У всіх індустріальних країнах нововведення є одним із пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності й економічного розвитку. Держава створює сприятливі умови для інноваційної діяльності, формуючи єдині цивілізовані правила і механізми, що зумовлюють розвиток усіх суб’єктів інноваційної сфери. Незважаючи на істотні розбіжності в принципах побудови механізмів державної підтримки інноваційної сфери в різних країнах світу, можна виділити типові функції як за змістом, так і за характером впливу. За змістом вони поділяються на законодавчі, організаційні та економічні, а за характером впливу — на прямі й опосередковані. Цей механізм охоплює різноманітні напрями регулювання діяльності підприємств, що здійснюються за допомогою законодавчої, науково-технологічної політики, фінансового забезпечення.
Основними формами вираження цих функцій прийнято вважати відповідні закони, рішення, постанови владних структур. Тому важливе значення у вирішенні проблеми нововведень має правильно побудована стабільна законодавча база, яка істотно знижує ділові ризики в процесі здійснення нових проектів.
Закони є правовим фундаментом розвитку бізнесу в будь-якій країні. Досвід зарубіжних країн показує, що у сфері інновацій, особливо у венчурному бізнесі, одночасно функціонують десятки законів. Кожна держава по-своєму комбінує таку їх кількість, щоб підтримати розвиток венчурного підприємництва і забезпечити інноваційні переваги економіки. На наш погляд, американська законодавча база в цій сфері є найбільш важливою для вивчення.
Так, для стимулювання технологічних нововведень ухвалено Закон Стівенсона-Вудлера «Про технологічні нововведення». Цей закон був перший серед нормативних документів, який регулював процес передавання технологій федеральними лабораторіями. У ньому передбачені заходи щодо вивчення і стимулювання промислових інновацій: створення спеціальних організацій у рамках апарату виконавчої влади, сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю та федеральними лабораторіями, заохочення приватних осіб і корпорацій, які роблять великий внесок у розвиток науки і техніки.
У законі стверджується, що:
¨ технологічні й промислові нововведення сприяють підвищенню життєвого рівня і конкурентоспроможності товарів США, скороченню торгового дефіциту, стабілізації долара і цін;
¨ найдоцільнішим способом різкого підвищення ефективності технологічних нововведень є організація передання новітніх технологій і наукових розробок від державних науково-дослідних закладів і університетів у промисловість через створення центрів промислових технологій на базі неприбуткових (бюджетних) організацій і університетів. Згідно з цим законом утворилась організація Управління досліджень і перетворень технології (Office of Research and Technology Appelication), яка здійснювала консолідацію коштів на передання технологій. Один із цих напрямків — конверсія оборонних технологічних рішень у цивільне виробництво.
Згідно з цим законом Центри промислових технологій як основа мережі для стимулювання науково-технологічних нововведень створюються спільними зусиллями Міністерства торгівлі і Національного фонду науки. Фінансуються вони з бюджету. При науково-дослідних закладах функціонують відділи застосування науково-технічних досягнень, які субсидуються федеральним урядом. Їхню роботу координує Міністерство торгівлі та його структурні органи — Центр застосування федеральних технологій і Управління промисловою технологією, а також Національна комісія промислової технології.
Практика сприяння інноваційній діяльності у вигляді передавання приватним підприємствам науково-технічної продукції, створеної в державному секторі й за державні кошти, з метою подальшої її комерціалізації набула поширення не тільки в США, а й у багатьох інших країнах. При цьому можливий широкий спектр умов передавання: повне і безоплатне передання прав, ліцензування, виплата пільгового авторського гонорару тощо.
Правовий захист авторського права в США закріплений в Конституції, а також у резолюції Конгресу 1783 р. про охорону прав авторів та видавців. А в основу законодавства про промислову власність був покладений Федеральний патентний закон 1790 р., який надалі увійшов до Конституції. США стали першою державою, яка вжила заходи для захисту своєї інтелектуальної власності на світовому ринку. Ця країна займає передові позиції у світі за експортом ліцензій на свої винаходи, відкриття і нові розробки. Усе це приводить до технологічної залежності інших країн від США. Так, надходження за продаж патентів і ліцензій у США наприкінці 90-х років становили 27 млрд дол. (внутрішній трансферт — 90 %), а платежі за придбання ОІВ — 6 млрд дол. (внутрішній трансферт — 85 %). Відповідно Японія — 6 млрд дол. та 9 млрд дол. [63].
Закон про торгівлю і конкуренцію 1974 р. (з унесеними поправками в 1988 р.) передбачав виявлення країн, що порушують права американських громадян у сфері інтелектуальної власності. США застосовують щодо цих держав жорсткі санкції.
Нещодавно в США було ухвалено Закон 96-517, яким внесені поправки до Патентного закону (1952 р.). У ньому підкреслюється необхідність заохочення малих підприємств до участі в науково-технічних дослідженнях і конструкторських роботах, а також стимулювання проведення НДДКР у некомерційних закладах. У 80-х роках було ухвалено один з найважливіших законів, що стимулював правову охорону інтелектуальної власності й став поштовхом для переходу кваліфікованих кадрів у венчурний
бізнес.
Крім того, було додатково ухвалено закони, які заохочували винахідницьку діяльність малого інноваційного підприємництва способом надання йому пільг. Так, важливим етапом у вдосконаленні державного регулювання в галузі науково-технічної політики став закон про податки на економічне відродження. Ним передбачалося стимулювання економічного розвитку способом зниження ставок оподаткування суб’єктів господарювання, надання права вільного розпорядження податковими пільгами, вносилися зміни в амортизаційну політику.
