Тема 1. Поняття про реабілітацію. її завдання, принципи й засоби.

1. Поняття про фізичну реабілітацію. Фізична реабілітація і її задачі.

2. Принципи фізичної реабілітації.

3. Фізична реабілітація, як комплексний процес.

4. Диференційний підхід і індивідуалізація реабілітаційних впливів.

Реабілітація - це відновлення здоров'я, функціонального стану й працездатності, порушених хворобами, травмами або фізичними, хімічними й соціальними факторами. Ціль реабілітації - ефективне й раннє повернення хворих і інвалідів до побутових і трудових процесів, у суспільство; відновлення особистісних властивостей людини. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) дає дуже близьке до цього визначення реабілітації: «Реабілітація являє собою сукупність заходів, покликаних забезпечити особам з порушеннями функцій у результаті хвороб, травм і вроджених дефектів пристосування до нових розумів життя в суспільстві, у якому смороду живуть». Термін реабілітація походити від латинського слова - «здатність», - «відновлення здатності».

На думку ВООЗ, реабілітація є процесом, спрямованим на всебічну допомогу хворим і інвалідам для досягнення ними максимально можливої при даному захворюванні фізичної, психічної, професійної, соціальної й економічної повноцінності.

Таким чином, реабілітацію варто розглядати як складну соціально-медичну проблему, якові можна підрозділити на кілька видів, або аспектів: медичну, фізичну, психологічну, професійну (трудову) і соціально-економічну

Перший і основний напрямок реабілітації (медичної й фізичної) - відновлення здоров'я хворого за допомогою комплексного використання різних засобів, спрямованих на максимальне відновлення порушених фізіологічних функцій організму, а у випадку неможливості досягнення цього - розвиток компенсаторних і замісних пристосувань (функцій).

Психологічний аспект реабілітації спрямований на корекцію психічного стану пацієнта, а також формування його відносин до лікування, лікарським рекомендаціям, виконанню реабілітаційних заходів. Необхідно створити умови для психологічної адаптації хворого до, що змінилася внаслідок хвороби життєвої ситуації.

Професійний аспект реабілітації торкається питань працевлаштування, професійного навчання й перенавчання, визначення працездатності хворих.

Соціально-економічна реабілітація полягає в тому, щоб повернути потерпілому економічну незалежність і соціальну повноцінність. Ці завдання вирішуються не тільки медичними установами, алі й органами соцзабезпечення.

Із усього цього ясно, що реабілітація - багатогранний процес відновлення здоров'я людини й реінтеграції його в трудове й соціальне життя. Природно, що види реабілітації варто розглядати в єдності й взаємозв'язку. Три види реабілітації (медична, трудова, соціальна) відповідають трьом класам наслідків хвороб: 1) медико-біологічні наслідки хвороб, що полягають у відхиленнях від нормального морфофункционального статусу; 2) зниження працездатності або працездатності в широкому змісті слова; 3) соціальна дезадаптация, тобто порушення зв'язків з родиною й суспільством. Звідси треба, що видужання хворого після перенесеного захворювання і його реабілітація - зовсім не ті саме, тому що крім відновлення здоров'я пацієнта необхідно відновити ще і його працездатність (працездатність), соціальний статус, тобто повернути людини до повноцінного життя в родині, суспільстві, колективі.

Імпульсом для розвитку реабілітації хворих у першій половині нашого сторіччя послужила перша світова війна, що скалічила здоров'я й життя тисяч людей. Почали швидко розвиватися такі науково-практичні дисципліни, як ортопедія, фізіотерапія, трудотерапія й лікувальна фізична культура. Спочатку використовувався термін «відбудовне лікування», і в це поняття входило використання медичних лікувальних методів, алі згодом, особливо після другої світової війни, проблема соціально-трудового відновлення інвалідів придбала масовий характер. Крім медичних, її рішення включало цілий ряд психологічних, соціальних і інших питань, що виходять за рамки узколечебных, і тоді на зміну терміну «відбудовне лікування» прийшов термін «реабілітація». Концепція реабілітації хворих і інвалідів у сучасному розумінні з'явилася в роки другої світової війни в Англії й США. Згодом прийшло розуміння, що з ростом випадків хронічних захворювань, що ведуть до непрацездатності, окремі напрямки медицини не в змозі йому протистояти й рішення цієї проблеми по плечу лише всій системі охорони здоров'я в цілому.

