Освіта в першій половині XIX ст. 4 страница

- Росія хотіла спочатку вивчити цей край і вивчити можливість його завоювання. Але активні дії Англії, яка хотіла випередити Росію, примусили останню активізуватися. Було здійснено 3 місії в Середню Азію: наукову, дипломатичну, торгову. 1863 р. було вирішено розпочати військові дії.

· Війна з Кокандським ханством. 1864 р. Ташкент не вдалося взяти, але у 1865 він був здобутий. У 1867 р. було створено Туркестанське генерал-губернаторство.

· 1867-68 – війна з Бухарським еміратом, який підштовхувала до війни Англія. Росіянам оголошено газават (священну війну). Росіяни взяли Самарканд, і Бухарський емірат став васалом Росії, не втративши свого суверенітету. Але влада еміра була номінальною.

· Війна з Хівінським ханст вом. Після Хівинського походу 1873 р. Росія отримала землі правого берегу Амудар’ї, Хівінське ханство стало васалом зі збереженням внутрішньої автономії.

· Решта території Кокандського ханства було приєднано у 1876 р.

· Одночасно приєднувалися землі, заселені туркменами.

· 1885 – до Росії добровільно увійшла Мерва (на кордоні з Афганістаном). Завершилося приєднання Середньої Азії до Росії.

- Оцінка приєднання Середньої Азії.

· Тут було встановлено напівколоніальний режим.

· Регіон почав прискорено розвиватися (перші промислові підприємства, посіви бавовни, економічний і культурний розвиток, відкриття навчальних закладів, лікарень, аптек).

· Було покінчено з феодальними залишками (рабство, патріархальні відносини, феодальні міжусобиці, які розоряли населення).

· Народи не втратили своєї національної, культурної, релігійної самобутності, а, навпаки, почали консолідуватися.

На південному сході від Росії розташовувалися великі середньоазіатські території. Вони простягалися від Тібету на сході до Каспійського моря на заході, від Центральної Азії (Афганістан, Іран) на півдні до південного Уралу і Сибіру на півночі. Населення цього регіону було невелике (близько 5 млн. чоловік). Народи Середньої Азії розвивалися неоднаково в економічному, соціальному і політичному відносинах. Деякі з них займалися виключно кочовим скотарством, інші землеробством. У ряді районів процвітали ремесла і торгівля. Промислове виробництво фактично було відсутнє. У соціальному ладі цих народів химерно поєднувалися патріархальність, рабство і васально-феодальна залежність. Політично територія Середньої Азії ділилася на три відокремлені державні утворення (Бухарський емірат, Кокандське і Хівинське ханства) і ряд незалежних племен. Найбільш розвиненим був Бухарський емірат, що мав кілька великих міст, в яких зосереджувалися ремесло і торгівля. Бухара і Самарканд були найважливішими торговими центрами Середньої Азії.