Оцінюючи можливості малого підприємництва порівняно з великими корпораціями в таких галузях, як мікроелектроніка, біотехнологія та успішне доведення до комерційної реалізації великої кількості перспективних ідей і винаходів, уряд США почав здійснювати активні заходи щодо зміцнення їхнього потенціалу. Ухвалено закон про нововведення в малому бізнесі — передових з науково-технічного погляду фірмах з метою розширення науково-технічної діяльності.
Як свідчить зарубіжний досвід, державна політика сприяння становленню і розвитку венчурного бізнесу має будуватись на принципах довгостроковості та економічної заінтересованості в підвищенні ефективності господарювання і стабільності законодавства. Саме потреба в правовій захищеності венчурного підприємництва передбачає ухвалення спеціальної серії законодавчих актів з питань його становлення і функціонування. Так, одним з перших законів у галузі венчурного підприємництва в США був закон про малі венчурні фірми, який стимулював розроблення технологічних новинок венчурними підприємствами. Цим законом венчурам надавалися необхідні гарантії на субсидії, пільгові кредити та всебічна допомога уряду, яка полягала в зобов’язанні міністерств, урядів штатів, великих корпорацій укладати контракти з малими інноваційними фірмами, особливо на початкових етапах їхньої діяльності.
Слід зазначити, що в американській юриспруденції ще раніше було розроблено низку законодавчих актів, які прямо чи опосередковано регулювали розвиток венчурного бізнесу (закони про патенти, товарні знаки, авторське право, антитрестівське законодавство, закони, що передбачали можливість примусового ліцензування технологій, закон про стимулювання інвестицій у венчурний бізнес тощо).
У законі про стимулювання інвестицій у венчурний бізнес фондам венчурного капіталу дозволялась публічна емісія власних цінних паперів з метою залучення додаткових коштів і вкладення їх у ризиковані проекти. Однак ці закони належною мірою не забезпечували ефективності інноваційної діяльності.
Важливим законом, ухваленим у 1986 р., був федеральний закон про передання технології, який доповнював закон Стівенсона-Вудлера. Цей закон передбачав укладання спеціальних угод між федеральними дослідницькими центрами і комерційними фірмами про спільне співробітництво у сфері досліджень і розробок (Угоди про коопераційні дослідження і розробки).
Основною державною правовою базою науково-технічної політики у сфері корпоративних угод є закон про кооперативні дослідження. Він дозволив об’єднання у сфері доконкурентних досліджень і розробок, а також створення консорціумів у галузі науки і технологій, у тому числі й державних закладів та компаній приватного сектору, для стимулювання передання федеральних технологій. Приватні компанії, які здійснюють пріоритетні НДДКР та фінансуються державою, є монополістами такої технології. Вони наділяються особливим правом утворювати кооперативні об’єднання для проведення НДДКР. Цей закон значно стимулював приватний сектор до участі в розробленні та дослідженні критичних технологій.
Дію цього закону було поширено на сферу створення альянсів для спільного виготовлення високотехнологічної продукції в 1995 р. Співробітництво між приватними фірмами в галузі НДДКР може здійснюватись як з участю держави, так і без неї.
Найновішою формою кооперативних угод є утворення особливих синдикатів. Це об’єднання в межах фірм і корпорацій, які проводять наукові дослідження на основних напрямах НТП. У ньому передбачено стимули, які заохочують учених, інженерів, федеральні лабораторії до патентної і ліцензійної діяльності та комерціалізації розробок. Основний із стимулів — це пільгове оподаткування, збереження прав власності на винаходи, які були зроблені в рамках робіт, що фінансуються з федерального бюджету. До цього всі патенти і ліцензії, які отримані в результаті досліджень, виконаних за рахунок федерального бюджету, перебували у власності держави.
Закон 1980 р. передав ці права у власність університетів і фірм, де ці дослідження були проведені. У свою чергу, університети отримали можливість у разі організації комерційного використання патентів і ліцензій поступатись частиною своїх прав індивідуальним розробкам. У результаті підвищувалась ефективність використання інтелектуальної власності, створеної за рахунок бюджету. Приватний сектор має можливість приймати обґрунтованіші рішення про використання ідей і способи їх комерціалізації.
З 1989 р. в США чинний законодавчий акт про передавання конкурентоспроможної технології, за яким федеральним лабораторіям дозволяється укладати договори з приватними венчурними фірмами про проведення спільних наукових досліджень і розробок.
Закон, який був ухвалений у 1993 р., дозволяв партнерам спільно розробляти технологію, яку отримано в об’єднаних венчурних компаніях (research joint ventures). Такі компанії переважно функціонували у сфері телекомунікацій, програмних продуктів, брали участь в експортних, транспортних проектах.
У 80-ті роки проходило дерегулювання економіки, а саме наземного та повітряного транспорту. Крім того, відбулась демонополізація діяльності компаній у телекомунікаційній сфері, що стимулювало конкуренцію на ринку зв’язку. А закон США 1996 р. про телекомунікації ще більше стимулював конкуренцію операторів послуг. У ці роки були ухвалені законодавчі акти, що зняли деякі антитрестівські обмеження для міжфірмових об’єднань у сфері науки і технології.
Великий вплив на розвиток інноваційного потенціалу в американській економіці мала програма Б. Клінтона «Технологія: рушій економічного зростання» (технологічна політика Білла Клінтона). У програмі підкреслюється, що технологічна політика починається там, де закінчується наукова, і вона не обмежується тільки науково-дослідними і конструкторськими роботами. Вона також концентрується на швидкому використанні нових ідей. Брак узгодженої технологічної політики — одна з основних причин відставання Америки в справі втілення в комерційний успіх своїх переваг у галузі досліджень і втрати лідерства в технологічній сфері [32]. Технологічна політика Білла Клінтона визнає важливість малих і середніх підприємств для зростання економіки США за допомогою створення національної служби поширення технологій і розширення успішної Програми інноваційних досліджень для малого бізнесу. Федеральна влада і уряди штатів допомагають венчурним фірмам підвищувати продуктивність, упроваджувати у виробничий процес елементи прогресивних технологій, гнучких автоматизованих виробництв, тобто задовольняти потреби малих інноваційних фірм, у яких є проблеми з упровадженням розробок.