Ще 20-30 років тому більшість медичних працівників різних спеціальностей розглядало реабілітацію як побічну, вихідну за звичні рамки охорони здоров'я діяльність, більше пов'язану йз соціальним забезпеченням. У наступні роки всі більше число лікувальних установ, визнавши доцільність служби реабілітації, стало виділяти окремі лікарняні ліжка для реабілітації, а потім спеціальні палати й відділення. Сьогодні служба реабілітації організаційно зложилася в структуру реабілітаційних центрів, спеціалізованих по профілі захворювань (кардіологічні, неврологічні, ортопедичні й ін.). Залежно від того, при якій установі смороді організовані, це можуть бути стаціонарні, санаторні або поліклінічні реабілітаційні центри. Розширення мережі цих установ обумовлено ще й економічними міркуваннями. Економісти прийшли до висновку, що ігнорувати проблему відновлення працездатності хворих - у копійчаному вираженні - значно дорожче, ніж проводити активну реабілітацію на ранній стадії захворювання, коли ще можна відновити здоров'я хворого до максимально можливого рівня його фізичної, психологічної й соціально-економічної повноцінності.

Дійсно, лише дуже багата країна може дозволити собі збільшувати число інвалідів і соціально залежних осіб, і тому реабілітація є не розкішшю або надмірністю, а важливим практичним завданням охорони здоров'я. В «Доповіді наради ВІЗ» (Женева, 1973) підкреслюється, що метою лікування хворого є не тільки збереження його життя, алі й здатності до неперелогового існування. Звідси треба цілеспрямований характер всієї системи реабілітації в інтересах насамперед самого хворого, його близьких і всього суспільства. У цей година реабілітація зайняла міцне місце серед провідних медико-соціальних напрямків, розроблювальних в усьому світі. Наукові дослідження впливу засобів реабілітації чітко показали, що при правильно розробленій її програмі до активного життя можна повертати 50% важкохворих.

Завдання медичної реабілітації

Головним завданням медичної реабілітації є повноцінне відновлення функціональних можливостей різних систем організму й опорно-рухового апарата (ОРА), а також розвиток компенсаторних пристосувань до розумів повсякденного життя й праці.

До приватних завдань реабілітації ставляться:

- відновлення побутових можливостей хворого, тобто здатності до пересування, самообслуговуванню й виконанню нескладної домашньої роботи;

- відновлення працездатності, тобто втрачених інвалідом професійних навичок шляхом використання й розвитку функціональних можливостей рухового апарата;

- попередження розвитку патологічних процесів, що приводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, тобто здійснення мер вторинної профілактики.

Ціль реабілітації - найбільш повне відновлення втрачених можливостей організму, алі якщо це недосяжно, ставитися завдання часткового відновлення або компенсація порушеної або втраченої функції й у шкірному разі - уповільнення прогрсссирования захворювання. Для їхнього досягнення використовується комплекс лікувально-відбудовних засобів, серед яких найбільшим ефектом, що реабілітує, володіють фізичні вправи, природні фактори (як природні, так і п реформовані), різні види масажу, заняття на тренажерах, а також ортопедичні пристосування, трудотерапія, психотерапія й аутотренінг Навіть із цього переліку видно, що провідна роль у реабілітації належить методам фізичного впливу й чим далі від етапу до етапу вона просувається, тім більше значення смороду мають, згодом склавши галузь, або вид, за назвою «фізична реабілітація».

