Правове регулювання відносин з приводу природокористування базується на правових ідеях, принципах, основне спрямування яких — раціональне та ефективне використання природних ресурсів, охорона та їх відновлення.
Оскільки право природокористування — це одна із складових екологічного права, то його принципи є частиною спеціальноправових принципів екологічного права, докладно розглянутих в главі І.
За деяким доповненням це такі:
— екологічна безпека природокористування, обумовлена необхідністю максимального збереження екологічних зв'язків в екосистемі, забезпечення її цілісності, як природного середовища існування людства і забезпечення життя на планеті;
— стабільність права природокористування, що забезпечує зацікавленість користувача у поєднанні права використання природних ресурсів з обов'язком щодо відтворення їх;
— раціональність і цільовий характер природокористування, що обумовлює його ефективність і корисність;
— нормування і лімітування в природокористуванні, мета якого — економічність природокористування;
— платність спеціального природокористування і компенсаційність негативного впливу від природокористування, наслідком якого стало погіршення стану природного середовища;
— стимулювання ефективного природокористування для підвищення зацікавленості користувачів в правильному господарському розпорядженні природними ресурсами.
4. Суб’єкти та об’єкти права природокористування.
Відповідно до екологічного законодавства України природокористувачами можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, іноземні юридичні та фізичні особи, а також особи без громадянства.
Для набуття статусу суб'єкта права природокористування вони повинні володіти природоресурсовою правоздатністю і природоресурсовою дієздатністю, яка визначає їх природоресурсову правосуб'єктність.
Відповідно до статті 16 Кодексу України про надра спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами у межах конкретних ділянок надаються спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні, економічні можливості для користування надрами. Тобто законодавство визначає певні критерії природоресурсової дієздатності майбутнього користувача надр. Лише якщо майбутній природокористувач відповідає цим вимогам, він може набути статус суб'єкта права природокористування відповідно до рішення уповноважених державних органів і бути носієм прав та обов'язків природокористувача.
Крім того, суб'єктом права природокористування фізичні та юридичні особи стають тільки після реалізації своєї природоресурсової правосуб'єктності, тобто вчинення дій щодо дотримання процедурного порядку набуття права природокористування. Так, суб'єктом права природокористування спадкоємець може стати лише після належного оформлення успадкованої земельної ділянки в установленому законом порядку.
Отже, суб'єктом права природокористування є юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули право користування природними ресурсами і зобов'язані в силу цього виконувати обов'язки щодо їх ефективного використання, охорони та відтворення.
Об'єкти права природокористування — це конкретнови-значені нормативно-правовими актами природні ресурси або їх частини, на які спрямовано інтерес природокористувача, обумовлений його потребами, і які закріплюються за ним на праві природокористування.
Відповідно до загальноприйнятої класифікації природних ресурсів об'єкти природокористування теж поділяються на об'єкти загального і спеціального природокористування.
Перші характеризуються всезагальною доступністю, обумовленою об'єктивною необхідністю щодо забезпечення життєдіяльності і функціонування людини в суспільстві і природному середовищі. Вони не можуть бути закріплені за окремими суб'єктами природокористування, оскільки потрібні широкому загалу користувачів.
Другі відзначаються чітким відокремленим закріпленням лише за деякими суб'єктами природокористування і встановленням права природокористування тільки через видачу спеціальних дозволів на його здійснення.
Віднесення природних ресурсів до об'єктів загального чи спеціального природокористування базується на правовому статусі кожного з них, визначеному екологічним законодавством.
5. Поняття права раціонального природокористування.
Деякі акти природоресурсного законодавства (насамперед земель ного) поділяють природніресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретнихсуб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування. Так,відповідно до ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б) землі житлової та громадської забудови;
в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) землі оздоровчого призначення;
г) землі рекреаційного призначення;
д) землі історико-культурного призначення;
е) землі лісогосподарського призначення;
є) землі водного фонду;
ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Земельні ділянки кожної категорії земель, не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії, а також зміна їх цільового призначення здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна ж цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Законодавство захищає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:
а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;
б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;
в) відмови вдержавній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;
г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Використання землі виключно за цільовим призначенням є головним обов'язком як власниківземельних ділянок (ст. 91), так і землекористувачів (ст. 96 ЗК України).
При наданні земельних ділянок у цільове користування (так само яку власність) в обов'язковому порядку враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, передача в користування земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при цьому встановлює ряд обов'язкових правил природокористування. Одним із найважливішихсеред них є пріоритет сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського господарства, мають надаватися насамперед для сільськогосподарськоговикористання (ст. 23 ЗК України).
Принцип цільового використання водних ресурсів закріплений Водним кодексом України таіншими актами водного законодавства. Основними видами водокористування є:
—забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв (ст. 48 та ін.);
—скидання у водні об'єкти зворотних вод (статті 48, 70-75);
—користування водами для потреб гідроенергетики (ст. 66) та водного транспорту (ст. 67);
—користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту (ст. 53);
—використання водних об'єктів (їх частин) для промислового добування риби, іншого водного промислу, для ведения мисливського господарства (ст. 68);
—використання вод для протипожежних потреб (ст. 69 ВК України);
—інші види водокористування та користування водними об'єктами, передбачені водним законодавством України.
Звичайно, наведені види водокористування та користування вод ними об'єктами є основними. Вони мають і свій внутрішній поділ, який відображений у законодавстві. Так, перший із наведених видів водокористування має суттєві особливості у сфері питного і господарсько-побутового водопостачання населення (глава 11), викорис тання вод для потреб сільського, лісового господарства (ст. 65), для потреб промисловості (ст. 66 ВК України), для іншихдержавних i громадських потреб та інших галузей економіки. А скидання у водні об’єктизворотних вод як вид цільового водокористування буде різнитися за особливостями режиму при скиданні у водні об'єкти промислових, комунально-побутових, шахтних, кар'єрних,рудникових чи дренажних вод.
