Інноваційні стратегії розвинутих країн

Розділ 3

Механізм державного регулювання інноваційних процесів

 

Інноваційні стратегії розвинутих країн

У світі формується новий тип суспільства, який базується на знаннях та інформації й орієнтується на управлінні інноваціями. У змаганнях між країнами, економічними регіонами, компаніями перемагає той, хто зумів адаптувати свою стратегію розвитку до особливостей зовнішнього середовища, досягнув успіхів у комерціалізації інновацій. Тому формування економічної стратегії для суб’єктів господарювання є одним з основних чинників, що забезпечує їхнє ефективне функціонування в умовах глобальної конкуренції. Основною її складовою, яка узгоджена за цілями і термінами реалізації, є стратегія у сфері створення і використання інновацій.

Метою інноваційної стратегії є ефективне освоєння нових товарів, послуг, підвищення обсягів виробництва й експорту наукомісткої продукції на світові ринки.

На кожному рівні управління (народне господарство, регіон, підприємство) інноваційна стратегія має свої особливості. Так, на макрорівні вона пов’язана з упровадженням новітньої техніки і технології, появою нових видів інтелектуальної діяльності, тобто з радикальними інноваціями. На моно- і мікрорівнях — з загальною стратегією суб’єктів, рівнем їхньої інноваційності або готовності до змін.

Інноваційна стратегія характеризується взаємопов’яза-
ним комплексом дій, спрямованих на зміцнення життєздат­ності і конкурентоспроможності суб’єктів. Її вибір фахівці вважають найважливішою складовою циклу інноваційного менеджменту.

На початковому етапі формування інноваційної стратегії визначають її вид. Існують різні види стратегій, які мають свої ознаки та характеристики. Так, Б. Санто класифікує їх за рівнями управління:

— інституціональні стратегії (на рівні організацій та підприємств);

— центральні (на рівні народного господарства).

Центральну інноваційну стратегію дослідник характеризує як метод сприяння розвитку економіки, коли на зовнішні умови функціонування суб’єктів господарювання здійснюється такий вплив, що дає змогу прискорити технічний розвиток і підвищити рівень економічної ефективності [88]. Метою центральної інноваційної стратегії є створення умов для стійкого економічного зростання, виходу інноваційної продукції на внутрішній і зовнішній ринки, заміщення імпортної продукції на внутрішньому ринку за рахунок високого технологічного рівня та конкурентоспроможності виробництва. Відповідно до мети розрізняють такі інноваційні стратегії:

Ø стратегія «нарощення», яка базується на використанні власного науково-технічного і виробничо-технологічного потенціалу. У процесі використання наукових результатів і виробничого потенціалу в промисловості освоюються високі технології і зростає випуск конкурентоспроможної продукції;

Ø стратегія «запозичень» полягає в тому, що, викорис­товуючи інноваційний потенціал власної країни, освоюється випуск наукомісткої продукції високорозвинених держав світу. Виробництво зростає з одночасним розвитком науково-тех­нічного і промислового потенціалу, який спроможний самостійно проводити роботи на всьому інноваційному циклі;

Ø стратегія «переносу», яка полягає у використанні зарубіжного науково-технічного і виробничого потенціалу в економіці держави способом залучення прямих іноземних інвестицій та трансферту новітніх технологій.

Класифікація інституційних інноваційних стратегій наведена в табл. 3.1. Варто зауважити, що наведені в класифікації ознаки, умови, переваги та недоліки характерні лише для одного з варіантів стратегій того чи іншого виду. Звичайно, можуть існувати інші альтернативи цих стратегій [46].

Вибір виду інноваційної стратегії залежить від багатьох чинників: цілей, ресурсів, зовнішнього і внутрішнього середовища тощо.

Важливою складовою формування цієї стратегії є саме ресурсне забезпечення, у тому числі й фінансове. Це пов’язано з пошуком нових джерел фінансування. У межах цього напряму вирішуються питання впровадження ефективних механізмів інвестування інноваційних проектів. Проте існують інші погляди щодо формування стратегії. Так, дослідники Г. Хамел і К. Прахалад протиставляють їй стратегічну архітектуру, яка являє собою план створення компетенцій (знань, досвіду, технологій), які необхідні для лідерства на ринках майбутнього. На їхню думку, стратегія майбутнього не завжди потребує відповідності цілей та ресурсів, а перш за все — вибору довгострокових цілей. Стратегія — дещо більше, ніж розподіл обмежених ресурсів серед конкурентних проектів, це подолання нестачі ресурсів з допомогою творчих важелів. Компанії намагаються створити глобальне випередження на ринку через нову стратегію — стратегічну архітектуру (табл. 3.2).

