Література Київської Русі XI—XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. З пам'яток письменства цього періоду перекладним творам належить дуже значне місце як щодо кількості рукописів, так і щодо поширення цих творів серед читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, й ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця X ст., була пов'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, змісту набували, як побачимо далі, того ж таки церковного колориту. Крім того, перекладна література цього періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в нові часи (з XIX ст.) перекладачі намагалися максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.
1.Церковна
Сюжети творів приходять на Русь з Болгарії, Візантії, Сербії, Риму, інших країн Заходу чи Сходу
твори на церковно-біблійні сюжети
Жанри:
— християнська гімнографія;
— апокрифи;
— житійна література.
Приклади:
гімнографія Іоанна Дамаскіна;
апокриф "Хожденіє Богородиці по муках;
житіє Георгія ГІобідоносця.
2.Світська
Сюжети творів приходять на Русь з Болгарії, Візантії, Сербії, Риму, інших країн Заходу чи Сходу
твори на природознавчу, наукову, історичну тематику тощо
Жанри:
— хронографи;
— хроніки;
— наукові трактати;
— енциклопедичні книги природничо-наукового змісту.
Приклади:
хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола;
повість "Олександрія"; природничо-наукові твори "Фізіолог", "Шестоднєв Іоанна Екзарха".
| 19.«Повість минулих літ» як історичне джерело: редакції, списки, зміст. По́вість мину́лих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літературиКиївської Русі. «Повість временних літ» — перший давньоукраїнський літопис,жанр історичної прози, в якому розповідь ведеться за роками. Головною композиційною одиницею літопису є річна стаття. Вона може мати різний обсяг залежно від того, наскільки важливі події відбулися певного року. Літопис використовує два типи оповіді: власне річні записи — стислі повідомлення про події поточного року, та розгорнуті літописні оповідання — описи подій в їх докладному висвітленні і нерідко в літературній обробці. Літопис подає яскраві й виразні характеристики історичних осіб. Для цього використовується фольклорна поетика, засоби воїнської повісті та житійної літератури. У зображенні персонажів помітну роль відіграє пряма мова — це може бути звернення князя до воїнів, дипломатичні переговори, виступи на зібраннях. У більшості випадків промови персонажів виразні й лаконічні. Мовний матеріал «Повісті временних літ» багатий виражальними засобами. Літопис широко використовує образні фразеологічні вислови, народні прислів’я і приказки, спеціальну лексику — церковну, юридичну, військову, мисливську. Назва Твору Походить від його початкових слів — «Це Повісті временних літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві почав спершу княжити і як Руська земля постала». «Повість временних літ» — це умовна назва літописного зведення XII ст. Текст твору зберігся в складі пізніших збірників XIV—XVI ст. «Повість временних літ» відома у трьох відмінних редакціях. Перша редакція була створена в 1113 році монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У 1116 році була укладена друга редакція «Повісті временних літ». її упорядником став ігумен Видубецького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестр, який за дорученням князя Володимира Мо-номаха вніс до літопису певні корективи. Зокрема, він применшив історичну вагу київського князя Святополка (1093-1113), виділивши натомість яскраву постать Володимира Мономаха. Цей варіант тексту «Повісті временних літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список називають Лаврентіївським. Третя редакція «Повісті временних літ» також була створена одним із ченців Видубецького монастиря у 1118 році і призначалася для сина Володимира Мономаха Мстислава. Вона увійшла до складу літописного зведення волинського походження, закінченого на початку XIV ст. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі, де й було скопійоване уXVст., — цей літописний список називають Іпатським. Жанр літопису не передбачає авторства в сучасному його розумінні. Правомірно говорити про упорядників, які, кожен у свій час, збирали різнорідну інформацію і включали її до складу літопису. Відбір визначався не лише політичною кон’юнктурою, але й рівнем освіти та масштабом мислення упорядника, в окремих випадках— особистими симпатіями та антипатіями. Основним упорядником «Повісті временних літ», талановитим літописцем вважають монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Перші рядки літопису в Іпатському списку зберегли його ім’я: «Повість временних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Нестор використав уже наявне київське літописне зведення, але доповнив його за рахунок нових усних і писемних джерел. 20. “20. Київський літопис - як історичне джерело.Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повіст.і временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років. Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198р. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів. 1. Звод Полікарпа, який закінчується 1171 р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та Із записок його сучасника Петра Борисла-вича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє княжіння Ростислава Мстиславовича (1154-1155; 1159-1167). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 pp. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей І близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а Його вороги — негативно Дати в літопису точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн 2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, І використані деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам. 3. Звод 1190р створювався при дворі князя Рюрика Ростиславовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойссй Видубецький, котрий в 1198 p., залучивши ще деякі матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас. Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події. Київський літопис — дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних І східних українських земель. Його припинення 1198р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р. З цього приводу М.Грушевський зауважував: "Бідність відомостей про По-дніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мов би то в яких початках історичного життя..." 21. Галицько-Волинський літопис» як історичне джерело. Га́лицько-Воли́нський літо́пис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства. Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів. Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку. | ||