Кодекс України про надра також чітко закріплює принцип цільового характеру використання надр. Згідно зі ст. 14 цього Кодексу надра можуть надаватись у користування для такогоцільового призначення:
—геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислових розробок родовищ корисних копалин загальнодержавного значения;
—видобування корисних копалин;
—будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;
—створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значения (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);
—задоволення інших потреб.
Цільовий характер використання об'єктів тваринного світу встановлений фауністичнимзаконодавством. Так, Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» виділяє таківиди використання цих природних об'єктів:
—мисливство;
—рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;
—використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності;
—добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовахчи в неволі;
—використання корисних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо;
—використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних таестетичних цілях.
Лісове законодавство, реалізуючи відповідний універсальний принцип, передбачає такі види цільового використання лісових ресурсів:
—ведения лісового господарства (глава 12);
—заготівля деревини в порядку рубок головного користування;
— заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо);
—побічні лісові користування;
—використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних,спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства,проведения науково-дослідних робіт (ст. 67 ЛК України).
При цьому відповідний перелік не є закритим. Законодавством України можуть передбачатися й інші види цільового використання лісових ресурсів.
Законодавство про рослинний світ певною мірою розвиває прин цип цільового використання природних ресурсів, у тому числі лісових, стосовно дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань. Законом України «Про рослиннийсвіт» від 9 квітня 1999 р. передбачаються такі види цільового використання рослинних ресурсів (ст. 10):
—збирання лікарських рослин;
—заготівля деревини під час рубок головного користування;
—заготівля живиці;
—заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;
—збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;
—заготівля сіна;
—випасання худоби.
3 певними обмеженнями принцип цільового характеру природокористування закріплюється і законодавством України про охорону атмосферного повітря. Безумовно, жодні законодавчізаходи не можуть обмежити основного призначення атмосферного повітря як природного ресурсу — забезпечувати людину і всі біологічні ресурси планети сприятливим дляжиттєдіяльності повітрям.
Принцип цільового використання поширюється лише на використання атмосферного повітря для виробничих потреб, хоча регламентація використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення вилучена з останньої редакції Закону України «Про охорону атмосферного повітря» від 21 червня 2001 р. (вісторичному плані можна звернутися до статей 30-32 Закону «Про охорону атмосферногоповітря» в редакції від 16 жовтня 1992 р.).
Принцип цільового характеру природокористування червоною ниткою проходить крізь законодавство України про природно-заповідний фонд. Більшість території та об'єктиприродно-заповідного фонду мають використовуватися виключно за тим призначенням, для якого вони були відведені. Певним винятком із цього опального правила є заказники, режим яких дозволяє всі види господарського використання, крім діяльності, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положениям про конкретний заказник (ст. 26 Закону України «Проприродно-заповідний фонд України»). На деяких категоріях природно-заповідного фонду, шодо яких законодавством передбачене функціональне зонування територій (біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади та деякі інші), цільове використання певних зон не перешкоджає їх використанню за іншим цільовим призначенням. Так, зона антропогенних ландшафтів біосферних заповідників включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Крім того, у межах територій біосферних заповідників можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються об'єкти природно-заповідногофонду інших категорій (зокрема, регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища) (ст. 18 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).
Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів таоб'єктів, а також здоров'я людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». Його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами,установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог, а саме:
—раціонального та економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;
—здійснення заходів щодо запобігання псуванню (тобто спричиненню шкоди природнимоб'єктам), забрудненню (тобто несприятливим змінам складу і властивостей природних об'єктівта ресурсів у результаті надходження в них забруднюючих речовин), виснаженню (тобтокількісному вичерпанню) природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;
—здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
—застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку населення;
—збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;
—виконання інших екологічних вимог, встановлених законодавством України.
Ці загальні правила щодо додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі природокористування знаходять свій розвиток і конкретизацію в природоресурсовому та санітарно-гігієнічному законодавстві України. Спеціальні розділи, присвячені природоохоронним заходам, додержанню екологічних вимог у процесі використання природних ресурсів, містяться в ЗК України (глава 26, статті 162-168), Л К України (глави 15-16), ВК України (розділ 4, статті 85-108), Кодексі України про надра (розділ VI, статті 56-59), Законі України «Про тваринний світ» (розділ IV, статті 36-54), Законі України «Про рослинний світ» (розділ VI, статті 25-32). Широкий комплекс заходів щодо охорони атмосферного повітря в процесі господарської діяльності передбачає Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (насамперед норми розділів II—IV). А питання гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів фізичної, хімічної, біологічної природи, присутніх у середовищі життєдіяльності людини, критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини, регламентації заходів щодо обмеження їх інтенсивності чи тривалості знаходять відображення в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (від 24 лютого 1994 p., з наступними змінами).
Збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників (забезпечення сталогоприродокористування) як принцип права природокористування набув послідовного втілення взаконодавстві України лише в останнє десятиріччя. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному міжнародному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи — концепції сталого розвитку. Остання посідає все більш вагоме місце в правовихсистемах багатьох країн світу. Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовнупрактику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років при активному сприянніОрганізації Об'єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створеноміжнародну комісію з навколишнього середовища й розвитку на чолі зпрем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь під назвою «Наше спільне майбутнє». Саме з моменту оприлюднення цієї доповіді починається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого розвитку. Концепція запропонувала досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Вона більш реалістична, а тому більш перспективна, ніж концепція обмеження економічного роівитку і народонаселения задля збереження навколишнього природного середовища, що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не була втілена ні в міжнародному праві, ні в національних правових системах держав.Концепція сталого розвитку наскільки проста як теорія, настільки ж складна в практичній реалізації. Вона базується на тому, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузькимпоняттям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визнаний сталим, коли вінспрямований на довгострокову перспективу, тобто не лише задовольняє потреби сучасногопокоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби. Концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що відеалі мають бути взаємно врівноважені. Конструктивним у концепції є те, що екологічнийФактор не «винесений за дужки» розвитку, а безпосередньо включається в його процес.Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а яку згоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база скудіє і погіршується. Одночасно не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов'язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища. Концепція вимагає збалансованості економічних, соціальних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього неважко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректногоприродокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарського/лісогосподарського розвитку. А ресурсо- та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням служать не лише соціально-економічним, а й екологічним цілям суспільства. «Усе, що не є екологічно прийнятним, не має бути економічно вигідним» — один з основних постулатів цієї концепції.