У першій половині XIX ст. Росія, проявляючи деякий інтерес до прикордонного з нею среднеазиатскому регіону, намагалася налагодити з ним економічні зв'язки, вивчити можливість його завоювання і подальшого освоєння. Однак рішучих зовнішньополітичних дій Росія не вела. У другій половині XIX ст. ситуація кардинально змінилася через прагнення Великобританії проникнути в ці райони і перетворити їх на свою колонію. Росія не могла допустити появи "англійського лева" в безпосередній близькості від своїх південних рубежів. Суперництво з Англією стало основною причиною активізації російської зовнішньої політики на Середньому Сході. В кінці 50-х років XIX ст. Росія зробила практичні кроки для проникнення в Середню Азію. Були організовані три російські місії: наукова (під керівництвом вченого-сходознавця Н.В. Ханикова), дипломатична (посольство Н.П. Ігнатьєва) і торговельна (на чолі з ч.ч. Валиханова). У їх завдання входило вивчення політичного та економічного становища держав Середнього Сходу, встановлення з ними більш тісних контактів. У 1863 р. на засіданні Особливої ​​комітету було прийнято рішення розпочати активні військові дії. Перше зіткнення відбулося з Кокандського ханства. У 1864 р. війська під командуванням М.Г. Черняєва зробили перший похід на Ташкент, який закінчився невдало. Однак Кокандське ханство, роздирається внутрішніми суперечностями і ослаблене боротьбою з Бухарою, перебувало у важкому становищі. Скориставшись цим, в червні 1865 р. М.Г. Черняєв фактично безкровно опанував Ташкентом. У 1866 р. це місто було приєднано до Росії, а через рік із завойованих територій була створена Туркестанское генерал-губернаторство. При цьому частина Коканда зберегла свою незалежність. Однак плацдарм для подальшого наступу в глиб Середньої Азії був створений. У 1867-1868 рр.. російські війська під командуванням Туркестанського генерал-губернатора К.П. Кауфмана вели напружену боротьбу з бухарским еміром. Підбурюваний Великобританією, він оголосив російським "священну війну" (газават). В результаті успішних військових дій російська армія взяла Самарканд. Емірат не втратив свій суверенітет, але потрапив у васальну залежність від Росії. Влада бухарського еміра була номінальною. (Вона зберігалася за еміром до 1920 р., коли була утворена Бухарская народна радянська республіка.) Після Хівінського походу в 1873 р. Хівинське ханство відмовилося на користь Росії від земель по правому березі Амудар'ї і в політичному плані перетворилося в її васала із збереженням внутрішньої автономії. (Хан був повалений в 1920 р., коли територію Хіви завоювали частини Червоної Армії. Була проголошена Хорезмська народна радянська республіка.) У ці ж роки тривало проникнення в Кокандське ханство, територія якого в 1876 р. була включена в Росію як частину Туркестанського генерал-губернаторства. Одночасно приєднувалися землі, населені туркменськими племенами і деякими іншими народами. Процес оволодіння Середньої Азією завершився в 1885 р. добровільним входженням Мерва (територія, прикордонна з Афганістаном) до складу Росії. Приєднання Середньої Азії можна оцінювати по-різному. З одного боку, ці землі, в основному, були завойовані Росією. На них встановився напівколоніальний режим, насаджуваний царською адміністрацією. З іншого боку, у складі Росії середньоазіатські народи отримали можливість прискореного розвитку. Було покінчено з рабством, найбільш відсталими формами патріархального життя і феодальними усобицями, розоряли населення. Російське уряд дбав про економічний та культурний розвиток краю. Створювалися перші промислові підприємства, удосконалювалося сільськогосподарське виробництво (особливо бавовництво, так як із США були завезені його сорту), відкривалися школи, спеціальні навчальні заклади, аптеки і лікарні. Середня Азія поступово втягувалася у внутрішню російську торгівлю, ставши джерелом сільськогосподарської сировини і ринком збуту російського текстилю, металевих та інших виробів.Народи Середньої Азії, перебуваючи в складі Росії, не втратили свої національні, культурні та релігійні риси. Навпаки, з моменту приєднання розпочався процес їх консолідації і створення сучасних середньоазіатських націй.

53. Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Цей ріст визначався економічною політикою царизму. Російський уряд розвивав не Російські регіони імперії, у тому числі Україну, виходячи виключно з інтересів імперії. Внаслідок цього в Україні прогресували тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам’яновугільна промисловість). Натомість давня галузь української промисловості – текстильна була штучно затримана у своєму розвитку, а деякі види її (наприклад, бавовняна) і зовсім не могли існувати в Україні через різні митні й тарифні заходи російського уряду. З української сировини готові продукти вироблялись переважно за її межами, В Росії. Такий розподіл праці прив’язував Україну до центру і робив її економіку надзвичайно вразливою. Політикою цін, коли сировина коштувала дешево, а готові товари дорого, капітали викачувались з України. Тому, хоча господарство України швидко розвивалося, її економічна залежність від Росії не зменшувалась. Навіть лідер більшовиків Володимир Ленін визнавав, що Україна "стала для Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалась, не отримуючи нічого натомість". При цьому слід мати на увазі, що Україна не була колонією "азійського" типу - бідною, без власної промисловості, ресурси якої імперія просто викачує, а "європейського" – промислово розвинутою, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки капіталу і потенційних прибутків.

54. Берлінський конгрес показав недоцільність Союзу трьох імператорів (Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, 1873). Росія почала пошук нових союзників. Поглибилися суперечності між великими державами. Сформувалися 2 ворожі блоки:

1. Троїстий союз – 1879 Німеччина і Австрія, 1882 Італія. Вони вели агресивну політику (Австрія на Балканах, Німеччина на Близькому і Далекому Сході, Африці). Спрямований проти Росії і Франції.

