Найбільш узагальнюючими показниками розвитку інноваційної діяльності країни є показники впровадження інновацій на промислових підприємствах. В цілому в 1998-2000 рр. інновації здійснювали лише 18,4% загальної кількості промислових підприємств України (більша частина з них розміщувалась у промислово розвинутих регіонах - Донецькій, Харківській, Львівській, Луганській, Дніпропетровській, Вінницькій та Київській областях і у м. Київ).
Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигляді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного розвитку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися.
26. Соціально-економічний розвиток – це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення.
Соціально-економічний розвиток – складний суперечливий процес, у якому взаємодіють позитивні і негативні фактори, а періоди прогресу змінюються періодами регресу. Політичні і військові потрясіння, соціальні конфлікти, екологічні катастрофи можуть призупинити розвиток економіки будь-якої країни, відкинути її на кілька десятиліть назад, а іноді привести і до остаточної загибелі, як це було з древніми цивілізаціями.
Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.
Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст.
Економічне зростання може відбуватися і без економічного розвитку, але економічний розвиток неможливий без економічного зростання.
На сьогодні не існує єдиного тлумачення категорії економічного зростання. Суть економічного зростання визначається по-різному. Одні вчені визначають економічне зростання як збільшення загального обсягу валового національного продукту за певний період або як збільшення чистого національного продукту на душу населення. Інші дослідники вважають, що економічне зростання має місце тоді, коли разом із збільшенням населення відбувається аналогічне за темпами зростання національного доходу. Деякі економісти ототожнюють економічне зростання з розвитком економіки взагалі (зростання продуктивних сил, суспільного продукту, добробуту населення тощо). Однак переважає думка, що економічне зростання - це такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне виробництво.
27. Економічне зростання - основна форма розвитку передових країн світу. Забезпечення економічного зростання виступає однією з основних передумов зростання добробуту населення. Підвищення рівня життя в державі вимагає більш швидкого росту національного доходу порівняно з ростом чисельності населення. Значення економічного зростання для країни проявляється у збільшених можливостях вирішення національних проблем, зокрема:
• зростання реального продукту;
• розв'язання соціально-економічних проблем;
• підвищення життєвого рівня населення;
• задоволення нових потреб суспільства;
• зміцнення зовнішньоекономічних позицій держави;
• нарощування виробничої, технічної та фінансової бази для подальшого зростання тощо.
Економічне зростання, яке забезпечує збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення, є одним із факторів національної безпеки держави.
Підходи до перспектив економічного зростання. Існують два протилежні підходи щодо перспектив економічного зростання та проведення національної економічної політики країн.
Противники економічного зростання вважають, що у зв'язку з обмеженістю ресурсів та інтенсивним їх використанням, людство може вичерпати життєво важливі для процесу виробництва природні ресурси. Інтенсивний обробіток землі перетворить її в пустелю. Скорочення запасів Світового океану, вирубування лісів, збільшення відходів, забруднення довкілля, зменшення озонового шару, збільшення кількості техногенних і природних катастроф та інші негативні явища змінюють клімат планети. Це створює загрози екологічній системі й самому життю на Землі.
Враховуючи всі фактори, можна зробити висновок, що економічне зростання не є абсолютним благом. Воно потребує відповідного моніторингу, оцінки наслідків його впливу на всі суспільні явища та процеси. Однак, без відповідних темпів економічного зростання забезпечення добробуту та благополуччя населення неможливе
Світовий досвід показує, що стабільність економічного зростання можлива в довгостроковому періоді. В короткочасному періоді економічне зростання має циклічний характер.
28. Ефективність будь-якої системи господарювання можна оцінювати на основі характеристик економічного зростання. Воно проявляється у збільшенні потенційного і реального обсягів продукції, доходу та багатства нації. Економічне зростання має певні якісні та кількісні характеристики. Його якісний характер відображає реальний приріст сукупності споживчих вартостей та їх відповідність суспільним потребам. Кількісний характер економічного зростання знаходить свій вираз у рівнях та темпах розвитку національного господарства.
Категорія економічного зростання відноситься до динамічних понять і відображається різними динамічними характеристиками. Можна визначити декілька ознак, які дають можливість здійснити класифікацію окремих видів економічного зростання.
За ознакою перервності змін виділяють безперервне та перервне економічне зростання.
За ознакою поступовості змін характеризують пропорційне і непропорційне економічне зростання.
За напрямком змін розрізняють власне (додатне) економічне зростання та спад (від'ємне економічне зростання).
За кількісною ознакою динаміки змін розрізняють економічне зростання з високими та низькими темпами.