Принцип збалансованого врахування економічних, соціальних і екологічних чинників у процесіприродокористування набуває певного розвитку в законодавстві Україні, а також ворганізаційній діяльності держави і суспільства.
Постулата сталого розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства. Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадження відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика увага приділяється інституційному та організаційно-методичному забезпеченню збалансованого, сталого розвитку України.
Раціональне природокористування як різновид екологічних відносин об'єкти природи є матеріальною основою розвитку народного господарства, підвищення матеріального і культурного рівня життя людей.
Суспільство не може існувати, не використовуючи землю, воду, деревину, повітря, корисні копалини, тваринний світ тощо. Однак природокористування повинно бути раціональним, тобто науково обгрунтованим, економним і невиснажливим для природи. Під природокористуванням розуміється використання корисних властивостей навколишнього природного середовища для задоволення потреб народного господарства і громадян.
Використовуючи природні багатства, людина забезпечує себе всім необхідним для життя і виробничої діяльності. Тому Використання природних ресурсів передбачається в річних і перспективних планах економічного та соціального розвитку держави. Це дозволяє використовувати їх раціонально, по-господарськи, не спричиняючи великих збитків природі й її багатствам. На жаль, є ще багато людей, психологія яких залишається на Споживацькому рівні — аби більше взяти від природи. Підхід до природи як до невичерпного джерела спричиняє багато різних екологічних правопорушень.
Раціональне природокористування вимагає комплексного підходу до використання природних багатств. Це обумовлюється тим, що вони залежать одне від одного і неправильне використання одних може нанести шкоду іншим. Наприклад, відомо чимало випадків, коли вирубування лісу проводилося без урахування його впливу на стан клімату, грунтів і водного балансу.
Така сама ситуація складається із використанням водних ресурсів, коли це робиться у вузьковідомчих цілях, без урахування їх значення для інших галузей народного господарства.
Відсутній комплексний підхід при видобуванні корисних копалин, коли одні видобуваються, а інші при цьому «йдуть» у відвали разом з породою.
Проблема раціонального використовування природних ресурсів багатогранна і складна. Вона пов'язана з правильним, науково обґрунтованим розміщенням виробничих сил, забезпеченням рівних можливостей для розвитку народного господарства, задоволенням матеріальних і природних потреб громадян, покращанням екологічної обстановки.
Практика свідчить, що відсутність уваги до цієї проблеми призводить до грубих помилок у розміщенні виробничих сил, погіршення екологічної ситуації, зменшення обсягів виробництва продуктів і товарів. Тому необхідним є чітке і детальне правове регулювання раціонального природокористування, яке займає провідне місце в екологічних відносинах. Раціональне природокористування дає можливість задовольнити економічні, екологічні, культурно-оздоровчі, естетичні потреби людини і суспільства будь-яку безгосподарність у використанні природних ресурсів, певною мірою забезпечує їх охорону
Сприяє відтворенню природних ресурсів.
Право природокористування — один з головних інститутів екологічного права, який містить правові норми, що регулюють раціональне використання природних об'єктів. Природокористування має свої певні види, зокрема: землекористування, водокористування, лісокористування, користування надрами, атмосферним повітрям, тваринним світом та природно-заповідним фондом.
В свою чергу кожний з цих видів має свою мету, яка визначена земельним, водним, лісним законодавством, законодавством про надра, про охорону тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.
Землі використовуються для ведення сільського господарства, розміщення і розвитку населених пунктів, підприємств промисловості, транспорту, зв'язку та інших цілей.
Подні об'єкти надаються в користування для задоволення питних та побутових потреб населення, для виробничих потреб промисловості, сільського господарства, спортивно-оздоровчих цілей, риборозведення і рибальства.
Ліси за своїм призначенням та місцем розташування виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, задовольняють певні потреби в деревині тощо.
Надра використовуються для видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, задоволення інших потреб.
Об'єкти тваринного світу використовуються для мисливства, рибальства, в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.
Атмосферне повітря використовується для дихання і для виробничих цілей. Різними цілями характеризується використання об'єктів природо-заповідного фонду.
Раціональне використання природних ресурсів — категорія насамперед економічна. Воно спрямоване на досягнення певних економічних інтересів і стосується всіх галузей народного господарства. Якщо раціональне природокористування знаходить правове закріплення і регулювання, воно стає юридичною категорією.
Правовий аспект раціонального природокористування має велике значення. Його духовні й моральні переваги не завжди реалізуються автоматично, в силу своєї об'єктивної природи. Велику роль тут відіграють організуючі фактори права, як одного з найефективніших засобів^управління суспільством і регулювання екологічних відносин. Йдеться про правове забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Цю проблему в сфері екології наша держава ставить на одне з перших місць.
Зміст правового забезпечення раціонального використання природних багатств складають законодавча діяльність у галузі природокористування й організація належного виконання відповідних правових актів та норм.
еколого-правових актах закріплені права і обов'язки природокористувачів, підстави виникнення, зміни та припинення права природокористування, визначені суб'єкти й об'єкти права природокористування, врегульовані інші важливі питання щодо використання природних ресурсів.
