Освіта в першій половині XIX ст. 3 страница

45. Всі ці невдачі призвели до створення 1876 р. централізованої револ. організації «Пн-револ. народниц. орг-ція», переймен. 1878 у «Земля і воля» (Плеханов, Натансони, Перовська, Морозов, Клеменс, Кравчинський). Різночинна інтелігенція, студенти 40%. 1876 – Програма:

· скинення самодержавства;

· передача всієї землі селянам і рівномірний розподіл;

· введення мирського (общинного) самоуправління;

· свобода слова і друку;

· пропагандистський шлях;

· кінцева мета – об’єднати робітн., селян, чиновників, військових для революції, а до того – селянські заколоти.

· пізніше обрано помилковий шлях індивідуального терору (проти чиновників), який ввійшов у звичку.

- Знову здійснено ходіння в народ.

- 1876, Петербург – перша політична демонстрація.

- 1878 – повернення до ідеї терору.

- Вересень 1879 – ств. Виконавчий комітет.

- 1879 – Соловйов зробив спробу вбити Олександра ІІ.

- Розкол на радикалів і пропагандистів.

- 1879, Вороніж – з’їзд, досягнуто компроміс (треба і того, і того).

- 1879, Петербург – з’їзд. Розділ на «Народну волю» і «Чорний переділ».

"Земля і воля " (1876-1879). У 1876 р. вцілілі учасники "ходіння в народ" утворили нову таємну організацію, з 1878 р. прийняла назва "Земля і воля". Її програма передбачала здійснення соціалістичної революції шляхом повалення самодержавства, передачу всієї землі селянам і введення "мирського самоврядування" в селі і містах. На чолі організації стояли Г В. Плеханов, А.Д. Михайлов, С.М. Кравчинський, Н.А. Морозов, В.Н. Фігнер та інБуло зроблено другий "ходіння в народ" для тривалої агітації селян. Землевольцем також займалися агітацією серед робітників і солдатів, допомогли організувати кілька страйків. У 1876 р. за участю "Землі і волі" в Петербурзі на площі перед Казанським собором була проведена перша в Росії політична демонстрація. Перед присутніми виступив Г. В. Плеханов, який закликав боротися за землю і волю для селян і робітників. Поліція розігнала демонстрацію, багато її учасники були поранені. Заарештованих засудили до каторги або заслання. Г.В. Плеханову вдалося сховатися від поліції.У 1878 р. частина народників знову повернулася до ідеї необхідності терористичної боротьби. У 1878 р. В.І. Засулич вчинила замах на петербурзького градоначальника Ф.Ф. Треньова і поранила його. Однак настрій суспільства було таке, що суд присяжних виправдав її, а Ф.Ф. Трепов був змушений піти у відставку. Серед землевольців почалися дискусії про методи боротьби. До цього їх спонукали і урядові репресії, і спрага активної діяльності. Спори по тактичним і програмних питань привели до розколу.

46. Падіння кріпосництва і загострення класової боротьби – вихід революційного руху, який висунув революційних народників. Їх ідеї:

· послідовники ідей Герцена і Чернишевського, ідеологи селянства;

· утопічний соціалізм – оминути капіталізм;

· селянин – соціаліст за натурою, а сільська община – зародок соціалізму;

· капіталізм – регрес, насаджений зверху, який не має соціальних коренів, в Європі він опирається на робітників, а Росія – аграрна країна;

· вирішальна роль у організації революції належить «критично мислячим» особам, «героям» (різночинська інтелігенція);

· водночас, селяни готові до сприйняття соціалістичних ідей;

· головним вважалося звільнення народу від соціально-політичного гніту, а політична боротьба не бралася до уваги.