Проблеми економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності в умовах інформаційно-технологічної революції необхідно вирішувати з допомогою ефективних інноваційних стратегій. Висока якість життя, національна безпека, охорона довкілля, високий науково-технічний рівень розвинених країн світу досягнуті завдяки послідовній інноваційній стратегії.

Спеціалісти прийшли до висновку, що інформаційно-техно­логічна революція (ІТР) відрізняється від попередньої технологіч­ної революції за масштабами поширення в країнах і глибиною дії на всі сфери життя. За підрахунками фахівців, питома вага витрат у ВВП на інформаційні технології зросла за останні вісім років до 5 %. Деякі країни переорієнтовують свою економіку на виробництво компонентів для інформаційного сектору. Так, у ВВП Сінгапура їхня питома вага перевищила 30 %, Малайзії — менше 30 %, в Ірландії, Південній Кореї, Філіппінах, Тайвані, Таїланді ця величина становить від 7 до 14 %. Близько 5 % ВВП припадає на виробництво інформаційно-технологічних виробів у Фінляндії і Швеції [171]. Абсолютне лідерство й у витратах на ІТР, і у виробництві її компонентів зберігають США та Японія. Але основне, як уважають науковці, — без ІТР неможливий рух уперед, неможливе вирішення проблем як окремих країн, так і всього людства [81].

Немає загальноприйнятого визначення феномена «нова економіка». Деякі фахівці розуміють під цим поняттям сукупність галузей народного господарства з виготовлення комп’ютерного і комунікаційного обладнання та їх програмного забезпечення, а також систему формування, зберігання, поширення й отримання інформації, яка здебільшого базується на мережі Інтернет. Інтернет, зі своїм технологічним, інституціональним середовищем, є фундаментом «нової економіки», основними результатами якої є швидке економічне зростання, збільшення доходів, низьке безробіття, помірна інфляція і висока питома вага у ВВП сфери послуг.

Таблиця 3.2

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТРАТЕГІЇ
ТА СТРАТЕГІЧНОЇ АРХІТЕКТУРИ [106]

Стратегія	Стратегічна архітектура
Конкурентний виклик
Перебудова процесів	Оновлення стратегій
Організаційна трансформація	Галузева трансформація
Конкуренція за частку ринку	Конкуренція за частку можливостей
Методи відкриття майбутнього
Уміння пізнавати	Уміння забувати
Вибір позиції	Передбачення
Стратегічне планування	Стратегічна архітектура
Мобілізація компанії для майбутнього
Поєднання планів і ресурсів	Розгортання планів і ресурсів
Розподіл обмежених ресурсів	Нагромадження ресурсів і використання ресурсних важелів
Як першими потрапити в майбутнє
Конкуренція в межах галузевої структури	Конкуренція за формування майбутньої галузевої структури
Боротьба за лідерство у виробництві продукту	Боротьба за лідерство в основних компетенціях
Конкуренція між окремими компаніями	Конкуренція всередині і між коаліціями компаній
Багато вдалих продуктових інновацій	Максимум знань про новий ринок
Прискорення виходу на ринок	Прискорення глобального випередження конкурентів

На розвиток інноваційної діяльності не впливають ні тип держави, ні політичні режими. Так, інноваційна діяльність успішно розвивається і у федеративних державах (США, Німеччина), і в унітарних (Франція), і в умовах конституційної монархії (Великобританія, Нідерланди, Іспанія), а також при комуністичному режимі Китаю [40]. Хоч насправді кожна з цих держав зуміла побудувати свою національну інноваційну систему, встановила межі цієї діяльності, розробила ефективну стратегію, здійснила підтримку розвитку інфраструктури, стимулювала та фінансувала фундаментальні дослідження.

Лідером світового економічного розвитку, утримуючи перевагу над іншими країнами за масштабами господарства, рівнем його розвитку, науковим потенціалом і ефективністю його застосування, є США. Ця держава вступає в третє тисячоліття на вершині своєї могутності. В основі цього лежать:

· стабільність і стійкість американської політичної системи;

· ефективний механізм економічного зростання і науково-технічного прогресу та розвинена система соціального забезпечення;

· збалансована військова міць;

· лідерство США в системі міжнародних інститутів [32].

Наприкінці ХХ ст. частка США у світовому виробництві зменшилась. Це було наслідком зростання виробництва інших розвинених країн, насамперед ЄС, Японії, нових індустріальних. Нині США є могутньою державою серед інших сильних партнерів, яка має великі можливості для подальшого стабільного зростання.

Основним чинником зростання технологічних й інноваційних переваг американських виробників є досягнення НТП, що їх генерує найпотужніший у світі науково-технічний потенціал. Ця держава активно залучає інші країни світу до наукового співробітництва, хоч виділяє великі кошти у сферу НТП, оскільки вже не може забезпечити першість з усіх напрямів розвитку науки і техніки.