Суб'єктами права природокористування є громадяни, підприємства, установи й організації. У випадках, передбачених законом, природокористувачами можуть бути також іноземні організації й особи.
Об'єктами права природокористування виступають певні природні ресурси.
Природокористування буває постійним і тимчасовим, платним та безплатним. Постійним вважається природокористування, що надається на невизначений строк. Тимчасове природокористування поділяється на короткострокове — до трьох років і довгострокове — здебільшого до 25 років. У разі необхідності строк природокористування може бути продовжено на період, що не перевищує відповідно короткострокового і довгострокового природокористування.
Право природокористування поділяється на право загального і право спеціального природокористування.
Загальне природокористування здійснюється громадянами без спеціальних дозволів і безплатно (користування водою для купання, любительська риболовля, водопій тварин, користування атмосферним повітрям тощо).
Спеціальне природокористування здійснюється юридичними і фізичними особами на підставі дозволу компетентних державних органів. Цей вид природокористування є платним.
Національне використання природних багатств базується на таких засадах:
а) проведення обліку природних ресурсів;
б) планування їх використання і відновлення;
в) науково-обгрунтоване залучення природних ресурсів до господарського обороту;
г) дотримання екологічних вимог під час використання природних ресурсів;
д) зростання рівня свідомості й еколого-правової культури громадян.
Раціональне природокористування забезпечує максимальний ефект за мінімальних витратах. Це досягається, по-перше, шляхом науково обґрунтованого нормування використання природних ресурсів і, по-друге, шляхом заощадження коштів на природоохоронні заходи. За раціонального використання природних багатств значно зменшуються витрати на їх охорону. Чим раціональніше природокористування, тим менше потерпає природа, що сприяє заощадженню коштів на її відновлення.
Раціональне природокористування сприяє поліпшенню екологічних відносин у державі. Вони стають більш гармонійними завдяки чуйному ставленню громадян до природи і розвитку еколого-правового світогляду та мислення.
Значення раціонального природокористування постійно зростає, що вимагає визнання його завданням першочергової державної ваги та його правового регулювання, закріпленого окремим законом.
Забезпечення раціонального природокористування — проблема планетарного масштабу. Щоденно в результаті нераціональної діяльності людини 44 га земель перетворюються на пустелю, за одну хвилину знищується більше 20 га лісів, щоденно зникає по одному виду тварин і рослин. Одні й ті самі природні багатства використовуються не однією державою, а багатьма, як наприклад, атмосферне повітря, моря, тваринний світ. Навіть річки нерідко перетинають території декількох країн. Про чисту воду в цих річках повинні дбати всі держави. Отже, проблему раціонального природокористування треба вирішувати не тільки на національному, а й на міжнародному рівні. Правовою основою забезпечення раціонального використання природних ресурсів на такому рівні можуть бути міжнародні договори.
Раціональне природокористування — теоретична і практична основа вирішення багатьох проблем в екологічних відносинах. Тому глибоке вивчення цього провідного інституту екологічного права і його дослідження в наукових роботах має особливе значення.
6. Правовий аспект і значення правового природокористування.
Право природокористування – один із базових, традиційних інститутів екологічного права, який був предметом детального наукового аналізу в радянський період як щодо окремих природних об'єктів, так і в комплексі. Сьогодні в його змісті з'явилися нові аспекти, що зумовлені змінами в політичній, економічній та правовій системах української держави. Це розширення кола суб'єктів природокористування, поява нових форм природокористування, зокрема орендної, реалізація принципу платності тощо.
Право природокористування розрізняють в різних значеннях:
· як об'єктивне право – тобто правовий інститут – сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу експлуатації, використання корисних властивостей природних об'єктів, порядку, умов надання, експлуатації та припинення використання природних об'єктів. Він охоплює норми, що регулюють використання окремих, диференційованих природних об'єктів, правове регулювання яких теж встановлене окремими самостійними законодавчими актами і за своїм змістом має комплексний характер;
· як суб'єктивне право – можливість, що належить конкретному природокористувачу і спрямована на задоволення різноманітних інтересів і використання різних властивостей довкілля – економічних, екологічних, оздоровчих, естетичних тощо;
· як правовідносини – врегульовані нормами права суспільні відносини щодо використання корисних властивостей природних об'єктів, змістом яких є відповідні права та обов'язки природокористувачів.
У процесі використання природних об'єктів у першу чергу задовольняються економічні, споживацькі інтереси суспільства. Разом з тим процес використання людиною природи обов'язково повинен враховувати екологічні вимоги охорони природи, здійснюватись економно, раціонально, не порушувати стану екологічної рівноваги. Відповідно, обов'язковою вимогою права природокористування є раціональний з екологічної тачки зору характер природокористування, що в подальшому повинен бути закріплений в правових нормах, які регулюють процес природокористування.
У науковій літературі і в законодавстві виділяють різні види права природокористування в залежності від різних підстав поділу.
За видами природних об'єктів, які використовується, можна виділяти:
o право землекористування;
o право лісокористування;
o право водокористування;
o право користування надрами;
o право користування тваринним світом;
o право користування рослинним світом;
o право користування територіями і об'єктами природно-за-повідного фонду.
За строками здійснення природокористування розрізняють:
§ постійне (коли термін користування не визначений);
§ тимчасове, яке, в свою чергу, поділяється на:
§ довгострокове (в залежності від виду об'єкта законодавство передбачає різні максимальні строки довгострокового користування – до 25 років для водокористування, лісокористування, до 50 років для користування надрами);
§ короткострокове (до 3 років для водокористування, лісокористування, до 5 років для користування надрами).
За підставами виникнення:
§ первинне (похідне від права власності),
§ вторинне (похідне від первинного користування). Такий поділ характерний для водокористування і прямо передбачений ст. 42 Водного кодексу України.