2. Російсько-французький союз. Росія переглянула свою традиційну орієнтацію на Центральну Європу і уклала союз із Францією (1891-92 підписано документи – політичний договір і воєнна конвенція, 1893 – ратифікація конвенції). Антинімецька спрямованість союзу.

Крім того, у 1881 і 1884 рр. продовжувався договір 3-х імператорів, 1887 підпис. «договір перестраховки», але недовір’я в російсько-німецьких відносинах зростало. Почалася боротьба великих держав за переділ світу. Берлінський конгрес виявив нову розстановку європейських сил. Перемозі англо-австрійського блоку допомогла позиція Німеччини. Це сприяло закріпленню австро-німецького зближення. У той же час з усією очевидністю проявилася повна неспроможність російської орієнтації на Німеччину і Союз трьох імператорів. Росія була змушена шукати нового союзника, більш надійного, ніж Німеччина. В останній чверті XIX ст. європейська напруженість постійно наростала через поглиблення протиріч між великими державами: Росією, Англією, Францією, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Їх протистояння визначало обстановку в світі, зачіпаючи інтереси і інших держав. Конфлікти охопили багато регіонів: Близький і Середній Схід, Балканський півострів. Північну Африку, Далекий Схід, Південно-Східну Азію. Тому для Росії, як і для інших держав, найважливішою проблемою став пошук союзників для вирішення власних завдань у цих конфліктах. Кінець XIX в. початок XX в. ознаменувався створенням двох ворожих блоків. Троїстий союз. Перший з блоків почав формуватися в кінці 70-х років. У 1879 р. Німеччина і Австро-Угорщина таємно уклали союз, спрямований проти Росії і Франції. Після того, як до нього приєдналася Італія, в 1882 р. виник Троїстий союз центрально-європейських держав. Цей союз проводив агресивну політику на Балканах, Близькому і Середньому Сході. Австро-Угорщина готувалася до захоплення Сербії. Німеччина нарощувала свій вплив у Туреччині та Іраку, активізувала свою колоніальну політику в Африці і на Далекому Сході. Образна фраза канцлера О.Бісмарка про те, що німцям "теж потрібно своє місце під сонцем", стала девізом німецької дипломатії. Незважаючи на дворазове (в 1881 і 1884 рр..) Продовження договору трьох імператорів та підписання в 1887 р. "договору перестраховки", недовіра в російсько-німецьких відносинах наростало. Обидві сторони нав'язували один одному протекціоністські митні тарифи і невигідні торгові умови. Німеччина готувалася до війни проти Росії і Франції. Німецький генеральний штаб вже в 80-ті роки XIX ст. приступив до розробки подібних військово-стратегічних планів. Російсько-французький союз. Росія в своєму зовнішньополітичному курсі була змушена переглянути традиційну орієнтацію на центрально-європейські держави і шукати нових союзників. Вона почала активне зближення з Францією. До цього її підштовхувала антиросійська політика Німеччини на Близькому Сході, зростання німецького мілітаризму і відновлення Троїстого союзу в 1891 р. У липні 1891 р. французька ескадра прибула до Кронштадта. Одночасно з візитом військових кораблів відбулися російсько-французькі переговори дипломатів і військових про укладення союзу. У 1891-1892 рр.. були підписані перші документи (політична угода і військова конвенція) про спільні дії на випадок, якщо однією зі сторін буде загрожувати напад Німеччини або Австро-Угорщини. Ратифікація конвенції в 1893 р. означала остаточне оформлення російсько-французького союзу, що мав анти-німецьку спрямованість. З утворенням двох протиборчих союзів (Троїстого і російсько-французького) відкрився новий етап в історії міжнародних відносин, пов'язаний з поглибленням суперечностей в Європі і запеклою боротьбою великих держав за подальший розподіл світу на сфери впливу.

55. Правив 19.02.1855 – 1.03.1881. Добре підготовлений до царювання, вихований і освічений (Жуковський, моральні принципи). У 26 років став генералом. Мандрівки по Росії і Європі. Залучався Миколою І у Державну Раду і Комітет міністрів, керував Таємними комітетами з селянського питання. «Освободитель». Провів реформи 60-70-х рр.