Показники динаміки економічного зростання:
1. Річний приріст обсягу ВВП.
2. Річні темпи приросту ВВП у розрахунку на душу населення.
3. Річні темпи приросту виробництва основних галузей економіки.
4. Рівень і якість життя населення.
5. Показники економічної ефективності
Показники виміру економічного зростання:
1. Індекс зростання ВВП.
2. Темп приросту ВВП.
3. Темпи приросту ВВП на душу населення.
Способи вимірювання:
1. У фізичному виразі – фізичне зростання.
2. У вартісному виразі – вартісне зростання.
Можливі темпи приросту:
1. Високі.
2. Від'ємні.
3. Нульові.
4. Оптимальні.
Темпи економічного зростання найчастіше виступають основним критерієм економічного розвитку. Однак, високі темпи економічного зростання не завжди свідчать про прискорений економічний розвиток країни.
І, навпаки, зниження темпів зростання або навіть нульові його темпи не означають припинення економічного розвитку.
Проте в основному темпи економічного зростання визначають динаміку всіх інших економічних показників. Тільки безперервне економічне зростання дає можливість країні зайняти передові позиції в світі.
На основі показника темпів економічного зростання можна зробити висновок, що сучасна ринкова економіка функціонує ефективніше, ніж економіка попередніх періодів.
29. Залежно від ознаки характеру зростання виділяють різні його типи -"екстенсивний", "інтенсивний" та "змішаний", які дають основну характеристику напрямку розвитку.
Типи економічного зростання:
1. Інтенсивний - нарощування виробничого потенціалу в результаті вдосконалення техніки і технології.
2. Екстенсивний - збільшення виробничих потужностей у результаті збільшення кількості залучених факторів виробництва.
3. Змішаний - збільшення виробничих потужностей у результаті збільшення кількості використовуваних факторів виробництва та вдосконалення техніки і технології.
Екстенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його факторів при незмінних їх якісних параметрах. Обсяги виробництва продукції зростають за рахунок збільшення чисельності робочої сили, обсягу інвестицій, використовуваних земельних та інших ресурсів. Економічне зростання називається екстенсивним, якщо воно характеризується незмінним співвідношення факторів та результатів виробництва, тобто не змінює середню продуктивність праці і відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва - землі, праці і капіталу, якісний і технічний рівні яких залишаються незмінними. Можливості такого розвитку пов'язані насамперед з наявністю вільних ресурсів та запасів.
Інтенсивний тип економічного зростання - розширення виробництва на основі якісного вдосконалення його факторів та організаційно-економічних відносин.
При інтенсивному типі економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва, підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо.
Екстенсивне та інтенсивне зростання в абсолютно чистому вигляді на практиці не існує. Реально обсяг виробництва збільшується під впливом сукупності факторів, що свідчить про змішаний тип економічного зростання. Наприклад, може відбуватися одночасно і приріст кількості діючої робочої сили, і підвищення її якості, розширення масштабів виробництва і удосконалення технічної бази виробничого процесу.
Змішаний тип економічного зростання поєднує в собі ознаки двох попередніх типів зростання. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, говорять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного зростання. Віднесення до того чи іншого типу зростання здійснюється залежно від питомої ваги приросту виробництва, отриманого за рахунок якісних і кількісних змін його факторів.
30. Серед факторів економічного зростання, можуть бути виділені три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.
- фактори пропозиції;
- природні — кількість і якість природних ресурсів;
- капітал — кількість і якість використовуваного капіталу;
- праця — кількість і якість трудових ресурсів;
- технологія — способи сполучення елементів виробництва;
- інновації — результат науково-технічного прогресу;
- інформаційні — інформаційне забезпечення виробництва;
- фактори попиту;
- заробітна плата — її зростання збільшує попит. Заощадження —знижує;
- фактори розподілу;
- структурна політика - забезпечує оптимальний розподіл ресурсів;
- інституційні фактори — державна політика в різних сферах економіки та суспільного життя;
- соціальні фактори — державна соціальна політика, розвиток суспільних демократичних інститутів;
- культурні, релігійні та інші фактори.
31. Інтегральним показником економічного розвитку є індекс людського розвитку. Цей показник розраховується як середньозважена величина індексів чотирьох показників - очікуваної тривалості життя, рівня грамотності дорослого населення, рівня охоплення населення початковою середньою та вищою освітою, рівня виробництва реального ВВП на душу населення із врахуванням купівельної спроможності.
Співставлення індексу людського розвитку кожної країни із світовим показниками дає можливість визначити її порівняльний індекс та місце Якщо цей індекс менший за 0,5, то країна має низький рівень людського розвитку; від 0,5 до 0,8 - середній рівень; 0,8 і більше - високий. Україна за індексом людського розвитку (менше 0,8) входить до першої сотні країн світу.