За режимом користування:
§ спільне (користування визначеною частиною природного об'єкта одночасно кількома суб'єктами – забір води з річки);
§ відособлене (користування об'єктом, з боку одного, чітко визначеного користувача, -- користування виділеною і відведеною в натурі земельною ділянкою).
Певною специфікою характеризується право користування природними об'єктами на умовах оренди. Його особливості полягають в тому, що оренда передбачена не для всіх природних об'єктів, вона містить специфіку в оплаті користування; більш чіткіше визначає права, обов'язки, відповідальність природокористувача, обмеження та інші умови користування. Природокористування на умовах оренди передбачене Земельним кодексом України (ст. 93), Водним кодексом України (ст. 51), Лісовим кодексом України (ст. 18).
Основною є класифікація права природокористування на:
§ загальне природокористування;
§ спеціальне природокористування.
Загальне природокористування – це використання людиною природи з метою задоволення своїх життєво необхідних потреб (купання в річці, збирання в лісі грибів, ягід для власного споживання).
Спеціальне природокористування – виробничо-господарське використання природних об'єктів (видобування корисних копалин, рубка лісу).
Ознаками (особливостями) загального природокористування є:
§ метою природокористування виступає необхідність задоволення життєво необхідних, природних потреб людини;
§ суб'єктами його здійснення виступають фізичні особи, громадяни;
§ природні об'єкти не закріплюються за конкретними особами;
§ для його здійснення не потрібно одержання спеціального дозволу від компетентних державних органів;
§ безоплатний характер.
Ознаками (особливостями) спеціального природокористування є:
§ метою природокористування є здійснення виробничо-господарської чи іншої спеціальної діяльності;
§ суб'єкти природокористування – підприємства, організації, громадяни, наділені спеціальною екологічною правосуб'єктністю;
§ закріплення відособленої частини об'єкта за окремою особою на праві користування чи оренди;
§ необхідність отримання спеціального дозволу для використання природного об'єкта;
§ оплатний характер.
Змістом відносин природокористування є взаємні права та обов'язки природокористувачів. У системі прав та обов'язків природокористувачів можна виділяти загальні та спеціальні права та обов'язки.
Загальні права та обов'язки – це такі, що властиві всім суб'єктам природокористування незалежно від видів об'єктів.
Спеціальні права та обов'язки визначаються в залежності від природного об'єкта і належать користувачам тільки конкретного природного об'єкта (землі, надр, вод тощо).
Загальними правами природокористувачів є наступні:
§ використовувати природні об'єкти відповідно до їх цільового призначення;
§ експлуатувати корисні властивості природних ресурсів;
§ передавати ресурси у вторинне користування на умовах, визначених законом;
§ отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення;
§ подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної користувачам.
Загальними обов'язками природокористувачів виступають наступні:
§ забезпечувати цільове використання природних ресурсів;
§ раціонально використовувати природні ресурси;
§ здійснювати заходи по охороні природних об'єктів;
§ своєчасно вносити плату за спеціальне природокористування;
§ не порушувати прав інших природокористувачів;
§ компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням і негативним впливом на природу.
Підставами виникнення відносин природокористування є відповідні юридичні факти. Для загального природокористування таким юридичним фактом є волевиявлення суб'єкта на основі чинної правової норми, яка передбачає і дозволяє здійснювати таке користування. Для спеціального природокористування потрібен певний юридичний склад (при цьому для кожного окремого виду він має свою специфіку), який у загальному охоплює:
§ волевиявлення суб'єкта (як правило, це подання письмового клопотання);
§ отримання дозволу на спеціальне використання. Загальний порядок отримання таких дозволів регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1992 р. «Про Порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення»;
§ прийняття рішення про передачу у користування конкретної частини природного об'єкта або укладення договору оренди;
§ відведення частини цього об'єкта в натурі;
§ при потребі отримання інших документів, зокрема погоджень з відповідними державними органами.
Підстави припинення права природокористування закріплені галузевим законодавством і є загальними для різних видів користування та спеціальними для окремих видів, в залежності від об'єктів.
Загальними підставами припинення права спеціального природокористування є наступні:
§ закінчення строку користування;
§ припинення діяльності юридичної особи чи смерть громадянина-користувача;
§ добровільна відмова від користування об'єктом;
§ використання природного об'єкта не за цільовим призначенням;
§ невнесення плати за спеціальне природокористування;
§ використання природних об'єктів у такий спосіб, що призводить до погіршення їх якості;
§ вилучення (викуп) об'єкта для загальнодержавних потреб.
7. Право загального і спеціального природокористування.
Необхідність розмежування права загального і спеціального природокористування пов'язана з тим, що в процесі спеціального природокористування природні ресурси піддаються значнобільшому тиску, навантаженню, а їх використання суттєво перевищує за обсягами таке, що маємісце при загальному природокористуванні. Одночасно створюється більша загроза заподіяння шкоди довкіллю, а через нього — стану здоров'я населення та збереженню всього біологічногои ландшафтного різноманіття. Тому в праві України зроблено спробу виробити механізми правової регламентації права спеціального природокористування, його відмежування від права загального природокористування.
До початку 1990-х років всяке використання природних ресурсів у нашій країні було безплатним, а природокористування, яке ми сьогогодні називаємо загальним, практично непіддавалося правовій регламентації. Усе це виходило з концепції невичерпності природнихбагатств і створювало умови для їх нищівної експлуатації.
Уперше поділ права природокористування на загальне і спеціальне був здійснсний у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 38). Цим Законом було встановленозагальні ознаки відповідних видів природокористування, притаманні праву користування всімаприродними ресурсами, і визначено правові особливості здійснення цього права.
Право загального природокористування гарантується всім громадянам для задоволенняжиттєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами, надання відповідних дозволів, зaвинятком обмежень, передбачених законодавством України.