Олександр ІІ. Старший син Миколи I вступив на російський престол 19 лютого 1855 р. На відміну від батька він був досить добре підготовлений до управління державою. У дитинстві він отримав чудове виховання і освіту. Його наставником був поет В.А. Жуковський. Складений ним "План навчання" цесаревича був націлений на "освіта для чесноти". Моральні принципи, закладені В.А. Жуковським, значно вплинули на формування особистості майбутнього царя. Як і всі російські імператори, Олександр з юних років долучався до військової служби і в 26 років став "повним генералом". Подорожі по Росії і Європі сприяли розширенню кругозору спадкоємця. Залучаючи цесаревича до вирішення державних питань, Микола ввів його в Державний рада та Комітет міністрів, доручав йому керівництво діяльністю Секретних комітетів по селянському справі. Таким чином, 37-річний імператор практично і психологічно був добре підготовлений до того, щоб в якості першої особи в державі стати одним з ініціаторів звільнення селян. Тому в історію він увійшов як цар "Визволитель".За словами вмирає Миколи I, Олександр II отримав "команду не в порядку". Результат Кримської війни був ясний: Росія йшла до поразки. Товариство, незадоволене деспотичним і бюрократичним правлінням Миколи, шукало причини провалу його зовнішньої політики. Почастішали селянські заворушення. Активізували свою діяльність радикали. Все це не могло не змусити нового господаря Зимового палацу задуматися про направлення своєї внутрішньої політики.

 

56. - Освіта. Мета – підкорити середню школу контролю держави і Синоду.

o 1887 – циркуляр про «кухарчиних дітей» (забороняв прийом у гімназії дітей прачок, лакеїв)

o Посилено впроваджувалися церковні школи у сферу початкової освіти;

o 1884 – новий університетський Статут, який:

§ліквідував автономію вузів;

§скасував виборність професорів;

§підвищив платню за навчання;

§ звільнив багатьох прогресивних професорів;

§встановив поліцейський контроль за студентами;

§скасував жіночу вищу освіту;

- Цензура. «Тимчасові правила про друк» 1882 р. покінчили з ліберальною політикою 60-х, встановивши ще жорсткіший контроль, ніж при Миколі І:

§право закривати будь-яке видання і забороняти займатися журналістською діяльністю могло не лише міністерство внутрішніх справ, а й рада 4 міністрів (внутрішніх справ, юстиції, освіти і обер-прокурора Синоду).

§уряд надавав допомогу «правим» виданням («Московські відомості» Каткова).

Зміни в галузі освіти і друку. Уряд прагнуло повністю підпорядкувати середню школу контролю держави і церкви в особі Синоду. У 1887 р. був введений циркуляр про "кухарчиних дітей", що не допускав прийом в гімназії дітей лакеїв, праль, дрібних крамарів і т.д. У 1884 р. новий університетський Статут ліквідував автономію вузів. Одночасно було посилено поліцейський нагляд за студентами і збільшена плата за навчання. З університетів звільнили багато прогресивні професори. Було згорнуто жіноче вищу освіту. "Тимчасові правила про друк" 1882 р. покінчили з ліберальною політикою 60-х років в області цензури. Право закривати будь-яке видання отримало не лише міністерство внутрішніх справ, але й оберпрокурор Синоду. Уряд надавав підтримку "правим" виданням, серед яких виділялися "Московские ведомости" М.Н. Каткова. Цензура при Олександрі Ш була ще більш жорсткою, ніж при Миколі I. У серпні 1882 р. були прийняті Тимчасові правила про друк. Відтепер нараду чотирьох міністрів (внутрішніх справ, юстиції, народної освіти і обер-прокурора синоду) отримало право закривати будь-які видання і забороняти неугодним особам займатися журналістською діяльністю. У 1884 р. з'явився новий університетський статут, ліквідував виборність професорів, деканів, ректора, різко обмежив права університетського самоврядування. Уряд прагнуло надати утворенню становий характер: плата за навчання в університетах була підвищена, а міністр народної освіти видав в 1887 р. так званий "циркуляр про кухарчиних дітей", наказавши не допускати в гімназії дітей з нижчих станів. У сфері початкової освіти посилено впроваджувалися церковні школи, яким Побєдоносцев прагнув надати суворо охоронний характер.

57. Причина – «відсутність близької до народу твердої імператорської влади на місцях» (пояснення Олександра ІІІ Сенату).

- Проект був підготовлений графом Толстим і був відторгнутий більшістю членів Державної Ради (39 проти 13), але Олександр ІІІ затвердив його.

