o лівого берегу Амуру і Уссурійського краю (договори з Китаєм 1858 і 1860),

o Сахаліну (договір 1875 р. з Японією).

Водночас, її територія зменшилася внаслідок:

o поразки у Кримській війні (Південна Бессарабія), але повернула у 1878 р. після російсько-турецької війни;

o договору 1875 р. з Японією (Північні Курили),

o 1867 р. (продаж Аляски США).

На кінець ХІХ ст. Росія простягалася на Східну Європу, Північну і Середню Азію, Далекий Схід (22,2 млн кв. км, друге місце у світі після Британської імперії).

Населення.

- Основні риси:

§ Населення зросло до 129 млн у 1897 р. (перший всезагальний перепис населення).

§ У соціальній структурі зберігалася станова градація і привілейоване становище деяких станів.

§ Були відсутні демократичні свободи (до 1905 р.), заборонені політичні партії і профсоюзи.

§ Остаточно сформувалися буржуазія і пролетаріат.

§ Відбувається розмивання станового поділу.

§ Багатонаціональна структура загострила національне питання. Формується національна буржуазія та інтелігенція, зростає національна самосвідомість.

§ В суспільстві відбуваються постійні протиріччя між населенням і самодержавством, між поміщиками і селянами, між буржуазією і пролетаріатом, між пригніченими народами і митрополією.

- Соціальна структура.

1. Дворяни. Мали найбільшу роль у с-г. і державному управлінні, поступово переходило у буржуазію.

2. Селяни (80%) – основний податний і найбільш безправний стан. Майнове розмежування: 3% стало кулаками, 15% - зажитковими, інші вели напівпатріархальне натуральне господарство і були джерелом найманої сили.

3. Буржуазія була провідною в економіці, але не у політиці. ЇЇ чисельність була невелика.

4. Пролетаріат сформувався з найбідніших елементів. Умови праці і побуту були жахливі. Відсутність політичних свобод.

5. Чиновництво – неоднорідне за майновим станом і роллю в держапараті.

6. Духовенство – привілейований стан, ідейно обслуговував самодержавство. Церква мала багато земель.

7. Інтелігенція – її к-ть збільшилася, вона походила з різних соціальних груп.

(Дані на початок ХХ СТ.) До початку XX в. територія Російської імперії зросла до 22,2 млн. кв. км. За розміром вона займала 2-е місце в світі (після Британської імперії). Населення з кінця XIX ст. збільшилася майже на третину і склало до 1913 р. близько 166 млн. чоловік різних національностей. (У 1897 р. була проведена перша в Росії загальний перепис населення).