У 1993 р. було ухвалено закон про конкурентоспроможну технологію як доповнення до закону Стівенсона-Вудлера, спрямований на забезпечення передових позицій США у світі щодо розроблення і використання сучасних технологій. Для досягнення цієї мети було створено Національну програму забезпечення технологічної переваги США, яка передбачала надання допомоги промисловим компаніям, особливо фірмам малого бізнесу в розширенні масштабів і прискоренні процесів упровадження сучасних перспективних розробок.
Отже, політика державного регулювання інноваційної діяльності в США базується на стабільній та гнучкій законодавчій базі.
Згідно зі світовим досвідом, усі розвинені країни проводять активну інноваційну політику, запроваджуючи на законодавчій основі форми державного регулювання та стимулювання науково-технічної діяльності.
Основний зміст фінансово-економічної політики держави в інноваційній сфері полягає в регулюванні фінансових потоків, що полегшує доступ суб’єктам господарювання до джерел фінансових коштів.
Досвід розвинутих країн свідчить, що державна підтримка інноваційної сфери здійснюється двояко: прямим і непрямим регулюванням. Кожна країна шукає для себе оптимальне співвідношення цих форм, яке залежить від багатьох чинників: рівня розвитку національної економіки, стану науково-технічної сфери, правової бази тощо (табл. 3.3). У високорозвинутих країнах світу питома вага асигнувань з державного бюджету значно менша, ніж у тих, що розвиваються. Це пов’язано не зі зменшенням бюджетного фінансування, а зі збільшенням витрат на інноваційну діяльність з боку приватних осіб.
Таблиця 3.3
СПІВВІДНОШЕННЯ ПРЯМОГО І НЕПРЯМОГО
СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
(за матеріалами ОЕСР) (середина 90-х років) [171]
| Країна | Відношення обсягу державної підтримки НДДКР у приватному секторі до власних витрат на НДДКР приватного сектору, % | Відношення обсягу пільг на НДДКР до власних витрат на НДДКР приват- ного сектору, % | Відношення податко- вого стимулювання і прямої державної підтримки НДДКР в приватному секторі, % |
| Велико- британія | 16,3 | близько 0 | близько 0 |
| Німеччина | 11,9 | 1,6 | 0,13 |
| Канада | 9,6 | 18,6 | 1,96 |
| США | 24,8 | 0,8 | 0,03 |
| Франція | 22,3 | 4,9 | 0,22 |
| Японія | 1,4 | 0,8 | 0,7 |
Прямі методи регулювання здійснюються переважно у двох формах: адміністративно-відомчій і програмно-цільовій.
Адміністративно-відомча форма передбачає пряме дотаційне фінансування відповідно до спеціальних законів. Програмно-цільова форма — це конкретне фінансування в рамках державних програм підтримки нововведень, створення системи держконтрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання пільгових кредитів фірмам, що розробляють і доводять до комерціалізації нові продукти.
У розвинутих країнах світу з державного бюджету переважно фінансуються:
Ø фундаментальні дослідження;
Ø державні науково-технічні програми;
Ø прикладні науково-технічні розробки загальнодержавного значення;
Ø міжнародні програми науково-технічного співробітництва;
Ø коопераційні дослідження пріоритетних напрямів НТП;
Ø інфраструктура інноваційної діяльності;
Ø придбання контрольних пакетів акцій інноваційних компаній;
Ø придбання зарубіжних технологій, ліцензій та передання їх тощо.
Крім того, держава фінансує дослідження, пов’язані з виконанням приватними компаніями урядових замовлень на певну продукцію. Уряди цих країн фінансують від 40 до 60, а іноді і до 70 % усіх витрат на НДДКР. Державні відомства допомагають малим венчурним фірмам нарощувати свій технічний потенціал, здійснювати частину досліджень безпосередньо в державних лабораторіях і передавати їхні результати фірмам.
Слід підкреслити особливе значення держави в секторах, які стимулюють формування і розвиток науково-технічного прогресу, а саме венчурного підприємництва. Перш за все — це пряме фінансування державою значної частини наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок малих інноваційних фірм, які проводять дослідження в перспективних на думку уряду напрямах.
Багато науковців стверджує, що серйозною перешкодою до формування інноваційних механізмів у країнах Європи стала неефективна та високозатратна політика державного втручання в процеси розвитку підприємництва і приватної ініціативи. Це стосується і методів фінансування та організації нових високотехнологічних підприємств. У США переважає ідеологія «ризику і розвитку», відповідно до якої заохочується як малий інноваційний бізнес, так і партнерство з корпораціями, університетами тощо. Фінансування ризикових проектів організовується через інститут венчурних фондів. У цій державі високі темпи виникнення і ліквідації венчурних фірм, а в разі неуспіху проекту це сприймається як витрати даного типу фінансування. Завдяки цьому в США підтримується висока змінність галузевої структури.
У європейській моделі організації економіки банки сильніше пов’язані з окремими галузями, формуючи галузеву структуру, вони зацікавлені в її змінності. Переважає ідеологія централізованої підтримки інновацій, адже венчурного капіталу, в американському розумінні, практично немає. Європейські підприємці можуть профінансувати свій проект через систему кредитування, якщо ризик зведено до мінімуму. Тому темпи виникнення і банкрутства нових підприємств різко знижуються, більше фінансуються традиційні галузі економіки, а технологічна структура промисловості консервативніша. Згідно з оцінкою експертів Національної інженерної академії США, Європа за темпами оновлення виробничих процесів поступається США у 2 рази, Японія — у 3 рази [64].
