Театральний роман: МХАТ і Михайло Булгаков.

Михайло Опанасович Булгаков (1891 - 1940), вродженець Києва, по першій професії - земський лікар. Він знав і любив театр із дитинства, а гастролі Московського Художнього театру в Києві у 1912 р. стали одним із найяскравіших вражень його молодості. Булгаков мав серйозне акторське дарування, але лише в 1934 р. він зіграв на сцені МХАТу свою єдину роль - Суддю в спектаклі "Записки Піквікського клубу" по Ч. Діккенсу. Булгаков був наділений і режисерським талантом. Але головною його справою у театрі стала драматургія. 15 серпня 1925 р. завідувач літературною частиною прославленого МХАТу Павло Олександрович Марков (1897-1980) прийняв від починаючого літератора Михайла Булгакова п'єсу "Біла гвардія", а 5 жовтня в Московському Художньому була створена постановочна група й розподілені ролі. Так почався десятилітній трагічний "роман" Булгакова з театром. Прем'єра п'єси, в основу якої покладений роман "Біла гвардія" про події Громадянської війни, відбулася в жовтні 1926 р. Це була самостійна робота мхатовської молоді. Дозволу на постановку п'єси домагалися на найвищому рівні - від Ради театру до Главреперткому (цензурної комісії нової революційної влади). Було запропоновано більше десятка назв, з яких затвердили "Дні Турбіних". Три генеральні репетиції в присутності публіки пройшли з небувалим для сучасної п'єси успіхом. І три перші прем'єри - 5, 6, 7 жовтня 1926 р. - закріпили його. Однак це був тільки початок "ходіння по муках". Майже відразу після прем'єри й на спектакль, і на автора п'єси обрушився град негативних відгуків. У Будинку друку відбувся "Суд над "Білою гвардією"". Результатом цієї кампанії було рішення зняти "Дні Турбіних" з репертуару МХАТу. Постановники написали до керівництва країни, і завдяки їхнім зусиллям спектакль двічі протягом трьох наступних сезонів повертався на сцену театру. А потім на три роки наступив змушена перерва - "Дні Турбіних" заборонили. Потім знову дозволили в лютому 1932 р. - і п'єсу грали до 1941 р. Усього за час життя того спектаклю його зіграли дев'ятсот вісімдесят сім разів. Через два роки після прем'єри "Днів Турбіних" МХАТ взяв у роботу нову п'єсу Булгакова. Вона називалася "Біг" (1926-1928 р.). У п'єсі, що складається з восьми "снів", Булгаков знову звертався до теми Громадянської війни, до її руйнівного для людини наслідкам.

Постановку "Бігу", так само як і колись "Дні Турбіних", влада заборонила. У розпачі Булгаков 28 березня 1930 р. написав лист радянському уряду: "Я пропоную СРСР зовсім чесного, без всякої тіні шкідництва, фахівця - режисера й актора, що береться добросовісно ставити будь-яку п'єсу, починаючи із шекспірівських п'єс і аж до п'єс сьогоднішнього дня. Я прошу про призначення мене лаборантом режисером в 1 і Художній театр...". Призначення драматург одержав. 18 квітня йому подзвонив Сталін. А 10 травня Булгаков написав заяву у відділ кадрів МХАТу про прийом на роботу на посаду режисера. Пізніше він був прийнятий також в акторську трупу. Але постановки взяли і його інсценування "Мертвих душ" Гоголя, і п'єсу про Мольєра, що називалася "Кабала святош" (1936 р.). "Мертві душі" після довгих і непростих репетицій побачили світло в грудні 1932 р. "Кабалу святош" репетирували вдвічі довше - чотири роки, а прем'єра відбулася лише в лютому 1936 р. Сім подань спектаклю про життя Мольєра пройшли з величезним успіхом. А в газетах з'явилися різкі, злі статті. 9 березня 1936 р. "Мольєра" зняли. Булгаков так і не зміг простити театру, що МХАТ не захистив його. 1 жовтня він перейшов на роботу у Великий театр на посаду лібретиста консультанта. Свою історію взаємин із МХАТом Булгаков описав вже після розриву з театром, у повісті "Театральний роман" (не закінчений, 1936- 1937 р., опублікований в 1965 р.), що трохи пізніше була перейменована в "Записки небіжчика". Чорний гумор у назві відбивав нелегку долю драматургії Булгакова на провідній театральній сцені країни. Ще раз мхатовці звернулися до Булгакова із проханням про створення для них п'єси в рік сорокаліття театру. Булгакова просили написати п'єсу про Сталіна. Він замовлення виконав, але "на верху" п'єса одержала різкий негативний відгук. І "Батум" не був поставлений. Остання зустріч Булгакова із МХАТом відбулася вже після смерті письменника. 10 січня 1943 р. - день прем'єри спектаклю "Останні дні", про Пушкіна. Це був останній спектакль у МХАТі режисера В. І. Немировича-Данченка. Михайло Опанасович Булгаков похований на Новодівочому цвинтарі в Москві, недалеко від могил К. С. Станіславського, А. П. Чехова, Н. В. Гоголя.