Загальновизнано, що інноваційна модель розвитку потребує витрат на фінансування науки не менше 2 % ВВП. Країни, які досягли високих темпів економічного зростання за рахунок інноваційного чинника, відповідають цій вимозі (рис. 3.1).

Американська економіка саме нині характеризується як «но-
ва економіка». Але спад темпів зростання у 2001 р., зниження споживчого попиту, зменшення курсу акцій високотехнологічних компаній деякі дослідники характеризують як кризовий стан цієї держави. Проте це не зменшує значення нових технологій, а навпаки підтверджує циклічний характер розвитку економіки. Саме радикальні інновації порушують рівновагу, але створюють передумови для подальшого розвитку на новій технологічній основі.

 

Рис. 3.1. Питома вага витрат на НДДКР
у ВВП розвинених країн світу (%) [171, 32]

У зв’язку з посиленням міжнародної конкуренції була переглянута стратегія американської інноваційної політики, яка базується на таких національних пріоритетах:

· забезпечення лідерства на всіх напрямах наукових знань;

· відповідність фундаментальних наук національним цілям;

· розвиток партнерства держави, промисловості й академічних кіл з метою розширення капіталовкладень у фундаментальні та інженерно-технічні науки;

· ефективне використання матеріальних, людських, фінансових ресурсів;

· підготовка вчених, інженерів високого класу;

· підвищення рівня науково-технічних знань населення США [32].

З кінця 90-х років держава поряд із приватним капіталом зобов’язана фінансувати створення новітніх цивільних технологій, які відповідають світовим стандартам.

У документах Конгресу Ради з питань конкурентоспроможності США були накреслені такі напрями державної науково-технологічної політики для підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки, а також технологій на світовому ринку у ХХІ ст. [31]:

ü здійснення довгострокової політики стимулювання цивільних НДДКР у передових сферах науки і технології;

ü створення сприятливого підприємницького клімату для здійснення НДДКР;

ü активізація формування і діяльності дослідних партнерств для розширення промислових інновацій;

ü орієнтація федеральних досліджень на задоволення потреб економіки у зв’язку з можливостями бюджету;

ü сприяння промисловості в розвитку технологій;

ü заохочення розвитку, комерціалізації і використання технологій;

ü інтеграція військових і промислових технологій, які здатні ефективно вирішувати різні завдання;

ü надання підтримки університетам США і вдосконалення вищої і шкільної освіти.

Широко впроваджується в цій країні практика пільгового оподаткування витрат на освіту з метою зробити вищу освіту доступ­ною для широких верств населення. Так, у бюджетному посланні Конгресу 2001 р. президент Дж. Буш визначив пріоритетом бюджету 2002 р. підтримку шкільної освіти. Приріст коштів порівняно з попереднім роком, які виділило міністерство освіти, становив майже 12 %. Крім того, приділяється увага перепідготовці робітників у спеціальних навчальних закладах, де навчають професіям, які виникають під час інформаційної революції.

Отже, нова інноваційна стратегія США базується на стимулюванні залучення приватних інвестицій для розроблення й ефективного використання технологій в економіці країни. При цьому зростає фінансування фундаментальної науки та інвестицій у людський капітал, а також у галузі «нової економіки», продовжується високоефективне партнерство держави і приватного сектору у сфері комерціалізації нововведень з допомогою венчурного капіталу.

Глобалізація в інноваційній сфері виявляється в зростанні питомої ваги зарубіжного фінансування наукових досліджень у розвинутих й індустріальних країнах, а також посиленні процесів злиття та об’єднання технологічних компаній. Корпорації відкривають такі дослідницькі наукові підрозділи, щоб удосконалити продукцію компанії відповідно до місцевих особливостей; розробити товари та технології для потреб місцевого ринку; підтримати і модернізувати технологічну базу компанії за кордоном; використати глобальний науково-дослідний потенціал.

Так, американські компанії мають близько 200 закордонних дослідницьких організацій, перш за все в Японії, Великобританії, Канаді, Франції, Німеччині. А серед нових індустріальних країн найбільша кількість цих організацій розміщена в Сінгапурі, на Тайвані, у Китаї і в Індії. У свою чергу, багато таких організацій відкривається і в США та інших високорозвинених країнах світу.

Для побудови динамічнішої економіки, яка базується на знаннях і забезпечить країнам ЄС світове лідерство, у 2000 р. були об’єднані їхні національні інноваційні системи в єдину мережу. Одночасно з цим проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі з метою об’єднання зусиль учених різних країн. Інноваційні системи країн—членів ЄС досягли величезних успіхів, сформувавши новий світовий економічний центр.

