Проблема розвитку інноваційного процесу в Україні

Перехід на інноваційний тип розвитку є однією з основних передумов виходу країни з глибокої кризи.

У Посланні Президента України до Верховної Ради «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки» інноваційний спосіб розвитку проголошено серед стратегічних пріоритетів держави. «…Основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави» [1]. Найважливішим напрямом державної науково-технічної та інноваційної політики є поліпшення фінансування цієї сфери.

Адже в умовах ринкової економіки однією з основних складових економічного забезпечення інноваційної діяльності є достатність фінансових ресурсів. Розглянемо основні види джерел фінансування інноваційної діяльності в Україні. Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу, відповідного рівня проведення наукових досліджень, розроблення й освоєння наукомісткої конкурентоспроможної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції.

В умовах зниження обсягів бюджетних надходжень перед науковими і науково-технічними організаціями постає завдання самофінансування та залучення різних зовнішніх джерел фінансування. Коло фінансових джерел, що залучаються, залежить від організаційних рівнів і варіантів реалізації державної науково-технічної політики. Управління інноваційною діяльністю здійснюється на таких рівнях: загальнодержавному, міжгалузевому і регіональному, галузевому та на рівнях підприємств і організацій.

Важлива група джерел фінансування — це кошти урядових і регіональних фондів і програм. До них належать: кошти, що виділяються на державні, регіональні та галузеві науково-технічні програми; Державний фонд фундаментальних досліджень; Державний інноваційний фонд, який донедавна був основним фінансовим джерелом державної підтримки інноваційної діяльності в Україні і з грудня 1999 р. був ліквідований.

Темпи скорочення витрат на науку за останні роки були в 1,5—2,8 раза більші за темпи скорочення ВВП та фактичні обсяги державного бюджету. Частка валового внутрішнього продукту, спрямованого на розвиток науки, постійно зменшувалася з 3,07 % від ВВП у 1990 р. до 0,37 % у 2001 р. За таких умов наука й освіта не стануть стратегічним чинником інноваційного зростання економіки. Проте в Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, ухваленій 13 липня 1999 р. Верховною Радою України, передбачалось мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку довести у 2000 р. до 1,7 % ВВП, а у 2003 р. — до 2,5 %. Масштаби і структура фінансових ресурсів, що вкладаються в розвиток національної науки, мають поступово наблизити рівень оплати праці науковців до норм розвинених країн, підтримати високий рівень забезпеченості науки матеріально-технічними ресурсами, допоміж­ним і обслуговуючим персоналом [6]. У 2000 р. загальні витрати на НДДКР у США становили 250 млрд доларів, — це більше, ніж разом у таких країнах, як Японія, Корея, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія і Канада. У провідних західних країнах частка інвестицій в освіту становить від 12 до 21 % національного доходу [91, с. 119], в Україні — лише 0,2 % від американських.

Частка бюджетних асигнувань у загальному обсязі фінансування наукових досліджень і розробок збільшилась проти 2000 р. на 1,6 відсоткового пункту, але зменшилася відповідно на 60 % у 1995 р. і становить 31,6 %. Як і в минулі роки, фінансування наукової діяльності за рахунок замовників залишається пріоритетним. У 2001 р. питома вага коштів замовників перевищила 60 % загального обсягу фінансування науково-технічних робіт, у тому числі зарубіжних замовників — 22,8 % (див. табл. 3.8).

Таблиця 3.8

РОЗПОДІЛ ОБСЯГУ ФІНАНСУВАННЯ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОБІТ ЗА ДЖЕРЕЛОМ ФІНАНСУВАННЯ, % [66]

Джерела
Усього, у тому числі за рахунок:
держбюджету	37,6	39,9	35,4	28,8	27,6	30,0	31,6
власних коштів	2,2	1,9	2,5	3,1	4,0	3,0	8,7
коштів замовників:
вітчизняних	35,8	34,4	34,0	39,2	38,5	38,4	32,5
іноземних	15,6	17,1	20,8	23,1	23,1	23,3	22,8
інших джерел	8,8	6,7	7,3	5,8	6,8	5,3	4,4

Законом України «Про науково-технічну діяльність» визначено повноваження суб’єктів державного регулювання й управління у сфері наукової та науково-технічної діяльності. Указом Президента України затверджено положення про Міністерство освіти і науки України, яке є, відповідно до положення, провідним закладом у системі центральних органів виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Міносвіти і науки України здійснює організаційно-методичне керівництво розробками і проектами за державними науково-технічними програмами (ДНТП), які є інструментом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Верховною Радою України в 1992 р. були затверджені (відповідно розподіл фінансування у 2001 р. до обсягу за пріоритетними напрямками):

— охорона двкілля — 27,7 %;

— охорона здоров’я людини — 9,8 %;

— виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції — 13,1 %;

— екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології — 10,2 %;

— нові речовини та матеріали — 9,8 %;

— перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації та систем зв’язку — 22,7 %;

— наукові проблеми розбудови державності — 11,7 %.