- Суть закону: губернатор призначав із земських дворян начальника з широким колом повноважень (який був би ніби імператором у селі):

o контроль над общинним самоуправлінням;

o розгляд і затвердження судових справ;

o вирішення земельних питань.

- Вітте був противником цього (через змішання адміністративної влади з судовою). Селянська адміністрація була в 1889 р. підпорядкована земським начальникам. Вони призначалися з потомствених дворян і повністю контролювали життя російського села. Існування земських установ - незалежних, самоврядних - сприймалося імператором і «Трійкою» як зазіхання на самодержавну владу. У липні 1889 р. імператор пояснював в указі Сенату причини підписання ним «Положення про земських дільничних начальників» - «відсутність близькою до народу твердої урядової влади, яка з'єднувала в собі піклування над сільськими обивателями з турботами по завершенню селянського справи і з обов'язками по охороні благочиння, громадського порядку, безпеки та права приватних осіб в сільських місцевостях». Проект закону про земських начальників, підготовлений графом Толстим, був відкинутий більшістю членів Державної ради (39 голосів проти 13). Олександр III прийняв сторону меншості. Суть закону полягала в тому, що губернатор призначав із середовища місцевого дворянства земських начальників з широким колом повноважень: контроль над общинним самоврядуванням, розгляд судових справ, затвердження вироків волосного суду, вирішення земельних питань. Імператор Олександр III, пояснює Сергій Вітте, «був спокушений думкою, що вся Росія буде розбита на земські ділянки, що в кожній ділянці буде поважний дворянин..., що цей дворянин-поміщик буде опікати селян, судити їх і рядити»

 

58,59,60. 1. Земська (1890):

- вводився інститут земських начальників (1889);

- Положення про земські збори встановило становість виборів і посилило дворянський елемент; селяни не могли тепер обирати «гласних»;

- встановлено контроль не тільки за законністю постанов, а й над їх доречністю, тобто на земства влада дивилася тепер як на державну установу, не наділивши її відповідними функціями.

2. Міська (1892):

- «Міське положення» усунуло від виборів бідних міщан (кількість виборців зменшилася у 3-4 рази);

- змінено попередню систему трикласних виборів виборами по територіальних виборних ділянках.

3. Судова (1883) – в цілому зміни незначні:

- 1885 – закон, який сколихнув принцип незмінюваності суддів;

- 1887 – закон обмежив судову гласність;

- 1889 – закон звузив коло дій суду присяжних.