Революційні народники. Основні ідеї революційних народників: капіталізм в Росії насаджується "зверху" і на російському грунті не має соціальних коренів; майбутнє країни в общинному соціалізмі; селяни готові до сприйняття соціалістичних ідей; перетворення повинні здійснюватися революційним методом. На рубежі 1860-1870-х рр.. формувалася ідеологія народництва, що стала ідейним прапором радикальної молоді. Прихильники цієї системи поглядів вважали, що інтелігенція в боргу перед народом і повинна присвятити себе позбавленню його від гніту і експлуатації. Народ визнавався і носієм зачатків нового, справедливого суспільного устрою. Будучи соціалістами, народники (слідуючи теоріям Герцена і Чернишевського) вважали, що Росія перейде до соціалізму, минаючи капіталістичну стадію; опорою ж для цього послужить селянська община, в якій народники бачили соціалістичні риси. Вважаючи головним позбавлення народу від соціально-економічного гніту, більшість народників заперечували або применшувати значення політичної боротьби. Падіння кріпосного права і загострення класової боротьби в пореформений період сприяли піднесенню революціонной руху, яке висунуло на перший план революційних народників. Народники були наслідниками ідей Герцена і Чернишевського, ідеологами селянства. Головний суспільно-політичне питання про характер пореформеного розвитку Росії народники вирішували з позицій утопічного соціалізму, вбачаючи в російській селянам соціаліста по натурі, а в сільській громаді - "зародиш" соціалізму. Народники заперечували прогресивність капіталістіческого розвитку країни, вважаючи його занепадом. На відміну від Чернишевського, який вважав основною рушійною силою прогресу народні масси, народники 70-х рр.. вирішальну роль відводили "героям", "критично мислячою" особистостям, напрямних маси, "натовп", хід історії на свій розсуд. Такими "крітично мислячими" особистостями вони вважали різночинський інтелігенції, яка поведе Росію і російський народ до свободи і соціалізму. Народники негативно ставилися до політичної боротьби, не пов'язували боротьбу за констатуцією, демократичні свободи з інтересами народу. Вони недооцінювали силу самодержавства, не бачили зв'язків держави з інтересами класів і робили висновок про те, що соціальная революція в Росії - справа надзвичайно легке.

47. 1. «Народна воля», 1879-1881 (Желябов, Перовська, Фігнер). Програма:

o боротьба з урядом для звільнення селян з фактично рабського стану;

o політичний переворот і скликання Установчих зборів для встановлення демократії;

o знищення приватної власності, земля селянам, підприємства – робітникам.

o терористичні методи боротьби для вбивства царя, що призведе до народного повстання. Організація розгромлена, 6 тис. учасників підлягали суду.

2. «Чорний переділ», 1879-1882 (Плеханов, Дейч, Засулич, Аксельрод). Старі методи боротьби (агітація-пропаганда).

"Чорний переділ". У 1879 р. частина землевольців (Г.В. Плеханов, В.І. Засулич, Л.Г. Дейч, П.Б. Аксельрод) утворили організацію "Чорний переділ" (1879-1881). Вони зберегли вірність основним програмним принципам "Землі і волі" і агітаційно-пропагандистським методам діяльності. "Народна воля". У тому ж році інша частина землевольців створила організацію "Народна воля" (1879-1881). Її очолили А.І. Желябов, А.Д. Михайлов, СЛ. Перовська, Н.А. Морозов, В.Н. Фігнер та ін Вони входили в Виконавчий комітет, центр і головний штаб організації. Програма народовольців відображала їх розчарування в революційній потенції селянських мас. Вони вважали, що народ задавлений і доведений до рабського стану царським урядом. Тому своїм головним завданням вони вважали боротьбу з цим урядом. Програмні вимоги народовольців включали: підготовку політичного перевороту і повалення самодержавства; скликання Установчих зборів і встановлення в країні демократичного ладу; знищення приватної власності, передачу землі селянам, фабрик робітникам. (Багато програмні положення народовольців сприйняли на рубежі XIX-XX ст. Їх послідовники партія соціалістів революціонерів.) Народовольці провели ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації, але головною своєю метою вважали вбивство царя. Вони припускали, що це викличе політичну кризу в країні і всенародне повстання. Проте у відповідь на терор уряд посилив репресії. Більшість народовольців було заарештовано. Залишилася на свободі СЛ. Перовська організувала замах на царя. 1 березня 1881 Олександр II був смертельно поранений і через кілька годин помер.Цей акт не виправдав очікувань народників. Він ще раз підтвердив неефективність терористичних методів боротьби, привів до посилення реакції і поліцейського свавілля в країні. В цілому діяльність народовольців в значній мірі загальмувала еволюційний розвиток Росії.

