Тема 8. Фізична реабілітація в клініці внутрішніх захворювань

1. Фізична реабілітація при захворюваннях серцево-судинної системи.

2. Фізична реабілітація при захворюваннях органів дихання.

3. Фізична реабілітація при захворюваннях обміну речовин.

 

Розладу обміну речовин розвиваються при порушенні функції залоз внутрішньої секреції, нервової системи, неправильному харчуванні, інтоксикації організму й внаслідок інших причин. Істотне місце в патогенезі розладу обміну речовин займає також і ушкодження ферментативної системи організму. Активна фізична діяльність, регулярні заняття фізичною культурою й спортом відіграють важливу роль у підтримці нормального обміну речовин. Лікувальний вплив фізичних вправ при порушенні обміну речовин здійснюється в основному по механізму трофічної дії. Фізичні вправи впливають на організм і вплив, що нормалізує, на нервову й ендокринну регуляцію всіх трофічних процесів, сприяють відновленню нормальних моторно-вісцеральних рефлексів, що приводить до нормалізації порушеної функції.

Фізичні вправи, тонізуючи ЦНС, підвищують і активність залоз внутрішньої секреції, активність ферментативних систем організму. Спеціально підбираючи фізичні вправи, можна впливати переважно на жировий, вуглеводний або білковий обмін. Так, довгостроково виконувані вправи «на витривалість» збільшують энерготраты організму за рахунок згоряння вуглеводів і жирів; силові вправи впливають на білковий обмін і сприяють відновленню структур тканин, зокрема при дистрофиях, викликаних порушенням харчування й адинамією. Специфічна лікувальна дія фізичних вправ може проявлятися й по механізму формування компенсацій. Наприклад, при цукровому діабеті знижується синтез глікогену в печінці, під впливом же м'язової діяльності збільшується утворення глікогену в м'язах і знижується зміст цукру в крові.

Ожиріння — група хвороб і патологічних станів, що характеризуються надлишковим відкладенням жиру в подкож-

ний жировій клітковині й іншим тканинам і органах, обумовлене метаболическими порушеннями, і сопровождающиеся змінами функціонального стану різних органів і систем. За даними ВІЗ, у світі страждають ожирінням 25—30% дорослих і 12—20% дітей. Хвороби ожиріння займають провідне місце в структурі загальної захворюваності й інвалідності. Класифікація й ступені різних видів ожиріння. У цей час найпоширеніш класифікація по Д.Я. Шурыгину, що враховує полиэтиологичность ожиріння:

1)форми первинного ожиріння: а) аліментарно-конституціональна; б) нейроэндокринные: гипоталамо-гипофизарная; адипозо-генитальная дистрофія (у дітей і підлітків);

2)форми вторинного (симптоматичного) ожиріння: церебральна, ендокринна.

По характері плину ожиріння ділиться на прогресуюче, повільно прогресуюче, стійке й що регресує. Виділяють також 4 ступеня ожиріння: I ступінь - перевищення належної маси до 29%, II ступінь - 30-49%, Ш ступінь - 50-100%, IV ступінь - вище 100% маси тіла.

Этиология й патогенез. Численні этиологические фактори можна розділити на екзогенні (переїдання, зниження рухової активності) і ендогенні (генетичні, органічні поразки ЦНС, гипоталамо-гипофизарной області). У цей час установлено, що регуляція відкладення й мобілізації жиру в жирові депо здійснюється складним нейрогуморальним (гормональним) механізмом, у якому беруть участь кора головного мозку, підкіркові утворення, симпатична й парасимпатическая нервові системи й залози внутрішньої секреції. На жировий обмін впливають стресові фактори (психічна травма) і інтоксикація ЦНС.

Регуляція надходження їжі здійснюється харчовим центром, локалізованим у гіпоталамусі. Поразки гіпоталамуса запального й травматичного характеру приводять до підвищення збудливості харчового центра, підвищеній апетиту й розвитку ожиріння. У патогенезі ожиріння певна роль належить і гіпофізу. Говорячи про розвиток ожиріння, не можна недооцінювати значення гормональних факторів, оскільки процеси мобілізації відкладення жиру тісним образом пов'язані з функціональною активністю більшості залоз внутрішньої секреції. Знижена рухова активність природно веде до зниження энерготрат і жири, що не окислилися, у більшості випадків відкладаються в жирові депо, що веде до тучності.