У 2001 р. витрати на наукові дослідження і розробки за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки становили 304,3 млн грн, або 11,4 % загального обсягу асигнувань науково-технічних робіт. Для реалізації цих пріоритетів використовують: державні замовлення на створення науково-технічної продукції; галузеві науково-технічні програми, яким надано статус національних; галузеві науково-технічні програми.

Міністерство виступає державним замовником науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за Національною програмою України «Критичні технології». Метою програми є створення базових технологій міжгалузевого значення, що дасть можливість здійснити розроблення та виготовлення конкурентоспроможної продукції.

Академія наук України постійно проводить роботу зі створення найбільш значущих критичних технологій, які в стислий термін можуть бути впроваджені вітчизняними підприємствами. Серед них можна назвати нові лазерні технології, технології інтенсифікації видобутку вугілля, нафти, газу, виробництва нових матеріалів тощо.

У 1997 р. Міністерство в справах науки і технологій на виконання Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» розпочало фінансування 61 дер­жавної науково-технічної програми, сформованої на конкурсних засадах, за 7 пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки.

Сьогодні можна констатувати, що, незважаючи на всі перешкоди, державні науково-технічні програми довели свою ефективність. Проте через невчасне і не в повному обсязі фінансування виконання ДНТП досі остаточно не завершене. Варто зауважити, що кількість замовлених до впровадження та виконаних науково-технологічних проектів не перевищує 16 % від їхньої загальної кількості, але це характеризує низьку ефективність комерціалізації інновацій [39].

Розпорошення державних замовників, відсутність єдиного координуючого центру призводить до систематичного недофінансування програм; виконання програм не в повному обсязі; низьких темпів упровадження пріоритетних розробок у виробництво.

У Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» на строк до 2007 р. визначено такі пріоритетні напрями інноваційної діяльності загальнодержавного рівня:

— модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.

— машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії.

— нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації.

— удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій.

— високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості.

— транспортні системи: будівництво і реконструкція

— охорона й оздоровлення людини та навколишнього середовища.

— розвиток інноваційної культури суспільства: підтримка національної книговидавничої справи, освітніх та науково-популяр­них видань.

Окремі банки України до своїх статутів включили пункт про участь у фінансуванні інноваційної діяльності. Зокрема, це такі акціонерні інноваційні банки, як «Укрінбанк», «Інтелект», «Інком-
банк» і под. За їх участю передбачалось надання інноваційних кредитів після відповідної експертизи інноваційних проектів. Серед форм участі банків в інноваційних проектах — пайове фінансування, надання фінансово-посередницьких послуг, організація спільних виробництв, цільове фінансування досліджень і розробок, лізингові операції тощо. Але нестабільність економіки і брак достатніх гарантій повернення інноваційних кредитів зумовлюють їх високий фінансовий ризик, а звідси і невигідність для банків цих операцій. Звичайно, таке становище може змінитися після подолання кризових явищ в економіці.

З метою підвищити ефективність наукових досліджень у вищій школі та академіях наук, забезпечити їх інтеграцію створено Державний фонд фундаментальних досліджень при Держкомітеті з питань науки і технологій. Багато цікавих досліджень стали основою технологій, розроблених уперше у світі та конкурентоспроможних на міжнародному ринку завдяки підтримці науковців Державним фондом фундаментальних досліджень.

Основою для розгортання інноваційних процесів має стати значний науково-технологічний потенціал колишнього військово-промислового комплексу. Функціонує Державна комісія з питань оборонно-промислового комплексу. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України в 1992 р. створено Державний фонд сприяння конверсії. Він формувався за рахунок відрахувань у розмірі 3 % від собівартості товарної продукції підприємств оборонного комплексу. Кошти фонду спрямовувались на реконструкцію і технічне переозброєння військового виробництва з метою випуску цивільної продукції, проведення НДДКР, пов’язаних з розробленням нових наукомістких зразків товарів народного споживання.

