«БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ»
СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 1 (2 год.)
Тема 4. Людина як біологічний та соціальний суб’єкт
Тема 5. Фізіологічні особливості організму людини
В результаті вивчення цих тем студент повинен знати:
– сутність поняття «життя», «людина», «діяльність», «праця»;
– біологічні та соціальні ознаки людини;
– сутність праці як цілеспрямованої діяльності людини, у процесі якої вона не лише задовольняє свої потреби, але й впливає на природу.
Вивчення цих тем дозволяє студенту:
– розширити та поглибити знання в області анатомо-фізіологічних властивостей людини;
– з’ясувати фізіологічні можливості організму людини при взаємодії з навколишнім середовищем;
– засвоїти будову та характеристику основних аналізаторів безпеки життєдіяльності;
– усвідомити значення гомеостазу та нервової системи для забезпечення безпеки організму людини;
– мати загальні уявлення про обмін речовин і енергію, основні види харчових речовин.
Після вивчення тем студент повинен усвідомити, що мета життя людини полягає в різноманітних видах діяльності: праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності;усвідомити, що якісний стан компонентів середовища життєдіяльності людини значною мірою впливає на рівень її здоров’я, життєдіяльності й тривалості життя; що вплив небезпек на людину залежить від фізіологічного стану організму людини.
План семінарського заняття № 1
1. Біологічні та соціальні ознаки людини.
2. Діяльність людини. Праця як форма діяльності.
3. Сутність понять «життя» і «життєдіяльність».
4. Загальні уявлення про обмін речовин.
5. Роль біоритмів у забезпеченні життєдіяльності людини.
6. Анатомо-фізіологічна структура людини.
7. Структура і властивості сенсорної системи та її значення у забезпеченні безпеки людини.
8. Характеристика основних аналізаторів безпеки життєдіяльності.
9. Значення гомеостазу для забезпечення безпеки організму людини.
Ключові терміни та поняття: людина, діяльність, потреби, праця, життя, життєдіяльність, обмін речовин, біологічні ритми, аналізатори, гомеостаз, нервова система людини.
Лейтмотивом дисципліни «Безпека життєдіяльності» є людина, її життя та її здоров’я. Під терміном «людина» в системі «людина – життєве середовище» розуміють не просто одну істоту, індивід чи особистість, а й групу людей, колектив, мешканців населеного пункту, регіону, країни, суспільство, людство загалом. Будь-яка соціальна група також може розглядатися як елемент системи «людина – життєве середовище» і так само, як і будь-яка інша група людей чи колектив, визначати рівень цієї системи.
Людина – суб ’ єкт суспільно-історичного процесу розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов ’ язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки здатності робити знаряддя праці, що володіє членороздільною мовою, творчою активністю і моральною свідомістю.
Отже, людина являє собою цілісну єдність фізіологічного, психічного і соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума фізичного, психічного і соціального, а їх інтегральна єдність, що призводить до виникнення нової якості – особистості.
Діяльність – це процес взаємодії людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок виявлення в неї певної потреби. Діяльність поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Вона виникає як засіб перетворення природи у предмети споживання, створення культури, задоволення потреб людини.
Потреби – це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозабезпечення. Потреби поділяються на дві групи: первинні (природні) та набуті:
Первинні:
- фізіологічні і сексуальні (потреби у їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку і відтворенні);
- екзистенціальні (це потреби в безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства).
Набуті:
- соціальні (у належності до колективу, групи чи співтовариства; у спілкуванні; турботі про інших й увазі до себе; в участі у загальній трудовій діяльності);
- престижні (у повазі з боку інших, визнанні і високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі в суспільстві);
- духовні (у самовираженні через творчість).
Діяльність людини має предметний і духовний характер. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети, в яких людина втілює своє розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Духовний характер діяльності людини виражається в пізнанні світу з позиції добра і зла (мораль, ідеологія); художніх образах (творчість).
Праця – це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб.
Життя (за Н.Ф. Реймерсом) – це особлива форма руху матерії зі специфічним обміном речовин, самовідновленням, системним керуванням, саморозвитком, фізичною і функціональною дискретністю живих істот та їх суспільних конгломератів.