Поняття про фізичну реабілітацію

Фізична реабілітація - складова частина медичної, соціальної й професійної реабілітації, система заходів щодо відновлення або компенсації фізичних можливостей і інтелектуальних здатностей, підвищенню функціонального стану організму, поліпшенню фізичних якостей, психоемоційної стійкості й адаптаційних резервів організму людини засобами й методами фізичної культури, елементів спорту й спортивної підготовки, масажу, фізіотерапії й природних факторів. Або коротше: фізична реабілітація - це складова частина медичної й соціально-трудової реабілітації, що використовує засоби й методи фізичної культури, масаж і фізичні фактори

Фізичну реабілітацію варто розглядати як лікувально-педагогічний і виховний процес або, вірніше сказати, освітній процес. Основним засобом фізичної реабілітації є фізичні вправи й елементи спорту, а застосування їх - завжди педагогічний, освітній процес. Якість його залежить від того, наскільки методист опанувала педагогічною майстерністю й знаннями. Тому всі законі й правила загальної педагогіки, а також теорії й методики фізичної культури надзвичайно важливі в діяльності реабилитатора (реабилитолога) - фахівця з фізичної реабілітації. Він винний бути насамперед гарним педагогом - фахівцем з фізичного утворення, фізичній культурі й у тої ж година мати глибокі знання сутності патологічних процесів і хвороб. з якими йому доводити зустрічатися у своїх пацієнтів, Він зобов'язаний уміти визначати, які методи й засоби зроблять загальний вплив на організм, а які - місцеве, локальне або, краще сказати, специфічне, дифференциро-вать навантаження залежно від виду патологий і стану хворого. Це непросто навіть для досвідченого фахівця, якщо не знаті й не використовувати методи оцінки (контролю) впливу навантажень на організм пацієнтів і ефективності реаби-литационных заході).

Фізичні вправи дають позитивний ефект у реабілітації, коли смороду, по-перше, адекватні можливостям хворого або інваліда, а по-другу, роблять дія, що тренує, і підвищують адаптаційні можливості, за умови, що методист знає й ураховує ряд методичних правил і принципів фізичного тренування.

Суть тренування в багаторазової, систематично повторюваному й фізичному навантаженню, що поступово підвищується, що викликає в організмі людини позитивні функціональні, а годиною й структурні зміни. У результаті тренування механізми регуляції нормалізуються, удосконалюються, підвищуючи адаптаційні можливості організму хворого до динамічно, що змінюються умовам, середовища. З одному боку, оформляються й зміцнюють нові або вдосконалюються вже існуючі рухові навички, з іншого боку - розвиваються й удосконалюються різні фізичні якості (сила, витривалість, швидкість, гнучкість, спритність, і ін.), які визначають фізичну працездатність організму. Ніякі інші засоби й методи реабілітації не в змозі замінити фізичні вправи. Тільки в результаті їхнього впливу мі в стані відновити й удосконалювати фізичну працездатність хворого, що, як правило, помітно знижується при патологічних процесах.

У процесі лікувально-відбудовного тренування важливо дотримувати наступні фізіологічно обґрунтованих педагогічних принципів:

1. Індивідуальний підхід до хворого. При розробці реа-билитационной програми необхідно враховувати вік, підлогу й професію пацієнта, його руховий досвід, характер і ступінь патологічного процесу й функціональні можливості хворого.

2. Свідомість. Тільки свідома й активна доля самого хворого в процесі реабілітації створює необхо-^ димый психоемоційне тло й психологічний настрой реабилитируемого, що підвищує ефективність при змінюваних реабілітаційних заходів.

3. Принцип поступовості особливо важливий при підвищенні фізичного навантаження по всіх її показниках: обсягу, інтенсивності, кількості вправ, числу їхніх повторень, складності вправ як усередині одного заняття, так і протягом усього процесу реабілітації.

4. Систематичність - основа лікувально-відбудовного тренування протягом процесів реабілітації, що протікає порию до декількох місяців і років. Тільки систематично застосовуючи різні засоби реабілітації, мі можемо забезпечити достатнє, оптимальне для шкірного хворого вплив, що дозволяє підвищувати функціональний стан організму хворого.