Інноваційною стратегією країн—членів Європейського Союзу є концентрація фінансових ресурсів на основних напрямах, які охоплюють [46]:

— створення єдиної для всіх країн—членів ЄС бази даних, які акумулюють і регламентують комплекс мінімально необхідних процедур, формальностей для створення підприємств;

— підтримку малих і середніх підприємств із метою правового захисту від незаконного копіювання розроблених технологій чи процедур;

— створення механізму фінансової підтримки малих та середніх підприємств, надання їм допомоги в патентуванні, ураховуючи досвід роботи національних та європейських патентних бюро;

— удосконалення системи фінансування інноваційної діяльності підприємств;

— уведення досконалішого податкового механізму, що дає певні пільги підприємствам — розробникам і виробникам інноваційної продукції;

— створення на підприємствах і в компаніях умов, які стимулюють підвищення освітнього рівня працівників.

Досвід Японії з досягнення високої конкурентоспроможності характеризувався вченими як «економічне чудо» внаслідок швидкого економічного зростання, надзвичайно гнучкої пристосованості до змін міжнародного ринку і здатності творчо й ефективно здійснювати інноваційну діяльність. Тому серед високорозвинених країн світу особливо виділяється інноваційна стратегія Японії, яка була сформована в умовах післявоєнного невисокого технічного рівня на основі принципів концентрації засобів та сил успішно застосовується протягом багатьох десятиліть.

З 1990 р. витрати Японії на НДДКР є найвищими у світі й у 2000 р. досягли близько 3 % ВВП. НДДКР у цій країні мають такі особливості: активна роль держави в загальній координації науково-дослідних робіт; широкомасштабні державні програми НДДКР; вагоме фінансування приватними компаніями прикладних досліджень і дослідно-конструкторських розробок; найбільша у світі кількість заявок на отримання патентів; найвищий у світі рівень імпорту об’єктів інтелектуальної власності.

Багато відомих економістів указують на пряму залежність між витратами на НДДКР та інноваційним процесом, а також конкурентоспроможністю. Інші заперечують цей факт, стверджуючи, що збільшення витрат на науку і технологію не веде автоматично до підвищення конкурентоспроможності. Так, японські компанії, які витрачають менше коштів на НДДКР, іноді мають ефективніші результати. Набула поширення думка, що японські підприємства досягли успіхів завдяки трансферту технологій, особливо американських, але в останні роки ця країна нарощує обсяги експорту об’єктів інтелектуальної власності. Одна тільки компанія «Хітачі» має 53 000 патентів, зареєстрованих як у своїй країні, так і за кордоном, щорічно подаючи заявки на 10 000 нових патентів.

Найслабшою ланкою в інноваційній діяльності Японії в середині 90-х років учені вважають недостатнє фінансування фундаментальних досліджень та недосконалу систему освіти. Тому основні напрямки інноваційної політики такі:

ü підтримання дослідників та вдосконалення науково-техніч­ної бази;

ü реформування сфери освіти та створення нової сучасної інфраструктури;

ü збільшення фінансування ефективних досліджень;

ü усебічна підтримка приватних НДДКР, включаючи субсидування, захист інтелектуальної власності;

ü підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва;

ü підвищення якості освіти в технічних вузах;

ü посилення зв’язків між приватним сектором і університетами.

Отже, національна інноваційна система Японії перебуває на високому рівні розвитку, проте, як зазначають дослідники, майбутнє її залежатиме від того, наскільки структурна перебудова економіки Японії сприятиме науково-технічному прогресу [52].

Основні риси «нової економіки» починають з’являтися в нових індустріальних країнах. Економіка, що динамічно розвивається, переважає в Азії; Китай і Індія цілком можуть стати альтернативними центрами сплеску економічного розвитку [23]. Навіть у такій небагатій (з великою кількістю невирішених проблем) країні, як Індія, швидко розвиваються сегменти «нової економіки».

Так, здійснивши структурні реформи, створивши потужну інноваційну інфраструктуру з використанням істотних пільг, спільних наукових підприємств, досягши значних успіхів в освітній сфері, а також в інформаційній індустрії, Індія посідає п’яте місце у світі за темпами економічного зростання. У цій країні успішно функціонують 13 технопарків, які мають право на безмитний вивіз товарів, створення іноземних підприємств, звільнення від сплати податку на прибуток (на 10 років), допомогу в отриманні експортних ліцензій тощо. Крім того, прямі інвестиції індійських компаній із програмування тільки в Кремнієвій долині оцінюються у 25 млрд дол. Серед них — компанія «Сан майкросистем», яка входить в еліту «нової економіки» США [114].