Особливості соціальної структури. У соціально-політичному ладі Росії перепліталися старі й нові риси. Зберігалися станову градація суспільства і привілейоване становище окремих соціальних груп. Відсутні демократичні свободи, була заборонена (до 1905 р.) діяльність політичних партій та професійних спілок. Вся законодавча і виконавча влада була зосереджена в руках царя, самодержавно правив Росією і спирався, в основному, на дворянство. Нові риси в соціальній структурі виникали внаслідок змін в економіці країни. Модернізація прискорила освіта класів капіталістичного суспільства - буржуазії і пролетаріату. Вона ж викликала розмивання станового поділу, змінення соціального обличчя поміщиків і селян. Дворяни володіли великим земельним фондом і відігравали помітну роль у сільському господарстві. Вони багато в чому визначали політичне життя країни, займали ключові пости в центральних і місцевих органах управління. Однак під впливом розвитку капіталізму дворянство все більш обуржуазівалась і було готове до політичної співпраці з буржуазією. Селяни були найчисельнішою соціальною групою (близько 80% населення), що мала і загальні риси, і суттєві відмінності. Вони були основним податним і найбільш безправним станом. До аграрної реформи 1906-1910 рр.. вони не могли вільно розпоряджатися своїми наділами і платили викупні платежі, піддавалися тілесним покаранням (до 1905 р.), на них не поширювався суд присяжних. Під впливом капіталістичної еволюції сільського господарства прискорилося соціальне розшарування селян: 3% перетворилися на сільську буржуазію (їх називали куркулями), близько 15% стали заможними. Інша маса вела напівпатріархальним натуральне господарство і служила джерелом найманої робочої сили на селі і містах. Незважаючи на різницю в положенні заможних і бідняків, всі селяни боролися проти поміщицького землеволодіння. Аграрно-селянське питання залишався найбільш гострим в політичному житті країни. Буржуазія поступово ставала провідною силою в економіці країни. Однак загальна чисельність великої і середньої буржуазії була невелика. Російська буржуазія відрізнялася від західноєвропейської, яка в результаті буржуазних революцій прийшла до влади. У політичній системі самодержавно-поміщицької Росії буржуазія відігравала незначну роль. Вона не виробила єдиних політичних вимог. Велика буржуазія підтримувала самодержавство, середня висувала проекти помірних перетворень. Пролетаріат, швидко виріс у результаті індустріалізації, до 1913 р. становив близько 19% населення. Він формувався за рахунок вихідців з найбідніших верств міста і села. Умови праці та побуту робітників значно відрізнялися від західно-європейських і були вкрай важкими: найнижча заробітна плата (21-37 рублів), найтриваліший робочий день (11-14 годин), погані житлові умови. На становищі робітників позначалася відсутність політичних свобод. Економічні інтереси робітників фактично ніхто не захищав, так як до 1906 р. не було професійних спілок, а політичні партії лише використовували робітничий рух у своїх цілях. Кадровий пролетаріат Росії вів запеклу боротьбу проти капіталістичної експлуатації і самодержавного ладу. Робочий питання, що включав поліпшення економічного і соціального становища пролетаріату, займав важливе місце в політичному житті країни. У соціальній структурі російського суспільства особлива роль належала численному чиновництву. Воно було неоднорідним за своїм майновим станом і ролі в державному житті. Оклади вищої бюрократії (міністри, сенатори, губернатори і т.д.) набагато перевершували заробіток дрібних службовців.Духовенство було ще одним привілейованим станом. Воно не платило податків, не несло військову повинність. Церква мала в своєму розпорядженні значним майном: 2 млн. десятин землі, будинки, лікарні, притулки, друкарні і т.д. Православне духовенство ідейно обслуговувало самодержавство і стежило за моральним станом суспільства.В умовах модернізації країни кількісно збільшилася інтелігенція (вчені, письменники, юристи, лікарі, художники, артисти та ін.) Вона рекрутувалися з різних соціальних верств, не мала спільних економічних та політичних інтересів. Представники інтелігенції найчастіше були ідеологами інших соціальних груп, утворюючи політичні течії і партії, опозиційні самодержавному строю.Багатонаціональний склад держави створював основу загострення національного питання. На околицях Росії під впливом розвитку капіталізму формувалися національна буржуазія та інтелігенція, відбувалося зростання національної самосвідомості. Це вступало в протиріччя з окремими проявами державної політики в національному питанні (спроби русифікації, релігійні обмеження та ін.) Хижацька експлуатація околиць, бідність і безправ'я живуть там народів викликали масову еміграцію з Росії і розвиток національних рухів.Таким чином, суперечності між більшістю населення Росії і самодержавством, між селянами і поміщиками, пролетаріатом і буржуазією, пригнобленими націями і метрополією викликали гостру соціально-політичну напруженість.

29. Буржуазія і пролетаріат – нові класи капіталістичного суспільства.

1. Буржуазію формували розбагатілі внаслідок промислової і фінансової діяльності дворяни, промислові прошарки, купці, «капіталістичні селяни», розбагатілі на лихварстві, торгівлі і промислах, які підтримували самодержавство, сільська буржуазія (кулаки), іноземці, які вкладали капітал у промисловість. Їх інтереси – економічні.