5. Циклічність. Чергування роботи й відпочинку з дотриманням оптимального інтервалу (відпочинок або між двома вправами, або між двома заняттями). Якщо наступне заняття прийде на фазу суперкомпенсації, те ефекти від тренування підсумуються й функціональні можливості підвищуються на новому, більше зробленому рівні.

6. Системність впливу (або поочередность), тобто послідовне чергування вихідних положень і вправ для різних м'язових груп.

7. Новизна й розмаїтість у підборі й застосуванні фізичних вправ, тобто 10-15% фізичних вправ повинні обновлятися, а 85-90% повторюватися для закріплення досягнутих успіхів лікування.

8. Помірність впливу засобами фізичної реабілітації означає, що фізичні навантаження повинні бути помірними, можливо більше тривалими, або навантаження повинні бути дробовими, що дозволити досягти адекватності навантажень стану пацієнта.

Оскільки основний засіб фізичної реабілітації - фізичні вправи і їхнє застосування, тобто тренувальний процес, хоча й трохи специфічний, те для підвищення функціонального стану систем організму необхідно послідовно й неухильно збільшувати навантаження по всім її основних параметрах. Однак стан реабилитируемого пацієнтів нерідко не дозволяє збільшувати неї в обсязі, необхідному для істотного підвищення працездатності хворого. Тому оптимізація навантажень необхідна протягом реабілітації й особливо в початковому періоді. Мається на увазі строге дозування фізичного навантаження, раціональний підбор засобів лікувально-відбудовного тренування: кращі дробові навантаження і їхній хвилеподібний характер, правильне співвідношення роботи й відпочинку й максимальне використання засобів, що знімають напругу й сприяють прискорене відновлення з урахуванням строгої індивідуалізації.

Нарешті, сполучення загального й спеціального впливу в процесі реабілітації варто розуміти в такий спосіб:

- загальне тренування має на меті загального оздоровлення організму, поліпшення функцій органів і систем, порушених хворобливим процесом, розвиток і закріплення моторних навичок і вольових якостей. Із загальбіологічної крапки зору тренованість хворої людини - важливий фактор його функціональної пристосовності, у якій дуже більшу роль грає систематична м'язова діяльність;

- спеціальне тренування покликане розвити функції, порушені у зв'язку йз захворюванням або травмою, відновити конкретні рухові дії або вміння, необхідні пацієнтові в побуті й трудовій діяльності.

Принципи медичної й фізичної реабілітації

До основних принципів реабілітації ставляться:

- ранній качан проведення реабілітаційних заходів (РМ),

- комплексність використання всіх доступних і необхідних РМ,

- індивідуалізація програми реабілітації,

- етапність реабілітації,

- безперервність і наступність протягом всіх етапів реабілітації,

- соціальна спрямованість РМ,

- використання методів контролю адекватності навантажень і ефективності реабілітації.

Ранній качан проведення РМ важливо з погляду профілактики можливості дегенеративних змін у тканинах (що особливо важливо при неврологічних захворюваннях). Раннє включення в лікувальний процес РМ, адекватних стану хворого, багато в чому забезпечує більше сприятливий плин і результат захворювання, служити одним з моментів профілактики інвалідності (вторинна профілактика).

Закономірно виникає питання: коли й при яких умовах починається проведення РМ? На нього важко відповісти однозначно, тому що всі залежить від стану хворого й типу патології.

Проте можна сказати, що РМ не можна застосовувати при дуже важкому стані хворого, високій температурі, сильній інтоксикації, вираженою серцево-судинною й легеневою недостатністю хворого, різкому гнобленні адаптаційних і компенсаторних механізмів. Однак і це не є абсолютно вірним, тому що деякі РМ, наприклад, надування кульок, призначаються в гострий післяопераційний період при досить важкому стані хворого, алі це служити для профілактики застійної пневмонії.