Ожиріння є серйозним захворюванням, що бідує в спеціальному лікуванні, воно може істотно впливати на всі найважливіші органи й системи, будучи чинником ризику розвитку серцево-судинних захворювань (ИБС, атеросклероз, гіпертонічна хвороба), наприклад, серцевої недостатності. Крім того, існує залежність між ступенем ожиріння й виразністю дихальної недостатності. Високе стояння діафрагми в осіб з ожирінням зменшує її екскурсію й сприяє розвитку запальних процесів (бронхіт, пневмонія, риніт, трахеїт) у бронхолегочной системі. Виявляються захворювання шлунково-кишкового тракту (хронічний холецистит, жовчнокам'яна хвороба, хронічний коліт). Печінка в таких хворих звичайно збільшена вслід-; ствие жирової інфільтрації й застою. Через ожиріння возратает статичне навантаження на опорно-руховий апарат (сутавы нижніх кінцівок, хребет), виникають артрозы колінних і тазостегнових суглобів, плоскостопість, грижі I межпозвоночного диска (остеохондроз). Розвивається діабет, виникають порушення менструального циклу, аменорея, безплідність, подагра. Ожиріння може лежати в основі функціональних порушень діяльності нервової системи (ослаблення пам'яті, запаморочення, головні болі, сонливість удень i безсоння вночі). Можливе виникнення депресивного стояння: скарги на погане самопочуття, мінливість в

астроении, млявість, сонливість, задишка, болю в області серд-набряки й т.п. При лікуванні й реабілітації хворих з ожирінням примі-

яется комплекс методів, найважливішими серед яких явля-

тся фізичні вправи й дієта, спрямований на ви-

элнение наступних завдань:

—поліпшення й нормалізацію обміну речовин, зокрема, жирового обміну;

—зменшення надлишкової маси тіла;

—відновлення адаптації організму до фізичних навантажень;

—нормалізація функцій серцево-судинної, дихальної, травної й іншої систем організму, що страждають при ожирінні;

—поліпшення й нормалізація рухової сфери хворого;

-підвищення неспецифічної опірності.

—Важливе місце в лікуванні й реабілітації при ожирінні займає раціональне харчування з обмеженням жирів і вуглеводів

. Кількість жиру в добовому раціоні знижують до 0,7- 0,8 г/кг, при цьому повинні бути присутнім рослинні жири (1,3-1,4 г/кг), різко обмежують кількість вуглеводів - до 2,5-2,7 г/кг (добова норма 5,2-5,6 г/кг), насамперед за рахунок виключення цукру, хліба, кондитерських виробів, солодких напоїв і ін. Кількість білків у їжі залишається нормальним - 1,3-1,4 г/кг або трохи вище, що попереджає втрати тихорєцького білка, підвищує энерготраты за рахунок засвоєння білків, створює почуття ситості.

Подагра — одне з найбільше що часто зустрічаються порушень білкового обміну. Це загальне захворювання організму, що характеризується відкладенням мочекислых солей у сухожиллях, слизуватих сумках, хрящах, переважно в області суглобів. Виникненню подагри сприяє надлишкове харчування м'ясними продуктами, особливо копченостями, регулярне споживання алкоголю, погіршення видільної здатності бруньок у сполученні з малорухомим способом життя, а також спадкоємний нахил.

При подагрі порушується обмін білків і збільшується зміст сечової кислоти в організмі з наступним відкладенням її солей у сполучній і м'язовій тканинах, це викликає реактивне запалення в суглобах (при цьому відбувається місцеве підвищення температури, набрякання, почервоніння в області суглоба й сильні болі). Поступово суглоби деформуються, порушується їхня рухливість, болю трохи зменшуються, але стають стійкими. Подагра частіше вражає дрібні суглоби кистей і стоп, часом хребта. Загострення подагри пов'язане з характером харчування й порою року. Хронічний плин подагри поступово приводить до деформації, деструкції суглобних кінців костей кистей і стоп. Контрактури й анкілози при подагрі відносно рідкі. Сечі-Кислий діатез може проявлятися у вигляді склеротичних поразок ряду органів - посудин, серця й бруньок.

Лікування й реабілітація хворих подагрою носить комплексний характер і містить у собі: раціональне харчування з обмеженням споживання тваринних білків і продуктів, багатих пуринами, регулярні заняття ЛФК, масаж, фізіотерапевтичні процедури. Фізичні вправи в комплексному лікуванні сприяють активізації й нормалізації обміну речовин, посиленню діурезу, виведенню сечової кислоти з організму, стимуляції кровообігу в уражених суглобах, вони попереджають обмеження рухливості в них, відновлюють обсяг рухів у суглобах, сприяють урегулюванню діяльності ЦНС і ендокринної системи.