У порядку спеціального використання природних ресурсів громаіянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату дляздійснення виробничої та іншої діяльності.
Відповідний поділ природокористування на загальне та спеціальне міститься сьогодні й убільшості природоресурсних актів законодавства України. Так, здійснення використання вод у порядку загального і спеціального природокористування регламентується статтями 46—50 ВК України. Порядок використання лісових ресурсів у порядку загального і спеціального природокористування встановлений сгаттями 65—69 та іншими ЛК України. Поділ права користування об'єктами тваринного світу на загальне і спеціальне здійснений також Законом «Про тваринний світ» (статті 10, 16—18, 27), а можливість здійснення використання природних рослинних ресурсів у порядку загального та спеціального природокористування визначенаЗаконом «Про рослинний світ» (статті 8—13).
Право загального природокористування є загальнодоступним, тобто гарантується всім фізичним особам, причому не лише громадянам України, а всім особам, які перебувають на її території,незважаючи на правові підстави такого перебування. Для суб'єктів загального використання природних ресурсів законодавство не встановлює вікових обмежень. Його метою є задоволенняжиттєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, культурно-освітніх, матеріальних тощо). Воно здійснюється безплатно, без закріплення природних об'єктів за окремими особами і без надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.
Відповідно до ст. 47 ВК України загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення таких потреб, як купан ия, плавания на човнах, любительське та спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водойм без застосування споруд і технічних пристроїв і з криниць.
Право загального лісокористування регулюється ст. 66 ЛК України, відповідно до якої громадяни (точніше було б сказати «особи») мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати, безоплатнобез видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених Кодексом та іншими законодавчими актами України.
Лісовим кодексом України встановлено, що органами виконавчої влади за поданням спеціально уповноваженого органу з питань лісового господарства АРК, територіальних органівцентрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженим з органамиохорони навколишнього природного середовища, встановлюються максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо. Цеположення нової редакції Кодексу допоможе зняти неоднозначність в тлумаченні правової конструкції «для власного споживання», що існувала в попередній редакції ЛК України.
Важливою новацією є також норма ч. 3 ст. 66 Кодексу, відповідно до якої під час здійсненнязагального використання лісових ресурсів громадяни зобов'язуються виконувати вимогипожежної безпеки в лісах, користуватися лісовими ресурсами способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів і не погіршують санітарного стану лісів.
Загальне використання об'єктів тваринного світу регламентується Законом України «Про тваринний світ» та іншими актами законодавства України. Згідно зі ст. 16 Закону передбачаються такі види загального використання об'єктів тваринного світу:
а) любительське та спортивне рибальство у водних об'єктах загального користування в межах встановлених законодавством обсягів безоплатного вилову);
б) використання корисних властивостей життєдіяльності тва рин — природних санітарівсередовища, запилювачів рослин тощо;
в) використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних,естетичних та інших цілях, не заборонених законом.
Особливості загального використання природних рослинних ресурсів передбачені ст. 9 ЗаконуУкраїни «Про рослинний світ». У порядку загального використання громадяни можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, культурно-освітніх та виховних цілях. Правила загального використання природних рослиннихресурсів затверджуються центральним органом виконавчої клади у галузі охорони навколишнього природного середовища.
Законодавство України містить вичерпний перелік видів природокористувань, які можутьздійснюватися на засадах загального. Одночасно відповідно до ст. 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» законодавством можуть передбачатись обмеження права загального природокористування. Такі обмеження, як правило, регулюються природоресурсним (водним, лісовим, фауністичним, флористичним та ін.) законодавством істосуються умов загального природокористування, їх строків чи територіальних меж. Зробимо короткий огляд обмежень, які накладаються законодавством України на загальне використання природних ресурсів.
Водне законодавство передбачає два випадки обмежень права за гального водокористування:
1) з метою охорони життя і здоров'я громадян та навколишнього природного середовища;
2) на водних об'єктах, переданих в оренду. Механізм обмеження права загального водокористування з метою охорони життя і здоров'я громадян такий: відповідне питания може бути ініційованедержавними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господар ства,санітарного нагляду чи іншими спеціально уповноваженими контрольними органами, якіготують подання до районної (міської) ради. На підставі цього подання відповідна місцева радаприймає рішення про обмеження права загального природокористування водними об'єктами насвоїй території. При цьому визначаються місця, де забороняється купання, плавання на човнах,забір води тощо. Водний кодекс України передбачає обов'язок місцевих рад інформуватинаселення про своє рішення щодо обмеження загального водокористу вання через засобимасової інформації.
Особливий обмежувальний режим загального водокористування на водних об'єктах, щопередані в оренду, може бути встановлений первинним водокористувачем за погодженням з органом, який видав водний об'єкт в оренду. На первинному водокористувачеві в цьомувипадку лежить і обов'язок інформування населення щодо такого режиму (аж до заборони загального водокористування на водному об'єкті, наданому в оренду). Якщо первинним природокористувачем або місцевою радою не встановлено спеціальних обмежувальних правил, загальне природокористування на орендованому об'єкті визнається дозволеним без обмежень (ст. 47 Кодексу).
Загальне лісокористування може бути обмежене в кількох випадках. Перша група обмежень загального лісокористування стосується лісів приватної власності. Такі обмеження вперше були встановлені Лісовим кодексом в редакції від 8 лютого 2006 року. Для здійснення правазагального використання лісових ресурсів у приватних лісах сьогодні необхідно отримати згоду власника. При цьому Кодекс не містить уточнень, в якій формі така згода має бути отримана. Навряд чи при цьому законодавець мав на увазі окремий спеціальний дозвіл, за яким у кожному випадку має звертатись особа, яка, наприклад, хоче зібрати в лісі трохи грибів або ягід для власного споживання. Найбільш прийнятною формою відповідного дозволу нам вбачається договір, що укладається власником лісу з органом місцевого самоврядування стосовно режиму загального лісокористування на території належного йому лісу і обмежень, які на таке користування накладаються.