Комплексність застосування всіх доступних і необхідних РМ. Проблеми медичної реабілітації досить складні й вимагають спільної діяльності багатьох фахівців: терапевтів, хірургів, травматологів, фізіотерапевтів, лікарів і методистів ЛФК і фізичної реабілітації, масажистів, психологів, психіатрів і ін., адекватної фізичному й психічному стану пацієнта на окремих етапах реабілітації. Залежно від причин, приведших хворого до стану, що вимагає застосування РМ, склад фахівців і використовуваних методів і засобів будуть різні.

Індивідуалізація програм реабілітації. Залежно від причин, що вимагають застосування РМ, а також особливостей стану хворого або інваліда, їхніх функціональних можливостей, рухового досвіду, віку, підлоги, склад фахівців і використовуваних методів і засобів буде різним, тобто реабілітація вимагає індивідуального підходу до пацієнтів з урахуванням їх реакції на використання РМ. Сучасна реабілітація тісно пов'язана йз принципом активної співучасті хворого, тому пасивні методи, використовувані у віднови-тельном лікуванні, вусі більше втрачають свої позиції.

Етапність процесу реабілітації. У медичної реабй^г литации виділяють три або чотири етапи.

При трехэтапной реабілітації:

- спеціалізований стаціонар;

- спеціалізований реабілітаційний центр або санаторій,

- відділення реабілітації поліклініки.

При четырехэтапной реабілітації, застосовуваної в травматології:

- спеціалізована бригада швидкої допомоги;

- спеціалізований травматологічний стаціонар;

- стаціонарний центр реабілітації;

- відділення реабілітації поліклініки.

В іншому випадку відбудовні заходь починають проводитися спеціалізованими бригадами швидкої допомоги: профілактика й лікування шоку, зупинка кровотечі, забезпечення прохідності верхніх дихальних шляхів і т.д. Велике значення має знеболювання, повноцінна транспортна іммобілізація й ін. У травматологічному стаціонарі особлива увага приділяється діагностиці, якості оперативних і консервативних заходів, які завершуються повноцінною й раціональною іммобілізацією ушкоджених сегментів. З перших днів уводиться комплекс лікувальної гімнастики, масажу, фізіотерапевтичні процедури.

У відділення реабілітації поліклініки для повноцінного заключного відбудовного лікування переводяться хворі, що одержали в стаціонарному центрі основний курс РМ, з досить відновленими функціями самообслуговування й пересування.

На відміну від описаної схеми трьох- або четырехэтапной реабілітації в системі відбудовного лікування хворих із захворюваннями й травмами головного й спинного мозку передбачаються повторні госпіталізації в стаціонарному центрі реабілітації, повторні курси відновлення у відділенні реабілітації поліклінік або чергування курсів реабілітації в стаціонарі й будинку (етапно-курсовій метод реабілітації). На шкірному етапі ставляться свої завдання й відповідно їм підбираються засоби й методи. Від правильної постановки завдань залежить ефективність реабілітаційного процесу. Крім цього, від того, які завдання ставляться перед кожною з фаз реабілітації, залежати тривалість фази і її організаційна структура.

Процес реабілітації може бути підрозділений ще й у такий спосіб: 1-й етап - відбудовна терапія, 2-й етап - реадаптація, 3-й етап - реабілітація (у буквальному значенні). Завдання 1-го етапу - психологічна й функціональна підготовка хворого до активного лікування й проведення РМ, попередження розвитку дефекту функцій, инвалидизации;

2-го етапи - пристосування хворого до розумів зовнішнього середовища - характеризується нарощуванням обсягу всіх РМ; 3-го етапи - побутове пристосування, що виключає залежність від навколишніх, відновлення соціального й доболезненного трудового статусу.

Безперервність і наступність РМ протягом всіх етапів реабілітації важлива як у межах одного етапу, так і при переході від одного до іншого. Поліпшується функціональний стан різних систем організму, підвищується тренованість, а всякий більш-менш тривала перерову у використанні РМ може привести до його погіршення, коли доводити починати всі спочатку.