Згідно «Звіту ООН про людський розвиток - 2005», Україна перемістилася з 70-го в 2004 р. на 78-е місце в 2005 р., посівши місце між Саудівською Аравією та Перу. У цей же час найкраща за цим показником пострадянська країна - Естонія - посідає 38 місце у світі, Росія - 62, Білорусь - 67. Лідерами рейтингу у 2005 році стали Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург і Канада.
32. Зростання економіки визначається множиною різноманітних факторів: збільшенням кількості виробничих ресурсів, підвищенням їх якості і удосконаленням способів їх використання. Все це, як правило, потребує інвестицій. Тому інвестиції виступають в якості основного регулятора темпів економічного зростання.
На відміну від статичних моделей економічної рівноваги в моделях економічного зростання враховуються два наслідки здійснення інвестицій: в момент свого здійснення вони підвищують сукупний попит, а в наступні періоди збільшують сукупну пропозицію внаслідок приросту виробничих потужностей.
В моделях економічного зростання всі ендогенні параметри є функціями часу.
Основною метою побудови моделей економічного зростання є визначення умов, необхідних для рівноважного зростання (динамічної рівноваги). Під рівноважним зростанням розуміють такий розвиток економіки, при якому зростаючі від періоду до періоду обсяги сукупного попиту і сукупної пропозиції завжди дорівнюють один одному (рис. 15. 4.).
33. Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з іншими проблемами.
Проблеми, з якими пов’язаний інституціоналізм
ü Економічні проблеми
ü Соціальні проблеми
ü Політичні проблеми
ü Етичні проблеми
ü Правові та інші проблеми
Основні характерні ознаки інституціоналізму:
ü Критичний аналіз ортодоксальних теорій
ü Спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками
ü Намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток
ü Аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, а з позицій організації суспільства, держави
ü Намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку
Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.
34. Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона включає такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, біржі, торгові доми, ярмарки, служби маркетингу; комерційно-інформаційні центри, брокерські, страхові, аудиторські, холдингові компанії тощо.
Ринкова інфраструктура:
ü Ринкова інфраструктура: сукупність підприємств, установ, організацій
ü Інфраструктура відповідно до структури продуктивних сил – кадрова, матеріально-речова, наукова, інформаційна
ü Інфраструктура відповідно структури економічних відносин – техніко-економічна: підрозділи підприємств та організацій
ü Інфраструктура відповідно до структури організаційно-економічних відносин – маркетингові служби, управлінські структури на мікрорівні
ü Інфраструктура відповідно до структури економічної власності – банківські та страхові компанії, кредитно-ощадні установи, юридичні закони, норми, правила
35. Якими є найхарактерніші ознаки та різновиди біржової діяльності?
Поняття «торгово-біржова діяльність» уперше на законодавчому рівні закріплено в Господарському кодексі України (ГК).
Метою здійснення торгово-біржової діяльності є організація й регулювання торгівлі, шляхом надання послуг суб'єктам господарювання в здійсненні ними торгівельних операцій, спеціально створеною господарською організацією — товарною біржею (ст. 278 ГК України).
Юридичними ознаками біржі є:
• постійне місцем взаємодії попиту і пропозиції, тоді як ярмарок лише періодично виконує цю функцію;
• зафіксований контингент клієнтів і відвідувачів.
• здійснення товарообігу поза біржею.
Фондова біржа — це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими документами, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
Об'єктами операцій фондової біржі є:· акції; · облігації республіки, місцевих позик і підприємств;· казначейські зобов'язання республіки;· ощадні сертифікати;· векселі.
ВИДИ: Залежно від місця укладання закон розрізняє біржові та позабіржові угоди. Біржовими угодами є дії громадян і організацій щодо встановлення, зміни або припинення цивільних прав або обов'язків, які вчинені на біржі в результаті біржових торгів. Укладаються ці угоди через посередників — брокерські контори і брокерів, а не самими продавцями і покупцями реального товару. Виконуються біржові угоди поза біржею (товару як такого на біржі немає). Біржова угода має юридичні ознаки звичайної угоди щодо змісту, структури тексту, форми тощо.Щоб відрізнити біржові угоди від звичайних, небіржових, законодавець, по-перше, визначає, що діяльність щодо їх укладення називається біржовими операціями; по-друге, встановлює особливі умови, яким має відповідати біржова угода. Предметом біржової угоди є так званий біржовий товар.