Важливе значення у фінансуванні нових підприємців та технологій в Індії має венчурний капітал. Уряд ще в 70—80-ті роки намагався стимулювати створення ризикованих фондів, але акумулювання коштів відбувалося за рахунок держави. У середині 90-х років було введено положення про регулювання іноземних інвестицій венчурного капіталу в Індії, згідно з яким звільнено ці капітали від податків. Такі кроки уряду дали поштовх до активізації формування фондів венчурного капіталу (VCFs), що посилило потік вітчизняного капіталу у венчурні компанії. До початку 2000 р. у VCFs надійшло більш як 500 млн дол., що дало змогу збільшити загальний обсяг засобів із приватних джерел до 1,3 млрд дол. Якщо в 1996—1998 рр. в Індії було зареєстровано 8 вітчизняних фондів, то у 2000—2001 рр. їх налічувалось більш як 30 [95].

Фахівці вважають, що розвиток венчурного капіталу в Індії став таким значним завдяки мережі технологічних парків програмних продуктів. Найбільшим серед цих структур є парк «Бангалоре», який виконує роль координаційного і методологічного центру надання допомоги всім високотехнологічним компаніям регіону і є центром розвитку «нової економіки» в Індії. На території цього парку створені бізнес-інкубатори з підготовки спеціалістів у сфері програмного забезпечення; зосереджені глобальні компанії та велика кількість малих підприємств, які працюють у галузі інформаційних технологій, наукові центри, а також більшість індійських фондів венчурного капіталу. Як наслідок ефективної діяльності цього парку — 38 % у загальному експорті програмних продуктів Індії у 2000 р.

Південнокорейська економіка теж зуміла протягом короткого проміжку часу досягти високого ступеня розвитку і наприкінці 90-х років почала опановувати сучасні телекомунікації та запровадила широку інформатизацію. Це було досягнуто шляхом зростання фінансування НДДКР; налагодження стратегічного партнерства з провідними компаніями світу; забезпечення доступу до кредитних ресурсів; розвитку венчурного фінансування; зміцнення конкурентної політики; створення потужного підприємницького сектору тощо.

Високих темпів розвитку набула і китайська економіка, основна стратегічна спрямованість якої полягає в забезпеченні зростання «нової економіки». За оцінками західних експертів, кількість користувачів Інтернету лише за останній рік може збільшитись утричі і становити понад 30 млн осіб. Серед експортерів третьої категорії американських суперкомп’ютерів потужністю більше ніж 2 тис. MTOPS (незважаючи на експортний контроль США) найбільший обсяг поставок припадає на Китай. Ця країна мобілізує всі зусилля, щоб протистояти західним компаніям, створює сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій, відшукує резерви для збільшення фінансування в людський капітал. Існують спільні риси нових індустріальних країн, з допомогою яких вони зуміли досягти значних інноваційних переваг на світовій арені, а саме:

· створення підприємницького сектору. Стимулювання розвитку малого бізнесу;

· доступність фінансових засобів для інноваційної діяльності. Стрімке зростання венчурної індустрії;

· стимулювання наукових досліджень, підтримка державами фундаментальних досліджень;

· залучення іноземних інвестицій у всіх їхніх формах, створення спільних дослідницьких організацій;

· вкладення інвестицій у людський капітал.

У монографії «Інноваційна стратегія українських реформ» учені виділяють три моделі розвитку постіндустріального суспільства: національну, індійську, ізраїльсько-скандинавську.

Національна модель характеризується продажем товарів та послуг на внутрішній ринок. А всередині моделі виділяють такі групи, як комп’ютерна комерція, soft-бізнес, який орієнтується на національних клієнтів тощо.

Індійська ґрунтується на побудові офшорного бізнесу у сфері програмування, який полягає в отриманні пропозицій в інтернет-послугах. Ці моделі використовуються в більшості нових індустріальних країн. Звичайно, вони мають і недоліки, основний з яких — це неможливість досягнути світового лідерства у сфері нових технологій.

Ізраїльсько-скандинавська модель характеризується експортом наукомісткої продукції та послуг на міжнародний ринок. Цим шляхом скористалась Фінляндія, яка визнана фахівцями Всесвітнього економічного форуму найконкурентоспроможнішою країною у світі. Крім того, цю модель використовували європейські країни, такі як Швеція, Ісландія, Норвегія, які за рівнем інтернетизації посідають найвищі місця у світі. Вагомих успіхів досягнуто Ізраїлем. Ця країна експортує високотехнологічну продукцію на світові ринки, причому її частка в загальному експорті зростає. Фінансування приватних наукових досліджень здійснюється теж венчурним капіталом, який успішно розвивається завдяки державній підтримці.

Прогрес у технологіях, системах телекомунікацій та інформації, фінансовому секторі спричинив формування єдиного світового ринку товарів, капіталу і праці. Позиції будь-якої країни в геополітичній конкуренції у ХХІ ст. будуть визначати освіта, розвиток науки, можливості інформаційного середовища, здатність національної системи генерувати високу інноваційну активність.