48. 1. Південноросійський союз робітників (1875, Одеса, революціонер-інтелігент Заславський) – перша робітнича організація. 250 чол. Статут (робітники можуть добитися своїх прав насильством; праця повинна стати основою особистого і суспільного добробуту). Пропаганда серед робітників, організація стачок (специфічних робітничих методів боротьби). Розкрита у грудні 1875 р.

1. Північноросійський союз робітників (1878, Петербург, Обнорський і Халтурін) – виник з розрізнених кружків, 200 чол. На чолі стояв центральний робітничий кружок. Мета – «скинення існуючого політичного і економічного ладу країни як несправедливого». У робочому класі втілена «вся сила і знання країни». Насамперед висувалася ідея політичних свобод (щоб кожна людина мала самостійність переконань і дій): свобода слова, зібрань, ліквідація станових привілеїв, безплатна освіта, заборона дитячої праці тощо. Пропаганда на підприємствах Петербурга, прокламації, 1880 – перша робітнича нелегальна газета «Робітнича зоря» (одразу розгромлена). 1880 союз розпався.

Організації робочих. Робітничий рух в 70-80-х роках розвивалося стихійно і неорганізовано. На відміну від Західної Європи російські робітники не мали ні власних політичних організацій, ні професійних спілок. "Південно-російський робітничий союз" (1875) і "Північний союз російських робітників" (1878-1880) не зуміли очолити боротьбу пролетаріату і надати їй політичний характер. Першою робітничою організацією був "Південноросійський союз робітників", заснований в 1875 р. в Одесі революційних ром-інтелігентом Є.О. Заславським. Союз налічував близько 250 чоловік з ряду міст Півдня Росії (Одеса, Херсон, Ростов-на-Дону). Найважливішим документом Союзу був Устав, в якому стверджувалося, що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки "за допомогою насильного перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги". Союз заявляв, що праця має стати основою особистого та суспільного добробуту. Члени Союзу вели пропаганду серед робітників, брали участь в організації страйків. У грудні 1875 р. Союз в результаті зради була розкрита і розгромлений, а 15 його учасників були ппереданісуду і засуджені до каторги або тюремного заклюню і засланні. Є.О. Заславський був засуджений до 10 років каторги. У 1878 р. він помер у в'язниці. У 1878 р. в Петербурзі на основі об'єднання розрізнених робочих гуртків виник "Північний союз російських робітників". Союз нараховував понад 200 членів. Він мав свої відділення за Невської та Нарвської заставами, на Василівському острові, Виборзької і Петербурзької сторонах, Обвідному каналі. Кістяк Союзу становили робітники-металлисти. На чолі стояв центральний робочий гурток, куди входили представники районних організацій. Керуй телями "Північного союзу" були робітники-революціонери - слюсар В.П. Обнорський і столяр С.Н. Халтурін. В.А. Про Норск, ще в бутність за кордоном, зумів познайомитися з робочим рухом Заходу, з програмами соціалістичних партій. Він був автором програмних документів Союзу. С.Н. Халтурін добре знав нелегальну літературу, був пов'язаний з народницькими організаціями. Відкрито заявив про своє існування "Північний союз російських робітників" в січні 1879 р., коли в нелегальній друкарні була надрукована його програма "До російським робочим", прийнята на установчих зборах членів організації. Союз заявляв, що його головна мета - "повалення існуючого політичної та економічного ладу держави, як ладу вкрай несправедливого". У документі визначалася роль робітничого класу в Росії, як класу, в якому "заключаються вся сила і знання країни" і від якого залежить успіх соціальної революції. У своїй діяльності на перший план Союз висував завдання політичної боротьби, так як "політична свобода" забезпечує за кожною людиною самостійність переконань і дій. Безпосередніми вимогами Союзу були: свобода слова, друку, право зборів і сходок. Крім того, робітники вимагали ліквідації станових прав і пре имуществ, введення обов'язкового і безкоштовного навчання у всіх навчальних закладах, обмеження робочого часу, скасування непрямих податків і т.д. Члени "Північного союзу" вели пропаганду на підприємствах Петербурга, брали участь у страйках та керували ними, підтримували страйкарів грошовими коштами, випускали прокламації. Керівники Союзу прагнули налогодити зв'язки з іншими містами Росії, ставлячи перед собою мету перетворення організації в всеросійський. У лют Рале 1880 Союз видав першу нелегальну робочу газі ту "Робоча зоря". Після виходу першого номера газети друкарня була розгромлена поліцією. Ще в січні 1879 р. був заарештований В.А. Обнорський. Незабаром після арешту членів "Північного союзу" він припинив свою діяльність. Один з керівників "Північного союзу" Степан Халтурін став народовольців. 5 лютого 1880 він здійснив вибух в їдальні в Зимовому палаці. Після цього скривався, брав активну участь у діяльності Виконавчого комітету "Народної волі". У березні 1882 р. він був страчений за участь у вбивстві одеського прокурора В.В. Стрельникова. Таким чином, в 70-і рр.. XIX в. робітничий рух починає відігравати істотну роль у громадському русі країни: визначаються специфічні пролетарські методи боротьби (страйковий рух), створюються перші робітничі організації, їх програми. З числа робочих висуваються перші керівники: Петро Моїсеєнко (1852-1924), Петро Алексєєв (1849-1890), Степан Халтурін (1857-1882), Віктор Обнорський (1851-1919). Однак рух 70-х рр.. охоплювало ще вузький крутий робочих. Пролетарська струмінь ще не могла виділитися із загального потоку народництва.