Надзвичайно важливим принципом реабілітації є наступність при переході з етапу на етап, з однієї медичної встанови в інше. Для цього важливо, щоб на шкірному етапі в реабілітаційній карті було задокументовано, які методи й засоби лікування й реабілітації застосовувалися, яку був функціональний стан реабилитируемого. Цим цілям може також служити обмінна карта, що включає короткі відомості про клініко-функціональний стан хворого, його толерантності (переносимость) до фізичних навантажень, реалізовані засоби й методи реабілітації й т.д.

Соціальна спрямованість РМ. Як уже підкреслювалося, основна позначка реабілітації - ефективне й раннє повернення хворих і інвалідів до побутових і трудових процесів, у суспільство й батьківщину, відновлення особистісних властивостей людини як повноправного члена суспільства. Оптимальним кінцевим результатом медичної реабілітації може бути повне відновлення здоров'я й повернення до звичної професійної праці.

Однак є певний відсоток хворих, у яких, незважаючи на найенергійніші лечебно-реабилитацион-ные міри, повного успіху у відновленні здоров'я й працездатності досягти не вдається й доводити обмежуватися виробленням прийомів, що забезпечують їхнє самообслуговування (повне або часткове) у побуті. Подібний результат породжує медико-біологічні й соціальні проблеми, обумовлені необхідністю професійної переорієнтації й працевлаштування осіб з обмеженою працездатністю, їхньої психологічної підготовки з метою повернути потерпілому впевненість у поверненні працездатності й суспільної повноцінності.

Остаточно соціально-трудовою реабілітацією займаються органи соціального забезпечення. Велике значення мають лікарські трудові експертні комісії (ЛТЕК). Смороду встановлюють ступінь втрати працездатності, забезпечують професійну орієнтацію, під їхнім контролем проходити перенавчання новим професіям інвалідів. ЛТЕК із цих питань є сполучною ланкою між органами соціального забезпечення й органами охорони здоров'я. Трудова реабілітація не винна закінчуватися працевлаштуванням реабилитируемого. Вона винна бути спрямована на підвищення працездатності індивіда й підтримка її на тім оптимальному рівні, що дозволяє зберегти його психічні й фізичні можливості. Ця проблема може бути вирішена шляхом періодично проведених курсів РМ, спрямованих на поліпшення показників здоров'я й функціонального стану інвалідів.

Використання методів контролю адекватності навантажень і ефективності реабілітації. Реабілітаційний процес може бути успішним тільки у випадку обліку характеру й особливостей відновлення порушених при тім або іншому захворюванні функцій. Для призначення адекватного комплексного диференційованого відбудовного лікування необхідна правильна оцінка стану хворого по ряду параметрів, значимих для ефективності реабілітації. У цих цілях застосовується спеціальна діагностика й методи контролю за поточним станом хворого в процесі реабілітації, які можуть підрозділятися на наступні види: а)медична діагностика, б) функціональна діагностика, в) мотодиагностика, г) психодиагностика.

Питання медичної діагностики вирішуються лікарем і складаються з: опитування, анамнезу, огляду, обмацування (пальпація), вистукування (перкусія), вислуховування (аускультація), а крім того включають клінічні методи, дані лабораторного аналізу й ін. Дослідження функціонального стану органів і систем здійснюється за допомогою інструментальних методів (електрокардіографія, фонокардіографія, спи-рография, электромиография й т.д.), а також різних функціональних проб. Найбільше значення в реабілітації має мотодиагностика, тобто визначення рухових можливостей хворого, здатності до побутових і трудових операцій, для чого використовуються різні позные проби, м'язове тестування й ін. Клінічне вивчення хворого підкріплюється експериментально-психологічним дослідженням, проведеним психологом. Психолог визначає структуру й ступінь зміни психічних функцій, типи порушення пам'яті, уваги, мислення, емоційно-вольової сфери, досліджує особистісні особливості й вплив на всі це реаби-литационных заходів.

1.3.Засобу медичної й фізичної реабілітації.