При Держкомітеті з питань регуляторної політики та підприємництва сформовано Український національний фонд підтримки підприємництва. Одним з його завдань є підтримка інноваційної діяльності в підприємницьких структурах недержавного сектору економіки способом надання пільгових кредитів, обладнання і виробничих потужностей на умовах лізингу або оренди тощо.

Науково-технічне співробітництво України з Європейським Союзом здійснювалось у рамках Третьої програми Європейського Союзу у сфері науково-технічного розвитку. Було реалізовано ініціативу INTAS (Асоціації сприяння науці нових незалежних держав), завдяки якій здійснюється фінансова підтримка науково-дослідних проектів, що виконуються спільно вченими постсоціалістичних країн та країн ЄС. Здійснюється таке співробітництво і в рамках Шостої програми ЄС, де, крім України, бере участь 60 країн світу.

Вагомою є співпраця із США через американські міжнародні фонди. Особливу роль у розвитку наукових стосунків між Україною та США відіграє Фонд цивільних досліджень і розвитку США, за програмами якого вітчизняні вчені беруть участь у виконані спільних наукових проектів. У межах наукової програми з НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, а за їхньою кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росії.

Протягом 1998—1999 рр. було профінансовано участь 300 українських науковців у наукових форумах НАТО. Значні обсяги робіт здійснюються в рамках міжнародної співпраці з Українським науково-технологічним центром, який заснований США та іншими провідними державами світу. Тільки за два останні роки виконано близько 180 контрактів загальним обсягом понад 40 млн дол. [117].

До особливої групи закордонних джерел фінансування належать іноземні інвестиції, міжнародна науково-технічна допомога і міжнародний лізинг, франшиза, міжнародні й національні венчурні фонди. В Україні діють також представництва іноземних юридичних осіб (бюро, контори, агентства тощо), які виконують роботи і надають послуги, обумовлені відповідними контрактами. Частиною комплексної угоди є передання нововведень, що здійснюється способом прямого інвестування. Угодою може передбачатись передання прав власності на патенти, торгові знаки і найменування, незапатентовані процеси, досвід і вміння в галузі організації, управління, маркетингу. Платежі за технологію, що здійснюються у вигляді прямих інвестицій, можуть мати явний і прихований характер. Явні платежі проводяться у вигляді роялті за право користування майном і надання технічних послуг. З цією метою необхідне укладення формальних угод між інвесторами і дочірньою фірмою. Обладнання може оплачуватися способом передавання акцій від дочірньої компанії інвестору. Приховані платежі за технологію мають форму виплати прибутку на інвестований капітал, передання якого не зафіксоване формальними угодами.

Україна отримує міжнародну науково-технічну допомогу від ко­місій Європейського Союзу і міжнародних фінансових організацій.

В Україні діють представництва міжнародних фондів, що сприяють науковій та інноваційній діяльності, розвитку підприємництва. Це Міжнародний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємництва, програма «ТАСІS», американські наукові фонди і под. Вони надають можливість отримати фінансування під наукові або інноваційні проекти на конкурсній основі, пройти короткотермінове навчання або стажування за кордоном, отримати консультації та інші послуги. Проте закордонних підприємців лякає політична і законодавча непередбачуваність в Україні.

Однак наша країна, маючи великі поклади корисних копалин, потужний науковий потенціал, залишається досить привабливим плацдармом для розміщення іноземного капіталу. Саме тому інтерес закордонних підприємців до України не знижується.

Західні інвестори венчурного капіталу розраховують на інвестиції в ризиковані проекти. Міжнародні фінансові організації вже зробили певні кроки на підтримку венчурного підприємництва в нашій країні. Так, Європейський банк реконструкції і розвитку купив акції Українського фонду, створеного для інвестування в проекти за участю венчурного капіталу.

Згідно з даними Світового банку станом на 1 вересня 1998 р. було 28 фондів, у меморандумах яких офіційно об’єктом (або одним з об’єктів) інвестування зазначалась Україна. Більшість із них фінансує венчурні проекти [69].

Згідно з Указом Президента України «Про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р. діють інвестиційні фонди «Україна» та «Фонд підтримки підприємств у нових західних незалежних країнах». Останній учені називають першим українським венчурним фондом, який здійснив інвестиції в більш як 30 вітчизняних компаній на загальну суму близько 10 млн дол. США.

