балаганчик Блока на cцehі.

Прем'єра драми Олександра Олександровича Блока (1880-1921) "Балаганчик" відбулася в грудні 1906 р. у постановці Мейєрхольда. Спектакль дав можливість нагадати глядачам про італійську комедію масок, з її неодмінними персонажами (П’єро, Арлекіном і Коломбіною). В "Балаганчику" тріумфував театр як прекрасне й велике мистецтво, якому доступно все і яке нічого не боїться (може й посміятися над самим собою). Це було дуже вишукане видовище; часом у ньому прослизало глузування, а часом його наповнював невимовний смуток. Спектакль викликав і бурхливі захвати, і гучні скандали. Особливо обурені були "правовірні" символісти, люди серйозні, містично настроєні. Вони не могли дозволити якомусь режисерові глузувати із себе. Сам Мейєрхольд зіграв роль П’єро. Він придумав сухий, надтріснутий голос, іграшкову пластику маріонетки; час від часу цей персонаж лялька видавав жалібні стогони. У повній відповідності із програмами символістів кохана П’єро Коломбіна виявлялася Смертю. Однак, можливо, це був черговий розіграш, тому що зненацька з'являвся гарний і стрункий Арлекін і вів Коломбіну, як і прийнято в традиційному любовному трикутнику комедії масок. Це був відвертий театр - оголення прийому режисер перетворив у головний принцип постановки. Незвичайним було оформлення спектаклю. Усе вирішувалося в умовній манері. Вікно на заднику сцени було заклеєно папером. Бутафори на очах у всіх висвітлювали площадку паличками бенгальського вогню. Арлекін вискакував у вікно, розриваючи папір. Декорації злітали нагору, залишаючи сцену порожньою, а у фіналі П’єро - Мейєрхольд, награючи на сопілочці просту мелодію, звертався в зал зі словами: "Мені дуже сумно. А вам смішно?..".

ДОЛЯ МЕЙЄРХОЛЬДА.

В 1906-1907 р. В. У. Мейєрхольд став головним режисером Театру Комісаржевської. Поставлені ним спектаклі не схожі один на одного, він експериментував з різним репертуаром, ставив класику й сучасну драму, пантоміму й опери. У нього не було єдиного, остаточно сформульованого погляду на професію й завдання режисера. На думку Мейєрхольда, режисер завжди хазяїн на сцені й обов'язково творець, винахідник, якийсь театральний бог, Аполлон і Діоніс в одній особі. Художня мова російської сцени XX ст. побудована багато в чому завдяки роботам Мейєрхольда, його рішенням сценічного простору, творчій роботі з текстами п'єс.

Спектакль для цього режисера - не "виріз життя", а модель світу, поетичний образ буття. Сатира в нього була поряд з трагедією, гротеск переплітався із драмою, бунт проти традицій - з підкресленим традиціоналізмом, теперішня політика - з вічними питаннями. Людина в розумінні Мейєрхольда одночасно житель якогось певного міста й дитя Всесвіту. Актор - це лицедій і комедіант, але й - професіонал, що засвоїв психологізм по Станіславському й позичивший пластичну досконалість в циркачів. Прем'єра п'єси М. Метерлінка "Сестра Беатриса" відбулася 22 листопада 1906 р. Це був тріумф Мейєрхольда як режисера й В. Ф. Комісаржевської як акторки. Ідеї й образи п'єси виявилися дуже близькі російським настроям тієї пори: замішання в суспільному житті не виключало надії; прагнення до людей, у мир стало невіддільним від бажання самоти, "втечі в себе". Черниця Беатриса, що порушила обітницю, знайшла святість, тому що пройшла шлях страждань. Здійснювало чудо: у фіналі грішна сестра з'являлася Мадонною. Після "Сестри Беатриси" Мейєрхольд поставив ще кілька спектаклів, використовуючи прийоми символізму й одночасно пародіюючи їх.

Його фантазія й прагнення творити начебто підстьобували його - і перша акторка театру не витримала постійного бажання під лагодити свої задуми режисерським намірам Мейєрхольда. Виник конфлікт, причому кожний залишився при своїх переконаннях; цей конфлікт визначався аж ніяк не рисами характеру, а часом. У розриві режисера й акторки відбився важливий етап у розвитку європейського театрального мистецтва. Актор, звичайно, усвідомлював, що для створення повноцінного спектаклю потрібний режисер, але все-таки не хотів "розчинятися" у його задумі. Мейєрхольду стало тісно на маленькій сцені. Він мав намір підкорити собі Імператорські театри. Подив у шанувальників і супротивників режисер викликав, почавши працювати в системі Імператорських театрів. Два його спектаклі - комедія Мольєра "Дон Жуан" (1910 р.) і лєрмонтовський "Маскарад" (1917 р.) - стали прикладами нового театрального стилю, у якому звертання до традиції сполучалося зі сміливим новаторством. Мейєрхольд довів, що, використовуючи прийоми й форми театру минулих епох, можна створити підкреслено сучасний спектакль. Якщо в Московському Художньому театрі, у Станіславського, незважаючи на пошуки нових форм, у підсумку прагнули показати на сцені "життя як вона є", то Мейєрхольд вражав публіку видовищем "театру як він є". В "Дон Жуані" на просценіумі встановлювалися канделябри, і глядачі, входячи в зал, бачили коливне полум'я свіч і стародавні гобелени в напівтемряві. Спектакль оформив Олександр Якович Головін (1863-1930). Сценограф і режисер прагнули відтворити "повітря мольєровської епохи", навчали акторів балетної грації рухів, "наспівності ходи". Акторів Олександрійського театру Мейєрхольд змушував рухатися по площадці легко, говорити начебто граючи. Задум спектаклю не зводився до реконструкції старих форм. Мейєрхольд наділив стару п'єсу цілком сучасним змістом: стрічки, банти, мережива й гобелени ні в якому разі не скасовували драматизм, що зненацька виявився в комедійному дійстві. У грі Юрія Михайловича Юр'єва (1872- 1948) глядачі відчували передвістя катастрофічного фіналу. Презирство до навколишніх мостило Дон Жуану дорогу в пекло – і в цьому був головний задум роботи Мейєрхольда. В 20х рр. Всеволод Мейєрхольд вступив у боротьбу з "академічною рутиною". Плакатний політичний театр лише одна фарба в режисерській палітрі Мейєрхольда. Його спектаклі значно відрізнялися один від одного, але їх поєднувала важлива особливість - вміння режисера заражати своїми задумами акторів, дивне почуття сцени. Висловлення Майстра про театр пронизані пафосом злободенності, дихають енергією перетворення й подолання застарілих сценічних форм; як будь-яким ідеям авангарду, їм властивий життєстверджуючий пафос. Починаючи із середини 30х рр. у пресі стали з'являтися різкі критичні відгуки, про спектаклі Мейєрхольда. На кінець театр ГОСТІМ (режисер назвав свою сцену власним ім'ям: Державний театр імені Мейєрхольда) був закритий, а сам режисер арештований. Після загибелі Мейєрхольда в 1940 р. його ім'я довго замовчувалося - вважалося, що його роботи не відповідають вимогам офіційного мистецтва. З "відлигою" до Мейєрхольда почало повертатися визнання. Нині його спадщина вивчається й у нашій країні, і за рубежем, видаються збірники його робіт, реконструюються спектаклі. Очевидним став той значний і всеохоплюючий вплив, що зробила діяльність Всеволода Мейєрхольда на світовий театр.