49. Напрямки зовнішньої політики Росії у 50-60 рр. 19 ст.:

1. Західний.

· Росія втратила право вирішального голосу при вирішенні найважливіших європейських проблем (після поразки у Кримській війні). Сформувався англо-австро-французький блок.

· Росія намагалася скасувати нейтралізацію Чорного моря за Паризьким трактатом. За це взявся міністр закордонних справ Горчаков, який заявив, що «Росія не сердиться, вона зосереджується…». Почалися пошуки союзників. У 1859 р. був укладений союз із Францією, але це нічого не дало. Тоді Росія зблизилася з Пруссією, підтримала її прагнення об’єднати німецькі землі, і при війні 1870-71 рр. з Францією зайняла нейтралітет (хоч мала договір про союз з Францією). У 1870 р. Горчаков заявив усім великим державам, що Росія не збирається бути позбавленою флоту на Чорному морі. ЇЇ підтримала Пруссія, Англія і Австрія виступили проти, а Франція вже нічого і не значила після невдалої війни. Лондонська конференція великих держав 1871 р. скасувала статтю про нейтралізацію Чорного моря. Росія відновила флот і бази, судноплавство протоками, знову могла допомагати балканським країнам.

2. Середньоазіатський – була розроблена програма приєднання Середньої Азії.

3. Далекосхідний.

·Після англо-французької диверсії на Камчатці, перетворення Китаю у маріонетку Заходу, швидкий розвиток Японії треба було зміцнювати свої позиції на Далекому Сході.

· Росія-Китай. За Айгунським (1858) і Пекінським (1860) договорами з Китаєм Росія закріпила за собою лівий берег Амуру і Уссурійський край. Тут почалася швидка розбудова міст.

· Росія-Японія. 1855 – Самодський договір про постійний мир і дружбу. Росія отримала північ Курил. Сахалін – спільне володіння. 1875, Петербург – новий рос.-японс. договір. Росія отримала Сахалін, а Японія – Курили.

4. Американський.

·Росія провадила доброзичливу політику щодо США, підтримала Північ у громадянській війні.

·1867 р. Росія за 7,2 млн доларів продала багату на корисні копалини (як виявилося потім) Аляску.