У 80-ті роки уряд США був стурбований зниженням науково-технічної активності в країні і вдався до надання значної допомоги венчурному бізнесу з тим, щоб не «висохло» таке багате «джерело» інновацій, яким є малі венчурні фірми.
Численні венчурні фірми формуються на основі програмно-цільового методу фінансування науково-технічної діяльності. При цьому об’єктами фінансування є не самі організації, а проекти і програми. Науково-дослідні й конструкторські роботи виконуються переважно «зовнішніми» щодо фінансових організацій виконавцями. Економічною основою цієї форми фінансування є субсидії, що надаються безкоштовно. А за це державні організації отримують право на використання результатів науково-технічних розробок.
Найповніше програми різних видів допомоги малому венчурному бізнесу в США здійснюються через федеральне агентство — Адміністрацію в справах малого бізнесу (АМБ). Аналогічного незалежного відомства щодо захисту інтересів дрібних підприємців у таких масштабах немає в жодній великій розвинутій країні світу. АМБ перебуває під загальним керівництвом президента. Основна мета відомства — надання фінансової, консультативної та інформаційної допомоги під час становлення малих ризикових фірм. Розвиткові цього сектору економіки сприяють також різні громадські організації (союзи, асоціації тощо).
АМБ має багато кредитних програм. Насамперед це програми прямих і гарантованих позик. Сама Адміністрація малого бізнесу не має значних позичкових коштів, але уряд через АМБ надає гарантії комерційним банкам та іншим фінансовим організаціям за умов кредитування ними малих фірм, які самі не мають можливості отримати кредит. У разі несплати боргу державна гарантія може становити до 90 % приватного капіталу. Середній розмір цих позик — 100 тис. дол., а термін погашення боргу — 8 років. В окремих випадках, наприклад для розширення зовнішньоекономічної діяльності, ці позики можуть досягати 1 млн доларів і надаватися на 25 років [73].
В АМБ розроблено різноманітні програми допомоги венчурним структурам: надання індивідуальних консультацій, проведення семінарів, організація курсів, конференцій, друкування публікацій. Істотна особливість такої допомоги — мінімальна плата, оскільки вартість приватних консультацій за годину становить від 25 до 250 дол., це дорога послуга для більшості підприємців.
Існує програма управлінської допомоги інноваційним фірмам, згідно з якою створюються центри розвитку малого бізнесу при університетах, великих приватних фірмах, федеральних та місцевих відомствах. Перед ними ставиться основне завдання — допомогти вижити дрібним фірмам. Якщо половина всіх нових малих компаній щорічно банкрутує на першому році своєї діяльності, то серед фірм, які користуються послугами центрів, — тільки десята частина. При центрах організовуються навчальні курси, консультаційні пункти з різних питань. Центри мають невеликий бюджет, який виділяється федеральним урядом (АМБ субсидує половину витрат центрів), а також штатами, місцевими органами, релігійними общинами, приватними корпораціями і фондами. Практика показує, що, незважаючи на обмежені ресурси, центрам удається надати істотну допомогу малому венчурному бізнесу. Завдяки цьому велика кількість дрібних фірм США з допомогою АМБ отримала фінансову підтримку і зробила свій внесок в економічне зростання країни, стимулювала конкурентоспроможність національної економіки.
Важливою формою державної тактичної дії є федеральна контрактна система. Завдяки їй здійснюється понад 40 % обсягу НДДКР і більша частина контрактів укладається саме з приватними фірмами [12]. Контрактна форма фінансування має багато переваг, оскільки НДДКР підпорядковується комерційній меті, принципам рентабельності та швидкого впровадження новинок у виробництво.
Відповідно до чинного законодавства федеральні відомства США зобов’язуються укладати контракти з венчурними фірмами, особливо на початкових етапах їхньої діяльності. Контрактна форма взаємовідносин розробника і замовника дає змогу державним структурам впливати на процеси розподілу ресурсів, структуру і обсяги виробництва, розширення ринку нововведень і підвищення конкурентоспроможності продукції. Але малим ризиковим фірмам дуже складно потрапити на ринок федеральних контрактів, тому їм доводиться докладати багато зусиль, щоб їх отримати. Через централізовану автоматизовану систему інформації Адміністрації в справах малого бізнесу фірма має змогу отримати контракт. Для цього вона повинна подати необхідну інформацію про напрями своєї господарської діяльності. Автоматизована система враховує потенційні можливості науково-технічної діяльності всіх малих фірм, які можуть бути залучені до виконання кожного замовлення як підрядники або субпідрядники. Водночас ця система нагромаджує інформацію про субконтрактні договори в рамках федерального агентства і дає змогу забезпечити високий ступінь конкурентоспроможності вибору виконавця кожного проекту.
Укладаючи контракти, відомства видають фірмам до 60 тис. доларів строком до 6 місяців. На цьому першому етапі науково-технічна ідея має бути доведена компанією до макетного зразка. Якщо її життєздатність підтверджується, то федеральні відомства укладають з венчурною фірмою новий контракт на період до двох років з обсягом фінансування вже до 500 тис. дол. [47]. Отже, федеральний уряд бере на себе витрати на двох найризикованіших етапах діяльності венчурних фірм і створює необхідні передумови для їхньої підтримки на подальших етапах розроблення й апробації нововведень. А вже під час комерційного освоєння продукції — на останніх етапах — більш охоче залучаються приватний капітал і венчурні фонди.
Згідно з законом про розвиток малих інноваційних фірм на фінансування венчурного бізнесу федеральні відомства зобов’язані виділяти зі свого бюджету не менш ніж 1,25 % коштів.