2. Пролетаріат – збідніле селянство (яке йшло на роботу в місто) і міська біднота. З одного боку, формувався кадровий пролетаріат, з іншого, такий, що не втратив зв’язку з селом. Пролетарські елементи були джерелом робітничого руху.

Соціальний лад. Перехідний характер історичного розвитку пореформеної Росії і багатоукладність економіки обумовлювали своєрідність соціальної структури і різноманітність соціальних антагонізмів. Збереглося становий поділ суспільства. Кожне стан (дворяни, селяни, купці, міщани, духовенство) володіло чітко зафіксованими привілеями або обмеженнями. Розвиток капіталізму поступово змінювало соціальну структуру й вигляд станів, формувало дві нові соціальні групи класи капіталістичного суспільства (буржуазія і пролетаріат). У соціальній структурі перепліталися риси старого і нового суспільного ладу. Панівне становище в країні як і раніше належало дворянам. Їх деякий економічне ослаблення не позначилося на соціально-політичному впливі. Дворянство залишалося опорою самодержавства, займало ключові позиції в чиновницько-бюрократичному апараті, армії і громадського життя. Деякі дворяни, пристосовуючись до нових умов, активно брали участь у промисловій та фінансовій діяльності. Швидко зростала буржуазія, набирала економічну силу. Однак вона відігравала незначну роль у соціальній системі. Політично слабка і неорганізована, вона підтримувала самодержавство, яке забезпечувало експансіоністську зовнішню політику і можливість експлуатації трудящих. Частина буржуазії виростала з "капіталістів селян", що збагатилися за рахунок лихварства, торгівлі і відхожих промислів. Соціальне розшарування селянства, виділення куркулів і розорення основної маси було результатом проникнення в село капіталістичних відносин. Зубожіле селянство і міська біднота служили джерелом формування пролетаріату. Особливість робітничого класу Росії полягала в тому, що в ньому, з одного боку, поступово визрівав кадровий пролетаріат, остаточно порвав з селом, а з іншого залишалися не втратили свій зв'язок з нею. Положення російського робітничого класу істотно відрізнялося від західноєвропейського. Жорстка система експлуатації, важкі умови праці та побуту, відсутність системи страхування - все це обумовлювало розвиток робітничого руху і полегшувало антиурядову діяльність революціонерів.

30. -Аграрно-селянське питання на середину 19 ст. стало найважливішим у внутрішній політиці, адже гальмувало економічний і соціально-політичний розвиток Росії. Передумови відміни кріпосного права:

o Економічні:

§ Кріпацтво вижило себе економічно (поміщицькі господарства занепадали);

§ Воно заважало розвитку капіталізму (складанню ринку вільнонайманої робочої сили, накопиченню капіталів, розвитку торгівлі);

o Соціальні:

§ Протест селян проти кріпацтва, який спочатку був слабким (при Миколі І), а потім – сильним (повстання 10 тис. грузинських селян у 1857 р.)

o Політичні:

§ Поразка Росії у Кримській війні, що показало гнилість соціально-політичної системи країни.

§ Втрата міжнародного авторитету Росії, адже вона одна у Європі зберігала кріпацтво.

o Моральні:

§ Протести діячів суспільства проти кріпацтва: депутатів Законодавчої комісії 1767-68 рр., просвітників, революціонерів, декабристів, лібералів, радикалів і навіть консерваторів (Погодін) та царів (закони Олександра І від 1801 і 1803 рр., 10 комітетів з селянського питання при Миколі І і його слова про зло кріпацтва, слова Олександра ІІ про те, що краще скасувати кріпацтво зверху), влади (проекти Сперанського, Новосільцева, Секретні Комітети з селянського питання, указ про зобов’язаних селян 1842 р. і реформа державних селян 1837-41 рр.).

§ Записки про кріпацтво (наприклад, Аксакова до Олександра ІІ, Кавеліна), журнали («Колокол» Герцена, Чернишевський і Добролюбов у «Современнике»).