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), ухвалений 15 березня 2001 р., визначає правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб’єктів спільного інвестування, особливості уп­равління їхніми активами, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів. Завданням цього закону є регулювання відносин у сфері спільного інвестування, забезпечення гарантій прав власності на цінні папери фондового ринку.

Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності цим законом, здійснюють діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. У разі закінчення терміну діяльності, вони повинні ліквідуватися або реорганізуватися в пайові чи корпоративні інвестиційні фонди.

Цим законом визначено інститути спільного інвестування (ІСІ) як корпоративні інвестиційні або пайові фонди, які провадять діяльність, що пов’язана з об’єднанням грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. ІСІ (відкритого, інтер­вального та закритого типу) класифікуються як диверсифіковані та недиверсифіковані. Саме недиверсифі­ковані інститути спільного інвестування вважаються венчурни­ми, у яких здійснюється виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи яких більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не до­пущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інфор­маційній системі. Причому учасниками його можуть бути тільки юридичні особи, а активами керує спеціальна компанія.

Важливо, що емітентом акції ІСІ є інвестиційний фонд, а емітентом інвестиційних сертифікатів — компанія з управління активами, що створила пайовий інвестиційний фонд. Винагорода компанії з управління активами венчурного фонду встановлюється в співвідношенні до вартості розміщеної емісії інвестиційних сертифікатів за їхньою номінальною вартістю та різниці між витратами на придбання активів фонду та доходами від їх реалізації. Винагорода компанії з управління активами сплачується грошовими коштами [5].

Звичайно, цей закон не може бути визначальним у сфері венчурного фінансування, оскільки в ньому не відображені особливості ризикованих інвестицій, взаємозв’язків між учасниками венчурного капіталу, чітко не встановлені відповідні суб’єкти. Крім того, не відображено пільги для цієї сфери інвестування, гарантії та вихід із цього бізнесу тощо.

Ще в 1995 р. Харківське державне авіаційне виробниче об’єд­нання стало одним з ініціаторів створення першої в Україні Асоціації венчурного капіталу (Східноукраїнського венчурного фонду). Її метою є впровадження перспективних науково-технічних розробок, залучення й акумулювання капіталу, фінансування пріоритетних ре­гіональних та міжгалузевих програм і високоефективних проектів.

Засновниками асоціації є: науково-виробнича асоціація «Уран», Харківський науково-промисловий союз, інформаційно-комер­ційне підприємство «Інкомцентр», інвестиційна група «НЕТТЛІ», а також підприємства Москви і Донецька. Керує організацією рада, до складу якої входять представники організацій-засновників.

Програма діяльності асоціації передбачає підвищення конкурентоспроможності галузей і регіонів унаслідок кооперації з європейськими фірмами. Фонд співпрацює з Європейською асоціацією венчурного капіталу. Венчурний фонд інвестуватиме в галузі, які мають експортний потенціал. Пріоритетними для довгострокових укладень є високотехнологічні і наукомісткі галузі (авіабудування), а для короткострокових — харчова промисловість.

З 1995 р. в Україні функціонує венчурний фонд «Western NIS Enterprise Fund». Цей фонд, із початковим капіталом 150 млн дол., який наданий урядом США, створений для підтримки розвитку малих та середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі. За три роки в Україну здійснено 16 інвестицій на загальну суму близько 56 млн дол. (у Молдову — 3 млн) [49]. Фонд фінансує малі та середні підприємства у формі внесків до статутного фонду. Сума внеску становить від 1 до 7,5 млн дол. Перевага надається агробізнесу, харчовій та переробній галузям, виробництву меблів та будівельних матеріалів.

Партнер фонду має бути повністю приватизованим або приватним підприємством з кількістю працівників до 2 тис. осіб і обов’язково мати хороший менеджмент. Якщо цей фонд зацікавиться проектом і вкладатиме свій капітал, то, на відміну від інших, він не претендуватиме на місце в керівництві компанії.

Фонд надає позичальникам кредити в безготівковій формі способом банківського переказу коштів з рахунків фонду через систему кореспондентських рахунків уповноважених комерційних банків України в іноземних банках на відповідний рахунок позичальника в одному з уповноважених комерційних банків України. Розміри процентних ставок за кредитними операціями та порядок їх сплати встановлюються в кредитній угоді залежно від кредитних ризиків, терміну використання кредиту тощо. Тобто венчурні фонди в умовах українського ринку функціонують дещо на інших засадах, ніж це прийнято в усьому цивілізованому світі.