Особливу увагу привертає розроблена Національним науковим фондом програма активізації науково-дослідної діяльності в найбільш значущих галузях науки і техніки. Ця програма спрямована на виявлення високопотенційних (high-potential) венчурних фірм, які подають на розгляд свої пропозиції. На першому етапі програми компаніям, що відібрані під час конкурсу, надаються замовлення на дослідження і кошти сумою до 35 тис. дол. строком на 6 місяців. Після підбиття підсумків виконання умов першого етапу з фірмами укладаються контракти на два роки з обсягом фінансування до 200 тис. дол. кожний [135]. Але при цьому (відповідно до умов контракту) не менше ніж 2/3 вартості дослідного проекту повинна фінансувати сама ризикова фірма. Якщо ця компанія бажає самостійно здійснювати освоєння новинок, то вона користується послугами приватного капіталу та інвестиційних компаній дрібного бізнесу.
Прикладом великого національного ризикового проекту є програма Space-Shuttle. У ній питома вага інноваційного малого і середнього бізнесу перевищує 50 %. Досвід показав, що залучення приватного дослідного сектору як співвиконавця-субпідрядника підвищує якість робіт і сприяє їхньому здешевленню. Під час виконання цього проекту виникло багато нових венчурних фірм і утворився великий науково-дослідний комплекс. Тому в США законодавство вимагає обов’язкового залучення малих венчурних фірм до виконання всіх інноваційних проектів, вартість яких перевищує 100 тис. дол.
Однією з найважливіших складових науково-технічної політики США є система державного регулювання передавання технологій для вирішення таких завдань: сприяння венчурним фірмам; стимулювання підприємств різних форм власності до збільшення витрат на НДДКР; спрощення процедур передавання технологій з федеральних науково-дослідних установ малим фірмам; заохочення співробітництва і кооперації у сфері НДДКР тощо.
Це вирішується з допомогою посередницьких центрів або таких, які діють при університетах. Центри надають консультативну допомогу венчурним фірмам з технологічних і управлінських питань, різноманітні інформаційні послуги, допомогу в організації досліджень і розробок силами співробітників університетів. Важливими напрямами посередницьких центрів є організація університетами процесів передання невеликим венчурним фірмам технологій (тобто завершених результатів досліджень, дослідних зразків, конструкторської і технологічної документації тощо), а також допомоги в сприянні співробітництву з великими організаціями. Центри мають невеликі бюджетні кошти, що виділяються федеральним урядом, штатами, регіональними комісіями, корпораціями і приватними фондами.
Центри передавання технологій є незалежними фірмами. Вони не укладають контрактів з урядовими організаціями. Якщо центр не може сформувати свій бюджет за рахунок доходів від виконання замовлень клієнтів, то він ліквідується. Безпосереднє укладення контрактів із замовниками має істотні переваги: по-перше, незначні накладні витрати; по-друге, оперативність і конфіденційність послуг; по-третє, можливість залучати кваліфікованих спеціалістів.
У центрах працюють фахівці, що мають досвід роботи в промисловому виробництві. Вартість послуг визначається замовниками, які ще до укладення договору проводять експертну оцінку можливостей центру, його проблемну орієнтацію, визначають результати проведених раніше розробок.
Центри за помірну плату забезпечують винахідників-одинаків приміщеннями, обладнанням на термін від одного до трьох років. Протягом цього періоду винахідник повинен розробити свою ідею, а також з допомогою центру знайти джерела для подальшого фінансування розробки. Так, уряд надає можливість індивідуальним винахідникам довести свої ідеї до готового продукту та реалізації виробу. До роботи в центрах на умовах сумісництва широко залучаються студенти-старшокурсники, що сприяє акумуляції значного творчого потенціалу. Венчурні фірми, які співробітничають з такими центрами, стійкіші, адже серед фірм, що користуються послугами центрів, тільки 10 % протягом першого року діяльності стають банкрутами.
Багато європейських країн розробили заходи щодо стимулювання ризикових фірм безпосереднім виділенням державних коштів, наданням державних гарантій. Привертає увагу те, що в країнах, де немає сконцентрованих науково-технічних або промислових центрів використовується так звана північноіталійська модель формування і підтримки венчурного бізнесу. Основу цієї моделі становить наявність широкого спектра державних програм фінансової підтримки не тільки дрібного бізнесу, а і його інфраструктури. Метою реалізації таких програм у регіонах, що не мають значних науково-технічних і виробничих потенціалів, є формування консорціумів венчурних фірм. У Данії і Німеччині виправдала себе практика створення консорціумів малого інноваційного бізнесу за відсутності високого регіонального рівня концентрації венчурного капіталу.
Уряд Німеччини теж розробляє комплекс заходів, які спрямовані на підтримку венчурного капіталу. Основною формою підтримки інноваційних фірм є дотації, субсидії, пільгові кредити. З 1995 р. розроблена програма «Акціонерний капітал для технологічних підприємств». Субсидії надаються фірмам, які просувають на ринок продукцію значної новизни, мають до 50 працівників і оборот не більше 10 млн німецьких марок. Крім того, у Німеччині істотна роль регіонального уряду, що є прямим наслідком федеральної структури державного устрою. Це виявляється в більш вагомій участі земель у спільному з державою фінансуванні заходів з реалізації науково-технічної політики. Так, частка земель зросла істотно і становить 32,3 % в 1995 р. Німецьке законодавство заохочує співробітництво вищих навчальних закладів із промисловими підприємствами в різних формах, включаючи тісну кооперацію в рамках науково-дослідницьких програм і проектів. Професори мають право укладати контракти з промисловістю від імені університетів і право на володіння патентами.