Основні засади стратегії інноваційного розвитку України викладено в Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку. У ній передбачено механізм стимулювання інноваційної діяльності, створення дієвої структури державного управління наукою.

Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення сталого її розвитку. Головні цілі науково-технічного та інноваційного розвитку України полягають у підвищенні ролі наукових та технологічних чинників під час подолання кризових явищ у соціально-економічному розвитку; створенні ефективних механізмів збереження, ефективного використання національного науково-технологічного потенціалу; технологічному переобладнанні промисловості; збільшенні експортного потенціалу за рахунок наукоємних галузей виробництва; органічному включенні інноваційних чинників до процесу соціально-економічного розвитку держави; відродженні творчої діяльності; розвитку людини як особистості тощо.

Відповідно до Концепції з метою підвищення інноваційної активності здійснено комплекс заходів, спрямованих на розвиток інфраструктури, законодавчого і нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, економічних і фінансових механізмів її активізації.

Ужиті заходи сприяли активізації інноваційної діяльності в Україні. За останні роки дещо поліпшилась робота підприємств та організацій, пов’язана зі створенням зразків нової техніки та оновленням продукції машинобудування. У 2001 р. кількість створених уперше в країні зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів збільшилась порівняно з 2000 р. на 9 %, з 1999 р. — на 37,2 %, а з 1998 р. — на 36,2 %. Проте, володіючи значним науково-технічним потенціалом, підприємства мають низький показник інноваційної активності — близько 17 %. Недостатня результативність інноваційної діяльності й у сфері експорту наукомісткої продукції. Якщо останнім часом питома вага цивільної інноваційної продукції Китаю в загальному обсязі зросла до 6 %, то України — знизилась до десятої частини відсотка.

У Концепції визначені пріоритетні напрями науково-техно­логічної та інноваційної діяльності й удосконалення механізму інноваційного розвитку, які передбачають:

1. Підвищення рівня та розширення сфери НДДКР, у тому числі способом систематичного підвищення частки витрат на науку в держбюджеті. Мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку було заплановано довести у 2000 р. до 1,7 % ВВП, у 2003 р. — до 2,5 %. Проте намічені показники не були досягнуті, що і призвело до зниження інноваційної активності суб’єктів господарювання, зменшення наукового потенціалу.

2. Розвиток фундаментальних досліджень, які мають особливе значення для переходу економіки на інноваційну модель. Однак витрати на наукові дослідження і розробки за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки становили у 2001 р. лише 304,3 млн грн, або 11,4 % загального обсягу науково-технічних робіт, що є вкрай недостатнім.

3. Оптимізацію структури установ та господарюючих суб’єктів, що діють у науково-технічній сфері. Проте не забезпечено регулювання ринку інновацій та не захищено розвиток малого венчурного бізнесу.

4. Формування в суспільстві методів сприяння інноваціям через упровадження нових освітніх програм і розвитку системи безперервної освіти. Але витрати на освіту (у відсотках до ВВП) в Україні в десятки разів нижчі, ніж у розвинутих країнах світу, і поступаються новим індустріальним країнам.

5. Створення засад для розвитку науково-технічної діяльності підприємств і посередницьких організацій, які сприяють активізації інноваційної діяльності, установленню зв’язків між науково-дослідною сферою і виробництвом. Утім, розвиток структур венчурного капіталу так і не знайшов законодавчої підтримки в Україні, хоч світовий досвід показує, що це найефективніша форма комерціалізації нововведень.

6. Створення інноваційних структур, які сприятимуть упровадженню нових технологій у виробництво в Україні. Законодавчо обумовлений розвиток інноваційної інфраструктури. Створено багато технопарків, інкубаторів, інноваційних центрів, проте через відсутність доступу до джерел фінансування та ефективних стимулів їхнього функціонування не забезпечено відповідного інноваційного прориву. Суб’єкти технопарків, які здійснюють інноваційні проекти, звільнені від оподаткування прибутку та ПДВ, але щоб вижити, змушені провадити діяльність далеку від інноваційної. Так, створено Асоціацію «Технологічний парк “Енерго- і матеріалозберігаюча фото- та мікроелектронна техніка. Нетрадиційні джерела енергії”», що складається з чотирьох акціонерних товариств, одного державного підприємства та національного університету й інкубатора. Однак не залучено ніяких фінансових структур, малих форм господарювання, не забезпечено механізму передання технологій, тому чи будуть швидко впроваджуватись інновації у виробництво?

7. Удосконалення організаційно-економічного механізму міжнародного трансферту технологій, а також експорту вітчизняних технологій. Нині ще не створена цілісна система захисту інтелектуальної власності та залучення її в господарський обіг, не забезпечено дієве державне регулювання технологічного ринку в Україні. Про це свідчать низьке іноземне патентування, надзвичайно малий відсоток іноземних джерел фінансування інноваційної діяльності, структура експорту та імпорту високотехнологічної продукції тощо.