Відмінність між біржовими і небіржовими угодами полягає також у тому, що суб'єктами (учасниками) біржових угод можуть бути лише члени біржі.
Біржові угоди за різними критеріями поділяються на види. Найбільш загальним критерієм поділу є ч а с виконання угоди. Згідно з цим критерієм є угоди:
• з негайним виконанням. Такі угоди передбачають придбання або відчуження товару шляхом негайного виконання угоди. За такою угодою товар має знаходитися на одному з вказаних біржею складів і передаватися покупцеві негайно. Конкретний термін визначається Правилами біржової торгівлі;
• термінові. Згідно з такими угодами організація-продавець передає у певний, визначений сторонами строк у власність (повне господарське відання) організації-покупця товар, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити товар на умовах (щодо строку платежу, ціни), встановлених договором. По суті, це договори поставки біржового товару, строки виконання яких визначаються на майбутнє. Оскільки йдеться про поставки в майбутньому, така біржова угода називається угодою на строк, або форвардною угодою.
36. Чому в сучасному ринковому господарстві існують тіньові відносини та зв'язки?
Проблема існування тіньових процесів в економіці в умовах глобалізації стає актуальною для країн світу як загалом, так і для національних економік, а також для її регіонів. У світовій економічній системі спостерігається загрозлива тенденція – прискорене зростання тіньового сектора порівняно з офіційною економікою, яке характерне для всіх регіонів, але особливо помітне у прикордонному регіоні.
Традиційно до основних чинників розвитку тіньової економіки і кримінальної економічної
діяльності в економіці країни (прикордонного регіону) у трансформаційний період зараховують такі: надмірна важкість податкового (митного) навантаження; надмірна регламентація та контроль економічної діяльності, значні масштаби державного сектора в економіці. З-поміж факторів, що сприяли зародженню та зміцненню тіньової економіки в західному прикордонному регіоні України, необхідно виділити такі:
– відсутність повноцінного ринкового середовища;
– важкість податкового навантаження;
– наявність недостатньо контрольованого кордону, що розділяв різні господарські системи;
– поширення прихованої зайнятості;
– структурні диспропорції в економіці.
Основою дослідження розвитку кризових явищу ЗЕД є висновок про те, що тінізація цієї
сфери є однією з найнебезпечніших для суспільства, в якій найбільшою мірою проявляються можливості реалізації спрямувань тіньової економіки. Вона, зокрема, величезною мірою сприяє посиленню експлуатації ослабленої економіки України (особливо у прикордонних депресивних регіонах), подальшого перерозподілу створеного в ній національного продукту на користь розвинутих країн, активізації вивезення з неї капіталів.
У зовнішньоекономічній сфері з найбільшою інтенсивністю проявляється дія тенденції до
наслідків експансії глобальної тіньової економіки в українську як недостатньо розвинуту
периферійну капіталістичну модель економіки.
Представники прикордонної тіньової економіки широко користуються відсутністю контролю за якістю експортованої продукції, експортуючи високоякісну вітчизняну продукцію під виглядом низькосортних товарів. Отже, нагальною є необхідність створення єдиної системи оцінки кількості та якості товарів, що експортуються, або покласти цей обов’язок на контролерів вже існуючих структур.
Найбільшою на західних кордонах України є питома вага контрабандної продукції на ринку автомобілів, тютюну, алкогольних напоїв, аудіо-, відео-, комп’ютерної та побутової техніки, виробів легкої промисловості, продуктів харчування (насамперед цукру та м’ясної продукції), нафтопродуктів, ювелірних виробів.Визначальними чинниками поширення контрабанди на західному кордоні України є:
наявність економічних передумов;
недостатня ефективність митного і прикордонного контролю;
недосконалість нормативно-правової бази у сфері регулювання імпорту та боротьби з
контрабандою;
високі ставки ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість під час імпорту;
неоднакове податкове навантаження на суб’єктів господарювання;
наявність значної різниці між світовими і внутрішніми цінами на окремі групи товарів;
корупція в митних органах, органах охорони державного кордону, інших правоохоронних та контролюючих органах;
відсутність належного контролю за реалізацією товарів на внутрішньому ринку;
недосконалість обміну інформацією між державними органами, що здійснюють контроль за зовнішньоекономічною діяльністю.
Аналіз детермінант існування тіньової економіки у західному прикордонному регіоні
України, що безпосередньо межує з Європейським Союзом, дає змогу виділити такі висновки, на основі яких необхідно розробляти ефективну програму з детінізації регіональної економіки.