Перші масштабні науково-технічні інноваційні інфраструктури, зокрема технопарки, нині демонструють вагомий потенціал передових технологій і ноу-хау майна в усіх секторах економіки. Так, за фінансового і матеріально-технічного сприяння з боку Фінляндії сьогодні в Естонії інтенсифікується створення найсучаснішого технопарку на базі Талліннського університету. Така акція вмотивовується її значною вигідністю порівняно з витратами на неї в Скандинавських країнах. Серед перших інноваційно-інвестиційних проектів такої інфраструктури стало виконання кількох етапів робіт у межах проектів фінських фірм «Нокія» і «Еріхсон» з розроблення новітніх телекомунікаційних систем. І серед держав, що є кандидатами на членство у Євроспільноті, першість за часткою високотехнологічного експорту належить саме Естонії — 8 % (перше місце серед країн ЄС за цим показником посідає Ірландія — 45 % у загальному обсязі експорту країни, Нідерланди — друге (30 %) і Велика Британія — третє (27 %). Естонія, згідно з даними щорічника з питань глобальної конкурентоспроможності за 2001 р., посідає 22 місце, випередивши Францію та деякі інші високорозвинені країни.
У системі державного сприяння венчурному бізнесу у Франції створено спеціальну урядову організацію (ІНОДЕВ) і державно-приватний банк для фінансування малого інноваційного бізнесу. Ними надаються довгострокові позики для завершення досліджень і комерціалізації новинок. Крім того, створено Національний страховий фонд, яким управляє Французьке товариство сприяння венчурному капіталу (страхується 65 % позикових коштів). У Франції існують спеціальні інститути, через які надається допомога венчурному бізнесу, а саме: Національний центр наукових досліджень, Національне агентство з упровадження досліджень «Анвар», Національне агентство перспективних досліджень. Діяльність Національного центру здійснюється за такими напрямами:
· інформаційна діяльність, суть якої полягає у вивченні попиту промислових підприємств на нововведення і наданні конкретної допомоги в реалізації новинок;
· взаємний обмін співробітниками центру і промислових підприємств;
· надання малим інноваційним фірмам технічної допомоги під час упровадження ними нововведень;
· надання консультаційних послуг.
Узагалі Франція посідає четверте місце серед промислово розвинутих країн (після США, Японії і ФРН) за загальною сумою витрат на НДДКР і друге (після США) — за питомою вагою на одного жителя країни.
Державна підтримка науки у Франції не обмежується сферою фінансування фундаментальних і прикладних досліджень. Поява і поширення нових методологій і обладнання зі сфери фундаментальних і прикладних досліджень у виробництво є основним наслідком діяльності національних інститутів Франції. Взаємовідносини національних інститутів із промисловістю практикуються в різних формах, включаючи контракти, партнерство, створення власних венчурних фірм.
З метою стимулювання передання наукових досліджень у промисловість у 1999 р. у Франції був ухвалений Закон про інновації, згідно з яким учені національних інститутів можуть перейти на роботу на виробництво на період до 6 років за умови збереження за ними попереднього місця в інституті. Допускається робота консультантом за сумісництвом у разі наявності у власності не більше 15 % акцій цього підприємства.
У Західній Європі третє місце за питомою вагою витрат на наукові дослідження у валовому національному продукті посідає Великобританія. Починаючи з 80-х років, з метою стимулювання розвитку інноваційної активності урядом цієї країни було ухвалено широку програму приватизації як промислових підприємств, так і науково-дослідних установ. Найбільша увага приділялася приватизації так званих біляринкових досліджень, тобто досліджень з очікуваним комерційним результатом [55].
У ці роки у Великобританії було приватизовано Британську технологічну групу — власницю всіх ліцензій на винаходи, зроблені в державному секторі. Унаслідок приватизації науково-дослідних інститутів, інноваційних центрів, наукомістких підприємств у країні сформувалося нове середовище підприємницької діяльності, де належне місце посідає венчурне фінансування. У Великобританії здійснюється одна з найбільших програм субсидіювання інноваційної діяльності приватних підприємств на державному рівні. Вона дає змогу підприємцям відшкодовувати 50 % витрат на здійснення нововведень, що сприяє пожвавленню активності в інноваційній сфері.
Рішення про фінансування окремих напрямів НДДКР ухвалюється урядом Великобританії на підставі рекомендацій п’яти рад, сформованих за напрямами досліджень. Кожну з цих рад, до складу якої входять представники уряду, наукових і промислових організацій, очолює «старший промисловець». Члени рад координують діяльність державних науково-дослідних установ в інтересах розвитку національної економіки. Така система відстежування тенденцій розвитку наукових напрямів і організацій НДДКР уважається найефективнішою [12].
До речі, функції структур, які здійснюють підтримку венчурного підприємництва на всіх рівнях, чітко розмежовані. Створюються організації, які відіграють велике значення як координатори між урядом і приватним сектором з питань розвитку науки і техніки. На вищому рівні виконавчої влади функціонує багато органів з управління науково-технічним розвитком (Рада з науки і техніки, різні комісії тощо).
У Нідерландах уведені пільги з податку на дохід корпорацій для стимулювання пропозицій венчурного капіталу. Пільги диференціюються залежно від того, ким надається капітал — фізичною чи юридичною особою. Постановою уряду «Про надання гарантій приватним компаніям» від 1981 р. введені 50 % державні гарантії на інвестиції. Нідерландське Міністерство економічних справ планує створення шести фінансових компаній для підтримки високотехнологічних фірм. Венчурні підприємства можуть отримати безпроцентні кредити сумою в розмірі 2,5—3 млн гульденів.
Важливе значення для розвитку венчурних фірм у Нідерландах відіграє програма кредитування. Адже підприємці можуть отримати кредит з терміном погашення 10 років; можливість проведення виплат, що ґрунтуються на реальному доході.
