Нові форми, і нові імена. Від 50х до 90м років.

У перші роки після Перемоги люди театру переживали підйом, але їхня спрага творчості, їхня енергія нерідко розтрачувалися впусту. Наступили не радісні, а тяжкі часи. Боротьба з "космополітами" нанесла сцені відчутний удар, збіднила репертуар. Режисерські роботи в більшості не втратили художній рівень: продовжували ставити спектаклі Завадський і Охлопков, у театрі працювали учні Мейєрхольда, у Ленінграді на сцені Театру комедії фантазував і жартував Н. Акімов, у Москві Театр імені М. Н. Єрмолової очолив А. М. Лобанів (1946 р.). Але пауза відчувалася, одноманітність театрального життя ставало очевидним. Ситуація збільшувалася наполегливим офіційним твердженням стилю Художнього театру: на сцені все повинне бути як у житті, але трохи прикрашено - це не могло мати відношення до Станіславського й спотворювало його ідеї. Наступили сірий будень, театр перестав бути святом, втративши блазнівський ковпак з бубонцями й одночасно плащ і мантію романтичного героя. З'являлися гарні, значні акторські роботи, виходили прем'єри, але подій не було. Рятувала класика. У старих п'єсах актори могли яскравіше показати себе, повніше виявити свій талант. Це не завжди було можливо в слабкої, безконфліктної, грубо пропагандистської сучасної драматургії.

Але інакомислення, антимхатовські форми безжалісно викорінювалися й у випадку звертання до класичної драматургії. Таїров показав чеховську "Чайку" з Алісою Коонен, поставив в 1946 р. п'єсу Горького "Старий" - поетика Камерного театру виявилася не до двору. В 1949 р. Таїров був звільнений, а в наступному році театр закрили. Зміни почалися після березня 1953 р., а справді вільний подих театр знайшов після XX з'їзду КПРС. Здавалося, що наступили чудові часи й можна творити, як диктує натхнення, ставити світову драматургію, знайомити публіку із трактованим по-новому Чеховим і Шекспіром, пропонувати глядачам п'єси сучасних закордонних авторів. Відчуття волі, радості творчості, настрою підйому вистачило надовго. Театр пропонував все нові й нові відкриття, з'являлися нові колективи, набули голос молоді режисери, оживилися актори, помолоділи ті, хто вважав, що істинно творче життя позаду.

В 1956 р. трохи студентів Школи студії імені В. І. Немировича-Данченка при МХАТі заприсягли один одному завжди залишатися вірними навчанню К. С. Станіславського й навіть розписалися в тому власною кров'ю. Вони й виявилися творцями нового театру на чолі зі своїм лідером - Олегом Миколайовичем Єфремовим (1927- 2000). Молоді актори як і раніше були гаряче віддані ідеям засновників МХАТу, але думали, що головний театр країни переживає епоху занепаду. Із цього сполучення замилування й неприйняття народився "Сучасник" - один з рідких радянських театрів, створених силами самих артистів, а не по наказі влади. Він відкрився спектаклем "Вічно живі" (1957 р.). П'єса Віктора Сергійовича Рожева (народився в 1913 р.) про любов молодих людей, що обірвала війна, незабаром лягла в основу знаменитого фільму Михайла Калатозова "Летять журавлі". Вважаючи себе студією при МХАТі, "Сучасник" прагнув відродити ту творчу обстановку, що панувала в Художньому театрі на зорі його існування. Був написаний спеціальний устав акторського товариства. Усі вирішували обговоривши: разом обговорювали нові п'єси й спектаклі, строго критикували один одного й навіть свого керівника Олега Єфремова.

Навколо студії збиралися найяскравіші письменники, художники, музиканти, критики. Ранні спектаклі "Сучасника" разюче відрізнялися від звичного театрального тла вірогідністю й щирістю акторської гри. Їхній стиль був схожий зі стилем італійського неореалізму - нового європейського кіно, що потрясло в ті роки світ. Це був театр суспільної правди. Актори на сцені розмовляли й рухалися, як звичайні люди, і мучилися тими ж питаннями, що й більшість сидячих у залі. Чистий юнак Олександр Адуєв (Олег Табаков) зі спектаклю "Звичайна історія" (1966 р.; по роману А. І. Гончарова) на очах у глядачів перетворювався в циніка й пристосованця - і це теж був сюжет, немов взятий з життя. З роками "Сучасник" ставав усе менше схожий на студію й усе більше - на "нормальний" театр. Трупа поповнилася новими іменами: слідом за Євгенієм Євстигнєєвим і Ігорем Квашою, Олегом Табаковим і Михайлом Казаковим у театр прийшли

Анастасія Вертинська, Марина Неєлова, Костянтин Райкін, Олег Даль, Валентин Гафт, Авангард Лєонтьєв. А в 1970 р. Олегу Єфремову запропонували очолити Художній театр. Рішення залишити своє дітище й спробувати врятувати легендарний, але напівживий МХАТ зажадало від творця "Сучасника" чималої мужності. Єфремов покликав за собою всіх артистів, з якими працював. Більшість відмовилася. А осиротілий "Сучасник" в 1972 р. очолила Галина Борисівна Волчок (народилася в 1933 р.).