1. Для сталого ефекту необхідна комплексна система дій з викорінення причин та передумов “тінізації” економіки, що повинна включати не лише силові та адміністративні методи. Необхідна нова стратегія детінізації економіки, що має полягати у першочерговому створенні сприятливих умов для легальної економічної діяльності.
2. Місцева регіональна виконавча влада має розробляти і запроваджувати засоби правового й організаційного характеру, які б забезпечили активну протидію кримінальній діяльності в економіці прикордонного регіону.
3. “Детінізація” повинна здійснюватися на засадах конверсії – неруйнівного залучення
“тіньових” капіталів регіонів до легальної сфери економіки на основі відповідної мотивації суб’єктів “тіньової” економічної діяльності.
4. Пріоритетним напрямом детінізації повинно стати збереження людського потенціалу
прикордонного регіону через підвищення ефективності та прибутковості легального виробництва і збільшення на цій основі кількості робочих місць та підвищення реальних доходів населення регіону.
37. Ринкове саморегулювання – це процес формування пропорцій економічного розвитку ринковими методами. Одним із основних методів ринкового саморегулювання є збалансування попиту і пропозиції на відповідні види продуктів і ресурсів і встановлення таким чином рівня ринкових цін на них. Вважають, що така ринкове саморегулювання економіки опти- мально встановлює пропорції економічного розвитку, узгоджуючи структуру суспільних потреб і структуру суспільного продукту. Однією із основних
функцій ринкового саморегулювання є розподіл ресурсів між сферами (галузями, підгалузями, комплексами галузей) національної економіки. Класична і сучасна неокласична школи політичної економії (економічної теорії) явно переоцінюють роль і значення ринкового саморегулювання національної економіки, вважаючи, що ринковим способом за допомогою і на основі відповідного балансування між попитом і пропозицією і встановленням ціни ринкового клірингу можна досягти оптимального (найкращого, на їхню думку) розподілу ресурсів між сферами національної економіки і, відповідно, оптимального розподілу грошових доходів між суб'єктами економіки.
Для ринкової форми розподілу обмежених ресурсів характерний механізм ринкового саморегулювання. Він функціонує на засаді взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту та пропозиції, а також конкуренції.
Однак механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Розподіл ресурсів, за якого жоден із суб'єктів ринку не може поліпшити свого стану без того, щоб не погіршити стану інших суб'єктів ринку, називається ефективним (оптимальним) за Парето.
Вади ринку виникають унаслідок неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів; неповноти ринків; недосконалості інформації; економічної нестабільності.
Неспроможність конкуренції
Неспроможність ринку забезпечувати людей суспільними товарами
Несуперництво в споживанні породжує незвичні для ринкової ' економіки ситуації: якщо є індивід, що бажає скористатися благом, але нездатний за нього платити, оптимальне використання ресурсів передбачає надання йому цього блага безкоштовно.
Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим. Тобто, постачальник суспільного блага не здатний обмежити свої взаємовідносини з кожним споживачем окремо.
Недоліки механізму ринкового саморегулювання
ü Циклічні коливання за умов дії лише ринкового механізму носять довготривалий характер і економіка важко піддається вирівнюванню
ü Ринок не завжди підтримує саме існування некомерційних галузей діяльності (загальна освіта, фундаментальна наука тощо)
ü Ринок досить часто призводить до нерівномірного розподілу доходів та жорсткої стратифікації суспільства
ü Ринок не може попередити кризові явища та монопольні тенденції в економіці та швидко реагувати на їх зміни
ü Ринок повільно реагує на потребу в докорінній структурній перебудові економіки
38. НЕВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЯ (laіssez-faіre) - доктрина, згідно з якою держава має якомога менше втручатися в економічну сферу, обмежуючи свою роль захистом особи і власності, справами національної оборони і забезпеченням функціонування певних суспільних благ, таких як дороги і порти. Цю доктрину, яка виходить з того припущення, що економічна діяльність, здійснювана без втручання держави, спричинятиметься до максимізації прибутку кожного, вперше було висунуто французькими фізіократами (Див. «фізіократія»). Вона отримала підтвердження в основних працях з класичної політичної економії, хоч, звісно, і не без застережень. Зауваження Дж. С. Мілля («Коротше кажучи, концепція laіssez-faіrе повинна застосовуватися повсюдно, кожне відхилення від неї, якщо тільки воно не надає великих благ, є певним злом») є підсумком усього вищезазначеного. Сучасні речники цієї доктрини належать до табору лібертаристів
Принцип "невтручання" призводить в кінцевому результаті до періодичних економічних циклів та витіснення монополією саморегульованої конкуренції. Тому існує об'єктивна необхідність у модифікації механізму саморегулювання економіки шляхом застосування державного регулювання, що в свою чергу призводить до формування належного інституційного середовища розвитку банківської діяльності. Підтвердженням цьогоє і те, що протягом останнього століття у всіх країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді виникла та успішно проявляє себе і зараз система банківського регулювання та нагляду.
