Видатні літературно-публіцистичні твори XI-XVст.

Одним за найкращих літературних творів є “Повчання” Володимира Мономаха. Як вважають, воно написане 1117 року, але в Лаврентієвському списку “Повісті минулих літ” вміщенне під 1096р. “Спогади”, як частина Повчання, містять багато данних про міжусобні війни, які велися між князями. Картина культури і мораль князівського двору відображена в основній частині твору-”Повчання дітям”. Незабаром ідуть суто житейські настанови. Віцд настанов, адресованих головно дітям, Мономах переходить до повчання служидих людей. “Повчання” Мономаха за жанором-передусім твір публіцистичний. Іншою унікальною пам`яткою давньоруської доби жанру епічної поеми є “Слово о полку Ігоревім”. Тема і сюжет твору-невдалий похід на половців 1185р. чернігово-сіверських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Дату написання твору встановлюють за його змістом. Він міг бути написаний в проміжку від 1185 до 1187р. Єдиний рукописний збірник зі “Словом…”, на думку дослідників, належав до XVст. Сучасна наука не має у розпоряджені оригінальної пам`ятки XIIст. “Слово…” цінне як унікальна пам`ятка літературно-художньої творчості XIIст., як пам`ятка культури та давньоукраїнської мови художньо-літературного стилю. Трохи пізнише від написання “Слова о полку Ігоревім” на північноруському грунті було створено пам`ятку “Слово о погибелі руської землі”. Вона виявлена у одному рукописному псковському зборнику з XVст. Тут чітко простежується державний патріотизм, носієм якого була насамперед князівська еліта Рюриковичів та православна церква. Автор згадує про давню могутність Русі. Особливо цікавий український переклад “Сказаніє про Мамаєве побоїще”. Ця повість, можливо, писана в стінах Трощє-Серпєвого монастиря між 1406-1436 рр. Потім її багато разів переписували. До нашого часу дійшло близько 100 списків XVI-XVIIст.

с.

Агіографічна література. Києво-Печерський Патерик.

Агіографічної літ-ра – оповіді про святих.(від грец. аrіо — святий, графо — пишу). Умовно її можна поділити на дві групи: житія, що офіційно схвалені церквою, і твори, що є плодом творчої фантазії окремих авторів. Останні нерідко спрямовувались проти церковних догматів або течій.

Виникнення житій святих відноситься до II — III ст. У Київській Русі вони з'явилися як переклади з грецької мови відразу після прийняття християнства. В XI ст. почали складатися житія вітчизняних святих. Збірники цих оповідань мали різні назви (в залежності від їх призначення): Патерики, Прологи, Четьї-Мінеї тощо. Житія святих з часу їх виникнення були улюбленим читанням людей, вони активно формували моральні засади суспільства.

Перший в Україні збірник житій вітчизняних святих — "Києво-Печерський патерик" — записаний у XIII ст. за переказами XI— XII ст. Він складений ченцями Печерського монастиря з метою доведення його святості. Авторами патерика були Нестор-літописець, чернець Полікарп та єпископ Симон. Нестору належить, зокрема, авторство сказанія про назву монастиря, житія отця Феодосія, святих Бориса і Гліба. Це найдавніші за походженням зразки агіографічної літератури в Україні.

"Києво-Печерський патерик" неодноразово перевидавався. У 1931 р. він був виданий у Києві в серії "Пам'ятки мови та письменства давньої України" із вступною статтею та примітками Д. Абрамовича. В 1991 р. здійснені репринтні перевидання Патерика з видань 1903 і 1931 pp.І в наш час книга продовжує залишатися об'єктом дослідження вчени.

Литовські статути – основні законодавчі документи Великого князівства Литовського.Статут 1529 р. був першим у Європі систематизованим зводом законів різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище класів, станів і соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління Й суду.

13 розділів статуту поділялися на статті (артикули). Вважається, що спершу в статуті було 244 (або 245) статей, у 30-х роках XVI ст. до нього внесли доповнення і редакційні поправки. У результаті кількість статей збільшилася до 283.

Статут був типовою пам'яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки класу феодалів - магнатів, обмежував права простих вільних людей і закріплював безправ'я людей залежних і челяді невільної.