Логічним продовженням реформ 60-70-х років XIX ст. могло б стати прийняття помірних конституційних пропозицій, розроблених в кінці 70-х років міністром внутрішніх справ генералом М.Т. Лоріс-Меликова. Проте вбивство народовольцями імператора Олександра ІІ 1 березня 1881 змінило загальний напрямок урядового курсу. Олександр ІІІ. Новий імператор, як і його попередник, рано долучився до державних справ, проявив себе як неабиякий військовий. Він увійшов в історію як цар "Миротворець", так як був переконаним противником дозволу міжнародних проблем військовими засобами. Його політичні погляди були глибоко консервативними. Вони полягали в прихильності принципам необмеженого самодержавства, релігійності та русофільства. Це спонукало його до заходів, спрямованих на зміцнення існуючого ладу, насадження православ'я і русифікацію окраїн Росії. Його найближче оточення становили найбільш реакційно-налаштовані політичні та громадські діячі, серед яких особливо виділялися обер-прокурор Синоду К.П. Побєдоносцев, міністр внутрішніх справ граф ТАК. Толстой і публіцист М. Н. Катков. Вражений убивством батька і під тиском свого оточення, Олександр III відкинув пропозиції М.Т. Лоріс-Мелікова. У квітні 1881 р. був оприлюднений маніфест "Про непорушності самодержавства". У серпні послідувало "Положення про заходи для збереження державної безпеки і громадського спокою". "Ліберальні бюрократи" були відправлені у відставку. Почалася епоха посилення реакційної тенденції у внутрішній політиці. Зміни в системі місцевого управління. Сільська селянська адміністрація була в 1889 р. підпорядкована земським начальникам. Вони призначалися з потомствених дворян і повністю контролювали життя російського села. У 1890 р. нове "Положення про губернських і повітових земських установах" багато в чому обмежив функції земств і підсилило в них позиції дворян. "Міське положення" 1892 р. зміцнила роль дворянства і крупної буржуазії в міських думах, розширило систему опіки і втручання уряду в міське самоврядування. 29 квітня 1881 був оприлюднений маніфест "Про непорушність самодержавства". 14 серпня 1881 було затверджено "Положення про заходи до охорони державної безпеки і громадського спокою", по якому будь-яка місцевість могла бути об'єкявлено на надзвичайному стані, а кожен її житель підданий арешту, засланий без суду на 5 років, відданий військово му суду. Місцева адміністрація отримала право закривати навчальні завденія, торгові та промислові підприємства, припиняти діяльність земств і міських дум, закривает органи друку. Видане як "тимчасове", строком на три роки, це "Положення" відновлювалося після закінчення кожного триріччя і діяло аж до 1917 р. Контрреформи 1882-1893 рр.. звели нанівець завоювання реформ 1863-1874 рр.. Вони обмежили свободу друку, самосамостійності місцевого самоврядування та його демократичність. У 1889 р. було запроваджено інститут земських начальників з дворян, який фактично був поставлений над усіма крестьянскімі органами самоврядування. Контроль над волостівими судами, введення тілесних покарань і штрафів, що призначаються земствами, відновлювали свавілля помеників у сільських місцевостях. У 1890 р. було видано нове земське положення, по которому дворянство отримало перевагу в земських орГанах, а селяни втратили право вибирати гласних. Царська адміністрація посилила контроль над земством і органами міського самоврядування, губернатору доручався нагляд за ними. Міське положення 1892 відсторонило від виборів численну незаможних частина населення. Контрреформи обмежили значення земських міських і судових органів, проголосивши повну залежність їх від самодержавного поліцейського апарату, і штучно зменілі їх склад за рахунок введення переважно дворян. Контрреформи кінця XIX в. фактично закрили шлях демократичних перетворень. У другій половині XIX ст. характерною рисою російського історичного процесу було чергування реформ і контрреформ. Царизм під впливом поразки у Кримської війні, назрівання революційної ситуації в країні почав проведення реформ, але вони не були завершені. Кілька разів уряд вживав наступ на судові установи, однак рішучих перетворень тут провести не вдалося, довелося обмежитися досить незначними поправками. У соціально-економічній сфері уряд прагнув захищати інтереси дворянства. Для цього був заснований дворянський банк, прийнято вигідне для поміщиків Положення про наймання на сільськогосподарські роботи. Уряд намагався запобігти соціальне розшарування селянства: були обмежені сімейні розділи селян, вжиті заходи проти відчуження селянських наділів. Положення про земських установах 1890 встановило становість виборів і посилило дворянський елемент на рахунок інших; адміністративний нагляд за діяльністю земства був посилений як множенням предметів нагляду, так і полегшення його в більш сором'язливі форми: крім контролю над законністю земських постанов, адміністрації був наданий контроль і над їх доцільністю. Загалом, нове положення замінило колишню точку зору на земство як на установу земської-господарське, новим поглядом на нього, як на установу державне, але при цьому державний елемент був привнесений не в сенсі наділення земства прерогативами урядової влади, а в сенсі сорому земської діяльності адміністративними установами. Міському положенні 1892 р. замінив колишню систему трикласній виборів виборами по територіальним виборчим дільницям, але в той же час обмежило кількість голосних і посилило залежність міського самоврядування від адміністрації. В області суду закон 1885 похитнув принцип незмінності суддів, законом 1887 р. обмежив судову гласність, закон 1889 звузив коло дій суду присяжних.

 