На початку 70х рр. Волчок запросила в "Сучасник" молодого режисера Валерія Володимировича Фокіна (народився в 1946 р.), перший же спектакль якого - "Валентин і Валентина" (1976 р.) - мав великий успіх. В 1977 р. "Сучасник" переїхав. Легендарний особнячок на Тріумфальній площі біля готелю "Пекін", добре знайомий кожному москвичу, знесли. Трупа "Сучасника" знайшла новий будинок у будинку колишнього кінотеатру "Колізей" на Чистих ставках. "Сучасник" кінця XX - початку ХХІ ст. - театр міцний і респектабельний. Тепер тут люблять масштабні постановки. Цей театр дуже далеко пішов від щирості й фальші. Одним з активних однодумців Ефроса був молодий артист ЦЦТ Олег Єфремов, що незабаром очолив театр-студію "Сучасник". В 1964 р. Анатолій Ефрос став головним режисером Театру імені Ленінського комсомолу. Він встиг проробити там усього три сезони. Поставив "Чайку" (1966 р.) із бунтуючим хлопцем, Треплєвим - дуже різкий спектакль, у якому не було нічого від звичного мхатовського Чехова. В "Мольєрі" М. А. Булгакова він говорив про знищення художника владою, про те, яким приниженням можуть піддати творця. Через якийсь час після прем'єри "Мольєра" Ефроса зняли з посади головного режисера.

Він перейшов у Московський драматичний театр на Малій Броній; разом з ним пішли десять акторів. Тут мистецтво Ефроса досягло розквіту й справжньої зрілості. Тут викристалізувалася вільна режисерська манера, в основі якої лежав точний розбір "вигнутого дротика" психологічного зі стояння героїв. Ефрос був прихильником різнобічності: персонажі його спектаклів були живими людьми - у чомусь гарними, у чомусь слабкими або навіть дурними. Улюблені актори Ефроса (Микола Волков, Ольга Яковлєва, Лев Дуров, Лев Круглий і інші) вміли донести до глядача всю палітру почуттів. Справжнім пристановищем для режисера виявилася класика, що дозволяє говорити на вічні теми. Основним мотивом спектаклів ставало передчуття лиха, неясна тривога, до пори до часу не вихідна на поверхню. Так, в "Трьох сестрах" (1966 р.) усе починалося зі сліпучого вальсу, у якому кружляли нещасні герої. Чулодий зовнішнім ефектам, Ефрос проте начебто підривав зсередини знайомі всім історії, відкриваючи в них новий зміст. Він ставив Шекспіра, як Чехова, а Чехова наповнював потужним, майже шекспірівським відчуттям кінця світу. Безпомічні власники "Вишневого саду" (1975 р.; спектакль був поставлений на сцені Театру на Таганку) тулилися на цвинтар, не в силах протистояти катастрофі світу, у яких жили. Ефрос любив своїх героїв і співчував їм.

Він не бачив у їхніх метаннях нічого смішного, а у відплаті, що наздоганяло негідників, - нічого повчального. А тому й гоголівське "Одруження" (1975 р.) у постановці режисера втратило фарсовий наліт й виявилася пронизливою історією про любов, що не відбулася. В Ефроса мольєровський "Дон Жуан" (1973 р.) розповідав не про покараного розпусника, а про людину, яку роз'їдає внутрішня порожнеча. Поступово в театральному будинку на Малій Бронній наступила криза. Відносини з "своїми" акторами стали натягнутими. Ефрос випустив "Тартюфа" (1980 р.) і "Живий труп" (1982 р.) у МХАТі, робив спектаклі в Японії, Фінляндії. В 1983 р. головний режисер Театру на Таганку Юрій Любимов відправився ставити "Злочин і покарання" в Англію й не повернувся. Він був позбавлений радянського громадянства й звільнений від керівництва "Таганкою". Очолити театр запропонували Анатолію Ефросу. Це призначення викликало потужний опір артистів, відданих своєму вчителеві. Ефрос же хотів тільки одного - працювати. Він сподівався, що спільна творчість потроху згладить конфліктну ситуацію.

Але цього не відбулося. В 1984 р. Ефрос випустив "На дні" Горького, де на величезній порожній сцені із цегельною стіною й зяючими очницями вікон звучала пісня Висоцького "Що за будинок такий, занурений у морок...". Останнім спектаклем режисера став мольєровський "Мізантроп" (1986 р.). 13 січня 1987 р. Анатолій Ефрос помер від серцевого приступу. Ті, хто створив славу вітчизняного театру 60-80х рр., залишили послідовників і учнів, дуже різних, талановитих і самостійних. Вони працюють у багатьох містах Росії, ставлять як драматичні, так і оперні спектаклі.