8. Сприяння розвитку винахідництва та забезпечення надійного патентного захисту результатів прикладних НДДКР у державі та за кордоном. Хоч в останні роки спостерігається тенденція зростання винахідницької активності, але це за рахунок зростання чисельності національних заявників, тоді як коефіцієнт винахідницької активності порівняно з провідними країнами невисокий (у 20 разів нижчий, ніж у Японії).

9. Стимулювання інноваційної діяльності, що має забезпечуватись способом застосування пільг всього циклу інноваційного процесу — від фундаментальних досліджень до впровадження у виробництво — за умов використання інновацій для збільшення обсягу та підвищення якості виробленої продукції. Крім того, диференціація розмірів податкових пільг залежно від активності в інноваційному процесі конкретних підприємств, організацій і окремих осіб за умов щорічного збільшення ними витрат на НДДКР не менш як на 25 %. Звільнення від оподаткування тієї частини прибутку, що спрямовується суб’єктами до Державного фонду фундаментальних досліджень, галузевих інноваційних фондів, а також на виконання НДДКР за міжнародними, загальнодержавними програмами та проектами. Звільнення від оподаткування коштів, спрямованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів. Але ці пільги не були долучені до Закону України «Про інноваційну діяльність».

У Посланні Президента України до Верховної Ради «Європейський вибір», присвяченому визначенню концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2002—2011 роки, обґрунтовується необхідність переходу до стратегії розвитку на інноваційній парадигмі модернізації українського суспільства. Стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізація завдань структурно-інноваційної стратегії мають стати визначальними цілями уряду, Верховної Ради, органів виконавчої та представницької влади на місцях [1]. Відповідно до цього стратегічного документа державна науково-технічна та інноваційна політика повинна стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором досліджень, розробок найсучасніших напрямів науково-технічного прогресу. Зазначається, що необхідно поліпшити фінансування науки, збільшивши бюджетні видатки — не менше як 1,5—1,7 % від ВВП на першому етапі і до 2,0 — 2,5 — на другому. Проте згідно з Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку ці обсяги вже мали бути досягнуті у 2002—2003 рр.

Іншим важливим напрямом, що передбачається в цій стратегії, є зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ, постачанням їм комп’ютерної техніки, новітнього обладнання, створення належно оснащених регіональних центрів спільного користування. Це надзвичайно актуальне питання, оскільки через різке зниження попиту виробничої сфери на науково-технічну продукцію погіршилось матеріально-технічне забезпечення науки, відбувається моральне старіння основних засобів. У 2001 р. капітальні вкладення суб’єктів, що виконували НДДКР, становили 79,7 млн грн, або 0,24 % загального їхнього обсягу. Тому без відчутної державної підтримки не відбудеться необхідне оновлення матеріально-технічної бази науки. А фінансування цієї сфери нижче 2 % ВВП не дасть намічених інноваційних зрушень.

До невідкладних завдань інституційного напряму державної науково-технічної та інноваційної політики, передбачених стратегією належать: удосконалення чинної та розроблення нової нормативно-законодавчої бази інноваційної сфери, створення сучасної патентно-інформаційної бази з довідково-пошуковим апаратом; приватизація установ науки; удосконалення систем стандартизації та сертифікації, статистики НТП та наближення їх до європейських стандартів; застосування системи стимулювання, зокрема через податкові преференції кооперації науки і виробництва, а також механізмів регіональної підтримки інноваційної сфери; поглиблення міжнародного співробітництва у сфері науки і техніки.

Серед інших напрямів цієї політики — удосконалення та розширення правової бази інноваційної діяльності; заходи для збереження кадрового потенціалу науково-технічної сфери; зміцнення інженерної системи; сприяння інтеграції науки та виробництва; підтримка венчурних фірм. Правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності встановлені Законом України «Про інноваційну діяльність». У ньому визначені форми стимулювання та підтримки інноваційних процесів. Інноваційними вважаються ті підприємства, що розробляють, виробляють і реалізують інноваційні продукти, продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 % їхнього загального обсягу продукції. Крім того, до інноваційних підприємств належать і бізнес-інкубатори, технополіси, технопарки тощо. На нашу думку, незрозумілим є визначення поняття інноваційної діяльності як такої, що спрямована на використання та комерціалізацію результатів НДДКР. Тоді як етап створення новинок, стимулювання їх появи мав би бути складовою цього процесу

У Законі Україні «Про інноваційну діяльність» вводиться поняття інноваційного продукту як результату НДДКР, а інноваційна продукція трактується як нові конкурентоспроможні товари. Тому результатом інноваційної діяльності, згідно з законом, є інноваційна продукція. А результатами інноваційних проектів є створення і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції. Тоді чому інновації — це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення? Отже, інноваційний продукт не обов’язково є інновацією. А інноваційна діяльність не передбачає створення інноваційних продуктів? На наш погляд, потрібно уточнити ці категорії з метою надання суб’єктам інноваційної сфери більш досконалої системи пільг та стимулів, ніж ті, які покладено в її основу.