До засобів реабілітації ставляться психотерапевтичний вплив, медикаментозна корекція, ЛФК (кинезо-терапія), фізіотерапія, масаж, трудотерапія, курортно-санаторне лікування, музыкотерапия, фітотерапія, аэротерапия, хореотерапия, мануальний вплив і ін. Провідне місце серед засобів фізичної реабілітації приділяється фізичним вправам, тому що рухова активність - найважливіша умова формування здорового способу життя, основа правильної побудови медичної реабілітації.

Засоби фізичної реабілітації можна підрозділити на активні, пасивні й психорегулирующие. До активних засобів ставляться всі форми лікувальної фізичної культури: різноманітні фізичні вправи, елементи спорту й спортивної підготовки, ходьба, біг і інші циклічні вправи й види спорту, робота на тренажерах, хореотера-пия, трудотерапія й ін.; до пасивних - масаж, мануальна терапія, фізіотерапія, природні й преформовані природні фактори; до психорегулирующим - аутогенная тренування, м'язова релаксація й ін. |

Складання реабілітаційних програм

На всіх етапах реабілітаційної програми передбачається звертання до особистості хворого, сполучення біологічних і психосоциальных форм лікувального відбудовного впливу.

Для її складання необхідно враховувати весь комплекс змін (морфологічних, фізіологічних, психологічних) і керуватися правилами, які передбачають:

- партнерство лікаря, реабилитолога й пацієнта,

- визначення реабілітаційного потенціалу хворого, особливо його рухових можливостей,

- різнобічність впливів, тобто облік всіх сторін реабілітації для шкірного хворого,

- комплексність лікувально-відбудовних заходів,

- ступінчастість (перехідність) проведених впливів (поетапне призначення відбудовних заходів з урахуванням динаміки функціонального стану хворого).

Визначення реабілітаційного потенціалу хворого є істотним моментом при підготовці програми й вимагає рішення декількох основних завдань:

1. З'ясування характеру рухових порушень і ступеня обмеження рухової функції.

2. Визначення можливості повного або часткового морфологічного й функціонального відновлення у хворого ушкодженої ланка ОДА, або порушеної функції ушкодженого органа або системи.

3. Подальший прогноз розвитку адаптаційних і компен-саторных можливостей організму хворого при даному захворюванні.

4. Оцінка фізичної працездатності організму в цілому й функціональній здатності окремих органів і систем з урахуванням визначення переносимости різних по характері, обсягу й інтенсивності фізичних навантажень у процесі реабілітації.

Результати оцінки реабілітаційного потенціалу варто розглядати в динаміку, що дозволяє об'єктивно встановлювати ефективність реабілітаційної програми й окремих зайняти йз метою їхньої наступної корекції.

Исходы реабілітації й оцінка ступеня відновлення. Ступінь відновлення може бути оцінена по четырехбалльной шкалі: повне відновлення; часткове відновлення; без зміни від вихідного рівня; погіршення.

Відповідно до матеріалів Міжнародного відділу з питань праці розроблена наступна шкала динаміки відновлення й можливих исходов захворювань і оцінка функціональних можливостей:

1. Відновлення функціональної здатності в тім або іншому ступені.

1.1. Повне відновлення.

1.2. Часткове відновлення.

1.3. Компенсація при обмеженому відновленні функцій і відсутності відновлення.

1.4. Заміщення (ортопедичне або хірургічне) при відсутності відновлення.

2. Відновлення адаптації до повсякденного й професійного життя.

2.1. Виховання готовності до праці й побутової діяльності.

2.2. Трудотерапія.

3. Залучення в трудовий процес - визначення придатності до трудової діяльності, перепідготовка.

4. Диспансерне обслуговування реабилитируемых.

Вивчення найближчих і віддалених результатів реабілітаційних заходів дозволяє планомірно й ефективно вести весь процес реабілітації, визначаючи основні завдання на шкірному з етапів, і шляхом підбора комплексу адекватних і ефективних засобів домагатися благополучного результату.