39. Малий бізнес є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор економіки історично і логічно відігравав роль необхідної передумови створення ринкового середовища. Він був первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу. Ця специфіка та своєрідне функціональне призначення малого бізнесу набуває особливого значення для країн, які йдуть шляхом відтворення ринкової системи господарювання. Здатність малого бізнесу до структуроутворення ринку висуває завдання його відродження та спрямовує у число першочергових заходів реформування економіки України на її перехідному етапі.
При розгляді якісних характеристик малого підприємництва можна говорити про його вплив на:
* Ресурсно-збутові ринки;
* На агентів ринкових відносин;
* На політичні і соціокультурні процеси.
Якісні характеристики малого бізнесу:
Гнучкість малого бізнесу
Малі підприємства через свою мобільність швидше реагують на всілякі зміни на ринку, що дає їм деякі переваги перед крупним бізнесом. Малий бізнес швидше адаптується, перебудовується, що наочно і довела історія розвитку малого бізнесу.
Економічність малого бізнесу.
Почати малий бізнес порівняно простіше, ніж заснувати крупну фірму. Приміщення, офіс, автотранспорт можна орендувати, не потрібне капітальне будівництво, великі території, приміщення. Оборотність засобів малого бізнес вища, середній рівень заробітної платні працівникам малого бізнесу нижчий. Тобто менше витрат на організацію бізнесу.
Вузька спеціалізація малого бізнесу.
Саме вузька спеціалізація малого бізнесу сприяє повною мірою якнайкращому задоволенню споживацького попиту. Малий бізнес має найдетальніше уявлення про кон'юнктуру ринку і забезпечує більш індивідуальний підхід до клієнта в порівнянні з крупнішим бізнесом, який направлений на задоволення попиту широких верств населення.
Розвиток регіонального ринку.
Малий бізнес виконує важливу роль в розвитку саме регіонального ринку, формуючи місцеву інфраструктуру. Таким чином, знижуються і транспортні витрати на міжрегіональні перевезення і збільшується частка валового продукту регіону. Не секрет, що спостерігається великий відтік робочої сили з регіонів в центр країни. В результаті порушується дисбаланс і відбувається диференціація виробництва. Створення великих виробничих центрів супроводжується з руйнуванням регіональних центрів споживання. Розвиток малого бізнесу формує саме економіку регіону, зменшуючи відтік робочої сили.
Не менш вагоме соціально-політичне значення малого підприємництва: малі підприємства є базою розвитку "середнього" класу, який в змозі виступити гарантом стабільності в суспільстві.
40. Фіска́льна полі́тика — це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування.
Мета фіскальної політики – домогтися макроекономічної стабільності та нормального рівня безробіття на основі розвитку виробництва за допомогою: зменшення податків і збільшення державних інвестицій, зменшення інфляції шляхом збільшення податків і зменшення інвестицій у виробництво.
Використання тих чи інших методів фіскальної політики залежить від стану, в якому знаходиться економіка. Коли при економічному зростанні спостерігається високий сукупний попит, що загрожує вибухом інфляції, уряд підвищує ставки податків, водночас обмежуючи, державні витрати. І навпаки, за умов спаду або кризи економіки ставки податків знижуються, а державні бюджетні видатки зростають.
Складовими частинами фіскальної політики держави є:
Дискреційна фіскальна політика - це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період піднесення цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.
Дискреційна фіскальна політика поділяється на:
стимулюючу, що збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків;
обмежувальну, що стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків.
Недискреційна фіскальна політика - автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивна податкова система і трансфертні платежі.
Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори - механізми ринкової економіки, що не залежать від держави і згладжують спади і підйоми в економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Дія автоматичних стабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту/профіциту бюджету.
Фіскальна політика зумовлює використання можливостей уряду формувати податки і витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня ділової активності і разв'язання різноманітних соціальних проблем, тобто це система регулювання, пов'язана з урядовими видатками і податками. Основним важелем фіскальної політики держави є зміна структури податків і, насамперед зміна податкових ставок згідно з метою уряду. Проведення фіскальної політики - прерогатива законодавчих органів влади країни, оскільки якраз вони контролюють оподаткування і витрати коштів з нього.
41. Державність – це державний лад, система соціальних, економічних та політико-правових відносин.