 

МАРКО ЗАХАРОВ.

Головний режисер Московського театру "Лєнком" створив своєму театру славу й авторитет. При Маркові Анатолійовичі Захарові (народився в 1933 р.) ця сцена придбала популярність завдяки постановкам мюзиклів: "Тіль", "Зірка й смерть Хоакіна Мурьєтти" і ""Юнона" і "Авось"". Ішли на сцені й відкрито публіцистичні спектаклі, ставить Захаров і класикові. "Лєнком" під керівництвом свого режисера завжди знає, чим і як вразити глядача. Із цього театру - дійсні зірки сцени й екрана.

РЕЖИСЕР ТОВСТОНОГОВ.

У Санкт-Петербурзі на набережній Фонтанки перебуває один із самих знаменитих театрів нашої країни - Великий драматичний театр (БДТ). Нині ця сцена має ім'я Георгія Олександровича Товстоногова (1913- 1989), що очолив театр в 1956 р. і залишався його керівником до кінця життя. Народився Товстоногов у Петербурзі в родині залізничного інженера. Його батько був росіянином, а мати - грузинкою, і у важкі революційні роки батьки переїхали в Грузію, у Тбілісі. Захоплення Товстоногова театром почалося із самодіяльного шкільного кружка. Після закінчення школи майбутній режисер працював у Театрі юного глядача. Талановитого юнака направили на навчання в Москву. Закінчивши ГІТІС, Товстоногов повернувся в Тбілісі.

Там він працював у ТЮЗі й у Російському театрі, викладав у театральному інституті. В 1948 р. переїхав у столицю й поставив у Центральному дитячому театрі спектакль "Десь у Сибіру" (по повісті І. Ірошникової). Неабиякий талант Товстоногова помітили, і незабаром його призначили головним режисером Ленінградського театру імені Ленінського комсомолу. Кращими його спектаклями стали "Дорогою безсмертя" (1954 р.; по документальній повісті чеського антифашиста Юліуса Фучика "Репортаж з петлею на шиї") і "Принижені й ображені" (1970 р.; по роману Ф. М. Достоєвського). Товстоногов ставив спектаклі й в інших театрах Ленінграду. В 1954 р. у Театрі комедії імені Н. П. Акімова з'явилися "Помпадури й помпадурші" М. Є. Салтикова-Щедріна, а в 1955 р. у Театрі імені А. С. Пушкіна (колишньому Олександрійському) - п'єса Вс. Вишневського "Оптимістична трагедія". За цей спектакль режисер одержав найвищу в ті роки нагороду - Ленінську премію. Великий драматичний театр мав славну історію, але в час приходу в нього Товстоногова (1956 р.) перебував у творчій кризі. Уже перші спектаклі, поставлені новим режисером, повернули глядачів у театр, і з тих пор БДТ не бачив жодного непроданого квитка. В 50х рр. у театральному мистецтві відбувалися серйозні зміни. Не випадково, що рік приходу Товстоногова у Великий драматичний співпав з часом виникнення в Москві театру "Сучасник". Найталановитіші діячі театру розуміли, що мистецтво сцени має потребу у відновленні, у нових творчих ідеях і прийомах. Товстоногову вдалося створити театр, що заговорив на природній, але сценічно дуже виразній мові. Він виховав блискучих артистів: Євгенія Лебедєва, Інокентія Смоктуновського, Павла Луспєкаєва, Тетяну Дороніну, Юхима Копеляна, Зінаїду Шарко, Владислава Стржельчика, Кирила Лаврова, Сергія Юрського й багатьох інших. Незабаром після приходу в театр, в 1959 р., Товстоногов поставив спектакль, що ввійшов в історію російського театру, - "П'ять вечорів" драматурга Олександра Мойсейовича Володіна (справжнє прізвище Ліфшій, народився в 1919 р.). Новизна полягала у відсутності пафосу: спектакль розповідав про життя звичайних людей, герої були показані з жалем і любов'ю.