Закінчення Кримської війни призвело до корінної зміни ситуації в Європі. Сформований проти Росії англо-австро-французький блок (так звана Кримська система) була націлена на збереження її політичної ізоляції і військово-стратегічної слабкості, забезпеченої рішеннями Паризького конгресу. Росія не втратила свого становища великої держави, але вона втратила право вирішального голосу при вирішенні міжнародних проблем, втратила можливості надавати ефективну підтримку народам Балкан. У зв'язку з цим головним завданням російської дипломатії стала боротьба за скасування статті Паризького мирного договору про нейтралізацію Чорного моря. Основні напрямки зовнішньої політики. На західному напрямку Росія прагнула ліквідувати свою зовнішньо-політичну ізоляцію. Відносини з центральноєвропейськими державами визначалися традиційними династичними зв'язками, спільністю їх політичних та ідеологічних устоїв. Царське уряд був готовий і до нових політичних союзів для підтримки європейської рівноваги і відновлення свого міжнародного престижу. Велике значення набуло середньоазіатську напрямок. Російський уряд висунуло і здійснило програму приєднання Середньої Азії, її подальшого освоєння і колонізації. У зв'язку з посиленням національно-визвольних рухів на Балканах в 70-ті роки XIX ст. знову особливе звучання придбав східне питання. Народи Балканського півострова розгорнули боротьбу за звільнення від османського ярма і створення національних незалежних держав. У цьому процесі Росія брала участь дипломатичними, політичними і військовими методами.

У другій половині XIX ст. далекосхідне напрямок у зовнішній політиці Росії поступово змінювало свій периферійний характер. Англо-французька диверсія на Камчатці під час Кримської війни, ослаблення Китаю і його перетворення в країну, залежну від англо-німецько-французького капіталу, швидке зростання морських і сухопутних сил Японії засвідчили необхідність посилення російських економічних і військово-стратегічних позицій на Далекому Сході. За Айгунскому (1858) і Пекінському (1860) договорами з Китаєм за Росією була закріплена територія по лівому березі річки Амур і весь Уссурійський край. Російські колоністи за підтримки уряду почали швидко освоювати ці благодатні землі. Там незабаром виник ряд міст Благовєщенськ, Хабаровськ, Владивосток і ін. Почали розвиватися торгові і дипломатичні відносини з Японією. У 1855 р. між Росією і Японією було укладено Сімодський договір про постійне мирі і дружбі. Він закріплював право Росії на північну частину Курильських островів. Острів Сахалін, належав Росії, оголошувався спільним володінням. У 1875 р. в Петербурзі було підписано новий російсько-японський договір, за яким острів Сахалін визнавався виключно російським. У якості компенсації Японія отримала Курильські острови. Територія Сахаліну і Курил в кінці XIX ст. продовжувала бути джерелом напруженості в російсько-японських відносинах. Продовжуючи традицію першої половини XIX ст., Росія проводила доброзичливу політику по відношенню до США. На відміну від Англії вона виступила на боці Півночі в його боротьбі проти рабовласницького Півдня. Далі вона постійно підтримувала США у міжнародних справах. У 1867 р. Росія поступилася (фактично продала) за 7,2 млн. доларів Північно-Американським Сполученим Штатам пустельну північно-західну частину американського материка півострів Аляску. Сучасники вважали, що ці землі не стоять такої суми. Однак згодом. з'ясувалося, що Аляска є багатющою коморою корисних копалин (золото, нафту та ін.) В цілому ж відносини Росії з США ще не грали визначальної ролі в міжнародних справах.

50. Після Лондонської конференції 1871 р. Росія могла надавати допомогу Балканським народам.

Повстання в балканських країнах – їх жорстоке придушення – Росія втрутилася з вимогою припинити це (Зах. Європа була пасивна) – у квітні 1877 огол. Туреччині війну. Росія була не зовсім готова до війни (військові реформи не були закінчені – погана зброя, застарілі доктрини). Розроблено план швидкої наступальної війни, були талановиті генерали.

2 театри військових дій: Балкани і Закавказзя.

1. Балкани. Травень 1877 – рос. війська форсували Дунай і осадили Плевну, а частина (генерал Гурко) мала здійснити диверсію в Пд. Болгарії (вона оволоділа Тирново і гірським перевалом Шипка, але тут змушені були оборонятися усю другу половину року). Перша частина взяла Плевну і пішла в Пд. Болгарію, поч. широкий наступ по всьому театру воєнних дій і взяла Адріанополь (генерал Скобелєв).