У Японії впровадження в промисловість результатів досліджень і розробок фундаментального та прикладного характеру здійснює «Японська корпорація розвитку досліджень». У цій країні існує також система державних фондів для заохочення науково-дослідної діяльності в малих приватних фірмах. Це Фонд матеріального заохочення приватних і державних організацій, які ведуть фундаментальні дослідження, Фонд стимулювання і координації науково-технічної політики.
З метою полегшення фінансового становища венчурів — забезпечення їм доступу до банківських кредитів і позик — у Японії функціонує мережа державних і місцевих органів сприяння розвитку венчурних підприємств. Створена урядова організація — Центр сприяння розвитку підприємств — орієнтована на стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. Її метою є гарантування повернення 80 % обсягу фінансових коштів, які надаються приватними банками венчурним підприємствам. При центрі функціонує комітет, що вивчає стан справ венчурів, які звертаються за допомогою, робить висновок про перспективність чи неперспективність певного проекту і на основі цього проводить відбір підприємств для рекомендації їх банкам. Характерним для Японії є те, що до фінансування венчурного бізнесу тут підключаються великі банки.
Уряд Японії надає підтримку венчурному бізнесу через три акціонерні компанії сприяння інвестиціям у малі й середні підприємства. Понад 80 % акціонерного капіталу належить приватному сектору (банкам, брокерським, страховим компаніям), а решта — місцевим корпораціям. Основною функцією цих компаній є придбання акцій малих і середніх підприємств із метою подальшого продажу їх на ринку цінних паперів. Крім того, вони виступають посередниками і гарантами під час емісії акцій і розміщення позик, надають різні послуги. Ці компанії почали фінансувати венчурні підприємства з 1983 р. Для цього державою було виділено фонд у розмірі 1,5 млрд ієн і водночас пом’якшено умови отримання грошей для венчурів. Так, якщо звичайні малі й середні підприємства можуть продати свої акції цим акціонерним компаніям за умови, що на останньому році їх діяльності розмір доходу (до сплати податків) на одну акцію вартістю 50 ієн становить не менше 17 ієн, то для венчурних підприємств цей рівень знижений до 5 ієн. Крім того, на відміну від звичайної практики, коли однією з умов придбання акцій акціонерними компаніями є здійснення контролю за діяльністю підприємств з боку цих компаній, венчури можуть на два роки звільнятись від такого контролю.
Ураховуючи підвищений ризик фінансування венчурних підприємств, вони встановлюють певні межі цих операцій: на венчурне фінансування спрямовується не більше 5 % загальної суми фінансів або 20 % обсягу внутрішніх резервів. У 1984 р. цими компаніями на правах юридичної особи було створено Фонд сприяння малим і середнім венчурним підприємствам (величина фонду — 360 млн ієн). З цього фонду венчурні підприємства можуть отримати позики (до 2 млн ієн) на розвиток оригінальних наукових досліджень і розроблення новітньої техніки [100].
Важливе значення в поліпшенні загального інвестиційного клімату й умов діяльності венчурних інвесторів відіграють масштабні податкові реформи федерального уряду Канади.
Державна підтримка розвитку НДДКР і венчурного бізнесу в Канаді здійснюється способом субсидій, позичок на пільгових умовах, технічної допомоги, участі у витратах і капіталі. Відмітною рисою канадської системи стимулювання науково-технічного прогресу є те, що урядові відомства й установи розпоряджаються значною частиною (більш як 60 %) державних асигнувань на НДДКР.
В останні три роки, після ліквідації бюджетних дефіцитів, уряд Канади висунув кілька нових ініціатив щодо розвитку сфери НДДКР, надання матеріальної підтримки студентам і розвитку науково-освітянської діяльності у вищих навчальних закладах. Пряма фінансова підтримка досліджень та інноваційної діяльності в приватному секторі, університетах передбачає асигнування на ці цілі не менше 5 млрд дол. у розрахунку на період до 2003 р. Крім того, федеральний уряд збільшив удвоє податкові кредити, які надаються студентам коледжів і університетів. Близько 1,5 млрд дол. спрямовано на продовження програми зі створення 2000 нових дослідницьких центрів при університетах.
Основний інструмент державного фінансування інноваційної діяльності в приватному секторі — це кошти федерального Фонду технологічних партнерств (ФТП). Він створений у 1997 р. і надає приватним компаніям гранти на НДДКР і впровадження новітніх технологій (у розмірі близько 30 %). Перші два роки діяльності ФТП загальна сума грантів становила майже 200 млн дол. [125].
У Канаді визначений графік поетапного зниження податку з 28 до 21 % протягом чотирьох років. Із січня 2000 р. ставка податку зменшена до 27 %, а потім вона буде знижуватись на 2 процентних пункти щорічно. Істотно збільшені пільги з оподаткування доходів, отриманих у результаті приросту капітальних активів (доходів від продажу інвестиційних активів і різних об’єктів власності). Раніше в Канаді в оподаткований дохід зараховувались три четвертих суми доходів із приросту капітальних активів, а з 2002 р. — одна друга.
Збільшується кількість канадських підприємств, які можуть бути повністю звільнені від сплати податку на капіталовкладення, якщо доходи від реалізації цінних паперів або нерухомості реінвестуються у виробництво. Уряд переглянув умови оподаткування акціонерних опціонів, адже працівникам доводилось сплачувати податки із суми потенційних доходів (різниці між ціною придбання і ринковою ціною акцій — ще до їх первинного продажу).
З 2001 р. в Канаді набрали чинності нові правила, аналогічні діючим у США, і оподатковуватимуться опціони тільки після реального отримання доходу від продажу акцій. Отже, акціонерний опціон стане ефективнішою формою винагороди кваліфікованих спеціалістів [68].