Друга група обмежень загального використання лісових ресурсів встановлюється законодавством України для територій та об'єктів природно-заповідного фонду та деяких інших категорій природних територій, що особливо охороняються. Обмеження права загальноголісокористування можуть накладатися:
а) за способами природокористувань (наприклад, «способами, що спричиняють шкоду відтворенню природних ресурсів»), за видами (наприклад, заборона випасання худоби, полювання, рибальства тощо), за строками (в певний період року, вперіод гніздування птахів, у нічний час тощо). Відповідні обмеження передбачені Законом України «Про природно-заповідний фонд України» і в першу чергу стосуються територій природних заповідників, заповідних зон біосферних заповідників, заказників, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків і парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Спеціальні обмеження загального лісокористування на конкретних територіях і об'єктах природно-заповідного фонду можуть встановлюватися також положеннями про конкретні території чи об'єкти природно-заповідного фондуду.
Загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється з такими обмеженнями:
1) забороняється вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища (за винятком любительського та спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування);
2)забороняється знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, лігв, гнізд, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.
Законодавство про рослинний світ також містить кілька обмежень та заборон, що поширюютьсяна загальне використання рослиннихр ресурсів. Так, забороняється: збирання в порядку загального використання дикорослих рослин, віднесених до переліку наркотиковмісних, їх плодів, насіння, післяжнивних залишків, відходів сировини тощо; торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, плоди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів.
Обмежується: загальне використання природних рослинних рссурсів у разі їх виснаження,різкого зменшення популяційної та ценотичної різноманітності тощо. Механізм обмеженьаналогічний тому, що встановлений для обмеження права загального водокористання у випадках загрози здоров'ю чи стану навколишнього природного середовища. Таке обмеження накладається Радою міністрів АРК, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевогосамоврядування, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища чи іншими спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції.
Отже, такими є види загального використання природних ресурсів, які на сьогодні передбаченізаконодавством України, а також обмеження, що можуть бути накладені на режим загального природокористування. В усіх інших (крім зазначених) випадках використання природних ресурсів в Україні здійснюється в порядку спеціального природокористування.
Право спеціального використання природних ресурсів надається законодавством громадянам,підприємствам, установам і організаціям шляхом надання у володіння, користування або орендуприродних ресурсів на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах (ч. 3 ст. 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).
Спеціальне використання природних ресурсів можна здійснювати не лише на ділянках, наданих у користування, а й на ділянках, що належать особам на праві власності. Наприклад, здійснення полювання на земельних ділянках, що належать юридичній чи фізичній особі на праві власності, але входять до складу мисливських угідь, є видом спеціального використання об'єктів тваринного світу і вимагає плати та здійснення всіх необхідних юридичних актів.
На відміну від права загального природокористування правом спеціального природокористування наділяється спеціальний суб'єкт. Особливості його правосуб'єктності визначаються законодавством України. Ним може бути як юридична особа (підприємство, установа, організація), так і фізична особа (в тому числі приватний підприємець). Для здійсненняправа спеціального природокористування для фізичної особи вимагається досягнення певного віку (як правило, 18 років — віку повної цивільної дієздатності, якщо інше не встановлено законом). Правовою передумовою надання відповідного права юридичній особі або приватномупідприємцю є акт державної реєстрації суб'єкта підприємництва (у певних випадках —закріплення в статуті юридичної особи або в реєстраційному свідоцтві певного виду діяльності,що потребує спеціального використання природних ресурсів). Для здійснення права полювання необхідно попередньо отримати правовий статус мисливця, тобто отримати мисливський квиток. А для набуття права спеціального лісокористування (наприклад, права заготівлі деревини), а також для більшості видів спеціального використання надр слід попередньо отримати в користування земельну ділянку та належним чином оформити таке надання (державний акт,договір тощо). Інколи для отримання права на спеціальне приро докористування спеціальна правосуб'єктність не вимагається. Так, лісовий квиток на право збирання в лісі квітів, лікарської сировини чи інших дикорослих лісових рослин може придбати будь-який громадянин, навіть якщо він не є суб'єктом підприємницької діяльності.
Важливою ознакою права спеціального природокористування є мета, з якою воно здійснюється. За загальним правилом у процесі спеціального природокористування природні ресурси використовуються в обсягах, що перевищують потреби особистого споживання, така діяльність розрахована на комерціалізацію її результатів й отримання від неї прибутку.
Правовою підставою здійснення права спеціального природокористування є спеціальний дозвілна використання конкретних природ них ресурсів у межах затверджених лімітів, що видається компетентним державним органом (органами Мінприроди, Держгірпромнагляду, Укрдержрибгоспу, Держкомлісгоспу та ін.), органами місцевого самоврядування (щодоприродних ресурсів місцевого значения) або власником (користувачем) природного ресурсу(зокрема, користувачами мисливських угідь). Формою такого дозволу найчастіше є ліцензія, але існують і інші модифікації відповідних правових актів: відстрільна картка (на право полювання), лісорубний квиток, ордер або лісовий квиток (на право лісокористування), інші види дозволів. Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 p. № 459 (з наступними змінами).
Спеціальне природокористування здійснюється на платній основі. Практично за всі види спеціального використання природних ресурсів стягується відповідна плата (збори), розміри іпорядок стягнення якої визначаються Кабінетом Міністрів України.
