Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.
Досвідчені в полемиці з протестантами, оо. єзуїти, з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом, у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цьому часі Петро Скарга, Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш.
Період кінця XV — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам'яток.
Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Наприкінці XVI ст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького.
Навколо Острозької академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов'ян та волохів.Вже в часі до 1620 р. повстає ця українська церковно-полемічна літератураЗ прозової та поетичної передмов до неї можна виокремити елементи національної свідомості в контексті конфесійної.
У контексті національної самооборони варто розглядати й полемічні твори діячів Острозького культурного центру – прозу Герасима Смотрицького й Клірика Острозького та поезію Даміана Наливайка.
28.Історичні твори ХVІІ ст. як історичне джерело. У другій половині XVII ст. в Україні було написано два Історичних твори, які за жанровими особливостями ніби продовжували традицію літописання. Водночас твори суттєво відрізнялися від літописного жанру — в них перевага надавалася висвітленню проблем Історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській Історіографії, як і на мистецтві, позначилися барокові впливи. Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673 pp., та "Синопсис", виданий друком 1674р.
Весь твір «Хронік» складається з трьох книг і додатків: "Хроніки о Русі", "Хроніки о початку І назвиську Литви", "Хроніки о землі Полскій". Водночас у загальний український літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато Історичної Інформації, взятої з Інших хронік, у тому числі польських га Інших зарубіжних. Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі та православної церквию. Хоч зовні він іде за "Повістю минулих літ" і приймає версію про запрошення варягів, але підкреслено возвеличує Кия; Володимира Великого хвалить за те, що вибрав православну віру.Подібним до хроніки Ф.Сафоновича за жанровими особливостями є Інший тогочасний Історичний твір "Синопсис", що 1674 р. вийшов друком з благословення києво-печерського архімандрита Інокентія Гізеля.Цей твір заповнює опис найдавнішої Історії численними малоправдоподібними легендами І небилицями. Ідея "Синопсису" — проповідь етнічної, Історичної, державницької єдності всієї Русі та у всі часи — від потопу до 70-х років XVII ст, безапеляційне ствердження "общерусскости" Місця для українського народу ні в Історії, ні в тогочасній дійсності автори "Синопсису" не бачили. В певному розумінні вони переступали через автономістичну концепцію, якою жили українські козацькі Інтелектуали аж до кінця XVIII ст.
29. Польські та литовські акти загальнодержавного значення. Коронна та Литовська метрики. В період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтінського та у складі Польського Королівства діяли різні державні політичні, військові, судові, міські та інші органи влади й установи, що займалися правовим регулюванням суспільних відносин, управлінням поточними державними справами, містами, громадами та Ін. Такі установи здійснювали діяльність насамперед за допомогою документів актового І діловодного характеру.
Виділяють такі види установ:
1. Король, Великий князь І їх канцелярії.
2. Польський І Литовський сейми, сеймики земель. Люблінський сейм 1569 p., що був своєрідним польсько-литовським, виробляв умови унії. Збереглось дві редакції "Щоденника" Люблінського сейму.
3. Міські магістрати в містах магдебурзького права, наприклад, у Львові (з 1356), Ратному (з 1420), Луцьку (з 1462), Кам'янці (з 1509), Києві (з 1516), Ковелі (з 1518), Крем'янці (з 1533)
4. Суди гродські та земські, шдкоморні, копні.
5. Скарб коронний.
6. Місцеві князі й інші вельможі та їх канцелярії.
7. Інші структури.
Королівська і великокнязівська канцелярія, як І загальнодержавні сейми, творили законодавчі акти, що мали загальнодержавне значення, хоч як монархи, так і сейми часто приймали певні рішення стосовно окремих земель, замків, міст та ін. Одним з перших державних актів, був Городельський привілей 1413 р. Він випливав з умов Городельської унії між польським королем Ягайлом І Великим князем Вітовтом. Крім домовленості, що після смерті Вітовта князем мав стати польський король, привілей передбачав уніфікацію органів управління в обох державах, а головне, зрівняння в правах і привілеях польських і литовських шляхтичів католицького віросповідання.Толерування католицької шляхти продовжив привілей князя Казимира, який звільнив шляхту від обов'язку посилати своїх залежних селян для виконання повинностей перед князем. До важливих законодавчих документів Великого князівства Литовського, Руського І Жемайтійського належать так звані устави, що регулювали земельні відносини, принципи феодального землеволодіння, відносини між землевласниками І селянами. Визначалася міра покарання селян за невиконання повинностей, у тому числі панщини. За один невихід селянин платив грошовий штраф, за два — барана, а за три міг бути підданий фізичному покаранню, побиттю різками. Генеральними правовими кодексами, що регулювали державні й суспільні відносини в Литві, були Литовські статути. Перший Литовський статут прийнятий 1529 р. (Старий), Другий (Волинський) — 1566 p., Третій (Новий)— 1588р. Основу Першого Литовського статуту становили норми Руської Правди та польського шляхетського законодавства. В преамбулі визначалися права й обов'язки Великого князя — бути на сторожі шляхетських вольностей, погоджувати свої рішення з радою панів. Земля, якою користувалися селяни, оголошувалася власністю панів. Узаконювався розшук селян-втікачів, оголошувалася заборона на прийом феодалами чужих селян. Другий Литовський статут був досконалішим правовим документом Встановлювався термін розшуку збіглих селян до десяти років. Третій Литовський статут,на ньому більшою мірою відбилися норми права Польського Королівства. Термін розшуку збіглих селян збільшувався до 20 років За декретом, феодали мали право володіти землею. Селянам заборонялося переходити від одного землевласника до Іншого. Феодалам на території їх володінь дозволялося втручатись в особисте життя залежних селян, а також (що дуже важливо) чинити суд над ними. Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569) увійшли українські землі, була Коронна метрика. Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватноправові акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності. Аналогічно до Польської (Коронної) метрики мала сери книг І Литовська метрика книги справ судовик, куди заносилися листи-вироки, судові рішення, листи-скарги, протоколи судових засідань, книги аренд містили документи або їх скорочений виклад про надання державою чи великими феодалами в оренду земель, мит, книги посольств, до яких заносились договори з Іноземними державами або їх виклад, зміст переговорів, листи до урядів Іноземних держав І листи урядів Іноземних держав тощо.