Режисер знайшов нову інтонацію, з якої сучасна сцена говорить і донині. Такі спектаклі Товстоногова, як "Ідіот" по роману Ф. М. Достоєвського, "Варвари" і "Міщани" М. Горького, "Горе від розуму" А. С. Грибоєдова, "Три сестри" А. П. Чехова, "Ревізор" Н. В. Гоголя, "Історія коня" по повісті Л. Н. Толстого "Холстомір", увійшли в історію світового театру. Класичні тексти режисер прочитав очами людини XX століття, побачивши в них мотиви, які не втратили актуальності й у наші дні. Багато й плідно Товстоногов працював із сучасними авторами. Ставив п'єси А. Н. Арбузова, В. С. Рожева, К. М. Симонова, А. В. Вампілова, В. М. Шукшина, А. І. Гельмана, інсценував твори М. А. Шолохова ("Тихий Дон" і "Піднята цілина"), В. Ф. Тендрякова ("Три мішки бур'янистої пшениці"). Ці спектаклі незмінно ставали подіями в театральному житті країни. Георгій Товстоногов був режисером новатором, що не тільки випустив багато видатних спектаклів, але й створив режисерську школу, виховав послідовників, які, як і їхній вчитель, обновляють сценічне мистецтво Росії.

 

ІНОКЕНТІЙ СМОКТУНОВСКИЙ.

Жарким літом 1955 р. на горищах і сходових клітках то одних, то інших московських будинків тулився рудуватий парубок у потертому костюмі. Був він приїжджим, без друзів і роботи, і ночувати йому було ніде. Вдень парубок ходив по театрах у надії десь влаштуватися актором. Але директорам і головним режисерам він не подобався. Лише в Театр імені Ленінського комсомолу його прийняли на разові виходи. Парубка кликали Інокентієм Михайловичем Смоктуновським (1925- 1994). До моменту свого безрозсудного приїзду в Москву Смоктуновський був провінційним артистом зі стажем. Син портового вантажника із Красноярська, що пройшов війну, Смоктуновський працював у театрах Красноярська й Сталінграда, Норильська й Махачкали. Грав багато, але відрізнявся незживчивим характером. У Норильську під натиском директора театру він взяв псевдонім Смоктуновський (його справжнє прізвище - Смоктунович, а директор наполягав на псевдонімі Слов'янин).

Відповідно до легенди, в 1955 р., гримнувши дверима дирекції Сталінградського драматичного театру імені М. Горького після чергового скандалу, Смоктуновський сказав: "Якщо про мене не почуєте через п'ять років, буду займатися іншою справою". Про нього почули через два роки. У Москві влітку 55-го Смоктуновський все ж зумів влаштуватися в Театр-студію кіноактора, почав зніматися в епізодичних кіно ролях. В одній з картин, вона називалась "Солдати" (1957 р.; по повісті Віктора Некрасова "В окопах Сталінграда"), йому дісталася роль побільша й позначніша - він зіграв інтелігентного лейтенанта Фарбера. Говорять, саме після цього фільму Смоктуновського запам’ятав головний режисер ленінградського Великого драматичного театру Георгій Олександрович Товстоногов і запросив на роль князя Мишкіна в інсценуванні роману "Ідіот" Ф. М. Достоєвського (1957 р.). Режисер вирішив, що в цього невідомого й дуже дивного артиста "очі Мишкіна". Побачивши на сцені інтелігентного, довірливого і якогось безтілесного "лицаря бідного" - князя Мишкіна у виконанні Смоктуновського, публіка середини 50-х випробувала справжній шок. Перед глядачами стала глибока, оригінальна й нескінченно цільна особистість. Це було схоже на чудо: Смоктуновський виявив на сцені чисту красу людської душі. "Після війни, після розрухи й голоду людей дуже цікавив побут, а я наприкінці 50-х прийшов і сказав: "Дух!". І вони відгукнулися" - так пояснював актор свій тріумф. Роль князя Мишкіна зробила із тридцяти двохрічного Смоктуновського головного інтелектуального артиста країни. На Смоктуновського буквально обрушилися пропозиції, в основному пов'язані з кіно. Актор зіграв блискучого фізика Куликова в картині Михайла Ромма "Дев'ять днів одного року" (1962 р.), шалопая Геннадія в "Високосному році" Анатолія Ефроса (1962 р.), Гамлета в однойменному фільмі Григорія Козинцева (1964 р.), Дєточкіна в комедії Ельдара Рязанова "Бережися автомобіля" (1966 р.). Він знявся навіть у ролі Леніна ("На одній планеті", 1966 р.). Зрештою від перевтоми Смоктуновський занедужав туберкульозом очей і на якийсь час був змушений піти з кіно. Після тріумфального Мишкіна Смоктуновський кілька років не виходив на сцену. В 1973 р. він зіграв страждаючого й людяного царя Федора Івановича (у спектаклі Малого театру "Цар Федір Іванович"; п'єса А. К. Толстого). А в середині 70-х рр. прийшов у МХАТ. Його Іванов у чеховському спектаклі Олега Єфремова (1976 р.) - людина не стільки спустошена і втомлена, скільки зосереджена лише на своїх думках. Він немов мріяв залишитися один, розібратися в собі, у своєму житті. Драму Іванова у виконанні Смоктуновського називали "драмою не втіленості". Здавалося, стихія й доля цього актора в МХАТі - зовні м'які чеховські герої. Але в 1984 р. Смоктуновський різко, витончено й докладно зіграв історію життя й розпаду особистості Іудушки Головлєва в спектаклі Лева Доліна "Добродії Головлєви" по однойменному роману М. Є. Салтикова-Щедріна. Віртуозний демагог Порфирій Петрович - Іудушка наприкінці спектаклю перетворювався в якогось потворного вовкулака. Однак навіть у фіналі цей огидний персонаж викликав замилування завдяки безстрашності й блиску акторської гри.