Важливою пільгою для збільшення інвестицій у венчурні фірми є 15 % зменшення суми прибуткового податку для працівників, які вкладають свої кошти у венчурні фонди.
Одним з напрямів державного регулювання науково-технічної сфери є встановлення високого рівня мита на ввезення до країни певних товарів. Наприклад, у Бразилії максимальне мито встановлено на електронно-обчислювальну техніку. І зниження його в перспективі залежатиме від рівня цін на ЕОМ на внутрішньому та зовнішньому ринках, тривалості виробництва цього товару в країні, ступеня новизни технології, що використовується.
У Південній Кореї ухвалено закон (1997 р.), згідно з яким інвесторам венчурного капіталу дозволено відстрочити термін сплати податків. Крім того, зняті обмеження на іноземні інвестиції в корейський венчурний капітал. Пенсійним фондам дозволено венчурне фінансування.
У системі державного стимулювання науково-технічного прогресу у високорозвинутих країнах зростає роль програм НДДКР, які здійснюються на основі міжнародної кооперації. Розвиток міжнародної кооперації визначається розширенням і поглибленням процесу поділу праці, посиленням економічної інтеграції, необхідністю пошуку нових, ефективніших методів стимулювання інноваційних процесів. Фінансування таких проектів здійснюється пропорційно участі кожного учасника в капіталі консорціуму. При цьому широко використовуються кошти державних бюджетів країн-учасниць у формі субсидій, дотацій на проведення НДДКР.
Так, функціонує багато міжнародних програм, які реалізуються і фінансуються Європейською Радою. Програма «Eurotech capital» спрямована на створення стимулів для залучення венчурних фондів до фінансування великих міжнародних проектів у галузі високих технологій, що реалізуються в рамках міжурядових угод країнами Західної Європи. Програма «Sprint» покликана спільно з венчурними фондами надавати фінансову підтримку малим і середнім фірмам, які розробляють новітні технології. А в рамках програми «Velly» проводиться фінансування досліджень щодо доцільності проведення інвестиційних проектів, орієнтованих на залучення венчурного фінансування. Програма «Joint Venture Phare» стимулює створення спільних підприємств за участю венчурного бізнесу в країнах Центральної і Східної Європи [74].
Функціонує ще одна міждержавна організація — Європейська асоціація венчурного капіталу. Її було створено за ініціативою Європейської комісії в 1983 р. До асоціації входять понад 300 провідних компаній європейської індустрії венчурного капіталу (у тому числі ЄБРР). Обсяг венчурного капіталу в Європі за останні 12 років перевищив 40 млрд євро у вигляді довгострокових інвестицій переважно в компанії, акції яких не купуються на фондовій біржі [114].
З 1993 р. Європейським Союзом здійснюється найбільша програма допомоги країнам Центральної і Східної Європи — «Phare» (близько 4 млрд доларів). Згідно з цим проектом Європейська
асоціація венчурного капіталу (ЄВКА) допомагає розвитку венчурних фондів у таких країнах цього регіону, як Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія, Латвія, Литва, Естонія. У цих країнах уже функціонує понад 100 венчурних фондів, створено асоціації венчурного капіталу [157].
Нагромаджений міжнародний досвід стимулювання інноваційної діяльності свідчить про різноманітність форм і методів, які застосовуються залежно від політики держави в галузі венчурного бізнесу та науково-технічного прогресу в цілому. Їхня характерна риса — комплексність у підході до вирішення цих проблем.
Крім прямого державного регулювання інноваційної діяльності, зокрема венчурного підприємництва, у світовій практиці існують численні методи непрямої дії. Через систему правового, економічного й організаційного забезпечення регулюються податки, кредити, митні тарифи, розробляється відповідна амортизаційна і цінова політика.
Непрямі методи вмонтовані в ринковий механізм, який має унікальні можливості виявлення і задоволення потреби в дослідженнях і розробках науково-технічного характеру. Як свідчить досвід зарубіжних країн, за допомогою зазначених методів можна створити «сприятливий інноваційний клімат» та заохочувати впровадження ризикових проектів, а венчурному капіталу їх фінансувати. Підвищення ролі непрямих методів стимулювання наукового прогресу пов’язане з комерціалізацією науки і розвитком у ній приватного сектору.
У сучасній світовій економіці будь-яка фірма оподатковується, у принципі, однаково. Але з урахуванням необхідності стимулювання певного виду підприємницької діяльності застосовуються численні пільги, які сприяють ефективному функціонуванню податкового механізму. Узагальнення зарубіжного досвіду показує, що рівень оподаткування до 25 % сприяє інноваційній діяльності; прагнення до інновацій за розміру податку більш як 25 % швидко зменшується, а в разі досягнення 50 % — зникає зовсім. Оподаткування зменшується залежно від обсягу витрат на розроблення й освоєння нової високоефективної продукції, що відповідає кращим світовим зразкам.
До найбільш поширених податкових пільг, спрямованих на стимулювання інноваційної діяльності в зарубіжних країнах, належать: виключення з доходів підприємств, що оподатковуються, витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР); списання витрат на НДДКР на собівартість продукції; податковий кредит на приріст НДДКР (зменшення нарахованої суми податку); звільнення від оподаткування коштів, спрямованих на створення фондів ризику; прискорена амортизація тощо. Арсенал засобів державної підтримки інноваційної діяльності, і зокрема венчурного бізнесу, у різних країнах світу подано в табл. 3.4.
Отже, на вибір методів державного стимулювання інноваційної діяльності впливають багато чинників, серед яких бюджетні кошти, стан провідних національних компаній на внутрішньому та зовнішньому ринках, спроможність суб’єктів господарювання проводити власні НДДКР, а основний — це ефективно побудована національна інноваційна система, завдяки якій можливе швидке створення та комерціалізація інновацій у народне господарство.
Таблиця 3.4