61. До кінця 70-х років помітно погіршилося становище російського селянства, що було обумовлено рядом причин. До цього часу виявилися грабіжницькі наслідки селянської реформи 1861 р.: малоземелля селян, невідповідність між урізаними в результаті відрізків малодохідними селянськими наділами і високими викупними за них платежами, тиск на селянське господарство поміщицьких латифундій (гніт кабальних відпрацювань). Природний приріст селянського населення при збереженні колишніх розмірів наділів ще більш збільшував малоземелля. Про не посильності для селян високих викупних платежів свідчив прогресуючий зростання недоїмок: за 20 років після реформи 1861 р. в колишньої поміщицької селі вони зросли вдвічі і склали 84% до їх річної суми. Особливо вони були великі в нечорноземних і поволзьких губерніях, де перевищили річний оклад в півтора два рази. При стягненні недоїмок застосовувалися найсуворіші заходи: описувалися і продавалися худоба, інвентар і навіть домашнє начиння, відбирався (на час) наділ. Не менш важким було і становище ще не перейшли на викуп тимчасовозобов'язаних селян: вони продовжували відбувати колишні феодальні повинності - панщину та оброк. Викупні платежі за надільну землю, значно перевищували прибутковість з неї, розоряли питому і державну село. Тяжке становище селянства в ці роки збільшувалося руйнівними наслідками російсько-турецької війни 1877 - 1878 рр.., Неврожаєм і голодом 1879 - 1880 рр.., Світовою економічною кризою кінця 70-х років, які захопили і Росію.Помітно зросла чисельність селянських заворушень

Цензура і просвітництво. 27 серпня 1882 були затверджені нові "Тимчасові правила" про друк, що встановлювали суворий адміністративний нагляд за газетами і журналами. Редакторам зобов'язали на вимогу міністра внутрішніх справ повідомляти імена авторів статей, які друкувалися під псевдонімами. Посилилася "каральна цензура" та репресивні заходи проти прогресивної преси. У 1883 - 1884 рр.. були закриті всі радикальні і багато ліберальні періодичні видання, серед них "Вітчизняні записки" М.Є. Салтикова-Щедріна і "Дело" Н.В. Шелгунова, ліберальні газети "Голос", "Земство", "Країна", "Московский телеграф".

20 листопада 1882 міністр народної освіти І.Д. Делянов видав циркуляр про середню школу, посилюється дисциплінарні стягнення, а 5 червня 1887 р. був опублікований його циркуляр, в якому говорилося про заборону приймати в гімназії і прогімназії «дітей кучерів, лакеїв, праль, дрібних крамарів і тому подібних людей". Громадськість сприйняла його як ганебний "циркуляр про кухарчиних дітей". Реальні училища були перетворені в технічні школи, їх закінчення не давало права на надходження у вищі навчальні заклади. 23 серпня 1884 був введений новий університетський статут, текст якого підготував Катков. За цим статутом фактично ліквідувалася автономія університетів, відновлена ​​статуту 1863 р. Ра неї виборні посади ректора, декана, професора стали призначуваними, при цьому зверталася не на одні "вчені якості та заслуги", але й на політичну благонадійність призначаються. Попечитель навчального округу став повновладним господарем університету. Він представляв міністру народної освіти на затвердження викладацький склад університетів, організовував нагляд за поведінкою студентів. У 1885 р. як "істотне засіб нагляду за студентами" знову вводилася для них формений одяг. У тому ж році були введені сором'язливі правила здачі університетських іспитів. Плата за навчання підвищувалася з 10 до 50 рублів на рік - досить значний для того часу сума. У 1882 - 1883 рр.. було закрито більшість вищих жіночих курсів; тим самим фактично ліквідувалося вища жіноча освіта. Реакційні заходи в галузі вищої освіти викликали серію студентських заворушень у 1887 - 1893 рр..