У гострий період хвороби й під час нападів хворій ЛФК не показана, призначаючись у подострый період, після стихання хворій, зниження температури й поліпшення самопочуття. Завдання ЛФК:

—підвищити обсяг рухової активності й восстановитьработоспособность хворого;

—поліпшити функцію опорно-рухового апарата в цілому й відновити обсяг руху в уражених суглобах;

—впливати на порушений обмін речовин і нормалізувати його;

—підвищити функцію органів подиху, зміцнити дихальну мускулатуру, збільшити рухливість грудної клітки й діафрагми;

—поліпшити функцію серцево-судинної системи, підсилити скорочувальну функцію міокарда.

У методиці Л Г широко застосовують пасивні рухи в уражених суглобах, динамічні вправи для неуражених суглобів, сполучаючи при цьому напруга й розслаблення м'язових груп, а також дихальні вправи. Пізніше додаються активні вправи для уражених суста-

предметами, механотерапія. Вправам повинен передувати масаж і физиопроцедуры. Рекомендуються також ходьба, фізичні вправи у воді й заняття на тренажерах.

Цукровий діабет — захворювання, обумовлене абсолютною або відносною недостатністю інсуліну в організмі, характеризується серйозним порушенням обміну вуглеводів з гіперглікемією (підвищення змісту цукру в крові) і глюкозурією — поява цукру в сечі (цукрове мочеизнурение). Утруднення у використанні глюкози тканинами приводять до порушення функцій ЦНС, ССС, печінці, м'язовій тканині й, як наслідок, до зниження працездатності. Порушення жирового обміну веде до прискореного окислювання жирів до утворення кетонових тіл, надлишок їх у крові робить токсична дія на ЦНС. При діабеті порушується й синтез білка, знижується рівень енергетичного обміну. Порушення енергетичного обміну у хворих цукровим діабетом тісно пов'язані зі зменшенням обсягу м'язової діяльності. Розвитку цукрового діабету сприяють порушення центральної нервової регуляції, інфекційні захворювання, розлади харчування, надмірне вживання вуглеводів.

Внаслідок гіперглікемії тканини організму збезводнюються, хворі випробовують постійне почуття спраги, уживаючи багато рідини й виділяючи багато сили. Тому цукровий діабет інакше називають цукровим мочеизнурением. Характерний для таких хворих підвищений апетит. У зв'язку з посиленим згорянням білків і жирів хворі худнуть, м'язова сила їх падає, відзначається зниження тургору шкірних покривів, сухість шкіри й слизуватих оболонок. Основними методами лікування цукрового діабету є відповідне харчування з обмеженням вуглеводів і инсулинотерапия. У комплексі лікувальних заходів важливе місце приділяється засобам ЛФК. Під впливом дозованого фізичного навантаження у хворих зменшується гіперглікемія й глюкозурія, підсилюється дія інсуліну. Разом з тим установлено, що значні навантаження викликають різке підвищення зміст цукру в крові. При фізичному навантаженні завдяки посиленню окисно-ферментативних процесів підвищується утилізація глюкози працюючими м'язами, а під впливом тренувань збільшується синтез глікогену в м'язах і печінці. Виникаюча при фізичному навантаженні гипогликемия приводить до підвищення секреції соматотропного гормону, що стабілізує вуглеводний обмін і стимулює розпад жиру. Фізичне тренування дозволяє хворому переборювати м'язову слабість, підвищує опірність організму до несприятливих факторів. Фізичні вправи впливають на нервову систему, порушення в роботі якої мають велике значення в патогенезі цукрового діабету. Тренування сприятливо діють на ССС, будучи ефективним засобом профілактики атеросклерозу, захворювання, що супроводжує цукровому діабету.

При легкій формі руху виконуються у всіх м'язових групах з більшою амплітудою, темп повільні й середній, вправи різні по складності в координаційному відношенні. Широко даються вправи із предметами й на снарядах. Щільність заняття досить висока — до 60—70%. Хворим рекомендуються ходьба, біг, плавання, ходьба на лижах, гри, усе під строгим лікарським контролем. При середньому ступені захворювання хворі виконують вправи середньої й помірної інтенсивності, навантаження підвищується поступово, темп — частіше повільний, амплітуда виражена, але не максимальна, щільність — нижче середньої (30—40%). Можливе використання дозованої ходьби або лікувального плавання. При важкому ступені хвороби проводяться заняття в постільному режимі з невеликим навантаженням. Вправи для дрібних і середніх м'язових груп широко сполучаються з дихальними. Заняття не повинні стомлювати хворого, необхідно строго стежити за дозуванням фізичного навантаження. Щільність заняття невелика, темп виконання вправ повільний. Крім ЛГ, добре використовувати масаж, УГГ, що гартують процедури.