З 1996 р. функціонує «Black Sea Fund», загальний капітал якого становить близько 60 млн дол. США та «Evroventures Ukraine» з капіталом 30 млн дол. США. Значна частина фінансування цих фондів здійснюється за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Експерти оцінюють загальну суму залученого цими фондами капіталу в межах 200—300 млн дол., але фактично інвестовано не більше 2 дол. на особу. Для порівняння: щорічні надходження до венчурних фондів Західної Європи в останні роки сягали 50—60 дол. на людину. Розмір вкладених венчурними фондами коштів в Україні становить не більше відсотка щорічних надходжень до європейських венчурних фондів, венчурне фінансування отримують лише 1—2 % приватних підприємств [26].

Українська асоціація інвестиційного бізнесу провела в Ялті спільно з Держкомісією з цінних паперів та фондового ринку науково-практичну конференцію «Інвестиції в Україні: джерела, інституції, інфраструктура». Компанія «Фінансовий аналітик-Сервіс» провела форум «Ринок капіталу України — 2000», у рамках якого відбувалася міжнародна конференція «Фінансові продукти для реального сектору в Україні». На цьому форумі обговорювались питання венчурного інвестування. Українська асоціація інвестиційного бізнесу, компанія «Альфа-Капітал» та Український фонд підтримки підприємництва планують у майбутньому об’єднати зусилля у створенні венчурних фондів для інвестування в малий та середній бізнес. Підписано угоду про співробітництво з метою створення венчурного фонду, досвід функціонування якого передбачається використати для створення нормативної бази венчурних фондів, фондів прямого інвестування, а також основ діяльності управління активами. Організатори проекту мають намір залучити до співробітництва Європейський банк реконструкції та розвитку, а також іноземні фонди прямого інвестування [50].

Віддаючи належне бюджетним джерелам фінансування, залученню зарубіжних коштів для підтримки розвитку науки, слід відзначити, що головним джерелом, звідки вітчизняна наука (малі наукомісткі підприємства) повинні фінансуватися, має стати виробництво і залучення коштів приватних осіб. Тому за сприятливих умов (із зростанням у 2,5—3 рази обсягів замовлень з боку виробництва і створенням фондів венчурного капіталу) вирішиться не тільки проблема оптимізації структури джерел фінансування науки, а й водночас проблема підвищення рівня наукомісткості та конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.

Основним джерелом інновацій у промисловості залишаються власні кошти підприємств. Їхня питома вага у 2001 р. становила майже 84 % в загальному обсязі фінансування (рис. 3.1). У 2000 р. іншим важливим джерелом були іноземні кошти, проте у 2001 р. вони зменшились більш як удвічі. Переважання власних коштів підприємств серед джерел фінансування інновацій зумовлене не тим, що їх достатньо, а тим, що інших джерел недостатньо і їх важко залучити з різних причин (наприклад несприятливий інвестиційний клімат, брак венчурного капіталу тощо).

Кредитна система недостатньо використовується для фінансування інновацій. Кредити здебільшого надаються під високі відсотки та на короткий термін, тоді як інноваційні проекти є довгостроковими і потребують значних коштів. Частка кредитів у загальному обсязі фінансування становить близько 6 %.

Рис. 3.1. Розподіл загального обсягу фінансування
інноваційної діяльності за джерелами

У ситуації недостатності джерел фінансування, за низького рівня платоспроможного попиту на інновації кількість щорічно створених принципово нових технологій знизилася. Так, у 2001 р. науковими організаціями було закінчено 35,7 тис. розробок, що вдвічі менше ніж у 1991 р. Із загальної їхньої кількості 3,9 тис. розробок спрямовано на створення нових видів техніки, з них використано винаходи — 24 %; 3,2 тис. — нових технологій, з них ресурсозбережних — 44 %, 1,0 тис. — нових матеріалів, що в 5 разів менше ніж у 1991 р.

Слід зазначити, що продовжується тенденція відпливу спеціалістів з науково-технічної сфери. Так, у 2001 р. кількість фахівців, які виконували НДДКР, порівняно з 1991 р. скоротилася майже на 62 %, у тому числі спеціалістів вищої кваліфікації — на 32 %, особливо це стосується кандидатів наук (див. табл. 3.9).

Таблиця 3.9