Держава - відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Доки поведінка та взаємини людей у спільноті регулювалися звичаями, не існувало й особливої установи, яка б їх спрямовувала та контролювала (хоча можливо віднайти у найдавніших суспільствах деякі протодержавні утворення). Розглядають таку категорію як державність:
Державність – це:
ü Система правових відносин
ü Державний лад
ü Система соціальних відносин
ü Система економічних відносин
ü Система політичних відносин
42. Держава - відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Доки поведінка та взаємини людей у спільноті регулювалися звичаями, не існувало й особливої установи, яка б їх спрямовувала та контролювала (хоча можливо віднайти у найдавніших суспільствах деякі протодержавні утворення).
Найважливіші ознаки держави полягають у наступному. По-перше, держава контролює поведінку людей у межах державних кордонів: те, які саме аспекти поведінки вона контролює, залежить від особливостей самої держави. По-друге, щоб здійснювати управління, ця суспільна установа повинна володіти владою. Третя ознака держави - це всеосяжність державної влади: тобто йдеться про владу над усіма людьми, що населяють певну територію (а не про владу однієї людини над іншою чи владу окремої людини чи групи осіб над іншою групою осіб). Четверта ознака полягає у тому, що державна влада є найвищою, або суверенною. Проте цією останньою ознакою не володіють повною мірою різного роду залежні державні утворення (колоніальні адміністрації, домініони, протекторати, суб'єкти конфедеративних чи союзних утворень і т. п.).
Держава — організація економічної, політичної, правової та ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується її цілісність і безпека, здійснюється виконання загальнолюдських та класових соціально-економічних функцій. Виникнення держави зумовлене появою та розвитком економічної нерівності у первісному суспільстві, зародженням класів у процесі його розпаду та зародженням рабовласницького ладу, потребою у виконанні загальних соціально-економічних функцій, а також захисту членів суспільства від зовнішньої небезпеки.
Економічні функції держави значно розширюються і поглиблюються порівняно з тими, які вона виконувала на нижчій стадії розвитку капіталізму. Так, якісно новою економічною функцією держави стає відтворення сукупного капіталу — держава виконує таке глобальне економічне завдання, як розвиток усієї економічної системи. Іншими словами, без широкомасштабного втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, в обміні, розподілі та споживанні) економічна система капіталізму не могла б існувати.
43.
НЕВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЯ (laіssez-faіre) - доктрина, згідно з якою держава має якомога менше втручатися в економічну сферу, обмежуючи свою роль захистом особи і власності, справами національної оборони і забезпеченням функціонування певних суспільних благ, таких як дороги і порти. Цю доктрину, яка виходить з того припущення, що економічна діяльність, здійснювана без втручання держави, спричинятиметься до максимізації прибутку кожного, вперше було висунуто французькими фізіократами (Див. «фізіократія»). Вона отримала підтвердження в основних працях з класичної політичної економії, хоч, звісно, і не без застережень. Зауваження Дж. С. Мілля («Коротше кажучи, концепція laіssez-faіrе повинна застосовуватися повсюдно, кожне відхилення від неї, якщо тільки воно не надає великих благ, є певним злом») є підсумком усього вищезазначеного. Сучасні речники цієї доктрини належать до табору лібертаристів
Принцип "невтручання" призводить в кінцевому результаті до періодичних економічних циклів та витіснення монополією саморегульованої конкуренції. Тому існує об'єктивна необхідність у модифікації механізму саморегулювання економіки шляхом застосування державного регулювання, що в свою чергу призводить до формування належного інституційного середовища розвитку банківської діяльності. Підтвердженням цьогоє і те, що протягом останнього століття у всіх країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді виникла та успішно проявляє себе і зараз система банківського регулювання та нагляду.
44. Економічна політика – це складова загального політичного процесу, ці-лісна система заходів державного впливу на економіку, ефективність яких ви-являється за взаємозв’язку її елементів. Держава здійснює певну економічну політику, спрямовану на забезпечення ринкової рівноваги і стабільності. Кла-сичною моделлю державної політики, яка описує функції різних інститутів у політичній сфері, вважається модель Г.Алмонда і Г.Пауела. В цій моделі вио-кремлено п’ять основних функціональних етапів (фаз) розгортання політичної динаміки і відповідних їм носіїв у вигляді інститутів: 1) артикуляція індивідуа-льних і групових інтересів, носієм функції вираження яких є групові об’єднання ("групи інтересів"); 2) агрегування інтересів, що пов’язано, головно, з діяльніс-тю політичних партій; тут відбуваються селекція й об’єднання в єдиній партій-но-політичній позиції досить різнорідних інтересів індивідів і груп; 3) вироб-лення політичного курсу; інтегруючу роль тут відіграють представницькі та законодавчі інститути, які формують колективні рішення; 4) реалізація ухвале-них рішень, що пов’язано, здебільшого, з функціонуванням інститутів виконав-чої влади, які організують для цього належні заходи і знаходять необхідні ре-сурси; 5) контроль і арбітраж, що належать до діяльності інститутів судового і конституційного нагляду, які виконують функції усунення розбіжностей між різними організаціями і групами на базі загальновизнаних норм14. Неузгодже-ність і нескоординованість етапів економічної політики створює серйозні про-блеми для суспільного розвитку.
