Прискіпливий відбір декоративних рослин для створення певного, попередньо задуманого пейзажу.

Ландшафтна архітектура Японії

Паркове мистецтво Японії не має таких давніх традицій, як Китай. Тому під час проникнення в країну буддизму через Корею багато що було запозичене в китайських паркобудівників. Але за своїм духом японські садово-паркові ансамблі відміні від китайських, перш за все тому, що перші до філігранної майстерності довели мистецтво створення мініатюрних ландшафтів. Японії характерний теплий, вологий клімат, 2/3 площі країни вкриті лісами. В них поширені сосна, японський кедр, кипарис, криптометрія, ялівець, туя, тис, дуб, бамбук, магнолія, азалія, аукуба. Виразний рельєф і хвиляста берегова лінія доповнюють живописність пейзажу. Перші сади з'явились у VII ст.

Одним зі згадуваних в літописах був палац імператриці Суйко. Можна вважати, що особлива система творення японського саду склалась до 794 р., коли виникла столиця Хейан, надалі м. Кіото. В VІІ-ХІІ ст. поширюються сади під назвою «сади і озера», пов'язані з особливим стилем світської архітектури - сінуен. Вони дуже нагадували китайські. Цей стиль виник в процесі активного палацового будівництва і зрідка називається також «палацовим стилем». Він мав масу умовностей і диктував творцям парків обов'язкову наявність певних композиційних засобів. Сади були яскраві, барвисті, залиті сонцем. Вони відігравали важливу роль в церемоніальному громадському житті імператорського двору та аристократії. В той час сад зовсім не призначався для споглядального милування ним. Згодом, коли фактичною резиденцією владарів Японії сьогунів стало поселення Камакура (1192-1333 рр.), в естетичних вподобаннях японського суспільства відбуваються суттєві зміни. Великий вплив на японську культуру і на паркове мистецтво, починає виявляти вчення буддійської секти Дзен, яка вважала єдиним джерело пізнання істини інтуїцію. Тривале споглядання і самозаглиблення, за вченням Дзен, могло привести до несподіваного осяяння (нірвани) - розуміння істини Будди. Але цю істину неможливо висловити словами, тому найбільш точне її втілення досягається в мистецтві у момент натхнення, творчого пориву художника.

З часом в японській культурі сформувались 3 основні категорії: СІН, ГЬО, СО. Їх використовували в каліграфії, в ікебані і в ЛА. Відносно японського саду:

категорія СІН диктувала повний набір елементів саду, правду, точність.

категорія ГЬО – на пів символічне трактування саду, стислість, лаконізм

категорія СО - чисту символіку, максимально стислу, але виразну форму. Прикладом його може бути " сухий сад ", в якому роль води і природи відіграють пісок і каміння.

Створенню такої складної садової системи суттєво сприяли теоретичні розробки по садово-парковому мистецтву. Найдавніша книга про сади "Сьондзай хісе" відноситься до хейянського періоду. В XIII ст. з'явились теоретичні праці з садового мистецтва Іошитзуке Гокійокі, базовані на теорії контрастів. В життя проводилась ідея контрастів 2-х сил - активної і пасивної (ІНЬ-ЯН). Вертикальний камінь активне, пануюче начало, горизонтальний - пасивне. Вони повинні протиставлятись. Так, за теорією контрастів, біля розлогого дерева слід обов'язково встановити високий ліхтар.

Видатним майстром і теоретиком ЛА був монах Кокусі Мусо (1276-1351 рр.), відомий як Сосекі, вславлений влаштуванням садів з мінливими пейзажами. Цьому представнику школи Текрнадзі приписують створення відомих садів: Сайходзі ("Сад мохів"), Тодзі-ін ("Сад води"), Мієсідзі ("Сухе водне плесо"). Згодом Соамі (1459-1525 рр.) в керівництві "Цукіяма сансуй ден" ("Переказ про сади") детальніше конкретизував вчення про контрасти, розробив 12 стилів простих і морських пейзажів. Наприклад, скелясто-морський стиль вимагав високого водограю, вражених блискавкою дерев і морського каміння на березі; стиль трав - круглих пагорбів і плоского каміння, вузлуватих слив на березі водойми. Практично ці стилі сприяли створенню садів 2-х голових типів: горбистого (Цукіяма) і площинного (Хіракава). В цей час зародилось вчення про типи ландшафтів, загальноприйняте в сучасному паркобудівництві і відіграє велику роль при розробці композиції парків. Основою кожної композиції було каміння. Теорія вирізняла 138 головних типів каміння: озерні й річкові, камені, яким гатили потік, камені-стежки, лежачі тощо. В невеликих композиціях можна було обмежитись 5-ма каменями.