- Підготовка реформи. Вперше про потребу відміни кріпацтва Олександр ІІ заговорив у 1856 р. Його підтримала імператорська фамілія, деякі вищі чиновники, суспільні діячі. Це питання передалося Таємному комітету (1857), але він всіляко відтягував вирішення питання, тому потрібно було більше гласності (поміщики боялися чуток). Імператор доручив ліфляндському генерал-губернатору Назімову звернутися до нього з офіційним проханням створення комісій для розробки реформи. Той звернувся, і у відповідь 20 листопада 1857 р. генерал-губернаторам надійшов рескрипт (початок офіційної історії підготовки реформи). У лютому 1858 р. був створений Головний комітет із селянського питання. Він мав розробити спільну урядову лінію у селянському питанні. Дворянам доручали самим проявляти ініціативу. У лютому 1859 р. створена Редакційна комісія при Головному комітеті, яка мала опрацювати всі проекти, розроблені губернськими комітетами. Ці проекти були різні: в чорноземних районах поміщики не хотіли надавати землю селянам, а в нечорноземних хотіли великого викупу. В Головному комітеті всі проекти були підкориговані в бік зменшення наділів і збільшення повинностей. 17 лютого 1861 р. проекти реформ затвердила Державна Рада. 19 лютого Олександр ІІ підписав Маніфест, а практичні умови звільнення були викладені у «Положеннях».

31. «Маніфест» і «Положення» передбачали такі 3 сторони реформи:

1. Особисте звільнення. Особиста свобода і загальногромадянські права.

- Селянин міг:

· володіти рухомим і нерухомим майном;

· виступати як юридична особа;

· вступати на службу чи навчання;

· змінювати місце проживання тощо.

- Фактори, що обмежували особисту свободу селян:

· общинна власність на землю (особливо кругова порука);

· переділи наділів;

· сплата подушної повинності;

· відбуття рекрутщини;

· можливість піддання тілесним покаранням.

2. Наділення землею.

· Розподіл землі залежав від родючості грунту, і за цим країна поділялася на 3 зони: чорноземну, нечорноземну, степову;

· Існував вищий і нижчий розмір селянського наділу;

· Від наділів селян поміщики забирали відрізки (від 10 до 40%);

· Поміщики вклинювали свою землю у селянські наділи, щоб ті її орендували (черезполосиця);

· В разі виникнення спорів існували мирові посередники.

· Взаємовідносини між поміщиком і селянською общиною закріплювалися статутними грамотами.

3. Викупна операція.

· Селянин сплачував 20% ринкової вартості (а насправді завищеної у 1,5 раза) землі поміщику, а решту (80%) віддавав протягом 49 років під 6% річних державі (до 1906 р. державі було переплачено у 4 рази).

· Поки селянин оплачував землю поміщику, він вважався тимчасовозобов’язаним (у 1881 р. цей стан скасований).

Значення реформи 1861 р. Це був складний компроміс між державою, поміщиками і селянами, який:

- дав волю мільйонам людей;

- сприяв формуванню буржуазних відносин;

- мав і половинчастий характер (залежність селян від поміщиків, малоземелля), що не зняло аграрне питання з наболілих.

32. Радикальний рух 2-ї пол. 19 ст. пройшов 3 етапи:

1. 60 -ті рр. - складання революційної ситуації, формування таємних кружків.

2. 70 -ті рр. – народники;

3. 80-90- ті – ліберальні народники. Марксизм.

Підйом радикального революційного руху – через несправедливість реформи. Склалося 2 центри радикалів:

1) Навколо журналу «Колокол» (Лондон, Герцен, общинний соціалізм);

2) Навколо журналу «Современник» (Росія, Чернишевський, європейська модель розвитку).

Революційні організації (Сєрно-Соловйов, Благосвєтлов, Утін):

1. Кружок «Великоруси».