2. Закавказзя. Була зайнята вся Абхазія і в листопаді 1877 взята фортеця Каре.

Після скасування основної статті Паризького мирного договору про нейтралізацію Чорного моря Росія знову отримала можливість надавати більш активну підтримку народам Балканського півострова у боротьбі проти османського ярма.Перший етап східної кризи 70-х років XIX ст. У 1875 р. спалахнуло повстання в Боснії та Герцеговині. Незабаром воно поширилося на територію Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Влітку 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили султанові війну. Однак сили були нерівні. Турецька армія жорстоко придушувала опір слов'ян. Тільки в Болгарії турки вирізали близько 30 тис. чоловік. Сербія терпіла поразки від турецьких військ. Маленька чорногорська армія сховалися високо в горах. Без допомоги європейських держав, і в першу чергу Росії, боротьба цих народів була приречена на поразку. На першому етапі кризи російське уряд намагався узгодити свої дії з західноєвропейськими державами. Широкі верстви російського суспільства вимагали від імператора Олександра ІІ зайняти більш рішучу позицію. Активно діяли російські слов'янські комітети Петербурга, Москви та деяких інших міст. В їх діяльності брали участь найвизначніші представники інтелігенції (письменник і публіцист К.С. Аксаков, літературний критик В.В. Стасов, скульптор М.М. Антокольський, вчені І.І. Мечников, Д.І. Менделєєв та ін.) Комітети займалися збором коштів для "братів по крові та вірі", направляли для підтримки повсталих сербів, болгар та інших балканських народів російських добровольців. Серед них: медики Н.Ф. Скліфосовський і С.П. Боткін, письменник Г.І. Успенський, художники В.Д. Полєнов і К.Є. Маковський.Враховуючи пасивність Західної Європи в Балканському питанні і поступаючись тиску громадськості, російський уряд в 1876 р. зажадало від султана припинити винищення слов'янських народів і укласти мир з Сербією. Однак турецька армія продовжувала активні дії, задушила повстання в Боснії і Герцеговині, вторглася до Болгарії. В умовах, коли балканські народи зазнавали поразки, а Туреччина відкидала всі пропозиції про мирне врегулювання, Росія в квітні 1877 р. оголосила війну Османської імперії. Розпочався другий етап східної кризи.Російсько-турецька війна 1877-1878 рр.. Царський уряд прагнув уникнути цієї війни, так як було до неї погано підготовлено. Військові перетворення, початі в 60-х роках, не були завершені. Стрілецька зброя лише на 20% відповідало сучасним зразкам. Військова промисловість працювала слабко: армії не вистачало снарядів та інших боєприпасів. У військовій теорії панували застарілі доктрини. Верховне головнокомандування (великий князь Микола Миколайович і його оточення) дотримувалося консервативної військової доктрини. Разом з тим в російській армії були талановиті генерали М.Д. Скобелєв, М.І. Драгомиров, І.В. Гурко. Військове міністерство розробило план швидкої наступальної війни, так як розуміло, що затяжні операції не по силам російської економіки та фінансів. Військові дії розгорнулися на двох театрах: Балканському і Закавказькому. У травні 1877 р. російські війська вступили на територію Румунії і форсували Дунай. Їх підтримали болгарські ополченці і регулярні румунські частини. Основна частина російської армії обложила Плевну - сильну турецьку фортеця в Північній Болгарії. Генерал І.В. Гурко отримав наказ опанувати перевалами через Балканський хребет і провести диверсію в південній Болгарії. Цю задачу він виконав, опанувавши древньою столицею Болгарії Тирново і гірським перевалом Шипка - найважливішим стратегічним пунктом. Оскільки головні сили російської армії надовго затрималися під Плевною, І.В. Гурко був змушений оборонятися з липня по грудень 1877 Маленький загін російської армії, підтримуваний болгарськими добровольцями, виявив на Шипкінському перевалі чудеса героїзму і відстояв його ціною великих людських жертв. Після взяття Плевни на початку грудня 1877 р. російська армія у важких зимових умовах перейшла через Балканські гори і вступила в Південну Болгарію. Почалося широке наступ по всьому театру військових дій. У січні 1878 р. російські війська зайняли Адріанополь і вийшли на підступи до Константинополя. У цих воєнних діях видатну роль зіграв генерал М.Д. Скобелєв. У Закавказзі була зайнята вся Абхазія і в листопаді 1877 р. штурмом узята турецька фортеця Каре. Військова поразка Туреччини стало очевидним.