Кращий приклад дзен-буддиського типу саду, " Сад 15 каменів " при монастирі Рьоанцзи в Кіото, творцем якого вважається монах Соамі. Єдиною окрасою цього невеликого саду (218,8 м²), замкненого з трьох боків невисокою кам’яною огорожею, за якою височіють крони кедрів асиметрично розміщені 15 каменів різної форми. В саду немає нічого мінливого зростаючого і в'янучого, - але він не сприймається застиглим і мертвим. Сад породжує все нові й нові враження. В залежності від часу дня і пори року змінюються освітленість кам’яних груп, глибина тіні, величина, відтінок і фактура тощо.

Старовинний японський сад не мав газону. Натомість була щільно утрамбована сира земля, її часто вкривали сріблясто-білим чи золотистим піском, який прикрашали заглибниками, іноді у вигляді складних орнаментів. Для покриття доріжок використовували плоске каміння.

Головна архітектурна споруда - будівля чи храм знаходився в центрі саду. Автор прагнув знайти для будівлі таку територію, щоб з будь-якої її точки були види на найкращі куточки. В залежності від площі саду встановлювали пропорції окремих елементів, які мала загальна композиція. Дерева та чагарники підбирали за контрастом кольорів, віддаючи перевагу вічнозеленим. Японці завжди любили сакуру і персикові дерева за красу їх цвітіння, клен - за багряне осіннє листя. Часто поблизу від будинку висаджували бананові пальми з тим, щоб під час дощу слухати "музику крапель" і доповнювати зорові враження слуховими.

Японські садівники часто використовували ефект дзюркотіння води. При цьому кращим вважалось стрімке джерело, що бурхливо впадало в озеро, яке нагадувало зверху спину черепахи. В центрі пейзажу знаходився водограй. Переходами через струмки були доріжки з каміння. Якщо води не було, робили сухий струмок, дно якого вкривали піском і оформлювали так, немов він наповнений водою.

На садове мистецтво Японії великий вплив мала чайна церемонія "". Спочатку чаювання проводились в буддійських монастирях, але з XVI ст. вони перетворились в особливі урочисті церемонії, які проводились у невеликих садах з чайними павільйонами. Під час них керувались принципом САБІ (простий), який вимагав вміння простими формами висловити складний і багатогранний зміст. Цей звичай був своєрідним протестом проти химерної штучності вельмож. Учасники чайної церемонії проходили сад з пишною рослинністю стежками з плоского каміння. Основне призначення саду - сприяти зосередженню та самозаглибленню. Тому в ньому не було нічого, що порушувало б душевний спокій. Основні елементи чайного саду кам'яна стежка, водойма для омивання, криниця, кам'яний ліхтар, тобто необхідне для проведення церемонії. Прихованим змістом тя-но-ю був розвиток загостреної емоційної реакції на красу живої природи і на твори мистецтва. Прикладом може бути сад у палаці Хідеєсі (1536-1598 рр.)

Закладку садів на невеликій території довершило вирощування карликових дерев - бонзай. Завдяки спеціальному режиму поливання, того чи іншого складу ґрунту японці вирощували дерева і кущі потрібної величини і форми, з певний відтінком листя. 150-річні деревця, скелі і каміння, моделі палаців і храмів - все це могло вміститись на підносі і прикрасити будь-який інтер'єр.

Японський народ відрізняється надзвичайною любов'ю до квітів. Вже у VI ст. тут розвивається мистецтво створення художніх композицій з квітів. Основу композиції ікебана складають поєднання ліній і кольоровий контраст. Квіткові композиції встановлюють в спеціальну нішу (токонома). яка раніше була в кожному домі.

Берет японец ветку вишни

в жемчужно-розовом цвету,

срезает все, что видит лишним,

Что нарушает красоту.