 

ЛЮБИМОВ І "ТАГАНКА"

У самому кінці квітня 1964 р. у старому, що давно очікував ремонту будинку Театру драми й комедії відбулася прем'єра п'єси Бертольда Брехта "Добра людина із Сезуану". Це був випускний спектакль Вищого театрального училища імені Б. В. Щукіна, дипломна робота курсу, яким керував вахтанговський актор Юрій Петрович Любимов (народився в 1917 р.). Режисерські здатності в героя любимця класичних і сучасних спектаклів виявилися зненацька й блискуче. На сцені забутого глядачами, і критиками театру молоді актори, вчорашні студенти, грали притчу про небезпеку доброти в жорстокому світі. Грали вони розкуто й заразливо, співали пісні під гітару й акордеон, жили в ролі з усією пристрастю й у той же час "з холодком відчуження".

Виявилося, що великі традиції можна пожвавити й освоїти, згадавши про театральність Вахтангова й про гостроту Мейєрхольдовських мізансцен, про умовності східного театру й про безоглядну патетику російських трагіків. Початок новому театру було покладено. Відтепер театральна Москва (а через кілька років і Європа) стежили за тим, що відбувається в Любимова на Таганку. За брехтовськими спектаклями пішли поетичні композиції: на сцену повернулася поезія, зазвучали вірші Андрія Вознесенська ("Антисвіти", 1965 р.) і молодих поетів, що загинули на війні ("Полеглі й живі", 1965 р.). Потім Любимов знову звернувся до Брехта - восени 1966 р. відбулася прем'єра спектаклю "Життя Галілея" з Володимиром Семеновичем Висоцьким (1938-1980) у головній ролі. Театр придбав героя, що виразив себе сповна, зрозумілого всім. Через кілька років Висоцький зіграв Гамлета. Хрипким, зривистим голосом він повідав про те, що "час вивихнув суглоб" - тут, за стінами театру, у цій країні. На Таганку говорили про несвободу, про гніт обставин, але сам факт існування такого театру, акторська гра, дуже особиста й відверта, пророчили про прийдешні зміни. Любимов познайомив глядачів із зухвалими й у той ж час продуманими, вистражданими трактуваннями російської й закордонної класики. У репертуарі Театру на Таганку довгий час зберігалися "Тартюф" Мольєра й "Злочин і кара" Достоєвського, "Гамлет" Шекспіра й "Три сестри" Чехова.

Глядачів вразила любимівська версія роману М. Булгакова "Майстер і Маргарита" з іронічним Веніаміном Смєховим у ролі Воланда. Любимов може на сцені воістину все, його режисерська рука як і раніше тверда й впевненна, фантазія безмежна, професіоналізм безперечний. Він відчуває кожний міліметр сценічного простору, як музикант дієзи й бемолі, і це відчуття передає акторам. Слідом за великими режисерами XX століття - Максом Рейнхардтом і Всеволодом Мейєрхольдом - і подібно булгаковському персонажеві Любимов заслужив назву Майстра.

 

ТЕАТР СТУДІЇ.