2. «Земля і воля» - перша велика революційно-демократична організація. Учасники – різночинці (чиновники, офіцери, літератори, студенти). Осередки в містах. Видавнича діяльність для пропаганди революції (прокламації «До молодого покоління», «Молода Росія», «Великоруси», журнал «Земля і воля»). Керівний орган – Російський центральний народний комітет. Програмний документ – стаття Огарєва «Що потрібно народу?» (1861, «Колокол»). Перші організації проіснували недовго – через спад селянського руху, посилення поліцейського контролю, повороту суспільства проти радикалів. В історії руху радикалів другої половини XIX ст. виділяються три етапи: 60-ті роки складання революційно-демократичної ідеології і створення таємних різночинське гуртків; 70-ті роки оформлення народницької доктрини і діяльність організацій революційних народників; 80-90-ті роки - активізація ліберальних народників і початок поширення марксизму, на основі якого були створені перші соціал-демократичні групи. 'Шістдесятники ". Підйом селянського руху в 1861-1862 рр.. Був відповіддю народу на несправедливість реформи 19 лютого. Це активізувало радикалів, які сподівалися на селянське повстання.У 60-ті роки склалося два центри радикального спрямування. Один - навколо редакції "Дзвони", видаваного А.Г. Герценом у Лондоні. Він пропагував свою теорію "общинного соціалізму" і різко критикував грабіжницькі умови звільнення селян. Другий центр виник в Росії навколо редакції журналу "Современник". Його ідеологом став Н.Г. Чернишевський, кумир різночинної молоді того часу. Він також критикував уряд за сутність реформи, мріяв про соціалізм, але, на відміну від А.І. Герцена, бачив необхідність використання Росією досвіду європейської моделі розвитку. На основі ідей Н.Г. Чернишевського утворилося кілька таємних організацій: гурток "великоруси" (1861-1863), "Земля і воля" (1861-1864). У них входили Н.А. і А.А. Сірчано-Соловьевіча, Г.Є. Благосвєтлов, Н.І. Утін та ін "Ліві" радикали поставили завдання підготовки народної революції. Для цього землевольцем розгорнули активну видавничу діяльність у своїй нелегальної друкарні. У журналі "Земля і воля", в прокламаціях "Барським селянам від своїх доброзичливців уклін", "До молодого покоління", "Молода Росія", "До солдатів", "Що потрібно робити війську", "великороси" вони роз'яснювали народові завдання майбутньої революції, обгрунтовували необхідність ліквідації самодержавства і демократичного перетворення Росії, справедливого вирішення аграрного питання. Своїм програмним документом землевольцем вважали статтю Н.П. Огарьова "Що потрібно народу?", Опубліковану в червні 1861 р. в "Колоколе". Стаття застерігала народ від передчасних, непідготовлених виступів, закликала до об'єднання всіх революційних сил. "Земля і воля". Це була перша велика революційно-демократична організація. У неї входило кілька сотень членів з різних соціальних верств: чиновники, офіцери, літератори, студенти. Організацію очолював Російський центральний народний комітет. Відділення товариства були створені в Петербурзі, Москві, Твері, Казані, Нижньому Новгороді, Харкові та інших містах. Наприкінці 1862 р. до "Землі і волі" долучилася російська військово-революційна організація, створена в Царстві Польському.Перші таємні організації проіснували недовго. Спад селянського руху, поразка повстання в Царстві Польському (1863), посилення поліцейського режиму все це призвело до їх саморозпуску або розгрому. Одні учасники організацій (у тому числі Н.Г. Чернишевський) були арештовані, інші емігрували. Уряду вдалося відбити натиск радикалів першої половини 60-х років. У суспільній думці намітився різкий поворот проти радикалів і їх революційних устремлінь. Багато громадські діячі, перш стояли на демократичних або ліберальних позиціях, перейшли в табір консерваторів (М.Н. Катков та ін.)