Надання права спеціального природокористування супроводжується встановленням територіальних меж використання певного природного ресурсу (об'єкта) чи його частини. Це може бути пряме закріплення природного ресурсу за конкретним суб'єктом (відокремленеприродокористування), що оформлюється шляхом надання в користування земельної ділянки лісового фонду (для заготівлі деревини), гірничого відводу (для геологорозвідувальних робіт, добування корисних копалин чи іншого спеціального надрокористування), ділянки водного фонду (наприклад, для риборозведення). У випадку невідокремленого специального природокористування встановлюються лише територіальні обмеження на здійснення відповідного нрава (наприклад, здійснення права полювання в межах певного мисливського угіддя чи збирання дикорослої лісової рослинності в межах певної ділянки лісового фонду).
Однією з важливих ознак права специального природокористування є його здійснення переважно з використанням технічних пристроїв або споруд. Такі пристрої (споруди), як правило, не використовуються в процеci загального використання, що визначає порівняльнімасштаби впливів на природні ресурси в одному і другому випадку. Виняток — використаннятехнічних пристроїв при заборі води з криниць в порядку загального водокористування.
Не містить поділу на загальне і спеціальне природокористування земельне, гірниче таатмосфероохоронне законодавство. Зокрема, ко ристування надрами, на наш погляд, не може здійснюватися в порядку загального природокористування. Правда, інколи в літературі до права загального використання надр відносять право землевласників і землекористувачів на видобування в межах наданих їм земельних ділянок корисних копалин місцевого значения, торфу і прісних підземних вод до певної глибини залягання (ст. 23 Кодексу України про надра,статті 90 «г» та 95 «в» ЗК України). Хоча таке добування не потребує отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу, воно не може бути визнане таким, що здійснюється в порядку загального природокористування, оскільки реалізація цього права обмежена засуб'єктним складом (тільки землевласники чи землекористувачі) і за територіальною ознакою (в межах наданих їм земельних ділянок).
Користування земельними ресурсами також у більшості випадків можливе лише на умовахспепіального використання. 3 певною мірою умовності можна стверджувати, що наближаються до статусу природних ресурсів загального користування землі житлової та громадськоїзабудови, до яких відповідно до ст. 38 ЗК України належать земельні ділянки в межах населенихпунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель іспоруд, інших об'єктів загального користування. Такі землі використовуються відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документации плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевихправил забудови. Однак розміщена на відповідних землях житлово-комунальна інфраструктура призначена для обслуговування в першу чергу населения відповідних мікрорайонів і навряд чи може розглядатись як загальнодоступна в повному розумінні. Ще ближчим до пра ва загального використання природних ресурсів є землекористування на деяких категоріях земель загального користування населених пунктів: майданах, вулицях, проїздах, шляхах, набережних, пляжах,парках, скверах, бульварах тощо. Це землі комунальної власності, які відповідно до ст. 83 ЗКУкраїни належать відповідним теригоріальним громадам. Однак виходячи з букви закону можна зробити висновок, що ці землі законодавцем прямо не віднесені до природних ресурсівзагального користування.
Відсутність у законодавстві поділу права використання атмосфер ного повітря на загальне таспеціальне можна пояснити тим, що не підлягає правовій регламентації загальне право кожного використовувати атмосферне повітря для забезпечення життєдіяльності людського організму. 3іншого боку, до цього часу не напрацьовані правові критерії використання атмосферногоповітря як сировини основного виробничого призначення, що застосовується втехнологічнихпроцесах деяких виробництв (наприклад, у теплових електростанціях).Порівняльнахарактеристика ознак загального і спеціального природокористування.
Таблиця 1
| Ознака | Право загального природокористування | Право снєціального природокорисгуванни |
| суб’єкт | всі без винятку громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території україни | спеціальний (як правило господарюючий) суб’єкт (фізична чи юридична особа), що використовує природні ресурси в процесі виробничої та іншої господарської діяльності |
| мета | задоволення життєво необхідних потреб | як правило, отримання прибутку |
| платність | здійснюється безплатно | здійснюється за плату |
| правові підстави виникнення права | закон | спеціальні дозволи (ліцензії), що видаються компетентними державними органами, власниками (користувачами) природних об’єктів чи інші юридичні акти |
| закріплення територіальних меж природокористування | не закріплюються | закріплюються (у відокремлене природокористування - надаються) |
| використання технічних пристрооїв чи споруд у процесіприродокористування | як правило, не використовуються | як правило, використовуються |
8. Підстави виникнення зміни права природокористування.
Відносини з приводу користування природними ресурсами, хоч і існують з часів появи людини в природному середовищі, не є сталими. Вони виникають, змінюються і припиняються залежно від обставин, породжених інтересами і потребами людини, які спонукають її до використання корисних властивостей природних ресурсів. Виникнення ж права природокористування, як юридичної категорії, пов'язане не тільки з певними обставинами, але й наявністю правової норми з цього приводу. Кожна правова норма, яка регулює певний аспект природокористування, — це модель поведінки природокористувача, сформульована компетентними органами. Вона містить типові ознаки і встановлює рамки діяльності природокористувача, визначені правом і окреслені законом.
Але сама по собі правова норма з приводу природокористування не породжує права природокористування для конкретного суб'єкта. Необхідна наявність юридичного факту, який підтверджує волевиявлення суб'єкта щодо набуття права природокористування і породжує правові наслідки природокористування.
Слід зазначити, що право природокористування є похідним від права власності чи права володіння природними ресурсами — закріплення їх за конкретними власниками чи користувачами. Лише маючи у володінні природні ресурси на праві власності чи праві користування можна використовувати їх з метою вилучення з них їхніх корисних властивостей. Підстави виникнення права користування природними ресурсами на праві власності були докладно розглянуті в попередній главі.
Право ж володіння для суб'єктів природокористування тими природними ресурсами, які знаходяться у власності держави або інших осіб, виникає внаслідок укладення угоди між державою або іншими власниками і майбутніми природокорис-тувачами (підприємствами, установами, організаціями чи громадянами) про передачу права власності на природні ресурси або про передачу їх у користування чи оренду.
Укладення