Аграрно-селянське питання. Для політики самодержавства в аграрно-селянському питанні в 80-90-х роках було характерно поєднання реакційних заходів з деякими поступками селянству.28 грудня 1881 були видані укази про зниження викупних платежів і про обов'язковий переклад на викуп перебували на тимчасово зобов'язаному положенні селян. Відповідно до першого указу викупні платежі селян за надані їм наділи понижались на 16%, а по другому указу з початку 1883 переводилися на обов'язковий викуп залишалися до цього часу на тимчасово зобов'язаному положенні 15% колишніх поміщицьких селян.18 травня 1882 був заснований Селянський поземельний банк (на чал функціонувати з 1883 р.), який видавав позики на купівлю землі як окремим Домогосподарі, так і сільським громадам та товариствам. Установа цього банку переслідувало мету пом'якшити гостро ту аграрного питання. Як правило, через його посередництво продавалися поміщицькі землі. Через нього в 1883-1900 рр.. селянам було продано 5 млн. десятин землі. Законом 18 травня 1886 з 1 січня 1887 р. (в Сибіру з 1899 р.) скасовувалася подушна подати з податкових станів, введена ще Пет ром I. Однак її скасування супроводжувалася підвищенням на 45% податей з державних селян шляхом переведення їх з 1886 р. на викуп, а також збільшенням з усього населення прямих податків на 1/3 і кіс ських податків в два рази.В кінці 80-х - початку 90-х років була видана серія законів, спрямованих на збереження руйнується під натиском капіталізму патріархальних підвалин на селі, в першу чергу патріархальної селянської сім'ї та громади. Розпад старої, патріархальної сім'ї виражався у швидкому зростанні числа сімейних розділів. За даними Міністерства внутрішніх справ, в перші два пореформених десятиліття відбувалося щорічно в середньому 116 тис. сімейних розділів, а на початку 80-х років їх середньорічна чисельність зросла до 150 тис. 18 березня 1886 був виданий закон, за яким сімейний розділ міг відбутися тільки за згодою глави сім'ї ("битого") і з дозволу не менш ніж 2/3 домохозяев на сільському сході. Однак цей закон не міг ні призупинити, ні обмежити сімейні розділи, кількість яких і після його видання продовжувало зростати, при цьому понад 9/10 розділів відбувалося "самовільно", без санкції громади та місцевої влади. Не допомагали і насильницькі "возз'єднання" розділилися сімей.Однак переділи, продаж і здача в оренду селянських надільних земель, закидання селянами наділів і догляд в міста тривали в обхід законів, які опинилися безсилими призупинити об'єктивні, капіталістичного характеру, процеси в селі. Чи не міг ці урядові заходи забезпечити і платоспроможність селянського двору, про що свідчили дані офіційної статистики. Так, в 1891 р. в 18 тис. сіл 48 губерній була проведена опис селянського майна, в 2,7 тис. сіл майно селян було продано за безцінь для погашення недоїмок. У 1891-1894 рр.. за недоїмки було відібрано 87,6 тис. селянських наділів, піддана арешту 38 тис. недоїмників, близько 5 тис. були віддані в примусові роботи.В інтересах дворян-землевласників 1 червня 1886 було видано " Положення про наймання на сільські роботи". Воно розширювало права наймача-землевласника, який міг вимагати повернення збіглих до закінчення терміну наймання робітників, виробляти відрахування з їх заробітної плати не лише за заподіяну господарю матеріальний збиток, але і "за грубість", "непокору" тощо, піддавати арешту і тілесному покаранню. З метою забезпечення поміщиків робочою силою новий закон 13 червня 1889 суттєво обмежив переселення селян. "Самовільно" переселенця місцева адміністрація зобов'язувалася вислати по етапу на колишнє місце проживання. І все ж, всупереч цьому суворому закону, за десять років після його видання кількість переселенців збільшилася в кілька разів, причому 85% з них складали "самовільні" переселенці.

Запровадження інституту земських начальників. 12 липня 1889 було видано "Положення про земських дільничних начальників". У 40 губерніях Росії, на які поширювалася це "Положення" (головним чином на губернії з поміщицьким землеволодінням), створювалися 2200 земських ділянок (приблизно по 4-5 на повіт) на чолі з земськими начальниками. У повітах засновувався повітовий з'їзд земських начальників, що складався з адміністративного і судового присутності. Йому передавалися функції скасовуємо повітового в селянських справах присутності і мирового суду (світовий суд зберігався лише у Москві, Петербурзі та Одесі), що значно посилювало адміністративно-поліцейську владу земських начальників. Необхідність запровадження інституту земських начальників пояснювалася "відсутністю близькою до народу твердої урядової влади".

Контрреформи в галузі місцевого управління і суду. На початку 90-х років були проведені земська і міська контр реформи, початі кроки до зміни Судових статутів 1864 р.12 червня 1890 було затверджено нове "Положення про губернських і повітових земських установах". Формально воно зберігало принципи біс становості і виборності земств, однак ці принципи були сильно урізані, в чому і полягав зміст земської контрреформи. Так, землевласницька курія, за якою раніше могли балотуватися землевласники всіх станів, тепер стала курією тільки дворян землевласників. Ценз для дворян зменшувався вдвічі, а кількість гласних землевласницької курії ще більше збільшувалася; відповідно до цього зменшувалася кількість гласних по решті Курияма - міської та сільської. Селяни фактично позбавлялися виборного представництва: тепер вони вибирали тільки кандидатів в земські гласні, список яких розглядав повітовий з'їзд земських начальників, і за поданням цього з'їзду губернатор стверджував голосних.