Наприкінці 80-х рр. у країні з'явилася величезна кількість театрів студій. Насправді багато студій виникнули задовго до початку "перебудови" - просто існували напів підпільно, а після 1985 р. стали легальними. В 1988 р. було створене Всеросійське об’єднання "Творчі майстерні" (ВОТМ), під крилом якого й зібралися експериментальні театри. Режисер, драматург, автор сценаріїв, лібрето й книг Марко Григорович Розовський (народився в 1937 р.) в 60-х рр. керував знаменитою студією "Наш будинок" при МГУ. Театр "У Нікітських воріт", що виник в 1982 р., - прямий спадкоємець "Нашого будинку". Спектаклі студії "У Нікітських воріт" часто нагадують милий капусник з вокальними номерами й музикою. Спектаклі іншої студії зі стажем - Театру на Південному Заході - завжди "міцно накопичені".

Це театр яскравих мізансцен і приголомшуючої музики, трохи перебільшеної манери акторської гри - світ скоріше фантасмагоричних масок, ніж живих людей. Студія на Південному Заході виникла в 1977 р. як драмгурток робочої молоді. В 80х рр. "Південно-Захід" був неймовірно популярний: тверда естетика його спектаклів виглядала зненацька й сучасно. Актори тут бравірували тим, що прийшли в театр із "справжнього життя": вони працювали водіями тролейбуса, двірниками й здебільшого не мали фахової освіти. Зіркою сцени був Віктор Авілов - артист із лицем, що запам'ятовується, і виразною пластикою. Історія Театру студії під керівництвом Олега Табакова непроста. Ще в 1974 р. у Палаці піонерів Бауманського району Москви Олег Павлович Табаков (народився в 1935 р.) організував студію, де посвячував у таємниці акторського ремесла шістнадцятирічних підлітків. В 1987 р. вона перетворилася в професійний театр студію, а в 1992 р. у Театр під керівництво О. П. Табакова. "Табакерка" - фаворит і мазун публіки. За роки свого існування із приємної, але неяскравої театральної співдружності "Табакерка" виросла в модний "зоряний" колектив. Імена Володимира Машкова і Євгенія Миронова, Євдокії Германової і Марини Зудіної, Сергія Безрукова й Віталія Єгорова змушують прискорено битися серця шанувальниць і шанувальників "Табакерки". На сцені зустрічаються популярні молоді зірки й навчені досвідом майстри. Зовсім інший стиль у Театру студії під керівництвом Петра Фоменка. В 1993-1994 р. театральна Москва із захопленням дивилася студентські спектаклі акторсько-режисерського курсу Петра Наумовича Фоменка (народився в 1932 р.) у ГІТІСі. Ці дипломні роботи склали основу репертуару майбутнього театру, що став називатися "Майстерня Петра Фоменка".

Учасники спектаклів - молоді люди, що ввібрали кращі культурні традиції й при цьому несли щось свіже й молоде. "Майстерня" довго поневірялася по чужих сценах, доки нарешті в 1999 р. не знайшла свій будинок - приміщення колишнього кінотеатру "Київ". У репертуарі театру - дотепне й витончене трактування п'єси М. І. Цвєтаєвої "Пригода" (1993 р.; спектакль Івана Поповского про Казанове йде... у коридорі). Глядацький інтерес викликало "прозоре" і мудре прочитання п'єси А. Н. Островського "Вовки й вівці", де артисти "Майстерні" зіграли кращі свої ролі (1992 р.; постановка Петра Фоменка). Молоді артисти театру - рудоволосі сестри близнюки Поліна й Ксенія Кутепові, вишукана Галина Тюніна, органічний, із почуттям гумору Юрій Степанов й інших - стали улюбленцями театральної Москви. Трупа обновляється за рахунок випускників курсів Петра Фоменка в ГІТІСі (так звані "молодші фоменки").У підвалі будинку в Скатерковому провулку розмістився театр студія "Людина". Художній керівник Людмила Рошкован на початку 80х рр. дала притулок під дахом свого театру групу молодих артистів і режисерів, якийсь час назад закінчили Школу студію при МХАТі. Тут можна було побачити спектакль "Емігранти", що з'явився ще в 1984 р., і який йшов майже нелегально. Камерна п'єса Славоміра Мрожека була поставлена Михайлом Мокеєвим для двох артистів - Романа Козака й Олександра Феклістова. Два зовсім різних чоловіки, інтелектуал і простий роботяга, загнані в нетрі чужої країни, доводили один одного до несамовитості, майже до відчаю. Знущалися один над одним, нехтували, але все ж намагалися примиритися. Випускники мхатовської школи, що пригрілися в "Людині", зрештою повернулися назад під крило МХАТу. На зміну їм на початку 90х рр. у підвал будинку в Скатерковому провулку прийшли інші - цього разу учні Петра Фоменка з ГІТІСу. Усього в Москві налічується кілька десятків студій, серед яких і ті, які дотримуються старих традицій, і ті, які прагнуть освоїти мову й форми театрального авангарду