 

 

51. Сан-Стефанський мир (лютий 1878). Це прелімінарний (попередній) мир, за яким

· балканські країни отримали суверенітет (Сербія, Чорногорія і Румунія незалежність, а Боснія, Герцеговина і Болгарія – статус автономних князівств).

· Росія повернула Південну Бессарабію, отримала нові опорні пункти на Кавказі Каре, Баязет, Батум, Ардаган, зміцнила становище на Близькому Сході.

2. Берлінський конгрес. Не бажаючи миритися зі зміцненням становища Росії, західні держави скликали Берлінський конгрес в червні 1878 (Росія, Туреччина, Англія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина) і переглянули умови Сан-Стефанського договору:

· Південна Болгарія повернулася Туреччині,

· Боснія і Герцеговина окуповані Австрією,

· скорочені території незалежних Сербії, Чорногорії і Румунії,

· Англія отримала Кіпр.

Російсько-турецька війна 1877-78 рр. була найважливішою віхою в історії визволення балканських народів і формування їх незалежності.

Сан-Стефанський мирний договір. У лютому 1878 р. в Сан-Стефано був підписаний прелімінарний (попередній) мирний договір. Його головне значення полягало в забезпеченні суверенітету балканських народів і зміцненні впливу Росії на Близькому Сході. Сербія, Румунія і Чорногорія, що раніше мали лише автономію в межах Туреччини, отримали незалежність. Болгарія, Боснія і Герцеговина, багато століть томівшіеся під османським ярмом, стали автономними князівствами. Сан-Стефанський договір фактично вивів з під влади Туреччини всі балканські народи.Росія повернула Південну Бессарабію, втрачену після Кримської війни, придбала нові опорні пункти на Кавказі Батум, Каре, Ардаган і Баязет. Ці фортеці мали важливе стратегічне значення для чинення тиску на Туреччину в Закавказзі. Берлінський конгрес. Третій етап східної кризи 70-х років був викликаний загостренням обстановки в Європі. Західні держави не хотіли змиритися з посиленням російських позицій на Балканах і Кавказі. Вони відмовилися визнати умови Сан-Стефанського договору, зажадали його перегляду і скликання міжнародного конгресу. Росія, не готова до нової загальноєвропейської війні, була змушена поступитися.У червні 1878 р. в Берліні відкрився конгрес, у якому взяли участь Росія, Туреччина, Англія, Франція, Німеччина та Австро-Угорщина.Росія опинилася в повній ізоляції. Європейські держави, діючи єдиним фронтом, нав'язували свою волю російським дипломатам. Їх основна мета зводилася до підриву російського впливу на Балканах і приниженню результатів військових перемог Росії. При цьому вони менше всього враховували інтереси балканських народів.У липні на Берлінському конгресі було підписано трактат, значно змінив умови Сан-Стефанського мирного договору. Болгарія була розчленована на дві частини. Автономної, що має свій уряд і національну армію, ставала тільки північна Болгарія, південна залишалася під ярмом Туреччини. Підтверджувалася незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії, але їх території були значно скорочені. Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину. Англія за свою підтримку Туреччини отримала острів Кіпр. Почалося розчленування Османської імперії.Незважаючи на рішення Берлінського конгресу, російсько-турецька війна 1877-1878 рр.. була найважливішою віхою у звільненні слов'янських народів і створенні їх національної державності.

 

52. -На півдні і сході від Росії пролягали обширні території Середньої Азії, неоднорідні в своєму розвитку. Там панували старі патріархальні відносини, рабство, васально-феодальна залежність. Тут були розміщені 3 великі держави: Бухарський емірат, Кокандське і Хівінське ханство і ряд незалежних племен.