За умови реєстрації суб’єктів господарювання як інноваційних підприємств, що виконують інноваційні проекти, їм надається фінансова державна підтримка у вигляді безвідсоткового кредитування; часткового безвідсоткового кредитування; повної чи часткової компенсації відсотків, які сплачуються суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам; надання державних гарантій, майнового страхування. Серед джерел фінансування інноваційної діяльності, на жаль, немає венчурного капіталу, хоч
його функціонування розуміється під «іншими джерелами, що не заборонені законодавством України». Але за умов недостатності державних і власних коштів необхідно, виходячи зі світового досвіду, залучати венчурні фонди, про що було зазначено в Посланні Президента України до Верховної Ради України за два місяці до ухвалення цього закону: «Водночас уряд має невідкладно визначити та здійснити конкретні заходи, спрямовані на підтримку венчурних фірм та малих підприємств інноваційної спрямованості». Крім того, одним з механізмів модернізації промисловості мало стати «застосування додаткових стимулів розвитку малого та середнього бізнесу, венчурних (у т. ч. зовнішніх) інвестицій» [1, с. 9].

Згідно з Законом України «Про інноваційну діяльність» для здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб’єктів господарювання створюються спеціалізовані державні небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи, які надають кошти на умовах кредитування під заставу та на конкурсних засадах. На рівні місцевих органів влади пропонується створювати комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи, які фінансують на таких самих умовах. Ці умови фінансування здебільшого не задовольняють малий інноваційний бізнес.

Суб’єкти інноваційної діяльності, які отримали свідоцтво про державну реєстрацію, оподатковуються на пільгових умовах —50 % податку на додану вартість з операцій із продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 % податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються в розпорядженні платника податку. Ці кошти зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності та розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється 20 % норма прискореної амортизації основних фондів групи 3. Крім того, ці підприємства сплачують земельний податок за ставкою в розмірі 50 % діючої ставки оподаткування, а в разі необхідності залучення для виготовлення інновацій іноземних оборотних коштів їх звільняють від сплати ввізного мита та ПДВ.

Необхідно врахувати, що згідно з цим законом інноваційними підприємствами вважають і технопарки, яким передбачена державна підтримка Законом України «Про спеціальний режим інвес­тиційної та інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона», «Інститут монокристалів», «Вуглемаш». Спеціальний режим поширюється на інноваційні проекти, які зареєстровані у відповідному порядку, і полягає в тому, що:

· податки на прибуток і на додану вартість не перераховуються в бюджет, а зараховується на спецрахунки виконавця інноваційного проекту, але витрачання коштів допускається лише на науково-технічну діяльність і розвиток власної дослідно-експери­ментальної бази;

· сировина, матеріали, устаткування, які необхідні для виконання проекту, у разі ввезення в Україну звільняються від сплати мита і ПДВ;

· роботи за інноваційними проектами технопарків звільняються від обов’язкового продажу 50 % валютних надходжень;

· термін платежів з експортно-імпортних операцій під час виконання інноваційних проектів збільшений до 150 днів.

Тому не зрозуміло, як відбуватиметься оподаткування інноваційного підприємства, яке зареєстроване та функціонує на території технопарку.

Необхідно ширше використовувати непрямі методи стимулювання, такі як: податкові кредити на приріст обсягів НДДКР, а за реалізації спільних програм — збільшення обсягів НДДКР; податкові знижки від загальної суми інвестицій в активну частину основних фондів — «податковий інвестиційний кредит»; пільги в оподаткуванні інвесторів венчурних фондів тощо.

Пільги мають установлюватись відповідно до життєвого циклу інновацій, а також ризикованості інноваційних проектів. Венчурні підприємства на початкових етапах життєвого циклу інновацій обов’язково звільняються від оподаткування.

На нашу думку, стратегія науково-технологічного прориву не може відбуватись без розбудови державної інноваційної системи, у якій відсутність однієї підсистеми призводить до сповільнення чи зупинки діяльності цієї сфери. Якщо позитивних зрушень не відбудеться в найближчі два-три роки, то негативні тенденції будуть для нашої держави необоротними.

Майбутнє України визначатиметься здатністю держави і бізнесу швидко адаптуватись до змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі. А це можливо лише внаслідок функціонування ефективної державної інноваційної системи.