Отже, під життєдіяльністю людини розуміється властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей, суспільства і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей.
Фізіологічні особливості організму людини слід розглядати з урахуванням його взаємодії з навколишнім середовищем, з яким він постійно здійснює обмін речовинами та енергією.
Обмін речовин можна умовно поділити на зовнішній, який включає надходження харчових речовин в організм та видалення кінцевих продуктів розпаду, і внутрішній, який охоплює всі перетворення харчових речовин у клітинах організму.
Як правило обмін речовин поділяється на окремі види: обмін білків, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин. Але в організмі усі види обміну взаємопов’язані в єдиний, дуже складний та ідеально упорядкований процес який називається метаболізмом. Метаболізм – (грецьк. зміна) – це сукупність процесів катаболізму і анаболізму. Катаболізм – реакції розщеплення в складних органічних речовинах. Анаболізм – реакція утворення складних органічних речовин.
Зв’язок людини з навколишнім середовищем проявляється також у певній періодичності змін характеру та інтенсивності її біологічної активності, що називаються біологічними ритмами.
Ритми притаманні також усім об’єктам мікросвіту і людині зокрема. Вони пронизують усе живе на Землі: на клітинному, тканинному, функціональному рівнях.
Видатний хронобіолог Ф.Хальберг поділив усі біологічні ритми на три групи:
- Ритми високої частоти з періодом, що не перевищує півгодинний інтервал. Це ритми скорочення серцевих м’язів, дихання, біострумів мозку, біохімічних реакцій, перистальтики кишечнику.
- Ритми середньої частоти з періодом від півгодини до семи діб; до них відносяться: зміна сну і бадьорості, активності і покою, добові зміни в обміні речовин, коливання температури тіла, артеріального тиску, частоти поділу клітин, складу крові.
- Низькочастотні ритми з періодом від чверті місяця до одного року: тижневі, місячні і сезонні ритми. До біологічних процесів цієї періодичності відносяться ендокринні зміни, зимова сплячка, статеві цикли.
Людина як жива істота має дві складові: організм і психіку.
Організм людини – це сукупність тілесних (соматичних) і фізіологічних систем: нервової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, дихання, сенсорної, опорно-рухової тощо.
Психіка людини – це здатність мозку відображати об’єктивну дійсність у формі відчуттів, уявлень, думок та інших суб’єктивних образів об’єктивного світу. Отже, психіка є суб’єктивним відображенням об’єктивного світу.
Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його сторони за допомогою сенсорної системи або органів чуттів.
Аналізатори – це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які сприймають та аналізують інформацію про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і в самому організмі.
Будь-який аналізатор складається з трьох частин: периферичної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значимості подразника.
Усі аналізатори, завдяки своїй однотипній будові, мають загальні психофізіологічні властивості:
- надзвичайно високу чутливість до адекватних подразників;
- наявність абсолютної, диференційної та оперативної межі чутливості до подразника;
- спроможність до адаптації;
- спроможність до тренування;
- спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника;
- постійна взаємодія один з одним.
Чутливість аналізаторів близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає відчуття.
Абсолютна межа має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості – це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа – максимально допустима величина подразника, що не викликає у людини біль. Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає можливість відчути його мінімальну зміну. Це положення вперше було запроваджено німецьким фізіологом А. Вебером, кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнером і покладено в основу психофізіологічного закону Вебера-Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника. У математичній формі закон Вебера-Фехнера виражається так:
,
де S - інтенсивність (або сила) відчуття;
I - сила подразника;
С - коефіцієнт пропорційності.
Суть закону полягає у тому, що між інтенсивністю (силою) подразника і інтенсивністю отриманого відчуття, немає прямопропорційної залежності, тобто при мінімальній силі подразника людина вже отримує відчуття. На цьому законі базується нормування усіх шкідливих речовин.
Спроможність до адаптації – це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. За високих інтенсивностей подразників чутливість знижується і, навпаки, за низьких – підвищується.
Спроможність тренуватися виражається як у підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і т.д.).
Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника полягає в тому, що людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така „інерція” відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу сильно залежить від інтенсивності подразника і, навіть, у деяких випадках обмежує можливість аналізатора.
Найбільше значення в забезпеченні безпеки життєдіяльності мають чотири аналізатори: зоровий, слуховий, шкірний (тактильний) та вісцеральний.
Зоровий аналізатор. У житті людини зір відіграє першочергову роль. Достатньо сказати, що більше 90% інформації про зовнішній світ людина одержує через зоровий аналізатор. За своєю природою світло – це видиме випромінювання електромагнітних хвиль довжиною від 380 до 780 нм (1 нм = 10-9 м). Відчуття світла виникає в результаті їх впливу на рецепторні структури зорового аналізатора. Першим етапом у формуванні світловідчуття є трансформація енергії подразника у процес нервового збудження. Це відбувається у сітчастій оболонці ока. Характерною рисою зорового аналізатора є відчуття світла, тобто спектрального складу світлового (сонячного) випромінювання.
Слуховий аналізатор – є другим за значенням для сприйняття людиною навколишнього середовища та її безпеки. Тоді, як око чутливе до електромагнітної енергії, вухо реагує на механічні коливання, пов’язані з періодичними змінами атмосферного тиску у відповідному діапазоні. Коливання повітря, що діють із визначеною частотою і характеризуються періодичними появами областей високого і низького тиску, сприймаються нами як звуки.
Шкірний або тактильний аналізатор (аналізатор дотику) відіграє безумовно виняткову роль у житті людини, особливо при його взаємодії із зоровим і слуховим аналізаторами при формуванні в людини цілісного сприйняття навколишнього світу. У шкірі розрізняють три прошарки: зовнішній (епідерміс), з’єднувально-тканинний (власне шкіра – дерма) і підшкірна жирова клітковина. Слід зазначити, що шкіра виконує ряд важливих функцій у забезпеченні життєдіяльності людського організму. По-перше, шкіра охороняє людину від шкідливих зовнішніх впливів: механічних ушкоджень, сонячних променів, мікроорганізмів і хімічних речовин. По-друге, шкіра виконує секреторну, обмінну й інші функції, бере участь у підтримці постійної температури тіла, тобто в процесах терморегуляції. Секреторна функція забезпечується сальними і потовими залозами. Обмінна функція шкіри полягає в процесах регуляції загального обміну речовин в організмі, особливо водяного, мінерального і вуглеводного.
Температурно-сенсорну систему звичайно розглядають як частину шкірного аналізатора, завдяки збігу, розташуванню рецепторів і провідникових шляхів.
Аналізатор внутрішніх органів, або вісцеральний аналізатор відіграє особливу роль у здоров’ї і житті людини. Якщо зовнішні аналізатори попереджають людину про небезпеку оточуючого середовища, то цей аналізатор визначає небезпеки внутрішнього середовища. Для розуміння біологічної значущості внутрішнього аналізатора, необхідно визначити поняття «внутрішнє середовище організму».
Американський фізіолог У.Кеннон (1871-1945) цю властивість назвав гомеостазом. Отже, у сучасному розумінні гомеостаз – це стан внутрішньої динамічної рівноваги природної системи, що підтримується регулярним поновленням основних її структур, матеріально-енергетичного складу і постійною функціональною саморегуляцією у всіх її ланках.
Питання для перевірки засвоєних знань
1. Що таке життя, життєдіяльність?
2. Діяльність людини та її характерні ознаки.
3. Праця як цілеспрямована діяльність людини; позитивні та негативні наслідки праці.
4. Загальні уявлення про обмін речовин.
5. Значення біоритмів в життєдіяльності людини.
6. Значення органів чуття для безпеки життєдіяльності людини та їх будова.
7. Психофізіологічний закон Вебера-Фехнера.
8. Роль органів чуття в забезпеченні безпеки людини.
9. Дайте визначення гомеостазу. Поясніть його значення для забезпечення безпеки людини.
Література: основна [2, 3]; додаткова [6, 11, 15].
СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 2 (2 години)