Економічна політика пов’язана з діяльністю владних організацій. Держа-вна політика і державні програми впроваджені в організації і реалізуються ни-ми20. У трансформаційних економіках часто-густо діяльність владних органі-зацій спрямована на обслуговування власних інтересів. Для радикальної змі-ни ситуації недостатньо розробити новий політичний курс, необхідно змінити громадські інститути і владні організації, покликані втілювати його в життя.
Для реалізації дієвої економічної політики необхідні ефективні управлінські процедури, норми, стандарти і вміння. Забезпечення зворотного зв’язку для уряду досягається шляхом свідомої підтримки громадянами політичних рішень. Нерозуміння і непередбачуваність дій влади призводять до роздратування і розчарування з боку суспільства. Дуже важко спрогнозувати результати реалізації економічної політики, коли ринкові суб’єкти не мають повної інформації про дійсні наміри влади.
Важливим етапом політики є контроль – моніторинг ходу виконання за-ходів, відповідних результатів та їх наслідків. Контроль – необхідна умова ефективності економічної політики, спрямована на недопущення зловживань і помилок. Ідеться про створення інститутів контролю за владою. Такими інсти-тутами могли б стати, зокрема, аналітичні та експертні неурядові організації. Відсутність механізмів контролю за діяльністю владних організацій призво-дить до зниження виконавчої дисципліни на всіх рівнях.
Проблема сутності економічної політики пов’язана з пробле-мою неспроможності ринку і необхідністю державного втручання в економічні процеси, підкреслюється значущість вибору такої мо-делі економічної політики, яка б була адекватною наявному рівню соціально-економічного розвитку країни. В основі такої політики має бути наукове визна-чення змісту стратегічних напрямів (пріоритетів) розвитку національної еконо-міки, методів і засобів реалізації розроблених державою цілей та завдань. Механізм економічної політики при цьому має відповідати потребам реалізації суспільних інтересів.
45. Економічна система - це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо. Таким чином, економічна система трактується як комплекс економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій системі.
Досучасні економічні системи
Економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну.
Рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але і сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства.
Феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Кріпак виступає і як суб'єкт, і як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має землю, сільськогосподарський реманент, худобу тощо. За звичаєвим правом в його рішення в межах його власності та сім'ї поміщик не втручався.
При капіталістичному господарюванні, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу, а не людину. Без цього немає виробництва. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини.
Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.
Чистий капіталізм
Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:
1. Приватна власність на фактори виробництва.
2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.
3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.
4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.
5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.
6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.
7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.
Командна економіка
Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:
1. Суспільна власність на фактори виробництва.
2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.
3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.
4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.
5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.
6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.
Традиційна економіка
Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:
1. Панування приватної власності.
2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.
3. Багатоукладність економіки.
4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.
5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.
6. Технічний прогрес різко обмежений.
7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.
8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.
9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.
10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.
Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.
Змішані системи
Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:
1. Приватна власність у її різноманітних формах.
2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.
3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.
4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.
Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді. Отже, Україна мусить скористатися кращими світовими надбаннями господарювання і, враховуючи власні особливості, побудувати економічну систему, засновану на різноманітності форм власності і видах господарювання.
46. Державне регулювання економіки є частиною господарського механізму національної економіки, який представляє собою:
1) процедуру, процес впливу суб'єктів регулювання (ринку, корпорацій, держави) на спосіб і характер дій всіх суб'єктів економічної системи відповідно до розвитку їх внутрішньої суті, цілей, структури та місця в економічній ієрархії;
2) сукупність основних форм і методів координації елементів і підсистем господарського комплексу суспільства, а також використання економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації базових економічних відносин, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів.
Відповідно, державне регулювання економіки (ДРЕ) - це:
1) система прийняття рішень та практичного здійснення заходів та процедур, спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства та індивідів, що витікають з вихідних умов стану і розвитку національної економіки;
2) процес впливу державних органів влади на умови, способи, характер дій суб'єктів економічної підсистеми відповідно до стратегії загально національного розвитку.
